fbpx
Close Sidebar
lyudmila-naumenko

Інтерв’ю з Людмилою Науменко, кандидаткою філологічних наук, доценткою кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка ми записали у бібліотеці Максимовича, на Другому всеукраїнському фестивалі «Читач року – 2018». Тоді пані Людмила, яка стала лауреаткою фесту, передала університетській бібліотеці колективну монографію «Development of Philological Sciences in Countries of the European Union Taking into Account the Challenges of XXI Century» – «Розвиток філологічних наук у країнах Європейського Союзу з урахуванням викликів XXI століття». Книгу нещодавно видала Вища суспільно-природнича школа імені Вінцента Поля в Любліні. Українська вчена та викладачка є співавторкою цього твору. А загалом займається науковою та викладацькою роботою понад 30 років. У сфері наукових інтересів пані Людмили – лінгвістична прагматика, теорія мовної комунікації, дискурс-аналіз, діловий англомовний дискурс, концептуальний аналіз, етноспецифіка спілкування, мовний етикет, методика викладання іноземних мов. Науковиця є членкинею ТЕS0L – Всеукраїнської громадської організації викладачів англійської мови, America House Research’ Center, British Council та інших осередків.

Ти можеш прочитати бесіду з Людмилою Науменко зараз, улітку, коли до початку вступної кампанії залишилося менше місяця, і випускники-2019 готуються до ЗНО та вступу. Дізнаєшся з перших вуст, що таке наукова робота у ВУЗі, якій можна присвятити все життя, які очікування викладачів до рівня знань та до мотивації студентів, та як воно – вчитися та працювати в найвідомішому університеті країни. Людмила Петрівна чимало знає про все це!

– Я вперше на цьому заході, але читач я давній. Я вчилася в школі гуманітарного профілю. І ми багато писали рефератів, перекладали, конспектували, у нас тоді це було дуже популярно. І після занять у школі ми йшли в бібліотеку – у нас на Караваєвих Дачах у Києві була хороша районна бібліотека. Або нас направляли в якусь іншу, у якій ми шукали потрібну літературу…

– І це було як норма?

– Так, це було системно. Це було кожен день практично. Тому для мене бібліотека – не новинка, це звичайна справа. А в університеті це, звичайно, філологічний читальний зал, де ми пропадали…

– Чому саме ви цьогоріч стали читачем року, номінантом премії?

– Я – активний читач, і студентів теж направляю в бібліотеку, вони пишуть реферати, користуються фондами. Може, це спрацювало.

– За багаторічної роботи в університеті накопичується багато досвіду. Чи виходить передати його студентам? До речі, ви навчалися в КНУ?

– Закінчувала філологічний, тоді називався романо-германський. Потім працювала в іншому ВУЗі. А в університет прийшла писати кандидатську. У мене вже практично була готова робота, коли я стала працювати тут, в університеті – спочатку на Виставці, потім – тут. Мій науковий керівник В’ячеслав Карабан, доктор філологічних наук, академік Академії наук вищоїшколи України досі працює в університеті: він є професором кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В університеті ми передаємо свій досвід молодшим колегам, аспірантам. Зокрема, я відповідаю за наукову роботу.

– Чи достатньо такої взаємодії?

– У нас в інституті є напрямок для вчителів англійської та української мов – є набір бакалаврів і магістрів. Є семінари для вчителів середньої школи. Можуть бути відкриті заняття.

lyudmila-naumenko

Людмила Науменко (третя справа) стала лауреаткою премії «Читач року – 2018»

– До університету приходять нові покоління, зі своїми фішками, особливостями… Чи є якийсь емоційний контакт зі студентами, які починають навчання?

– Прекрасний контакт. Я працюю на вищому рівні – з магістрами. Але в мене є й третьокурсники. Третій курс – це ще процес становлення, накопичення знань. Про якусь наукову роботу там ще говорити важко. А магістри – вони або професійно орієнтовані, або вже починають наукову діяльність. І тут, звичайно, вже є про що казати. До речі, якраз сьогодні ставила залік з української мови і прикладної лінгвістики, переклад науково-технічних текстів. Студенти готували матеріали і знайшли, що тільки в нашій бібліотеці є певний переклад Агатангела Кримського. Оскільки це 20-ті роки, то дуже складно знайти оригінали його робіт.

– Але все ж таки приходять нові покоління студентів, і певно що вони чимось відрізняються від попередніх…

– У кінці 90-х я жахнулася, які студенти. Студентів нічого, крім грошей, не цікавило. Улаштуватися в житті, вийти заміж за іноземця, поїхати за кордон… З ними було практично неможливо працювати. А зараз, через кілька років, уже відбувся якийсь перелом. Прийшли діти, які хочуть набувати професію, і будуть у ній працювати. Для мене це плюс. Я сама працюю в цій царині, мені це цікаво. І працювати з нецікавими студентами мені теж не цікаво.

– Чи буває, що на потоці ви бачите молоду людину, і розумієте, що саме їй ви хотіли би передати більше знань, наукового досвіду?

– Не можу так виділяти студентів. Просто бачу, що ось ці – більш енергійні, більш цікаві, активні. Відмічаю, звичайно, для себе. Якось робиш поправки на це… Можливо, від них більше питань, більше зацікавленості. І бачиш, що вони готують більш цікаві, більш творчі роботи. У кожній групі, як правило, десь двоє є неординарних. Рідко буває, щоб група – абсолютно сіра. Хтось завжди виділяється.

– Ви не знаєте, як люди реалізувалися потім?

– Звичайно, нам із цим складно, бо в нас немає цього фідбеку. Знаю тільки про своїх студентів, які працевлаштовані в університеті, читають східні мови – з ними я, звичайно, перетинаюся.

– Якою б не була підготовка школярів, абітурієнтів, але ж викладачі університету знають, які помилки в мові притаманні вступникам та молодшим студентам. Багато помилок буває?

– Бувають. Я не знаю, чому. Мабуть, тому, що школа для багатьох – це російськомовне середовище, і вони не відчувають себе автентичними українцями. Читають, можливо, російські книжки, говорять удома російською. Також відео, інтернет – російські

– Принаймні, граматику, пунктуацію в школі більш-менш засвоюють. А лексика, стилістика?

– Фразеологія є проблемою. Ще – структура українського речення. Синтаксис. І русизми. Не відчувають мови. Навіть якось доводили, що в українській є слово «наряд». Ні, кажу, його немає, є вбрання. Але ось словник дає! Так, проте цей словник був укладений ще за радянського періоду. Коли була тенденція до того, щоб запозичувати русиїзми, і щоб це сприймалося потому, як українські слова.

– Хто зі студентів, зазвичай, сильніший – з областей? Кияни?

– Немає особливої різниці.

Текст: Поліна Аксьонова, журналіст

Фото: зі сторінки у фейсбуці Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича КНУ Тараса Шевченка.

На фото на обкладинці: директор бібліотеки Олег Сербін приймає від Людмили Науменко колективну монографію.

kamenskiy

Інтерв’ю з Даниілом ми записали на старті 5-го Чілдрен кінофесту, але він не встиг його вичитати, тому що готувався до екзаменів. Але черговий Чілдрен кінофест розпочинається, на ньому знов покажуть фільм «Сторожова застава», у якому Даниіл зіграв головну роль, і наша розмова актуалізувалася. Дізнайся, що думає Даниіл про булінг у школі!

kamenskiyПро булінг?! Актор Даниіл Каменський, який виконав головну роль у суперпопулярному українському молодіжному фентезі «Сторожова застава», готовий говорити на цю тему хоч скільки. Тому що для нього все це не дзвін, про який невідомо, де він, а реальність багатьох років його життя. Ми поговорили про це з Даниілом на презентації V Фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків.

Тоді Даниіл був у випускному класі столичної школи екстернів, а тепер він є студентом Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Але для нього все починалося в звичайній середній школі в Полтаві, де він навчався до 9 класу. Не всі ті часи він пригадує з задоволенням, і від журналістів не приховує: так, у класі діставалося. Йому довелося стверджувати себе, щоб зуміти знайти й розкрити свої здібності навіть у несприятливих умовах, коли відчуваєш замало підтримки. Як? Про це Даниіл розповів журналісту спецпроекту «Булінг у школі».
 
– Місто невелике, там усього 40 шкіл, наскільки я знаю. І класу до 8-го ставлення до мене до мене було інакше: я завжди був слабенький, і я переживав булінг, і це правда. Довелося. Рівень розвитку такий, що хто сильніший, той і правий, і інше неважливо…
 
Індивідуальністю бути не вийде?
 
– Ні. Не вийде. «Пробиваються» люди нечасто. І я постійно переживав якісь речі… Раніше я ображався, у мене навіть бували депресії через усе це. Потім я знайшов для себе вихід: став ходити до театрального гуртка. Мені це дуже подобалося, я цим захоплювався, і мені вже було якось усе одно, що там кажуть за спиною, я робив вигляд, що я цього не помічаю. Мені було 13 – 14 років.
 
Хтось навів на думку, що можна піти до гуртка?
 
– Прийшла вчителька й запитала, хто хоче взяти участь у виставі. Я підняв руку, і вона на мене навіть уваги не звернула, покликала інших. Я підійшов: «Можна мені спробувати?». Вона: «Ой, що ти зможеш!». Я: «Давайте спробую!». Я спробував, вони кажуть: «О, нічого собі! Давай!». За два роки я став старостою театрального гуртка. І вже потім зірвався на кастинг, під час навчання приїхав до Києва – це було таке «клац», була думка: чому б не вийти на вищий рівень? І там пройшов! І після цього ставлення до мене вже кардинально змінилося.
 
І у вчителів, і у дітей?
 
– Так. Стали мститися, заздрити, підлабузничати. «Ти такий класний, пішли гуляти!». Це дуже відразливо, насправді. Люди, які раніше мені казали: ти нічого не зможеш, нічого не досягнеш, ти взагалі слабкий, та хто ти такий узагалі… У мене ж були навіть такі часи, коли я ходив на уроки самооборони, і це допомагало. І тепер я розумію, що на тих людей я дивлюся зверху… Тобто, я не скажу, що я там пихатий чи зневажаю, – просто я більше не звертаю уваги на якісь слова за спиною й тому подібне.
 
Але зараз ви з ними особливо й не контактуєте?
 
– Ні.
 
Як у вас стало виходити в справах, спочатку змінилося ставлення з боку вчителів чи з боку однолітків?
 
– Спочатку в однолітків. А потім – в учителів. Хоча були вчителі, які підтримували від початку.
 
Як думаєте, що так вразило однокласників, що вони змінили ставлення?
 
– Це через театральний гурток. Мені давали ролі, у тому числі головні. Вони дивилися – мовляв, і чому він може, а ми так не можемо? Він – на сцені, але хто він взагалі такий?!
 
Ну, складно уявити, що, наприклад, гопникам було діло до вашого театру.
 
– Я ніколи не був мажором. У школі такі були, у кого – грошовиті батьки, статок, якийсь модний гаджет – усі навколо такої людини крутяться. Я таким не був. Грошей у мене багато не було, тому до мене ніхто не підходив. А коли стало виходити в театральному, до мене стали підходити хлопці з грошима, почали зі мною спілкуватися. І тоді вже вся школа стала підключатися. Насправді ж, у мене були друзі дитинства, поза школою, які завжди були зі мною, підтримували й зараз підтримують. У школі ж – то окрема тема. Там, звісно, теж були друзі, але в основному я зіткався з булінгом. Зараз усі ці люди вживають алкоголь, ведуть нездоровий образ життя, нічим, по суті, не займаються, отримують низькі оцінки. У деяких не вийшло вступити до ВУЗу, і тепер, коли я згадую те, що було…
 
О, буває й «друга серія» – це як деякі люди реагують, коли ти «падаєш»…
 
– Так, у мене була така ситуація! Рік тому я потрапив у ДТП. І деякі навіть зловтішалися: мовляв, щоб ти знав, де твоє місце… І це було дуже образливо. Але тепер я закриваю на це очі, тому що розумію: головне – це щось робити, вірити в себе, дослуховуватися до людей, які щось знають, щось прожили в цьому житті. Після 9 класу школи я навчався в Гадяцькому коледжі культури і мистецтв. Із булінгом там я вже не зіткався, бо поставив себе як особистість, як людина, яка знає свої права. І до мене стали самі підходити, пропонувати спілкуватися – навіть ще не знаючи, що я вже знімався. Але потім ці люди дізнавалися про мене купу класних речей, і стали пліткувати за спиною. Навіть викладачі підключалися, що для мене було дивно. Я багато й прямо казав про те, що мені не подобається. Критикував навчальний процес. Говорив директору, що не так. Мені зауважували: чи не забагато я не себе взяв? Я пояснював їм, що так має бути. Тож мене там під кінець першого семестру вже не любили. Мені стало дискомфортно там знаходитися, і я вирішив перевестися до Києва, 10 та 11 класи закінчити тут.
 
Якщо не секрет, до якої школи вдалося вступити?
 
– У Києві є школа екстернів, відома на всю Україну. Готуєшся сам, до школи приходиш тільки щоб здати екзамени. Своїх однокласників я й побачив уперше, коли прийшов складати. Я був здивований, що деякі з них виявилися моїми знайомими, із якими ми разом знімалися. Бо кожна дитина навчається в екстернаті через якусь причину: тому що вона чимось зайнята в житті. Як я, наприклад: зйомки тощо. Чи тому, що зайняті в олімпіадах чи у спорті. Тобто, реально, люди, які щось роблять! Я познайомився з однокласниками й помітив: ось що цікаво – вони чимось займаються у житті й не оглядаються на інших. І ми всі дуже швидко знайшли спільну мову! Ніякого булінгу, ніяких косих поглядів… Ніби більш дорослі…
 
Булінг може проявлятися на більш тонкому рівні. Може бути марнославство, звеличання, як спосіб самоствердитися за рахунок інших…
 
– Ось саме те мені й сподобалося, що люди, які поки навіть незнайомі майже, спокійно ставляться одне до одного, нормально спілкуються, не питають про минуле. Звичайне доросле спілкування. Немає такого підліткового «ножа в спину», бажання нишком ударити… Абсолютно немає! Усі приходять, спілкуються, пишуть екзамен… Обмінюються емоціями… І розходяться. Неприємних відчуттів немає.
 
А як десь у звичайній школі є дівчинка, наприклад, така, як ваша напарниця по фільму Єва? Така ж тендітна та явно не боксер? І як вона потерпає від цькування чи образливого ставлення? Що можете їй порадити? Як їй бути, як захистити себе?
 
– Після того, як я сам зіткнувся з булінгом, я зрозумів, що в житті жодну людину не можна засуджувати, принаймні, доки ти її не знаєш. Кожна людина по-своєму гарна. Реально, я зараз усюди в людях помічаю цю красу. Може, це я трохи як фотограф, як творча особистість… Жодна людина не може бути «страшненькою» в принципі! Я про жодну дівчину не скажу поганого за спиною. Не обізву її.
 
Хлопці ж це роблять не просто так, а задля того, щоб самоствердитися…
 
– Я такого не люблю. Зараз XXI століття, і дівчата, і чоловіки є рівні у правах, у всьому, абсолютно. Немає такого, як раніше – типу, «чоловік – голова сім’ї», усе це. Я за рівність.
 
А багато хто – ні. І як дівчата можуть захиститися від таких?
 
– Є багато проблем: расизм, сексизм, гомофобія… Я стаю на бік людей, які є індивідуальностями. Вони такі, які є. Не приховують своєї особистості. Багато хто цього не сприймає, і починається оце: «добити», «давити», щоб він став таким, які інші…
 
Втім, це відбувається не одно десятиліття. Так було у ваших батьків. І це знову виходить на новий виток.
 
– Це залежить від системи освіти. Освіта, яка працює як завод, робить усіх однаковими, ніяк не розкриває творчість у людині, її погляди. Ось ти «маєш» учитися так, як написано, і ти не маєш права висловлювати свою думку… Це мене просто вражає: пишеш твір на тему «Моя думка з приводу…», а тобі потім помічають: «У тебе неправильна думка!». І ти такий: «Альо, це ж моя думка!». І ще дуже багато залежить від батьків і вчителів. Учні вже потім підключаються до цієї системи. Але доки ти не навчишся мати свою позицію та її захищати, нічого не зміниться, як на мене.
 
І що ж робити дівчатам… У будь-якій школі?
 
– Газові балончики.
 
Єву, із якою ви знімалися в «Сторожовій заставі», уявляєте в школі з балончиком? А якщо в якоїсь дівчинки не має підтримки – батьки не підтримують, учителі, знайомі… Або нездорова чи чимось відрізняється від інших і не має підтримки?
 
– У ситуаціях, коли немає підтримки, не треба намагатися її добитися. Ти мусиш сам собі стати підтримкою. Підтримувати себе і рости.
 
Текст:
 
Фото: з фб-сторінки фільму «Сторожова застава» та надані прес-службою «Чілдрен-кінофесту»
Good Free Photos

Быть или не быть таким как все – это очень зависит от социальной моды, трендов в социуме, актуальных на сегодняшний день.

Например, в предреволюционные времена много людей, недовольных тем, что происходит в обществе. Поэтому подростки и люди юношеского возраста очень критичны к действиям и словам государства и социума, протестуют, готовы бороться за резкие перемены.

А в постреволюционное время молодые люди, наоборот, «слушаются» государство, общество и маму с папой, не протестуют и ведут себя максимально положительно. Но, конечно же, до поры до времени – пока вновь не появится поколение, неудовлетворенное тем, что натворили предыдущие.

Есть времена, когда «быть не таким, как все», означает критиковать общественный строй, протестовать против некоторых или всех общественных процессов. Протестующие поколения в обществе – как антибиотик, они действуют для того, чтобы очищать социальный организм от всяческой мыслительной «заразы» – нефункциональных, с точки зрения этого поколения, мыслеформ.

А в другие времена «быть не таким, как все» означает, всего лишь, выкрасить волосы в яркий цвет или иначе завязать шнурки на популярной модели кроссов. И в остальном – не сильно выделяться, послушно что-то строить, развивать, улучшать… По крайней мере, свято в это верить.  

***

«Делать ставку на молодежь» – удобный лозунг. Прям советский. «Молодым везде у нас дорога, молодым везде у нас почет». Молодежь легче разбирается в формах, новых технологиях. Садитесь, пять. Но ровно настолько же молодые люди мало понимают в сути процессов, особенно социальных. У молодежи все просто: кто её поддерживает в социальном становлении, тот и хороший. Партия сказала: «Надо!», комсомол ответил: «Есть!».

«Развивать» страну в постреволюционное время – это означает активно работать на смену вектора. На изменение интересов. Это не значит действительно создавать что-то новое, развивать старое, двигать общество вперед. Это значит переформатировать страну, которая была ориентирована на одни интересы, а теперь ориентирована на другие.

В таком процессе нужны не те, кто понимает закономерности, а слепые исполнители. Которые первым делом создадут видимость реформ и позитивных изменений. Да, рано или поздно закономерности и сущность процессов начнут понимать и они. Но до этого пройдет какое-то время, и в этот период слепыми исполнителями под разными соусами можно будет вполне эффективно управлять.

Тем, кто рулит социумом через министерства и ведомства, нужно именно это: управлять и обладать определенным количеством управляемых. Крупному бизнесу тоже это нужно. А что на самом деле нужно молодым людям?  

***

Редактор Ольга Сушко проработала в журнале Vogue Украина два года. Она написала об этом в посте в социальной сети. И её уволили за плагиат, #сушкогейт – уже всем известная история. Однако особое возмущение украинцев вызвала на личность Ольги и не сам сюжет о плагиате, а вопрос некомпетентности. Как, КАК на должность главного редактора могли взять человека, не сознававшего, что плагиат – это самоличная роспись в вопиющей некомпетентности редактора, журналиста?! Тем, кто знаком с издательскими процессами в глянце и уровнем ответственности редакторов-менеджеров, просто ни на голову, ни на ноги не налазит, как плагиат могли пропустить при вычитке? В конце концов, как это могли пропустить литредактор, шеф-редактор, издатель, когда читали номер перед отправкой в печать? Или таки никто не читал?!

То, что плагиат – фу-фу-фу – но, друзья, это же база, этому же учат на первых курсах журфака, это же знает ЛЮБОЙ специалист. Оказалось, не любой. Или – таки не специалист? 

olga-Sushko

Ольга Сушко

Человек может ошибиться, это называется «человеческий фактор». Но профессиональная система, в которую включен этот человек, в производственных процессах ошибается реже, крайне редко, на то она и система.

Поэтому очень сложно представить, как могло произойти, что во всей глянцевой махине, в которой все отстроено, отработано до мелочей и проверено многолетним опытом, могла случиться такая лажа. Как могли пропустить ошибку редакторы, литредакторы, корректоры? Издатель, который традиционно просматривает готовый номер перед печатью и задает правильные вопросы? Любой профессионал знает: никак! Никак, потому что такого просто не могло быть! Точнее, могло, но лишь в единственном случае: если сбой дала вся система. То есть, если в издании непрофессионалы все.

Пример истории Ольги Сушко очень яркий для современной Украины именно в контексте некомпетентности – не столько личной, сколько системной. Ведь ладно глянец. Но «молодые», те, на кого «делают ставки», «реформаторы», «улучшатели и достигаторы» – они ведь пришли не только в журнальную журналистику, но и во все прочие отрасли. История про «Вог» – она про «Вог» лишь отчасти. В большей степени это история про большой бизнес, умудрившийся не вписаться в отрасль. Это сюжет об угрозе некомпетентности в промышленности, энергетике, сельском хозяйстве, медицине, образовании… Понимаешь? Тут – плагиат, там – укол в нерв, там – не тот кабель проложил, там – не ту обучающую методику в школы допустил…  

Мир стал сложнее не из-за технологий. Он стал еще более сложным оттого, что люди стали путаться в простом и блуждать в трех соснах. Игнорить базовые принципы и понятия.

Так что в современном мире быть или не быть таким как все означает быть занудным, ответственным, скрупулезным, знать что-то предельно точно и уметь вписывать это в целостную систему.

Человек не может быть компетентным вне профессиональной системы, которую он изучал и в которой работал. Компетентность – это специальные системные знания и опыт применения их в практике в своей отраслевой системе. Некомпетентность – зло. Хочешь выделяться? Хочешь быть не таким как все? Понимай, как работает система, в которой ты специализируешься!

Понимать систему, отрасль – значит, знать ее историю, сознавать, откуда взялись те процессы, понятия, правила, которые ты наблюдаешь сегодня, разбираться, зачем они взялись, какие из них более актуальны теперь, какие – менее. Уважать традиции, потому что они – клей любой системы. А главное – ценить людей, профессионалов, которые создавали и развивали эту систему до тебя. На всё это нет времени? Значит, ты не профессионал, как себя ни назови. Почему? А потому, что у людей чуть старших, в отличие от тебя, все эти качества были и есть. С какой же стати их не должно быть у тебя? Почему они могли, а ты говоришь, что не можешь, не хочешь, да еще и гордишься этим?

***

К примеру, с появлением цифровых камер сразу же появилось море «фотографов», которые не изучали фотодело, понятия не имели, что такое «золотое сечение», но могли купить камеру и с ее помощью зарабатывать деньги. Снимки многих из них были ужасными. Но со временем эти ребята стали снимать лучше.

Однако, когда мы хотим «идеальный» кадр, в котором учтены все правила компоновки, углы, свет, когда мы хотим, чтобы в снимке были переданы глубина и суть, мы идем к профессиональным фотографам. Мы знаем, что они хоть и стали снимать на цифру, но с трепетом сохраняли пленки и пленочные камеры, не желая утратить возможности для уникальной цветопередачи, выискивали возможности воспроизвести такие же эффекты в цифровом снимке, а в композиции вообще собаку съели. А как они знают историю фотографии, как могут проанализировать наследие знаменитых или андеграундных фотографов прошлого!

Чтобы быть такими как все в сейчас, мы как бы должны хаять старое и традиционное. Но новое – это хорошо забытое старое, которое всегда возвращается. Потому что то, на чем базируется мир, никто не отменял. И всё, что изобретено, не требует переизобретения. 

Да, в любом деле мы ценим мастеров – тех, кто знает процесс системно и глубоко, не на словах, а на деле. 

***

Быть как все или не как все, выделяться или нет – это вопрос о том, как ты вписываешься в социальную жизнь. Насколько ты встраиваешься в нее, с какими целями. Какими методами собираешься их достигать. Вписаться в социальную жизнь – значит научиться зарабатывать деньги, содержать себя. Быть собой – значительно сложнее. Ведь встроиться в социум – это еще не значит воспитать себя как личность.

Тебе с детского сада говорили, что нужно учиться, а когда ты спрашивал, почему, поясняли – чтобы пойти в школу, затем – в институт. Получить диплом. 

Но можно иметь диплом университета – и не знать базовых принципов своей профессии. Или недооценивать их. А потом удивляться, почему падают мосты, закрываются издания, рушатся бизнесы, происходят войны и революции. 

Получив диплом, ты выходишь на работу, чтобы обеспечивать себя. Общество вздыхает с облегчением – оно добилось своей цели. Оно выдыхает и теряет к тебе интерес, оставляя тебя на рабочем месте в раздумьях о том, что ты – винтик отрасли, и от тебя ничего не зависит, твое мнение никому не интересно, а твой вес как личности мизерно мал, чтобы изменить что-то к лучшему. Чтобы не потерять свою зарплату и уровень жизни, надо делать так, как говорят, как просят, и вообще быть как все. Не выделяться. 

И ты, получив диплом, учишься не выделяться. Главное, чтобы зарплата была, страховка, какой-никакой профессиональный статус. Может быть, ты даже сумеешь разглядеть, что твои личностные цели, твои собственные мечты и стремления слишком сильно расходятся с тем, чего от тебя хотят на работе. Например, такое разочарование почти всегда постигает тех же выпускников журфаков, когда они приходят в глянец или газету и узнают, что на самом деле работа редактора или журналиста – каторжный технический труд, а вовсе не «творчество». 

В школе или в институте тебе забудут рассказать, что множество девушек, увлекшихся карьерой, никогда не выйдут замуж и не родят детей. А множество парней, занявшихся бизнесом или бросившихся реализовывать свои амбиции в госструктурах, очень быстро станут циничными, жестокими и равнодушными ко всему, что не составляет их «интерес». Даже если после 30-ти, разочаровавшись, придя в очередной возрастной кризис, они бросятся на поиски других смыслов, попытаются всё перестроить, осадок от совершенных ошибок и утраченных друзей останется с ними ещё надолго. Также во время учебы тебе забудут сообщить, что, когда ты вырастешь, никакой дружбы нигде не будет, и «дружить» тебе придется, разве что, в соцсетях… 

Ты узнаешь, что такое ответственность за содержание себя и семьи – начинаешь понимать, что на это нужны деньги. Тебе становится необходимо поучаствовать в запуске «реформы», «стартапа» или космического корабля, чтобы получить свою зарплату. Ты участвуешь. Выполняешь решения начальников и команды. Но кто ты? Для чего? В чём именно ты не такой как все? И что зависит в твоей отрасли, в чьем-то бизнесе, в мире от тебя? 

Как думаешь? 

Teencorr 

Фото: Good Free Photos

matsko

Інтерв’ю: Юлія Андряник

interview || Письменниця Ірина Мацко: «Коли люди стають дорослими, їм здається, що вже можуть учити підлітків, як жити!»

Фото: fb Ірини Мацко

Ірина Мацко розпочала писати вірші та прозові твори ще в школі, у середніх класах. Коли навчалася в одинадцятому, написала роман «Райська пташка» — про дівчинку, яка, долаючи труднощі, добивалася свого. Відтоді Ірина створила багато книжок. Серед них — захоплюючі історії для підлітків. Одна з них — вже відома всім книжка «Перехідний вік… моєї мами». А з весни Ірина зустрічається з читачами в різних містах України: презентує нову книгу «Кава по-дорослому», що вийшла в світ цього року. Це стало для мене приводом поспілкуватися з Іриною: дуже цікаво, як вона створювала цю новелу!

— Пані Ірино, як писати для дітей так, аби відривати їх від екранів смартфонів? Колись ви казали в статті, що культура, яку несе нам ТБ, інтернет, ґаджети — шкідлива і навіть токсична! Але ми всі в ґаджетах сидимо!

— Коли пишу, не ставлю на меті своєю книжкою відірвати дитину від ґаджета. Узагалі не можу сказати, що зовсім негативно ставлюся до них: це сучасність, від якої нікуди не подінешся. Якби не було смартфонів, діти, можливо, більше б гуляли на вулиці, а не присвячували цей час читанню. Тобто все має бути збалансовано: і книжок, і ґаджетів у міру. Моє завдання — писати цікаво, так, щоб діти захотіли читати. Якби головною метою було витіснення ґаджетів, то, мабуть, фантастику видавала б, від якої молодь у захваті нині. Отож, у творах порушую питання, які хвилюють мене й можуть зацікавити підлітків, які вже стають дорослими. А дорослі можуть більше зацікавлювати дітей літературою якісною і не токсичною. Напевно, це завдання в основному батьків, а також вчителів та бібліотекарів.

matsko

У Тернополі, де живе, Ірина Мацко презентувала нову книжку «Кава по-дорослому» на початку червня. Фото: fb Ірини Мацко

— А зараз про «Каву по-дорослому». Головна героїня — хто вона у вашій уяві: знайома школярка? Дівчинка, намальована колись у записнику? А може, це ви в підлітковому віці?

— Головна героїня — це збірний образ. Я не була таким підлітком. Тому, спостерігаючи за тінейджерами, змогла зрозуміти, чим живе сучасна молодь. Я спілкуюсь із ними, і у мене дочка цього ж віку — їй скоро 16. Мене особисто оминали ці проблеми, про які йдеться в книжці. Звичайно, вони існували, проте були зовсім далекими: я не стикалася з трендом на електронні цигарки; наркотики не те що не пробувала — навіть не пропонували; тема анорексії теж оминула. Тому в книзі вийшов збірний образ. І мені хотілося показати, що такі молоді люди, як головна героїня, стикаються з темою дорослішання, відриваючись від сім’ї, поготів, коли мають не дуже теплі стосунки з рідними. Вони хочуть іти своїм шляхом. І цей шлях часто дуже слизький, сповнений різних спокус, небезпечних, ризикових і шкідливих. Підліткам часом здається, що саме в цьому їхня дорослість і проявляється. Вони потребують задовольнити відчуття, на яке ми – дорослі – навішуємо сім замків. Забороняємо дітям брати на себе відповідальність, забороняємо починати потрошку заробляти, забороняємо відчувати, що вони керують своїм життям. Ми, з одного боку, контролюємо, а з іншого, кажемо: «Ти дорослий — ти повинен!». І в такому дисонансі вони пробують щось заборонене, аби відчути себе дорослими. До речі, у творі є другорядні герої — Варка, подруга Каті, та Сем, голова банди, що мають своїх прототипів. Я зустріла їх у реальному житті, а потім лише додала деякі деталі, щоб пасувало до тексту.

— Тобто, коли ви писали свій твір, то вже розуміли, що люди, яких зустрічали раніше, стануть прототипами персонажів?

— Ще коли починала писати твір, тих справжніх людей не зустріла. Матеріал на книгу збирала довго. Звичайно, був задум, основа сюжету, а от героїв уявити й описати було складно. Можливо, так у багатьох письменників, коли образ не йде, його тобі показує саме життя. Так, наприклад, сталося з Варкою: я просто їхала в маршрутці, а наді мною стояла дівчина, що говорила з хлопцем. Почувши історію її життя, зрозуміла, що вона повністю підходить для твору: і батьки — пияки, і особливі внутрішні переживання. А прототипом Сема став хлопчик, якого я зустріла в розпридільнику в Тернополі, коли ходила туди в справах. Вихователі тоді розповіли історію його життя. І вона дуже сумна. Так, у творі Сем — негативний персонаж, але його життя — справжня трагедія.

matsko

Ірина Мацко створює книжки не тільки для старших школярів, а й для молодших. Фото: fb Ірини Мацко

— В одному з інтерв’ю ви зазначали, що відчули свій перехідний вік «крізь призму перехідного віку своїх рідних дітей». Як щодо різниці в поколіннях? Про відмінне ми вже трохи поговорили, а ось що спільне можете виділити?

— Спільне — стосунки між дорослими й молодими людьми, які стають дорослими, їхнє непорозуміння. Проблема, що була і в мій час, і є нині, полягає в тому, що, коли люди стають дорослими, їм здається, що вони вже можуть учити підлітків, як жити. При цьому самі не є щасливими, не встигнувши побудувати своє життя так, щоб діти хотіли на них рівнятися. Підлітки бачать, що дорослі палять, наказуючи не палити їм, живуть нещасливо, але стверджують, що все добре, ніби так і має бути. Це вже розрив усіх шаблонів: навіщо слухати маму й тата, якщо вони ще собі не побудували життя? Ця проблема була, є й буде, бо все-таки відповідальність лежить на нас, дорослих. Головне завдання — побудувати своє життя так, щоб на нас хотіли рівнятися діти. Тоді пояснювати й повчати не доведеться.

— Як запобігти знецінюванню дорослих, їхнього досвіду підлітками, у яких «юнацький максималізм», і їм здається, що вже розуміють про життя геть усе?

— Напевно, дорослим варто зізнаватися, що також помиляються, бути щирими й звертатися до підлітків по допомогу чи пораду щодо питань, у яких вони розбираються краще, наприклад, сучасних технологіях. Але також говорити про те, що в деяких моментах життя дорослі таки розуміються більше, хоча треба й ураховувати різний час, покоління. Давати підліткам свободу дій та вибір: послухати дорослого чи зробити по-своєму, нехай навіть це буде неправильний шлях. Так можна найкраще пересвідчитися, коли варто послухати того, хто має досвід, а коли все-таки зробити по-своєму.

matsko

Ірина Мацко: «Підліткам треба давати свободу дій та вибір: послухати дорослого чи зробити по-своєму». Фото: fb Ірини Мацко

— Чи поклали в основу сюжету повісті історії з власного дитинства або дитинства ваших дітей? Можливо, спільність відбилася й у вподобаннях та хобі героїв, написання музики, наприклад?

— Так, і я маю зв’язок із музикою, і обоє моїх дітей грають на інструментах, співають. Не могла написати, що героїня дуже любить стрибати з парашутом, якщо сама цього не люблю. Описані в книзі відчуття ближчі мені. Отож, є щось із власного життя та життя дітей. Наприклад, закинутий будинок, на який, мабуть, люблять бігати підлітки всіх поколінь. Ті ж електронні цигарки, на які буквально нещодавно була мода в школах. Також проблема соцмереж, неправильних ігор, груп. Мені здається, кожен письменник, як губка, вбирає досвід із різних джерел: свій, власних дітей, дітей подруг, може, навіть зі снів. До речі, є епізод, де герої знаходяться в закинутому будиночку. Там дивна рука торкається Каті. Це був мій реальний сон, після якого прокинулася із жахливим відчуттям. І все. Це відчуття вписалося в закинутий будиночок, передалося в книзі тактильно. У мене так часто буває: пишеш — і спогади виринають із шухляд підсвідомості.

— Чи має книга виховувати молоде покоління? Як автору не перетворитися з мудрого порадника на нудного ментора?

— Ми вже почали говорити про те, що важко повчати, якщо сам не навчився жити так, як хочеться. Моя позиція полягає в тому, що з підлітками найкраще бути друзями. Звичайно, можна дати пораду, але сказати: вирішуй сам. Важливо оцінювати себе реально, не вимагати від підлітків слухати тебе лише тому, що старший, щиро зізнаватися у власних помилках. Варто навіть просити пораду: вони живуть у сучаснішому світі, часом навіть знають більше, ніж ми. Тож мій рецепт — бути другом, але не втрачати своєї дорослості, забувши позицію на кшталт «мені все одно».

— А як ваші «домашні читачі» сприйняли книгу? Стали «дегустаторами» нового маминого шедевру?

— Так, мої домашні, син і дочка, завжди є експертами й першими «дегустаторами» новинок. Вони є натхненням — на них орієнтуюся, дослухаючись до думок, що саме та як змінити чи додати у творі.

— У яких заходах візьмете участь найближчим часом? Чи є в графіку місце для фестів? Можливо, ми можемо навіть розраховувати на літню книжкову новинку?

— Фести дуже люблю, адже це спілкування з колегами, а головне — з читачами, від якого беру більше, ніж вони. Черпаю натхнення від комунікації, їхніх історій, очей та побажань. Щодо книжкової новинки влітку, то все можливо… Але не будемо забігати наперед.

Фото: fb Ірини Мацко

 

eva-kosheva

Зараз життя Єви Кошевої, виконавиці головної жіночої ролі у найпопулярнішому сучасному українському фентезі «Сторожова застава» – не тільки навчання та самовдосконалення, але й зйомки.

eva-koshevaВона пройшла кастинг, зіграла роль Оленки і стала однією з найупізнаваніших дівчат-школярок, які вже мають певні творчі досягнення. Акторська кар’єра Єви розвивається.

Але й шкільні уроки дівчина має відвідувати. 15-річна Єва навчалася в школі моделей та є ученицею Броварської спеціалізованої школи №7. Однак там своїм прагненням до розвитку працьовита дівчинка не завжди зустрічала підтримку та розуміння.

Ми поговорили з акторкою про булінг після прес-конференції V Фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків, що відбулася наприкінці квітня в Києві. Наша розмова про шкільне цькування виявилася жвавою й відвертою: Єві є що пригадати про непорозуміння в школі.

– Які ви маєте уявлення про цькування? Ваше ставлення до цього? Чи може, ви колись були на місці людей, які когось цькували, ображали? А може, ви захищали когось від цькування?
 
– Насправді, було таке, що мене ображали. Це було пов’язано з тим, що я пропустила багато уроків через зйомки, і коли я прийшла до школи, на мою адресу була якась необгрунтована критика, певні дії, мене могли вдарити.
 
eva-kosheva
– Ви запитували про обгрунтування?
 
– Це все відбувалося надто швидко, щоб зорієнтуватися… Постійно були якісь плітки за моєю спиною. Це мало влив на моє спілкування з людьми. Взагалі, мене завжди поважали в школі. Але після зйомок… Я розуміла, що не можу дати відсіч.
 
– Що важливо в такій ситуації? Захиститися?
 
– Я поділилася всім цим зі своєю мамою. І мама поговорила з дівчатами, які мене ображали. У мене з мамою за фактом дуже добрі стосунки, я всім із нею ділюся. Все ж таки, якщо ви довіряєте своїй мамі… То, якщо булінг, треба сказати батькам. Тому що тільки вони зможуть це якось проконтролювати… Але насправді все це просто заздрість.
 
– Ви зробили такий висновок для себе?
 
– Я думаю, що так. Бо якихось інших причин не було.
 
eva-kosheva
– У школі у вас – одне коло спілкування, і не всі там вас підтримують, не всі розуміють, можливо, деякі заздрять. І є «знімальний» досвід – насправді, він колосальний для підлітків. Ви вже добре усвідомлюєте, що, окрім вашої школи, є й інше життя: інші школи, діти, дорослі люди, може, геть інші, ніж у вашій школі. І ви знаєте, що серед цих людей ви можете знайти підтримку. Як думаєте: чи змінити коло спілкування – це є вихід, коли тебе цькують?
 
– Так, це вихід. У мене так вийшло, що я майже перестала спілкуватися, гуляти, закрилася, ходила до школи, відсиджувала там, але ні з ким не спілкувалася… До мене ніхто не підсаджувався на уроках, я ні до кого не підсаджувалася. Але з часом люди все одно розуміють, що вони чинять неправильно, і потім кожен, хто мене чимось образив, вибачився переді мною. Рано чи пізно люди усвідомлюють це.
 
eva-kosheva
– Мама вам що порадила?
 
– Мама сказала: «Просто не звертай уваги, це все пройде, це дитинство». Можливо, до мене було таке ставлення, тому що я взяла участь у зйомках, можливо, вони вирішили, що я зазналася, чи їм хотілося всім розповісти, яка я «погана»… Але це може й бути тому, що, наприклад, ви гарніша, ніж інші дівчата, чи ви себе якось інакше поводите, чи ще якась причина…
 
– Так, буває, цькують, тому що хтось багатший, хтось бідніший, чи в когось більше підтримки, а в когось менше… Причини можна перераховувати нескінченно. Інша справа, ви знаходитеся в певному колі людей, і що вам робити: чи битися за себе, вчитися захищатися, чи щось змінювати й іти в інше коло, до інших людей?
 
– Якщо будете показувати, що ви слабші, то вас будуть принижувати.
 
– Як вам вдалося показати, що ви не слабша?
 
– Я просто перестала з ними спілкуватися.
 
eva-kosheva
– Ігнор – це дуже важко. Ви кожного дня приходите до школи – і кожного дня ви там сама. Можливо, ви так не виграєте нічого. Замість того, щоб отримувати в школі допомогу й навички в адаптації та спілкування, ви переживаєте складну ситуацію й маєте клопіт…
 
– Тоді було так… Але зараз, коли в мене виникає якійсь конфлікт з однокласниками, я звикла підходити й говорити начистоту. «У чому справа? Ми раніше добре спілкувалися, що сталося? Тебе щось не влаштовує в моїй поведінці? Я щось не так зробила? Можливо, образила?». Якщо людина намагатиметься бути відкритою, вона тобі скаже, як є насправді. А якщо людина закрита, або заздрить, то, звісно, вона тебе відправить куди подалі.
 
– Якби вам сказали, що все те в Україні було й 10, і 20, і 30 років тому? І ті, хто зараз давно дорослі, теж переживали все це? І булінг – це те, що відбувається в Україні не лише за вашим поколінням? До речі, зараз це і в Америці, і в інших країнах…
 
– Це відбувається всюди. І не лише у підлітковому віці. Навіть коли ви стаєте дорослим, усе одно вам може зустрітися хтось, хто намагатиметься якось вас образити, принизити, а з себе вдати вищого.
 
eva-kosheva
– Акторський досвід допомагає більш позитивно дивитися на подібні ситуації?
 
– Він допоміг мені в тому, що я спілкувалася з людьми, які є на порядок старші за мене, які пережили набагато більше й ділилися таким досвідом, такими секретами, були так відверті, коли говорили зі мною, що я розуміла, що все те, з чим я зіткалася з однолітками – це дитинство, і це пройде… Досвід спілкування на зйомках дав зрозуміти: якщо ми будемо дуже чутливо сприймати цькування, то буде боляче в майбутньому, ми закриємося в собі, коли виростемо. Але якщо ми будемо простіше це сприймати, розуміти, що воно пройде, то ми відпустимо це через якийсь час, як випустимося зі школи.
 
– Шкільні вчителі – чи могли б вони бути в ролі дорослих, які підтримують?
 
– У вчителів у школі є фаворити. Я ніколи не була такою… Школа ніколи не відкриє ваш потенціал, ваш талант. Хто взагалі міг подумати, що я буду зніматися у фільмі? Проте, моя класна керівниця завжди йшла назустріч, і навіть зараз без проблем відпускає з уроків на різноманітні заходи. Я їй вдячна за підтримку.
 
– Подумати, якраз, могли, і підтримати, мабуть, могли також. Дивно, що не зробили того, коли побачили, що в їхній школі навчається здібна в чомусь дитина.
 
– Звичайна школа не відкриває таланти. І питання вже в іншому: потрібно в себе вірити. І давати собі шанс проявити себе.
 
eva-kosheva
– Незважаючи ні на кого?
 
– Незважаючи ні на кого! Буває, що хтось може втертися в довіру, ти їм довіряєш, розповідаєш, а вони потім – «ніж у спину». Проте це все – досвід. Ми не зможемо навчитися на чужому досвіді, доки не отримаємо свій. Мені здається, це проходять усі, у якійсь мірі. Хтось більше, хтось менше. Просто бувають такі моменти, коли одні слабші, ніж інші. Але переживають подібне всі.
 
Текст:
TeenCorr
Фото: з особистого архіву Єви Кошевої
varvara-sokolova

varvara-sokolovaАвторка інтернет-журналу Out&About, блогерка Варвара Соколова поділилася думками про булінг – відповіла на декілька запитань спецпроекту «Булінг у школі».

– Як ви вважаєте, булінг (цькування) є проблемою дитинства в Україні?
 
– Цькування – це соціальне явище, яке є в кожному суспільстві, і Україна не є винятком.
 
– Вам доводилося переживати/спростерігати цькування у шкільні роки? Як це відбувалося?
 
– У мої шкільні роки цькування було мало. Виховання було більш суворим, мені здається, і вчителі за цим теж добре слідкували.
 
– Чи вам доводилося цькувати когось у школі?
 
– Я була старостою в классі, тому мені лише доводилося рознімати сутички, якщо такі були.
 
– Як ви сприймаєте це явище – цькування?
 
– Як недовихованість. Родина має слідкувати і вчити дитину манерам спілкування, відношенню до оточуючих, пояснювати все. Найгірше – це цькування дітей з вадами. Я вважаю це найбільшою проблемою. Якщо ж здорову динину якось принижують оточуючі, то батьки мусять навчати, як відстояти себе.
 
– Як вважаєте, які сторони відповідальні за такі ситуації в спілкуванні дітей, підлітків, коли хтось із них виявляється побитим, отримує пошкодження здоров’я?
 
– Якщо такі речі стаються у школі – вчителі/тьютори. Якщо ж поза навчальним закладом – батьки.
 
 
anna-adamovich

– Чи є булінг (цькування) проблемою дитинства в Україні? Чи доводилося переживати/спростерігати цькування у шкільні роки, чи самій когось цькувати? Як сприймаєте це явище – цькування?

Із усіма цими питаннями ми прийшли до української акторки Анни Адамович, виконавиці головної жіночої ролі у молодіжній стрічці «СКВОТ32», яка скоро вийде на екрани країни. Цікаво дізнатися про її сприйняття проблеми. Ми дізналися! І почули true story.

– Чесно кажучи, я сама була жертвою булінгу. У мене дуже запальний темперамент, і однокласники через це сприймали мене агресивно. І це не те що не допомогло мені стати більш стриманою, а навпаки – зробило максимально ворожою до суспільства.

Мені було важко довіряти людям, сприймати себе об’єктивно, я завжди бачила недоліки у собі і в людях навколо, а це постійний стрес. Я довго з цим боролася, і звісно, це було нелегко.

Тож я вважаю булінг у школі практично небезпечним, особливо для дітей із чутливою психікою.

anna-adamovich

Зірка стрічки «СКВОТ32» Анна Адамович

Я не можу цілком звинуватити учителів: це проблема і неуважних батьків, у яких діти так і чекають, щоб зірвати гнів на комусь.

Тож таку проблему треба вирішувати з усіх боків водночас, що в нашому поки що не дуже вільному в поглядах суспільстві дуже важко.

TeenCorr

ivan-ganzera

Булінг у школі || Співак Іван Ганзера: «Ми маємо зробити все від нас залежне, щоб наші діти завжди ставилися з повагою один до одного»Іван Ганзера – відомий співак, переможець шоу «Голос країни». Певні відмінності від багатьох інших людей – проблеми з зором унаслідок родової травми – не заважають йому реалізовувати співочий дар – співати для людей, багато працювати. Іван навіть балотувався до парламенту, дуже часто виступає в зоні АТО. Вже видав другий альбом пісень. Він має чималий досвід, як надихати тих, хто зневірився чи потерпає від переживань про якісь обмеження.

Іван ділиться в соцмережах своєю чіткою позицією по різних питаннях, які турбують українців – чесно каже, що думає. Ми знали, що від нього і про булінг почуємо відверту розповідь. І справді почули! Іван Ганзера дуже прямо відповів на декілька запитань інформаційної сторінки «Булінг у школі».

– Як ви вважаєте, булінг (цькування) є проблемою дитинства в Україні?
 
– Це дуже велика проблема, і дуже тішить, що зараз цьому питанню почали приділяти достатньо уваги. Звісно ж, таке явище, як булінг, існувало завжди, але світ не стоїть на місці, технології розвиваються, інтернет, телебачення стали доступними, і новини почали поширюватися з космічною швидкістю. Стало достатньо зробити один пост, чи залити відео до соцмереж, і якщо воно буде резонансним, то за лічені години про це дізнається весь світ. Але і той факт, що наше життя зараз розвивається досить стрімко, і батьки іноді, занурившись у свої справи та проблеми, приділяють недостатньо уваги своїм дітям, теж не треба відкидати. Як ми знаємо, правильне виховання дуже важливе в житті кожної людини.
 
– Вам доводилося переживати чи спростерігати цькування у шкільні роки? Як це відбувалося?
 
– Наш соціум так влаштований, що кожен з нас має знайти своє місце під сонцем. І шукати те місце ми, звісно ж, починаємо з дитинства. У зв’язку з моїми проблемами із зором знаходилося дуже багато дужих хлопців, які подекуди були старшими за мене і намагалися самоствердитися на моєму фоні перед однолітками. Часто десь закінчувалося розбитим носом, але знаєте, такі моменти закаляють. Навіть у таких неприємних ситуаціях є чому повчитися, і для мене, як для хлопця, то було, певною мірою, навіть корисно. Але зараз, коли я вже дорослий, я чудово розумію, що цих моментів можна було б уникнути, якби вчителі в школі приділяли цій проблемі достатньо уваги.
 
– Чи вам доводилося цькувати когось у школі?
 
– У мене теж був такий гріх у підлітковому віці. І зараз я розумію, що мені дуже соромно за деякі мої вчинки, але, слава Богу, цей період мого життя швидко минув. Я просто зрозумів, що є в житті багато інших речей, за рахунок яких я зможу проявити себе і здобути повагу серед своїх друзів.
 
– Як ви сприймаєте це явище – цькування?
 
– Людство майбутнього має навіть не згадувати про цю проблему. Ми маємо зробити все від нас залежне, щоб наші діти висловлювали свої емоції та скидали свою енергію у творчості, займалися спортом та завжди ставилися з повагою один до одного. Сподіваюся, мені вдасться знайти правильні слова та правильно виховати свою доньку. Хочеться вірити, що інші батьки також будуть прагнути до того, і наші діти будуть з’ясовувати свої стосунки в цивілізований спосіб.
 
TeenCorr
 
Фото: facebook 
Giovanna Barberis
Giovanna Barberis

Джованна Барберіс – Голова Представництва ЮНІСЕФ в Україні

Що думає про булінг в українських школах та підліткових тусовках Джованна Барберіс, Голова Представництва ЮНІСЕФ в Україні? Про це ми змогли поспілкуватися з нею минулого тижня в Києві, після презентації дитячого кінофестивалю.

Цією розмовою ми відкриваємо спецпроект «Булінг у школі» в онлайн-журналі «Тінкор» і серію ексклюзивних коментарів від активних, творчих українців про булінг.

– Пані Джованно, що саме ви можете сказати про булінг українським школярам, які мають досвід пострадянського життя, і знають, що проблема цькування була дуже актуальною тут ще з 80-х – 90-х років, а може, й ще раніше. І зараз є нова хвиля цієї проблематики. Дуже багатьох все це турбує, крім того, є й певні маніпуляції суспільною думкою щодо цього. У зв’язку з цим, який меседж можуть почути від вас українські підлітки?

– Булінг – це є реальність тут, в Україні, але це й глобальна проблема, на жаль. Тож Україна – це не виняток. Ми працювали минулого року над кампанією, і в нас є певна зібрана інформація для кращого розуміння масштабу проблеми. І дійсно, я можу сказати, досить великий відсоток дітей і молодих людей в Україні переживають епізоди булінгу. Це також підтверджується доказово.

– Можливо, ви знаєте про конкретні епізоди? Перевіряєте їх?

– Ми не збираємося перевіряти. Ми провели соцопитування, і це і є докази, які ми маємо. Тепер, звичайно, важливо реалізувати певні міри – це може бути певна діяльність, певна підтримка для шкіл, учителів, особливо, для тих, хто зіткається з такими проблемами.

– Загалом, мабуть, є певна проблема зі статистикою щодо проблем дитинства. ЗМІ, в основному, отримують статистику від вас, від ЮНІСЕФ. Як має покращуватися ситуація зі статистичними дослідженнями відповідної тематики?

– Ми можемо надати статистику, тому що ми провели оцінку і соцопитування минулого року. Це, звісно, був збір інформації саме на той певний період. Так що ми не можемо робити вигляд, що в нас є особливо актуальна інформація.

– Але в ролі, практично, ексклюзивних «постачальників» статистичної інформації з проблем дитинства як ви почуваєтеся?

– Думаю, ми не єдині – ми співробітничаємо з Міністерством освіти. Воно також збирає певну інформацію. Знаєте, можливо, відбувається те, що доступність інформації дещо розсіяна й не відображає національну ситуацію в цілому. Тож ми маємо бути обережні, але, у будь-якому разі, є дані, що проблема в Україні існує, і що така проблема існує і в інших місцях. Роль шкіл, учителів, батьків надзвичайно важлива. Саме тому, особливо вчителі, мають бути навчені, мають розуміти, що вони можуть насправді зробити для того, щоб виявити та зробити легшим спілкування та мирні перемовини між учасниками таких ситуацій.

– Одне з наших міністерств, яке опікується, у тому числі, питаннями освіти, дає такий меседж суспільству, що громадяни, особливо, учителі, відчувають це як відсутність підтримки в проблемі булінгу з боку керуючого органу. І разом з тим, майже кожна школа страждає від проблем із цькуванням, навіть у столиці…

–  Тому що школи не готові, і, знову ж, проблема існує не тільки тут, в Україні, – тому що вчителів ніколи не навчали справлятися з такими проблемами, це реальність. Тож ми маємо колективно шукати допомоги та інвестувати в навчання вчителів, інвестувати в те, щоб отримати професіоналів на рівні школи, таких як психологи й навіть медичні професіонали, які могли б надати такий тип підтримки.

– Тут такий менталітет, що суспільство очікує якогось рішення, якоїсь відповіді на актуальне питання. Від державних інституцій відповідей поки що немає. Від вас суспільство отримує статистику. Може, у вас є й рецепт – які в найближчий час можуть бути рішення?

– У мене немає рецепту, але саме на рівні шкіл багато чого може бути зроблено, без того, щоб чекати на чарівну відповідь. Школи, шкільні директори, вчителі… так, чиновники, міністерства… але, у кінці кінців, саме суспільство – це відноситься до шкіл, учителів, директорів, батьків, – має збиратися, обговорювати, намагатися зрозуміти, які є проблеми, і намагатися побачити, що вони можуть зробити на їхньому рівні. Тому що дуже багато може бути зроблено також і на цьому рівні.

Пам'ятаєш?
Джованна Барберіс вступила на посаду Голови Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні у липні 2014 року. З 2010 року до свого призначення в Україні пані Барберіс очолювала представництво ЮНІСЕФ у Сенегалі.

Переклад та адаптація: Марія Парамонова

Запитання: Поліна Аксьонова, журналіст

Фото: Артхаус Трафік

Fashion-Blog

В мире, где человек живет, чтобы покупать, у некоторых девушек появилось новое занятие: фэшн-блогинг. В Украине эта профессия только приживается, и все, кто этим занимается – дон-кихоты и первопроходцы. Что у них получится из всего этого, пока еще никто не знает.

Говорить о вечном? Значит, говорить о моде! Чем это дело отличается от заметок о моде в фейсбуке или каком-нибудь ЖЖ? Тем, что его можно монетизировать: зарабатывать деньги. Потенциально. Когда-нибудь в будущем. Сейчас маркетологи только приглядываются к блогам и влогам украинских девушек, увлеченных модой и всем, что связано с красотой. Ведь в них можно рекламировать свои товары и услуги, и это будет намного дешевле, чем реклама в глянце, на радио или ТВ. Но покупать рекламные площади пока не спешат. Однако, девушки, увлеченные бьюти/фэшн все-таки старательно работают над развитием своих страничек, в надежде, что и с маркетологами когда-нибудь все сложится.

Фэшн-блогинг для многих девушек стал палочкой-выручалочкой: не только надеждой заработать, но и способом показать себя. Ведь даже если у тебя – внешность модели, очень сложно выделиться и запомниться в том мире, где инстаграм – сплошной конкурс красоты. Получить признание, публикуя только лишь симпатичные фото самой себя в «трендовых» позах, становится все сложнее. Ведь таких же красивых, как ты – миллионы. Приходится задумываться о том, как выделиться не только внешностью. Подыскивать какое-то дело. И блог оказывается как раз тем, что надо.

Некоторые девушки, мечтая о журналистской карьере, но опасаясь иметь дело с реальной журналистикой, заводят блоги, чтобы реализовать свои писательские амбиции. Некоторые используют блоги для продвижения своих навыков стилиста или визажиста на рынке. Некоторые, уже имея какой-то опыт в маркетинге, старательно работают над созданием «продающей» площадки, которой со временем может стать их блог. В общем, активно осваивают всю эту тему.

Мы выбрали нескольких блогеров, наиболее состоявшихся в тематике fashion/beauty, и решили познакомить тебя сразу со всеми. Девушки так оперативно вышли на связь и так честно рассказали о своем опыте, что мы решили не сокращать это до объемов единственного текста и опубликовали их ответы в виде отдельных бесед.

7 вопросов фэшн-блогеру девушкам задали Настя Захарова и редакторы Teencorr. Чтобы познакомиться с каждой из них, делай click на портрете, переходи на страничку с интервью и присоединяйся к нашему разговору.

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

ma-vie-de-courgette

Мультфильм-номинант на премию «Оскар» «Жизнь Кабачка» 22 июня выйдет во всеукраинский прокат. Фильм увидят зрители в Киеве, Виннице, Днепре, Запорожье, Львове, Мариуполе, Одессе, Полтаве, Стрые, Сумах, Харькове.

Главный герой этой истории, 9-летний Икар, в сиротском приюте получил прозвище Кабачок. Окружение мальчика не всегда дружелюбно к нему, и ему приходится прикладывать много усилий, чтобы найти свое место в жизни, научиться доверять людям и завоевать сердце девочки по имени Камилль.

Мультфильм снят по мотивам романа Жиля Париса «Автобиография Кабачка», который в свое время впечатлил режиссера. «Эта история вернула меня в детство, когда я впервые увидел «400 ударов», «Хейди», «Бэмби», «Белль и Себастьян», сериал «Бездомный мальчик Реми», – рассказал Клод Баррас. 

В Украине «Жизнь Кабачка» уже продемонстрировали на открытии IV международного Фестиваля искусства кино для детей и подростков «Чилдрен Кинофест». А премьера состоялась во Франции, в рамках Международного фестиваля анимации в Анси. Там картина получила главный приз и приз зрительских симпатий. 

ma-vie-de-courgette

Клод Баррас предпочел работать с пластилиновой анимацией, так как посчитал, что таким образом зрителю будет легче считывать с экрана эмоции и отождествлять себя с героями. Для создания картины изготовили около 60 фонов и 54 куклы, каждая в 3 разных костюмах. В оригинале роли детей озвучили непрофессиональные актеры.

А вот в украинском прокате Кабачок говорит голосом известной актрисы Анастасии Гиренковой, которую очень хорошо знают в Украине в том числе и по её работам в озвучивании фильмов. Голосом Анастасии говорит Кевин в популярной американской комедии «Один дома». А в новом мультфильме Барраса Анастасия Гиренкова озвучила не только Кабачка, но и его подружку. 

ma-vie-de-courgette

По словам Анастасии, работа над озвучиванием мультфильма длилась около 2 часов – такова специфика работы. Актёр обычно не знает ни сюжета, ни характера персонажа, ни развязки, и идёт за героем, за его голосом.

«Особых секретов вживания в роль нет, кроме того лишь, что не следует стараться сделать лучше, чем оригинал. Кабачок мне сразу показался ранимым и недолюбленным, а его подружка, роль которой я также озвучивала – бойкой и решительной, как и подобает быть современной девушке», – сказала Анастасия.

Актриса говорит, что получает удовольствие от возможности за короткий период сыграть сразу несколько персонажей. По её словам, такая работа для неё – своего рода тренаж и одновременно хобби. 

«А вот что касается принципиального неприятия кого-либо из персонажей, – в моей практике не было предложений, вызывавших отрицательное или негативное отношение к работе. Я категорически отказываюсь от работы в проектах, связанных с мистикой. Но это никоим образом не относится к озвучанию. Ибо озвучание – это магия. А это совсем другая история!», – прокомментировала Анастасия Гиренкова. 

Помимо номинации на «Оскар» в качестве лучшего анимационного фильма, картина «Жизнь Кабачка» уже получила две французских национальных кинопремии «Сезар»: за лучший анимационный фильм и лучший сценарий.

Тинкорр

yan-gubskiy
yan-gubskiy

Ян рассказал о своих впечатлениях от съемок клипа группы Transylvania Damn Fun

Яну Губскому – уже 7. И сейчас, на летних каникулах, он много времени проводит в киевских съёмочных павильонах. Даже не успевает запомнить все съёмки, на которых бывает. Ян помогает маме, пиар-менеджеру, работать с журналистами, а в свободную минутку с огромным интересом наблюдает за трудом актёров и других специалистов, которые занимаются созданием видео.

На съемках клипа для румынской группы Transylvania Damn Fun на украиноязычную песню WTF, которые проходили в одном из съемочных павильонов Украинской Киностудии Анимационных Фильмов, царила голливудская атмосфера: кинорежиссер Любомир Левицкий решил сделать видео в формате экшн и с мистическим настроением. Над его созданием трудится команда американских профи, а съемки осуществлялись по голливудским технологиям. Полутемный павильон, освещенный лишь деревянными фонарями и отблесками пламени из бочки, собрал в своих стенах таинственных гостей-«вампиров», загадочных борцов, которые устроили на съемочной площадке почти настоящие «бои без правил». В их постановке приняли участие профессиональные файтеры и каскадеры, и среди них – актриса и топовая украинская девушка-каскадёр Карина Бершадская.

Ян увидел всё: как гримируются и работают актёры и каскадеры, как Карина дает интервью музыкальному телеканалу, как пылает огонь в бочке, как работают режиссер, операторы и весь продакшн. Он показал «Тинкорру» самые таинственные закоулки киностудии. Конечно, ведь Яну интересно наблюдать за съемками: он по-настоящему увлечен мультиками и фильмами! Ему очень нравятся «Охотники за привидениями», «Питер Пен» и многие другие ленты. А поскольку Ян уже не в первый раз наблюдает за процессом съемок на киностудии, он поделился с тобой своими впечатлениями и рассказал о тонкостях работы людей, которые делают кино.

– Здесь, в павильоне, продакшн, киносъемка. Актеры, операторы, журналисты, продюсеры… Чем они тут занимаются?

– Продюсер – это тот, который делает так, чтобы те, кто снимается… Чтобы их «занесли» с камеры в телек.

– То есть, для того чтобы человек появился в телеке, его нужно…

– …снять на камеру. Чтобы он рассказал, что у него за роль, что он будет делать.

kaskader

Актриса-каскадер Карина Бершадская общается с журналистами в съемочном павильоне

– И у тех людей, которые сегодня пришли сюда сниматься, есть какие-то роли?

– Да. Вот, например, я – вампир. У меня роль такая: я прихожу, высасываю кровь и улетаю.

Transylvania Damn Fun

На съемках клипа группы Transylvania Damn Fun

– Актерам не страшно такие роли играть?

– Нет. Они же дерутся не по-настоящему, а понарошку. Один другого хочет не по-настоящему ударить, а вот так (имитирует удар, в последний момент останавливая движение).

Transylvania Damn Fun

“Вампиры” охотно общаются с телевизионщиками в перерывах на съемке

– Ты разбираешься в единоборствах?

– Я на дзюдо хожу.

– Можешь оценить, как актеры дерутся, с точки зрения того, чему тебя учат на дзюдо?

– Ну там у нас не дерутся, драка – нет, это ни в какие ворота… Там – вполсилы.

Transylvania Damn Fun

Работа продакшна над фильмом – это труд очень многих людей

– Если не для камеры, а вообще… Зачем людям это все надо: драки, борьба?

– Если человек хочет добиться, чтобы его показали в телеке, он должен учиться, учиться. Без труда ничего не добьешься. Драки… Вот на моего папу один раз напали, и он отбился, потому что он учился борьбе. И если на тебя нападают, ты же должен как-то защититься? Должен?! У тебя должны быть какие-то навыки, какие-то условия! Суметь поставить подножку, ударить или еще что-то…

– Что тебе нравится из того, что тут делают люди, и что – нет?

– Я еще недолго здесь успел побыть… Мне нравится, как они переодеваются. Там прикольно: лицо облито кровью такое… Оригинально. Как у настоящего вампира. Или клык вставляют…

Transylvania Damn Fun

Каскадеры реализовали для клипа самый настоящий экшн

– А ты сам гримировался когда-нибудь?

– Да, гримировался. Но мама не видела. Я гримируюсь то в Ниндзя, то в Зомби…

– Это секрет? Об этом можно рассказывать?

– Маме – нельзя!

– Прикольно вот, что на съемках люди ходят в павильоне хаотично, занимаются каждый своим делом…

– Действительно, все так ходят… Один раз, я видел, один брат был вампиром, а другой супергероем. И они тут ходили так, будто они друг друга не знают! Мне так не нравится. Как-то это так…

Transylvania Damn Fun

Для группы Transylvania Damn Fun в Киеве снимают клип на песню на украинском языке

– Как ты думаешь, какая работа интереснее: актера или тех, кто там сидит в продакшне, за компьютером, и смотрит, какое видео получается? Или работа фотографа или журналиста?

– Монтаж!

– То, что там за компьютером делают? Ты сам пробовал? Блог ты еще не пробовал вести?

– Пока нет!

Интервью и фото: Teencorr

Больше фото – на странице Teencorr в facebook

shtonda_SK

Прочитати російською

опубліковано: 03.07.2016

Тарас Штонда, відомий у світі український оперний співак, упевнений, що любити класичні спів і музику може кожен. А можливо, і закохатися в усе це так само сильно, як колись він сам!

Адже опера – це унікальне життя. Артист у ній – це завжди частина чогось великого, що існує вже багато століть. Він – ланка безперервної традиції. І, значною мірою, «продукт» майстерності тих, хто співав оперні твори раніше. У театрі можна бути скільки завгодно особистістю, бути харизматичним, егоїстичним, талановитим, упевненим у собі… Але на сцені навіть найцілісніше, найяскравіше «Я» завжди буде сприйматися лише як частина чогось більшого, ніж одна людина. Як частина історії культури, музики, вокалу, минулих років…

Щоб не згубитися на фоні потужних, знаменитих особистостей, які залишилися в історії українського мистецтва, щоб не бронзовіти, не розчинитися, потрібно знати секрет. Треба бути selfmade: вирости, як Тарас, на київській Русанівці, учитися співати, закінчити консерваторію та пройти довжелезний шлях до великих світових сцен. У Тараса Штонди це вийшло, а ще виходить – не зупинятися. Бачити горизонти, коли вже заспівав багато значущих арій, вірити собі, не гублячись у морі інформації, серйозно підходити до своєї справи, але оптимістично ставитися до життя – це сильні якості, що дозволяють артисту реалізуватися на світовій сцені.

Якою б не була важкою й емоційно насиченою робота, Штонду надихає будь-яка дрібниця: розмова з колегою, пісня на YouTube, телефонний дзвінок, подія, враження… Усе це блискавично «всотується» та видозмінюється його артистичною натурою, щоби вийти у світ у якійсь новій формі: у звуці, у пісні чи в жесті на сцені. Або ж відкластися у «скарбничку» власного артистичного досвіду. Глядачі захоплюються Тарасом Штондою та його здатністю перевтілюватися на сцені: щойно був народний артист, і ось, раптом – п’яничка зі скандинавського пабу, закоханий хлопець або сміливий герой. Що значить бути відомим у всьому світі оперним співаком? Про це Тарас Штонда розповів нам у інтерв’ю.

– Людина приходить із роботи о сьомій вечора, ставить чайник на конфорку – і їй складно уявити, що ось зараз, десь там, у місті – бал, люди у вечірніх сукнях і смокінгах спілкуються, п’ють шампанське, слухають оперних артистів…

– Добре б це сказати організаторам таких балів. Тому що мені потрібно дуже довго ритися у своїй пам’яті, щоби пригадати свою участь у подібних заходах. У чомусь оперний спектакль у своєму ідеальному вираженні і сам є балом. Різниця в тому, що глядач приходить його подивитися. Але ще не придумано такого жанру, щоб він брав участь у опері, вийшов на сцену разом із артистами. Можливо, це оперний спектакль майбутнього.

shtonda_AK

Тарас Штонда: “Оперне мистецтво завжди буде зрозумілим і зовсім непідготовленій людині”

– Можливо, комусь із оперних співаків буває прикро, що звичайні люди часто думають: ось, оперний артист – це той, хто співає для еліти, для депутатів, а не для простих людей?

– Та депутатів не заманиш в театр! Їх раз на рік у театрі побачиш! Оперне мистецтво – воно, напевно, для нашої бідної країни не дуже дешеве. Проте люди, які сюди приходять, – це меломани. Це – нормальний середній клас, освічена інтелігенція нашого суспільства. У жодному разі ми не сприймаємо себе співаючими для політичної еліти. Вони – рідкісні гості в нашій Опері. Кого називати простими людьми… Усі ми люди прості. І наш контингент у Оперному театрі – ті, хто люблять його і можуть собі дозволити заплатити 20 – 500 грн у залежності від місця. У перерахунку на євро чи долари це зовсім небагато.

– Нерідко гості міста фотографують Оперний театр ззовні – як значущу памятку архітектури. Який , на ваш погляд, повинен бути ступінь розуміння оперного мистецтва, щоб купити квиток і все ж зайти в Оперу, прийти на спектакль?

– Оперне мистецтво завжди буде зрозумілим і зовсім непідготовленій людині. Спеціальної підготовки відвідування Оперного театру не вимагає. Потім людина захопиться і досягне такого стану, як, наприклад, у Європі, у Прибалтиці, у скандинавських країнах: там люди буквально виросли в театрі, є справжні оперні меломани.

– Буває, людина довіряє своєму смаку, слухає програму і розуміє, що вона – якісна, добре зроблена. А потім йде в Інтернет, щоб подивитися про артистів більше, і натикається на міркування «біляоперних тітоньок». А там уже – і спеціальні слова, і термінологія, і обговорення, плітки…

– Форуми… Там переважно не новачки. Там – люди, які позиціонують себе знавцями або любителями зі стажем. Існує такий прошарок людей, який обговорює це мистецтво. Є футбольний форум, боксерський форум, форум про кінні перегони. І є оперний форум.

– Коли читаєш такі форуми, складається враження, наче хтось зі «старої гвардії» музикантів нудьгує по якомусь звичному для себе звучанні, якого в нинішній Опері знайти не може, і починаються різні обговорення…

– І таке є. Але в мистецтві не визначають чемпіонів. Немає чітких критеріїв. Оперні форуми – це віртуальна реальність. У людей, які пишуть – лають, хвалять, обговорюють артиста, є це невід’ємне право. Якщо у когось із артистів слабка нервова система, і він здатний, начитавшись пліток про себе, впасти духом, кинути свою професію і вени собі порізати, тому що він, виявляється, такий поганий, значить, вибачте: ти не витримав сучасних реалій! Нормального артиста це тільки підштовхне до роздумів, він подумає: а чим я дав привід написати про себе не дуже добре? Чому мені сьогодні не аплодували? Чому я прочитав про себе на форумі не лише хороше? Нормально, коли артиста не травмує погане прочитане про себе, і не підносять у власній думці гарні відгуки.

shtonda_AK

” У людей, які пишуть – лають, хвалять, обговорюють артиста, є це невід’ємне право”

– Зараз, коли є Інтернет, реакція публіки швидше доходить до артиста, ніж раніше?

– Користувач форуму і журналіст, що пише у пресу про виставу нічим, фактично, не відрізняються. Лише у одного є акредитація, а в іншого – ні. Більш того, артист користувача форуму вважає більш незалежним, ніж журналіста. Хоча, звісно ж, у Європі, коли після прем’єри вистави виходить преса, приємно прочитати про себе щось гарне. І засмучуєшся, коли прочитав про себе не дуже гарний відгук. Співак не повинен орієнтуватися тільки на те, як йому поплескали, що про нього написали. Є об’єктивна реальність: те, ким він став, куди його запрошують і чи запрошують узагалі, як часто і за скільки. Інший артист, який потрібний не лише у своїй, а й у інших країнах, може зверхньо ставитися до преси, яка про нього пише, і до форумів теж. Він до них не байдужий, але розуміє, що є реальність, яка дозволяє йому вважати себе таким, який розвинувся у своїй професії. В Україні форма рецензії вже майже померла, пишуть більше про цікаві колізії… Але ось так, щоб взяти музичну частину й відрецензувати оперний спектакль… Раніше були знамениті оперні рецензенти. – коли ще не було ні Інтернету, ні телевізора. Влас Дорошевич писав про гастролі Шаляпіна в La Scala в 1902 році… Його ім’я дійшло до нас через 100 років.

– Яким чином ви розширюєте репертуар камерних програм? Чим ви керуєтеся, коли берете ноти із цієї ось полиці, а не з якоїсь іншої?

 – Бажання співати щось нове є завжди, не завжди є можливість щось вивчити. Для цього потрібно подолати лінь. Зазвичай партію в опері співак вчить тоді, коли вона йому замовлена. Коли він знає, що йому потрібно десь її заспівати: або в рідному театрі, або в Європі. Камерні ж програми рідко замовляються. Є загальні побажання, але зазвичай ми співаємо те, що подобається. Ну, у Австрії бажано включити у програму твори віденських класиків, у Чехії – чеських… Щоб ще до виконання твору люди заплескали і захопилися, що їх рідне зараз прозвучить. Керуюся своїм бажанням і тим, що люблять інші.

– Як ви вибираєте репертуар народних пісень?

– Найкраще місце, де можна знайти народні пісні в академічному виконанні – YouTube. Там можна пошукати корифеїв української музики минулого. Ось я почув, наприклад, у Михайла Гришка, знаменитого баритона середини XX століття, прекрасну пісню. Вивчив, заспівав.

– Як ви думаєте, чи повинні вестися щодо української музики якісь дослідження, щоби «відкривати» нові твори Середньовіччя або дорадянських років? Чи траплялися випадки, коли ви включали такі твори у свій репертуар?

– У архіви і у глиб століть я не заходжу. Автентичну українську музику не відслідковую. Слухаю знаменитих співаків – корифеїв української оперної академічної музики. Це всім відомі імена: Борис Гмиря, Іван Паторжинський, Михайло Гришко, Анатолій Солов’яненко, Оксана Петрусенко.

shtonda_AK

“Люди, які справді чогось досягли – вони не просто так чогось досягли, це дійсно великі співаки!”

– Чи є такі артисти в історії оперного мистецтва, до рівня майстерності яких ви прагнете?

– Не буду оригінальним: Федір Іванович Шаляпін. Звичайно, я міг чути його й у ранньому дитинстві, але по-справжньому познайомився із творчістю чудового співака, коли мені на 16-річчя подарували набір його платівок. У той час я співав якимсь баском, легким, юнацьким, але вже тоді «захворів» співом Шаляпіна. Я співав під його платівку, як зараз сказали би – «під плюс». І коли мій голос звучав разом із голосом Шаляпіна, моя підсвідомість як би відтинала звуки платівки, і мені здавалося, що я співаю вже дуже навіть схоже. Зараз я з посмішкою згадую про це… І коли я прийшов у музичне училище, мене запитали: ти слухаєш Шаляпіна? Наслідуєш йому? Тоді я ще не міг зрозуміти, що необов’язково наслідувати великого співака – потрібно розуміти, як же він це робить. Шукати себе, навчаючись у Шаляпіна. Важко не захопитися ним: не лише я його наслідував, його сотні співаків наслідували. Тому що він залишив за собою величезну епоху. Потім з’явилися й інші кумири. Я слухав багато музики: оркестрової, фортепіанної, скрипкової. Слухав великих італійців: Енріко Карузо, Тітта Руффо, Марію Каллас, Леонтін Прайс … І, обов’язково, Сергія Лемешева, Марка Рейзена, Бориса Христова… Здебільшого, це співаки минулого.

– А зараз хто?

– Кумири залишилися колишніми. Ось зараз я заслуховувався неаполітанськими піснями Франко Кореллі на телефоні. Один із моїх найулюбленіших співаків. Звісно, є прекрасні співаки і серед моїх сучасників, із деякими з них мені пощастило співати на одній сцені: Йонас Кауфман, Людмила Монастирська, Людовик Тезье, Катерина Семенчук, Матті Салмінен і багато інших.

– Може, ви зараз формуєте чергову «золоту еру» оперного мистецтва?

– Це, безперечно, дуже приємно чути. Цілком можливо, що і ми залишимося в пам’яті наступних поколінь.

– Ви співали на сцені вчора ввечері. А сьогодні приїхали на інтерв’ю. Вам «вистачає» голосу на розмову навіть після виступу напередодні?

– Коли я здоровий, не застуджений, наспіваність не сильно впливає на мій голос. Звісно, якби сьогодні пройшов ще один «Борис Годунов», то, може, я би так, як вчора, не заспівав. Голос втратив би свіжість.

– Напевно, доводиться іноді співати і два вечори поспіль?

– Трапляється і таке.

– Які вистави в нашій Опері обов’язково треба відновити?

 – Будь-який артист завжди чого хоче? Крім слави, матеріальних завоювань, шанувальників? Він роль хоче! І у драматичному театрі завжди на першому плані – роль. Тому мої уподобання в тому, що я хотів би тут побачити – те, у чому я міг би висловитися. Це, звичайно, «Фауст», тим більше, що через 2 роки – 200-річний ювілей великого французького композитора Шарля Гуно, який відзначатиме весь світ. «Фауст» – найзнаменитіша його опера. І в ній – розкішна роль Мефістофеля, яку я нещодавно виконав у Будапешті. Шаляпінська роль –  одна з моїх найулюбленіших. Я для себе виділяю чотири улюблених ролі: Борис Годунов Мусоргського, Борис Тимофійович із «Катерини Ізмайлової» Дмитра Шостаковича, Вотан із «Валькірії» Вагнера і Мефістофель із «Фауста» Гуно. Звичайно, мені хотілося би співати ці партії не тільки на зарубіжних сценах, а й у київському театрі. Ще одна улюблена роль – українська – Тарас Бульба в однойменній опері Миколи Лисенка, яку я із величезним задоволенням знову виконуватиму в новій постановці Національної опери до 150-річчя театру.

– Ваша робота над матеріалом – у тому, щоб передати всі нюанси твору, як це прийнято для нього, чи ви можете привносити щось своє?

–  Я намагаюся перебувати в рамках того, що написав композитор. І концертмейстер дуже сприяє цьому.

shtonda_AK

“Камерна музика допомагає оперній. На камерній сцені немає антуражу, зате є свобода”

– Не годиться виходити за рамки загальноприйнятої інтерпретації?

– Мабуть, тут потрібен баланс між тим, що написано в нотах і тим, що є традиціями виконавців. Досвідчений співак багато знає, він багато слухав. І, крім того, що він бачить у нотах, він знає, як це співали його славетні попередники.

 – У камерних програмах усе мінімалістично: у вас є тільки голос, артистизм і концертмейстер. Усе це дає вам можливість представити слухачеві твір, не відволікаючись на костюми, позолоту оперного залу, постановку із режисурою… Після досвіду камерних виступів оперний антураж не видається зайвим, не навантажує? Навіщо вам це все, якщо ви і без костюмів відмінно створюєте образ?

– Справді, у камерних програмах я сам собі режисер. І я ніколи не співаю просто так. Намагаюся, будучи у смокінгу, без усіляких підручних засобів, без партнерів, без реквізиту, без костюмів, без театрального освітлення створювати якийсь образ. А оперний антураж – ні, він ніколи не здається мені зайвим. Якою би багатою уявою я не володів, я не зможу уявити собі всю оперу. Не довигадаю собі партнера. У камерному залі я не можу ні з ким вступити в поєдинок на шпагах. І не можу, як у оперній ролі Бориса Годунова, схопити когось за шкварки. Тому оперний антураж, мізансцени – це для мене не зайве.

– Що ж для вас більш органічне: динаміка великої оперної сцени, яка дозволяє більше працювати і з жестом, і з рухом, і з партнером, або камерної, де ви обмежені в цих засобах?

– По-різному люблю і оперний, і камерний жанр. Опера важча тим, що я, коли створюю якийсь образ, повинен не розійтися з оркестром, бути в рамках якоїсь мізансцени, не забути, що я на сцені не один, що крім мене є ще й партнери. Частина свідомості завжди сконцентрована на цьому. У камерному жанрі ти начебто вільніший, але від тебе вимагається більша уява, щоб ти був цікавий глядачам. В опері я співаю більше. Але органічне для мене і те, і те. До того ж, співаки, які виступають на камерній естраді, потім набагато яскравіше виглядають у оперних постановках. На камерній сцені, якщо немає нюансів, можна йти. Тому співак змушений знаходити їх. Камерна музика допомагає оперній. На камерній сцені немає антуражу, зате є свобода. Адже оркестр в Опері ніколи так тебе не підхопить, як піаніст.

shtonda_AK

“Якщо ти – вискоий бас, то маєш відбутися як Борис, як Мефістофель”

– Чи є зараз поруч із вами критики, яким ви можете довіряти не менше, аніж вашому педагогу в минулому – Галині Сухоруковій? Які завжди скажуть правду, яку ви зможете прийняти?

– Галина Станіславівна казала: «Тарас, після мене вже нікого більше не слухай. Я схвалю – всі схвалять!» Можливо, це невелике перебільшення, але така була її магія впливу на молодого співака. Однак співак не повинен вічно залишатися «молодим співаком», вічним учнем. Він обов’язково повинен коли-небудь стати авторитетом у своїй свідомості. Він повинен відчувати, що те, що він робить, правильно, і тут допомагає смак, музична освіта. «Артистові потрібно багато знати, щоб правильно відчувати», – писав Євген Нестеренко. Педагогів у мене вже немає. Але я не пихатий, і найбільше ціную похвалу і критику колег.

– Є такі, які наважуються щось сказати?

– Звичайно, я більше люблю захоплення (сміється – прим.ред.). Але критику, зауваження моїх колег, людей, які розуміються  в мистецтві, музикознавців, меломанів завжди сприйму. Артисти – дуже вразливі люди. «Заохочення так само необхідне художнику, як необхідна каніфоль для смичка віртуозу», – говорив Козьма Прутков.

– А ви самі Ваших колег заохочуєте?

– Так, і дуже часто. Але буває, що люди один одному не довіряють. Мовляв, якщо ти мене хвалиш, значить, думаєш протилежне. Я можу сказати, що до мене люди ставляться, мабуть, відчуваючи якусь мою щирість, і не шукають у моїх словах прихованого змісту.

– Які ролі, на ваш погляд, дають артисту оперної сцени, басу, увійти в історію опери?

– Перш за все, це вже названі Борис Годунов і Мефістофель. Борис – це взагалі «роль всіх ролей» для баса. Ще напевно Кончак у «Князі Ігорі» Бородіна, Філіп у «Дон Карлосі» Верді… Узагалі, ввійти в історію можна з будь-якою роллю, це більше залежить не від ролі, а від співака.

– Ви приймаєте участь у постановках із режисурою в сучасному стилі?

– На Заході здебільшого в них і приймаю. Хоча зустрічаються і класичні постановки, наприклад, тричі таким був «Євгеній Онєгін» у Норвегії, Великобританії, Швеції. Але були і відверто сучасні постановки. Більш чи менш вдалі… Я привчаю себе існувати в такій реальності. Ось сказали мені в Бельгії, що в опері «Чародійка» на сцені ніякого князя не буде, а буде топ-менеджер нафтової компанії. Хоча все це – Нижній Новгород, XV століття. Вживаюся в піджачний костюм, усі рухи зовсім інші, а музика колишня. У результаті я відчуваю невідповідність музики до того, що відбувається на сцені: костюму, антуражу, реквізиту, рухів.

– Чим класичним можна пожертвувати, рухаючись у сторону сучасної постановки, щоб опера все-таки залишалася оперою?

– Багато режисерів узагалі цієї межі не бачать. І жертвують усім.

– Опера повинна залишалася класичною, чи вона може змінюватися відповідно до сучасних реалій?

– Класичною… Але не рутинною. Яскравий приклад тому – «Травіата», яку Марта Домінго поставила з Рене Флемінг і Роландо Віллазона. Коли у класичній реальності були такі чудові, природні, багаті мізансцени, глядач бачив на сцені справжнє життя. Деякі опери менше лягають на сучасність, деякі – більше. Одні більше прив’язані до історичних реалій, інші – менше. І кожен випадок індивідуальний. Я не ретроград. Сказати, що я повністю відкидаю всю сучасну режисуру, я не можу.

– Чи треба дітям і підліткам вивчати музику у школах? Чи потрібні «уроки музики»?

– Я думаю, потрібні. Для облагороджування їхніх душ. Щоб підліток думав не тільки про те, як би йому якусь обридлу алгебру відкинути і піти за школу покурити… Це я наводжу найгірший приклад, але хочу цим сказати, що знайомство з музикою ніколи не буде зайвим для формування особистості підлітка. Починати треба з дитинства. Якщо ти шестикласника, який уже сформувався, привів на урок музики, він буде гратися, усе це потай зневажати, так як його всюди оточує поп-музика… Але якщо підліток чує класичну музику із раннього дитинства, то уроки музики тільки допоможуть йому краще пізнати її.

– Років сто тому, наприклад, Лемешева чули на вулиці, по радіо, із кожного гучномовця на будь-якому стовпі.

– Так. Тому що не було цієї хвилі альтернативної музики. Я ріс, і ніякої поп-музики не пам’ятаю. Та й вона була інакшою, не такою як зараз. Навіть естрада була тоді милозвучною, красивою… У моєму дитинстві ця ритмічна, заснована на ударних музика не існувала. Були дискотеки у 70-х, у 80-х, але, все-таки, поп-музикою називалося трохи  інше. Алла Пугачова, прославлена артистка, яка співала «Арлекіно» прекрасним голосом – це зовсім не ті безголосі дівчатка, які співають зараз. Жанр змінювався від певного виразу, від прекрасних текстів, справжньої музики, легкої для сприйняття, до попси в нинішньому розумінні. Зараз діти ростуть на попсі, і знайомити їх із класичною музикою все важче.

– Засилля інших жанрів заважає людям сприймати класичну музику?

– Думаю так. І якщо уявити собі дитину «із чистого аркуша», то вона буде така ж, як і 100, і 200 років тому. Але теперішні діти відрізняються від дітей, що жили 30-50 років тому тим, що в них багато занесено інформації. А основи культури і сприйняття музики закладаються до народження.

– Опера – це завжди про культуру, про цінності, про духовність. Чи потрібна сучасним людям духовність?

– Обов’язково! Чим більше прослуханих у дитинстві класичних музичних творів, тим духовнішою і моральнішою людина виросте. Тим більше її особистість буде облагороджена. І тим менше вона буде здатна на погані, аморальні вчинки. Так і запишіть: пряма залежність від кількості прослуханих творів класичної музики.

Інтерв’ю: Поліна Аксьонова
Адаптація українською: Софія Телеховська
Фото: Олександр Кузьмін
Ретуш: Марія Парамонова
При підготовці матеріалу використані відео каналу fcmrf

Interview || «Культурні люди – це і є еліта». Scene lifestyle оперної діви Сусанни Чахоян

interview || Когда твоя работа — за роялем. Необычная профессия Анастасии Титович

ivan-kozlenko-teencorr

Щоб люди могли дивитися кіно, його потрібно створювати, показувати, популяризовувати та зберігати. А оскільки кінематограф у будь-якій країні є складовою культури певного народу, його ще можна й потрібно вивчати, робити наукові спостереження, висновки та узагальнення, оформлювати їх у доповіді, монографії, публікації, презентації. Тобто, створення, зберігання, вивчення кіно, його популяризація – все це процеси, якими займаються люди, спеціалісти в своїй справі. Ці люди об’єднані в безліч організацій, які підпорядковуються державі, суспільству, або є приватними. Вони складають кіноіндустрію країни.

dovgenko-tsentre

Оновлений кіноархів Довженко-Центру. Фото: Тінкор

В Україні перші круті мультиплекси стали будуватися на початку нульових. Нарешті українцям стало де дивитися кіно. А як з’явилося де дивитися, як відродився кінопрокат, то й знімати стали більше, і про питання популяризації замислилися, і про збереження фільмів… Кіноіндустрія почала відроджуватися. Але до того було понад десятиліття розрухи, порожніх кінотеатрів, побудованих ще за СРСР – застарілих, вже немодних, мерзлих, із дермантиновими обшарпаними кріслами, старими екранами, без будь-якого сервісу. Режисери не могли знайти коштів на зйомки, бо показати готовий фільм було ніде. Актори масово сиділи без роботи або працювали тільки в театрах. Таке відбувалося в 90-ті роки.

Через те, що за радянських часів «центром» країни була Москва, вихідні матеріали усіх фільмів, знятих в Україні, відправлялися на зберігання до Всесоюзного державного фонду кінофільмів СРСР, а не до Києва. Національний центр Олександра Довженка як майбутній український державний кіноархів створили 1994 року, обговорювали можливість його розташування на столичній кіностудії Довженка, але за п’ять років об’єднали його з держпідприємством «Київська кінокопіювальна фабрика», яка за радянських часів виробляла кінокопії для всіх республік тодішнього Союзу, а з його розпадом практично втратила замовлення й потребувала реформування.

dovgenko-tsentre

Незабаром – відкриття книгарні на першому поверсі Довженко-Центру. Фото: Тінкор

Зараз Національний центр Олександра Довженка працює не тільки як державний кіноархів і не лише веде наукову діяльність щодо кіно, але й формується як модний культурний кластер української столиці, з озером, великим парком та ВДНГ по-сусідству. Сюди дуже зручно діставатися на відпочинок прямою маршруткою з Троєщини, Лісового, Дарниці, Русанівки та Березняків, з центру – також маршрутним таксі або пішки, з будь-яких інших районів міста можна просто доїхати на метро.

dovgenko-tsentre

Реконструкція приміщень Довженко-Центру йде повним ходом. Фото: Тінкор

У величезній будівлі біля станції метро «Голосіївська» вже восени відкриються сучасні локації для відпочинку киян та гостей міста, які захоплюються кінематографом та культурними процесами. У майбутній книгарні завершуються будівельні роботи. Вже готовий дизайн просторого холу на першому поверсі. У процесі – підготовка до вересневого відкриття Музею кіно. Також восени розпочнуть роботу коворкінг та медіатека. Ще планують створити театральну платформу. А стрічки фестивалів, які проводить Довженко-Центр, українці можуть дивитися вже, якщо слідкуватимуть за анонсами.   

dovgenko-tsentre

Дизайн-проект реконструкції одного з приміщень Довженко-Центру

Для Івана Козленка, директора Центру Довженка, фактично жити на будівництві, схоже, карма. «Менеджерити» державний фільмофонд, розробляти культурні проекти, будувати, реконструювати, фестивалити, звітувати перед державою та суспільством за прибутки та видатки установи й не зненавидіти кіно при цьому – що, невже не карма? А, а ще – слідкувати за поверненням в Україну українських стрічок, які вважалися втраченими, повертати їх глядачеві… Багато роботи. Тож ми прийшли розпитувати Івана про величезний ресурс, із яким йому як управлінцю так поталанило, і тепер необхідно впоратися.   

dovgenko-tsentre

Іван Козленко, гендиректор Довженко-Центру

– Чиновники минулого двадцятиліття якось намагалися зберегти українську кіноіндустрію. Тепер у нас є кінотеатри, приміщення для показів, культурні центри, є прокат. А були дні, коли могло здатися, що того всього довго ще не буде. Як ви вважаєте, чому в українському кіноменеджменті майже не йде мови про якусь спадкоємність?

– Тут якраз цікаво сказати не тільки про спадкоємність у кіноменеджменті, а взагалі у сфері кіно, чи вона існує. Тому що ми якраз спостерігаємо, що народжується покоління, яке або не перебуває, або заперечує попередній процес. Це особливо видно в естетиці, у відмові від цього канону поетичного кіно, яке було нав’язливим кодом, і в якийсь момент стало просто завадою для його розвитку.

– Хто був його репрезентантами?

– Я би не називав імен. У якийсь момент чиновники підхопили цю ідею, цю естетику як єдину репрезентативну для всього кіно. І в цьому була велика помилка. Вони готові були фінансувати, підтримувати в такому вигляді. Кіно українське в той момент втратило реальність. Воно зараз болісно до неї повертається… Останні три роки це спостерігається, що часом в ігровому кіно не можуть переконливо відтворити реальність. І це заперечення попереднього покоління в цьому сенсі, мені здається, якраз цілительне. Я думаю, що з точки зору менеджменту подібний процес також правильний.

– У тому менеджменті, пострадянському та навіть нульових років часто були режисери, відомі…

– У цьому, напевно, і була проблема, що режисери мають знімати кіно.

– Але був такий час, і мабуть, не могло бути інакше.

– Так, безумовно, це брак кадрів, який ми й зараз також спостерігаємо… Але я думаю, що в цьому була дуже велика проблема: неможливість перелаштуватися з планово-економічних правил – на правила, де треба проявляти ініціативу…

– Це перехідний час, який мав певні свої якості.

– Мені здається, що в певний момент люди мають бути чесними з собою, розписатися у власній неспроможності щось робити. Люди відчувають насправді, я вірю, що – от, їхні ресурси вичерпано. 

– Ну ось режисеру кажуть: іди, керуй… Відмовлятися від посади вважалося не комільфо.

– Ну так, це велика спокуса, звичайно. Зараз це питання має вирішуватися в межах нових ініціатив, а саме – на конкурсних підставах. Я думаю, що менеджмент у культурній сфері набагато ближчий до менеджменту у бізнесовій сфері в широкому сенсі, ніж, наприклад, творча робота.

– Можливо, якісь чиновники раніше намагалися щось зберегти – фонди, кінотеатри. Як вважаєте, чи їм це вдалося? Що вони нам передали?

– Як бачимо, ні, на жаль, не вдалося…

– Кінотеатри якісь залишилися в нас?

– Так, але… Ефект? Як майно вони збереглися. А як культурні центри, де відбуваються культурні процеси, де народжуються ідеї – чи збереглися? І я думаю, що неготовність до переосмислення, до трансформації призводить до того, що часом зусилля прикладаються туди, де, можливо, і не варто було.

– Тобто, ви думаєте, що в ті роки процес міг піти якось інакше?

– Якось іноваційніше. Я не знаю, я в той момент… Звичайно, не знаю, у яких люди опинилися обставинах… Це інституційна неспроможність, кадровий голод, які були дуже довго, років 10 чи 15. Україна була приречена на це, бо цей перехідний момент, поки з’являлися нові менеджери – він затягнувся. І вони мали з’явитися в нових культурних і мистецьких умовах, і це тільки недавно сталося.

tampere-kyiv

Столичний кінотеатр «Тампере» 2014 року повернули у власність міста
Кінотеатр «Тампере» у 2013 році приватизували орендарі, які отримали площі в оренду 2008 року. У 2014 році приватизацію «Тампере» визнали незаконною й повернули будівлю в міську власність.

– Можливо, якісь режисери-управлінці виявилися грунтом?

– Я не вірю в це. Це дуже велике питання. На жаль, у той момент волюнтаристським способом іменитих людей нагороджували посадами, щоб у такий спосіб визначити їхню значимість у сфері культури. Але я думаю, що це була така розтрата…

– Відбувалася така боротьба за фонди з бізнесом 90-х. І зараз є, наприклад, кінотеатри, які вийшли з власності міста…

– Ми ж розуміємо, що це була така подачка від влади, яка сама була корумпованою й вирішувала з бізнесом, в зручний для себе спосіб, питання – посадити туди людину, яка, можливо, менеджерськи не могла реалізувати якісь проекти. Дискредитувати таким чином всі реформістські ідеї. Сказати: «Вибачте, не виходить! Ось ми ж зробили як ви хотіли, ми поставили [когось на посаду]»… А інструментів не дали, безумовно. «І от не виходить! Ми пробували щось відреформувати…». Маніпуляції влади, яка була криміналізована і зрощена з бізнесом.

– Ішов якийсь процес, щось збереглося, щось не збереглося у власності. Це впливає якось на ваше життя ось зараз?

– Абсолютно ні. У нас якась трішки збочена в цьому сенсі ідеологія, що різні форми власності мають різну функцію чи преференції. За кордоном ніхто не визначає, приватна чи державна власність. Основний принцип – це ефективний менеджмент. А у якій власності перебуває майно…

zhovten

З київських газет осені 2000 року
Однією з перших ластівок відродження кінопоказу в Києві став кінотеатр «Жовтень». 14 листопада «Жовтень» відкрився після ремонту. У кінотеатрі відремонтовано зал першого поверху, встановлено великий напівсферичний екран і звукову систему Dolby digital. Назву «Жовтня» змінювати не стали з надією, що в нового покоління вона буде асоціюватися з романтикою й красою осіннього місяця.

– Були ж і заклади, які все-таки перепрофілювалися – індустрія їх втратила.

– Ну, тож не було попиту, на той момент. Це ринок, усе ж таки. Значить, люди не ходили в кіно. Значить, не могли кінотеатри працювати, виконуючи свою статутну діяльність. Не так багато талановитих менеджерів-управлінців, як Людмила Горделадзе, які змогли прилаштуватися і в рамках муніціпальної власності. Є приємні винятки. Але ми розуміємо, що це винятки. А більшість кінотеатрів спіткала доля неприємна. Вони були об’єднані в мережу [КП «Київкінофільм»], я був у експертній комісії, яка визначала переможця конкурса на директора. І в мене питання, чи мають вони працювати, вже тоді було: його не поставили, бо ми стояли перед фактом, що ця мережа є. 

– Як менеджер, зовсім не відчуваєте себе спадкоємцем попердніх двох десятиліть?

– Тільки в своїй інституції. Тут я розумію, знаю, хто чим займався. Ганна Чміль, яка засновувала Центр. Власне, це людина, яка керувала 15 років кіно. Серед великих її достягнень – створення Центру Довженка. І тут я відчуваю певну спадкоємність. Потім, Сергій Тримбач… А те, про що ви говорите – це для мене дещо абстрактно, бо я зростав в іншому місті… На індивідуальному рівні, якщо екстраполювати це на Одесу, де я зростав і де бачив занепад і нищення кінотеатрів, – у мене це викликає ностальгію й дуже неприємні переживання. Але в якихось обставинах це об’єктивний процес. 

– Зараз якийсь ресурс є? Є від чого рухатися далі?

– Безумовно, є. Ресурс – це люди.

– Чи має якось передаватися досвід режисерів і акторів 90-х – покоління, яке іноді називають «втраченим»? Адже воно назнімало фільмів! Таких, у стилі тих років. Наприклад, «Натурник» режисера Віктора Василенко, з Борисом Романовим, Галиною Опанасенко та Анастасією Гіренковою в ролях… Крутий український фільм, і – такі «90-ті-90-ті»…

naturnik-1992

Кадр з українського фільму “Натурник”, реж. В. Василенко

– Для мене кіно цього періоду – величезне відкриття насправді. Це дивовижне кіно. Ми робили ретроспективну програму на Одеському кінофестивалі, присвячену кіно 90-х, де було про відкриття таких фільмів як «Шамара». Це дививожне кіно, воно цікаве тим, що це – вердикт часу. Блискуче передані відчуття часу, обставини часу, приреченість часу, дивовижно… Надходить час, коли воно почне перевідкриватися. Тому що от ми це відчуваємо зараз… Це немов би нішеве, науковий інтерес зараз поки що. Але ми розуміємо, що ми сформовані цим часом. І якщо він не буде відрефлексований, то буде ще одна лакуна в нашій історії, в нашій ідентичності. От Наталя Андрейченко зі «Шамарою», – вона кіно зняла: абсолютний шедевр… «У тій області небес» Ігоря Черницького… Я не знаю, чи вони зараз можуть знімати, але те, що за допомогою їхніх фільмів, їхнього досвіду може бути відрефлексований досвід 90-х… Не як у Росії – досвід негативного темного часу, руїни, а як досвід конструювання державності.

naturnik-1992

“Натурник”, кадр з фільму. У головній ролі – відомий київський актор Борис Романов (справа)

– Багато тих фільмів озвучені російською.

– У чому проблема? Ми показуємо. Це нормально, такий був час. Таке кіно більш правдиве, їм вдавалося відтворювати реальність набагато більш тонко й точно, ніж нинішні режисери. Тут немає ніякої проблеми, просто воно має бути науково переосмислене, це дуже важлива річ. Ми робимо таке час від часу. Ретроспектива була показана і в Одесі, і в Києві. Це були фільми від 1989 до 1994 років.

perekhidniy-sindrom

У 2016 році 7 Одеський міжнародний кінофестиваль та Національний Центр Довженка представили українську ретроспективу «Межі волі: незалежність з обох боків екрану». У 2015 році Центр Довженка провів програму кінопоказів «Перехідний синдром: Українське кіно 1990-х»

– Не всі хочуть згадувати ті роки: мовляв, «утрачене покоління», «посиденьки на кіностудії»… 

– Це – індивідуальні долі митців, і в сенсі дослідження того пласту культурного це – дуже похідний і маргінальний момент. Треба досліджувати конкретне явище. Як явище ми назвали переход чи переломне кіно, від цього перелому до пошуку, віднайдення нової ідентичності. Кіно, яке прокламатизує взагалі питання ідентичності, в обставинах культурних, політичних, економічних. Вони багато в чому були неуспішними. Їм не вдалося створити успішну державу. Я не маю на увазі режисерів, я маю на увазі покоління. Якщо ми проаналізуємо… Де там були помилки, де вони мали успіх, де їх спіткала невдача… Для мене це найцікавіший, після 20-х років, період.

– Тоді це був, практично, андеграунд.

– Андеграунд. Проблема в тому, що вже тоді не було прокату. Це покоління забуте, загублене покоління… І якщо зараз привідкрити, ми побачимо, що у нас не має дірки в нашій історії, що 90-ті роки – це не просто морок, тінь, «нічого не відбувалося»… Відбувалися дивовижні експерименти, новаторські речі.

– Ті режисери 90-х, хто здатен зараз говорити, вони про свої фільми якось говорять. А ті, хто вже не здатен – як із їхніми роботами бути?

– Фільм же створює не тільки режисер: є оператори, композитори, актори… Багато свідків, які засвідчували проект. Ми цей період окремо досліджуємо.

Інтерв’ю: Поліна Аксьонова, журналіст

Фото: Тінкор,

fb Довженко-Центр

interview || Співати в Опері, бути собою || Знаменитий український бас Тарас Штонда — про оперні спектаклі майбутнього, підкорення європейських сцен і шкільні уроки музики

hannah1

read in English

прочитать по-русски

Це інтерв’ю здалося нам дуже незвичним. Ханна Ірншоу, 23-річна студентка з Даремського університету на Півночі Англії, відповідала на запитання легко, швидко і весело, розповідаючи… про майбутній політ на Марс. Ми, озвучуючи якісь уточнення, пощипували себе за руку: чи не сон це? Невже і справді ця кумедна дівчина, яка провела свої шкільні роки в Шотландії і тепер захоплюється вивченням астрономії в одному із найкращих дослідницьких університетів Великобританії, може стати великим космонавтом, як Ніл Армстронг? Невже вона дійсно незабаром може опинитися на Марсі?

Може! Тому що Ханна Ірншоу бере участь у програмі Mars One. За нею здійснюються відбір і підготовка людей, які першими полетять на Червону Планету. Усе серйозно. Звісно ж, це буде політ в один кінець, на Землю екіпаж ніколи не повернеться. Але натомість напише унікальну, найяскравішу сторінку в історії розвитку науки і техніки на планеті Земля.

Щойно завершився черговий відбірковий тур. Кілька таких уже було, компанія Mars One вибирала найбільш придатних із 200 тис. чоловік, які подали заявки. Минулого тижня стало відомо, що Ханна увійшла в шорт-лист зі 100 осіб. Серед них також є українець Сергій Якимов. Тепер на Ханну та інших учасників програми чекають курси спеціальної підготовки та ще один відбір, який визначить 24 особи для польоту на Марс. А ті, хто не ввійде в це число, матимуть можливість стати учасниками другої місії на Червону Планету. У планах – відправляти на Марс по 4 людини кожні 2 роки. Перший пілотований політ, за найсміливішими прогнозами, може відбутися у 2024 році. Отже, у Ханни є час на підготовку й багато шансів стати однією з перших марсіанок.

Ханна дуже працелюбна – одна лише кількість інтерв’ю на тиждень у її графіку вражає! В одні й ті ж дні вона відповідала на запитання BBC, наші й декількох інших видань, і при цьому вихід публікації на «Тінкорі» не затримала ні на хвилину. Однак при підготовці до польоту їй доведеться працювати в рази більше: проходити спеціальне навчання, набувати багатьох нових навичок. Поки що в її житті все простіше: Ханна вчиться в аспірантурі й називає себе гіком, захоплюється рольовими іграми, ідеями фемінізму, програмуванням і письменництвом, проводить багато часу з молодшою сестричкою і друзями.

Hannah

Ханна Ирншоу — английская Алиса Селезнева. Фото: Monica Alcazar-Duarte

– Як ви дізналися про відбір майбутніх астронавтів від Mars One?

– Уперше я дізналася про Mars One від когось у розмові у Twitter. Згодом я прочитала про відбір на їхньому сайті буквально все! Я була дуже рада, що люди насправді відправляться на Марс, і що в мене є можливість бути однією з них. Mars One почала приймати заявки від людей у квітні 2013 року. Якийсь час я розмірковувала над усім цим. Відтак подала заявку в серпні. Я повинна була заповнити спеціальну форму на сайті – про себе, про те, чому я роблю цю заявку, чому вважаю, що підходжу для їхньої команди. Також я повинна була сходити до лікаря, щоб отримати підтвердження, що я здорова, а взимку в мене було онлайн-інтерв’ю з доктором Крафтом, головою приймальної комісії. Програма Mars One прийняла близько 200 тис. заявок, і врешті-решт, скоротила їх до 100, оголосивши про це минулого понеділка.

– Як зараз відбувається ваше спілкування з компанією? У вас беруть інтерв’ю? 

– Мене багато інтерв’ювали в цьому раунді. Але загалом усе було сфокусовано на тому, наскільки добре ми можемо працювати разом, у групах.

– Чи ви берете участь у будь-якій діяльності компанії? В якій?

– Mars One самостійно співпрацює з пресою. Наприклад, д-р Норберт Крафт зараз виступив із кількома інтерв’ю. Кандидати поки що спілкуються з пресою самостійно. Якщо нас оберуть, і ми станемо співробітниками Mars One, можливо, будуть заходи за нашої участі та участі інших співробітників компанії. Наразі не можу точно сказати.

– Щоб спілкуватися з представниками Mars One, вам доводиться кудись їздити? Чи ви можете зробити це у вашому місті?

– Усі офіційні комунікації відбуваються онлайн. Однак я зустрічалася з іншими кандидатами в Європі, і співробітник Mars One був присутній при цьому, тож я могла побачитися з ним і поспілкуватися.

– Які умови ви мусили обов’язково виконати, аби стати учасником цієї програми?

Mars_One

Вот так будет выглядеть первое поселение на Марсе

– Нам не потрібно формальної кваліфікації, але Mars One зацікавлений у емоційно здорових кандидатах, особистостях, які підходять, щоб добре справуватися на Марсі.

– Вас влаштує просто участь у реаліті-шоу Mars One, чи ви хочете насправді полетіти на Марс?

– Я дуже хочу полетіти на Марс! Насправді, я хотіла б зробити це, навіть якби не було TV-шоу. Для мене TV-шоу – це коли я полечу на Марс.

– Як ви поєднуєте навчання та роботу з участю в цьому проекті?

– Якщо мене оберуть для остаточного складу, я стану співробітником Mars One, і це буде моєю постійною роботою.

– Ваші батьки народилися в Лондоні?

– Ні, але мої батьки – англійці.

– Що вони кажуть про вашу участь у цьому проекті?

Mars-One

Вот как-то так будет выглядеть первый полет людей на Марс

– Вони раді за мене, і пишаються тим, що я зробила. Я дійсно рада, що вони мене підтримують.

– Коли місія на Марс буде підготовлена, ви будете саме в такому віці, щоб замислюватися про народження своїх дітей. Як ви будете вибирати між пропозицією летіти на Марс і можливістю народити дітей на планеті Земля?

– Я ніколи не хотіла дітей, так що це мене влаштовує!

– Що сказали вам ваші друзі, коли дізналися, що ви візьмете участь у цій програмі?

– Мої друзі дуже раді за мене, хоча деякі з них говорять, що їм буде сумно бачити, як я відлітаю. Однак ми як і раніше зможемо спілкуватися один із одним онлайн.

– Ви вірите в любов? Може статися, що серед учасників екіпажу, який полетить на Марс, ви зустрінете кохану людину? Чи участь у проекті – це те ж саме, що й піти в монастир?

– Я думаю, що учасники екіпажу будуть дуже близькими, мов сім’я. Тому, може, я зустріну кохану людину, але, можливо, це буде більше схоже на монастир, щось типу дуже згуртованої спільноти.

– Як ви думаєте, місія на Марс може стати чимось хорошим для людства, чи люди, як це часто буває, усе зіпсують?

– На мою думку, коли людство вперше побачить себе в мультипланетному русі, воно стане згуртованішим. Крім того, я сподіваюся, що спостерігати за людьми з усього світу, які працюють разом, виявиться надихаючим для інших. Так що я вважаю, це буде добре.

– Вам подобається Лондон?

Hannah

Ханна Иршоу в сюжете BBC

– Я живу в Даремі. Багато чого люблю тут, він гарний і не дуже метушливий. Я бувала в Лондоні, і я люблю його, але не хотіла би там жити.

– У програмі Mars One є таємність? Вам уже сказали, що ви робитимете, коли прибудете на Марс? Чи є дані, які ви не можете розкривати?

– Я – не носій секретів. Існує технічна інформація, яку Mars One ще не випустив. Але ми поділяємо місію зі світом. Там немає прихованого порядку денного.

– Коли ви полетите у бік Марса, ви вже ніколи не зможете побачити своїх рідних і близьких. Як ви вирішуєте цю проблему для себе?

– У нас буде можливість спілкуватися через Інтернет. Крім того, моя команда стане для мене як сім’я.

– Під час польоту на Марс ви будете перебувати в міні-товаристві. Безсумнівно, у ньому буде свій лідер або лідери. Як ви змиритеся зі своїми прагненнями, якщо лідер не прийматиме їх і не буде ставитися до вас із любов’ю?

– У нас будуть спільні тренування протягом багатьох років, тому ми будемо добре знати один одного й піклуватися один про одного. У майбутньому, коли суспільство на Марсі буде численнішим, там знадобляться лідери. Я не знаю ще, як це буде виглядати. Це буде залежати від того, що ми вирішимо.

– Що вас захоплює? Ви любите читати? Фотографія? Сукні? Шопінг? Математика? Прогулянки?

– Я люблю читати й дивитися фільми. Мені дуже подобається грати на музичних інструментах і співати. Також дуже люблю створювати костюми, хоча захопити швейну машинку на Марс буде нелегко! 🙂

– Програма Mars One запущена людьми із різних країн. Як ви вважаєте, наскільки це правильно: що, коли в багатьох країнах людям не вистачає коштів на їжу, хтось витрачає гроші на такі серйозні космічні програми?

– Mars One – програма компанії з Нідерландів, але вона веде відбір кандидатів з усього світу. Mars One не отримує фінансування від уряду, вона розраховує на підтримку з боку інвесторів, пожертвувань і доходів від медійної діяльності.

– Якщо раптом ви залишитеся на Землі, чи будете продовжувати займатися своїми дослідженнями? Що ви хотіли би робити в науці?

– Якщо я залишуся на Землі, я буду закінчувати свою докторську дисертацію. Зможу продовжити займатися дослідженнями, але я б також хотіла більше подорожувати. Можливо, я побуваю в Україні?

– Як ви ставитеся до можливості розширення Європейського Союзу за рахунок приєднання таких країн, як Україна? На вашу думку, що Україна може привнести в Європейський Союз як дуже велика країна Східної Європи?

– Я не дуже розбираюся в європейській політиці, не відчуваю себе досить кваліфікованою, щоб відповісти на це запитання.

– Як ви проводите дні у вашому містечку?

– Зазвичай я працюю в офісі на факультеті фізики. Також я проводжу час вдома із друзями, ми граємо в ігри, їмо разом і дивимося фільми.

– Коли почнеться підготовка до польоту за участю команди, яка полетить? Це дійсно буде реаліті-шоу?

– Елемент реаліті-шоу існує, щоб допомогти зібрати гроші для місії. Наша підготовка і навчання триватимуть 9 років після того, як нас оберуть, і аж до самого запуску.

Текст у перекладі з англійської:
Поліна Аксьонова

Адаптація українською: 
Софія Телеховська

19/10/16

alymova

прочитати російською

опубліковано: 12.10.2016 21:30

Альона Алимова – вітер, який може увірватися у твою голову і влаштувати там якісний переворот, і жах інтроверта. Якщо у вас із нею різні темпераменти, якщо твої емоції тяжіють до нуля, але зустріч із Алимовою неминуча, то в тебе проблеми, тому що Альона – це вибух. Альона Алимова – не лише популярна актриса, зірка серіалів «Коли ми вдома», «Гречанка» та інших, а й відомий режисер. Як ці два «я» в ній уживаються, напевно, вона й сама не знає, а в її друзів навряд чи варто про це питати: і так всі в курсі, що Алимова вміє перетворити буденні історії в непередбачувані та зробити з них кіно.

Щойно Альона закінчила монтувати фільм «Цабр», зйомки якого почала в Ізраїлі 4 роки тому, у вересні 2012-го. Вона знімала весь матеріал разом із режисером Альоною Єляшович. Героїня Альони Алимової, її альтер-его – це дівчина, яка подорожує ізраїльськими містами. Вона запитує в різних людей, що для них означає бути євреєм, спостерігає за реакціями, чує захоплюючі історії…  І записує їх на камеру. Фільм – документальний, своєрідний vox populi, хоча Альона в ньому працює не просто як ведуча, а й як актриса. У поєднанні документального та ігрового підходів вийшло пізнавальне авторське кіно – стрічка, яка дає всім глядачам можливість побачити «нестандартний», людяний, живий Ізраїль. Перед тим, як фільм відправиться на кінофестивалі, Альона розповіла, що надихнуло її на роботу із непростою темою єврейства.

– Альоно, на цю тему взагалі дуже важко думати і говорити, якщо це не стосується тебе особисто. Ти ж своєю присутністю у фільмі «змішала карти» – адже, фактично, ти неєврейка. До того ж, пройти повз тему ти навряд чи могла, бо це ж і справді історія твоєї родини. Чи ти погодишся із цим: якщо ти неєврейка, твоя присутність у кадрі все ж таки може здатися провокаційною?

– Чомусь у нас, на території СНД, настільки зациклені на цьому питанні: мовляв, якщо в тебе лише тато єврей, отже, ти не є євреєм. Але це – внутрішнє самовизначення. Я виразно відчуваю зв’язок із цим народом… Це частина мене. Якщо загалом  розглядати це питання, євреї – це від слова «евер» – перехід. Зі звичайного стану до Бога. Коли людина починає пізнавати Творця, то вона вважається євреєм. Усякий, хто вирішив у своєму житті переходити із «тваринного», матеріалістичного стану до духовного, називається євреєм. Тому ось ці всі питання з антисемітизмом – я вважаю, це все ігри, комусь вигідні.

– Ось цей стереотип: мама – неєврейка, значить, ти – гой…

– Це так – за якимись там законами, які були прийняті з часом, але спочатку такого не було. Була причина – війни, і щоб зберегти чисельність, вважалося: якщо жінка народжує немовля, неважливо від кого, то воно є євреєм. Не пам’ятаю дослівно, треба почитати…

alyona_alymova

– Це релігійний догмат?

– Так, релігійний… Та є й історичні передумови, в Ізраїлі ж це все дуже пов’язано. Наприклад, там немає Конституції, замість неї – Тора. Тому якщо ми говоримо про єврейство і про Ізраїль, там ці речі дуже тісно переплетені.

– Буває, що ти там розумієш: ось ці люди – неєвреї?  

– Ні, такого немає. Це – багатонаціональна країна: марроканці, ефіопи, європейці… Ти ніколи в житті не зрозумієш, турист це чи єврей. Я зустрічала там і китайців-євреїв, і кубинців…

– А от якщо людина приїхала туди жити з якихось причин, і вона – неєврей?

– Це проблематично, наскільки я знаю. Навіть якщо виходять заміж за місцевого, за ізраїльтянина, потрібно довго робити документи, перевірки дуже серйозні… Але я вважаю, що нормально, коли держава захищає себе. А в плані того, чи можна там жити – так, будь ласка, прекрасно! Якщо тобі підходить це місце, чом би й ні? Багато євреїв там не живуть, тому що їм не подобається клімат. Або така велика кількість євреїв на території…

– Кіно – вийшла динамічна картинка, люди із задоволенням таке дивляться. А от особисто тобі навіщо потрібен був цей фільм, окрім професійних мотивів?

– Фільм – тому що він автоматично народився. У мене є співрежисер, Альона Єляшович. Я була в Ізраїлі й по скайпу розповідала їй про пригоди, які зі мною відбувалися. І взагалі, це ж інша культура, інші традиції… Було дуже цікаво! І вона каже: а давай зробимо такий фільм. І за мотивами моєї власної історії ми вирішили його зняти. Про дівчину, яка дізнається про своє походження та їде до Ізраїлю зрозуміти, що таке бути євреєм. Але, фактично, це моя історія, і це абсолютно щиро. І, напевно, це лише для того, щоб поділитися і показати, що я там пережила.

– А для себе відповіді знайшла?

– Відповіді насправді настільки різні… Кожна людина, яку ми запитували, говорила нам щось своє. Узагалі, в Ізраїлі будь-яка людина – це окрема історія, про будь-кого можна зняти документальний фільм. Тому що це – різні країни, представлені в одній. У нашому фільмі це видно. Люди кажуть: я з Польщі, я з Бразилії… Дійсно, можна сидіти у кав’ярні, і з восьми столиків буде зібраний цілий світ, різні континенти. Для мене це – внутрішня відповідь, відчуття, я навіть на можу це висловити.

– Тобі було важливо, коли ви знімали, отримати якісь враження про Ізраїль або щось зрозуміти для себе, стикнутися з усім цим?

– Дуже важливо! Усі ці шабати: можна вийти і знімати кіно про кінець світу, тому що вдень у суботу нікого немає на вулицях, жоден магазин не працює, ніхто не їздить… Спочатку для мене це було важко, я взагалі не розуміла, як так можна… Адже у нас звикли: треба працювати або піти кудись, все в русі. І я не розуміла, як так! У мене було внутрішній спротив. Там навіть є сайти – у суботу заходиш на них, а вони пишуть: вибачте, ми в шабат не працюємо. Потім я зрозуміла, у чому сенс: коли ти навмисне зупиняєшся, занурюєшся в тишу… Ось просто… І потім… О восьмій годині вечора в суботу все починає відкриватися, працювати, і це начебто нове дихання. У мене стільки ідей там народжувалося, не лише щодо кіно! Це дуже правильно: трохи відсторонюватися від матеріального світу, завмирати, щоби потім із новими силами знову вступати… Це дуже класно, це неймовірно! Є момент, коли ти відділяєшся, а не весь час біжиш, біжиш…

– Дивно, що ось цей «стоп» є саме в єврейській культурі, про яку кажуть, що в ній так притаманно турбуватися про заробіток, фінанси, гроші…

– Так… Як на мене, саме тому вони і заробляють! Тому що, дійсно, не видихаєшся, можеш спокійно провести цей час…

– Ізраїль і той досвід, який набули євреї в СРСР до того як виїхати – як це уживається у твоїй свідомості?

– Чимала частина складу першого парламенту – люди з Союзу. І Голда Меїр, яка стала потім прем’єр-міністром Ізраїлю… Є історія, її спогади про те, як на Бессарабці забивають двері її будинку… І потім, кібуци – це все організували вихідці з СРСР.

– У цьому сенсі досвід СРСР щось значить для Ізраїлю?

– Так, тому що СРСР – ідея в чому була? В об’єднанні. Усі рівні, соціалізм, загалом. А для побудови нової держави це дуже важливо!

alyona_alymova

– Вихідці з Радянського Союзу щось привнесли до ізраїльського життя?

– Звичайно. Була ж ідея, що Ізраїль – це молочні ріки, кисільні береги. Або країна меду та молока. Євреї, які приїжджали – це ж, здебільшого, інтелігенція: лікарі, вчителі звідси, – вони приїжджали туди, у перші хвилі репатріації, – там була руїна. І вони відбудували! Вони знаходили нові професії, наприклад, училися вирощувати хліб або робити вино: прості господарські роботи, для інтелігенції невластиві. Радянський Союз у цьому зіграв свою роль.

У Торі й Танасі земля Ізраїлю близько 20-ти разів названа «землею, що тече молоком і медом». «… мед і молоко у тебе під язиком» – із цими словами звертається Всевишній до народу, общини Ізраїлю, яка в книзі «Пісня пісень» змальовується в образі коханої. «Мед і молоко» уособлюють Тору та її приємний – і Небу, і душі людини – смак. Таке визначення Землі Ізраїлю розкриває нам унікальну сутність Ерец Ісраель: на ній і лише на ній із особливою силою, особливими фарбами проявляється можливість осягнення Тори, любов до Творця і усвідомлення, що Він – Єдиний.

.

– Звідси люди їхали з відчуттям, що вони щось залишають, втрачають, а туди приїхали в нове життя…

– Слухай, я зараз подивилася фільм, дебют Наталі Портман як режисерки та сценаристки. Подивися, класний. Наталі Портман народилася в Єрусалимі і в сім років переїхала до Нью-Йорка. І вона зняла фільм «Повість про любов і пітьму» – там сім’я, вона грає дружину. Вони переїжджають із Рівного до Ізраїлю на початку Другої світової, і там облаштовуються… Це дуже показовий фільм, вона адаптувала книгу письменника Амоса Оза. Начебто він – син вихідців з СРСР, із України, значить. Там були свої труднощі… Адаптуватися в країні… І Наталі Портман дуже добре це показала.

– Вони їхали звідси від чогось «поганого», гірше нікуди, а туди приїжджають – і це якесь оновлення…

– Не лише «гірше нікуди»… Євреїв стільки ганяли, що у них це виживання – воно в усьому… Переїзд – це крок до мрії! У 90-х роках звідси виїжджали зі зрозумілих усім причин: тому що розвалився Союз, і було неясно, що тут буде далі. Це взагалі така нація, яка схильна до переїздів, схильна весь час кудись пересуватися…

– Але в 90-х немало тих, хто перебрався до Ізраїлю, долучилися до релігії. А ті, хто виїхав тоді до Штатів – вони були змушені адаптуватися до звичайного американського життя…

– Навіть зараз, коли їдеш до Ізраїлю, можна надіти кіпу. Я бачила дуже багато таких прикладів. І багато людей саме через це туди і їдуть. Адже є ідея: як усі євреї зберуться на ізраїльській землі, тоді прийде Месія. Є люди, які навмисне туди їдуть, виступають за об’єднання всіх євреїв… Тобто, саме з ідеологічної причини. Є ті, хто їдуть за матеріальним поліпшенням… Можна всіх зрозуміти. Знаєш, я думаю, яка б причина не була в зовнішньому світі: «Я вирішила, що в мене буде вища зарплатня», або «Я вирішила присвятити своє життя єврейству» – неважливо, бо є набагато глибші причини. Ми не одні в цьому світі, ще є Вищі Сили, які нас до чогось спонукають…

– Як вважаєш: щоб сильніше відчути свій зв’язок із цією силою, усе ж краще бути в цій спільноті в Ізраїлі, чи ні?

– Звичайно, якщо там бути, набагато легше, наприклад, дотримуватися шабату чи ще якихось таких речей, тому що в Ізраїлі цього багато, так живе країна. Неважливо, де ти знаходишся, можна дотримуватися і в Києві, і в Нью-Йорку… Я знаю, що мій прадід хотів виїхати якраз до Нью-Йорка. Але не поїхав, тому що у нього був дуже поганий зір, і його не взяли на корабель… А його брата взяли. І я тепер можу зрозуміти, чому мене так тягне до Нью-Йорка, – я тільки нещодавно це усвідомила – тому що мій прадід колись цього хотів. А мені тепер хочеться реалізувати його мрію.

– Для єврейської молоді взагалі пропонується багато різних програм, які допомагають розвивати себе. Ти брала участь у деяких із них. Як вважаєш, люди хочуть тільки практичного ефекту, чи, може, для когось це є способом ідентифікації себе в єврействі?

– Неважливо, який мотив у людини, як вона до цього прийшла, як там опинилася… Серйозно! Можна придумати все що завгодно! Але там завдяки цим програмам стикаєшся з культурою й відкриваєш у собі щось нове, це точно. Я не кажу, що всім усе подобається. Дехто абсолютно проти! Хтось каже: ніколи не поїду і не залишуся. Але, у будь-якому випадку, це дуже впливає на життя – я бачу по інших.

– Ну, просто поїхати, повчитися, набути навичок…

– Так не буває. Усі через щось проходять. Це – певні складності, випробування, різні речі. Від психологічних до фізичних. Наприклад, там дуже спекотно. Нестерпно спекотно. Я після літа, проведеного в Ізраїлі, узагалі більше ніякого літа не боюся! Комусь психологічно важко, тому що там – зовсім інший світ. Летіти лише 2 години 45 хвилин, а потрапляєш у інше місце! Пам’ятаю по собі: у мене був культурний шок. Потім до цього звикаєш: свідомість розширюється. Уяви: твоя свідомість розширюється! Із цим же потрібно якось жити! Це потрібно приймати! А тут в один момент: виходиш із літака – і все інше! Сидиш у кав’ярні – і навколо білі, чорні, жовті, різні, у кожного свій характер. До того ж, ізраїльтяни дуже відкрито висловлюють емоції. Посваритися – це за милу душу. Ніхто не буде там поводитися «а-ля пристойно». Усі відкриті. Вони тебе дуже радо приймають або дуже непривітно не приймають. Безліч таких речей… Відчувається це все… Військові, які впираються тобі в ногу дулом, коли ти виходиш із автобуса. І жоден не зверне на це уваги: нормально, військові з автоматами ходять…

– У інших країнах люди теж бувають дуже емоційними… Чим Ізраїль особливий?

– Мені не обов’язково було сидіти там 10 місяців, я могла поїхати звідти раніше, але я захотіла дійти до кінця. Я люблю завершувати справи, і, знаєш, як це зараз модно: усілякі психологічні тренінги… Так ось, для мене це був свого роду тренінг… Виклик… Я дуже багато там пройшла. Для мене це було й очищення, і надбання… Дуже багато іншого досвіду! Ізраїльтяни більш відкриті, навіть більше, ніж іспанці… В Ізраїлі інакше ставляться до жінки… Усе інше… У двох реченнях не розкажеш. Розумієш… Я приїхала, і мені там хтось сказав: «Тут люди дуже відкриті, вони всім допомагають, вони відкривають спокійно свої будинки…». Я не повірила в це! Ми, українці, настільки звикли жити закрито… Зараз, опісля Майдану, люди більше стали відкриватися. Але взагалі… У мене були зйомки в Чорногорії, і літак у Тель-Авіві приземлився пізно, о 2 годині ночі…

– …це коли ти потрапила до будинку незнайомої ізраїльтянки?

– Так. Вона каже: «Слухай, у мене є кімната, ти можеш переночувати!». Це було для мене відкриттям! Потім ми з нею подружилися, вона запрошувала мене на шабат, ми спілкувалися… Мені сказали, що це – через військові справи, але загалом в нації це є: порука один за одного, допомога. Це те, завдяки чому євреї взагалі вижили. Якщо подивитися на історичні події, вища сила немов підштовхувала їх до цього об’єднання. Величезна тема!

alyona_alymova

– Чимало євреїв, особливо пострадянських, досі намагаються уникати думок про своє єврейство, і, тим більше, розмов. Питання самоідентифікації для них буває дуже болючим. А ти ось так запросто виступила на весь світ, розповівши свою сімейну історію. Це було для тебе легко? Чи ти зважувалася, перш ніж публічно заговорити про це?

– Ні, я не зважувалася. Бо якщо існує внутрішній імпульс…

– Чим ти думала?!

– Нічим. Я взагалі не думаю. Ну, намагаюся не думати. Адже як я починаю про щось думати, це вже поганий знак! Мені краще не замислюватися. Внутрішнє поривання, імпульс… Крім того, я не те щоб категорично проти, але не вітаю всілякі страхи і вважаю: якщо є страх, його потрібно шляхом якихось активних дій долати.

– Батьки тебе за комір не взяли, не сказали: «Альоно, чому такий фільм?»

– Ну, я вже в такому свідомому віці, що за комір… Та мене й у дитинстві особливо не хапали. Це настільки цікавий проект, що всі виступили «за». Я знаю, чому… Дійсно, цей страх живе… Він передається з покоління в покоління… Я дізналася, що мій тато – єврей, мені так «шепнули» це, коли мені було 20 років, а до того я взагалі не знала. У нашій родині це приховували, оскільки під час Другої світової німці розстріляли сестру моєї прабабусі.

– Навіть у твоїй родині не говорили. І ось, з’являється Альона й розповідає всьому світові… Що би сказала на це твоя бабуся…

– Думаю, вона би тільки зраділа. Про це, звісно, не розмовляли в родині… Я іноді думаю про це, у мене є запитання, і я шкодую, що не можу поспілкуватися зараз із бабусею, оскільки її вже немає…

– Адже йдеться не про те, що ти сама для себе дізналася про це. Мова про те, що ти зробила фільм. Зробила особисту історію публічною.

– Тому що, слухай… Якщо залишити розмову про внутрішні поривання… Коли я приїхала з Ізраїлю, я всім друзям розповідала, яка це країна… І я пам’ятаю, ми з подружками сиділи в кав’ярні, і я говорила їм: «Я повинна вам показати!». У неділю ми сиділи за кавою, у вівторок ми вже летіли до Ізраїлю, тому що мені хотілося їм показати цю країну саме так, як побачила її я!

– Складно уявити, що ти не змогла би зробити цей проект без заяв про свою особисту історію, пов’язану з єврейством. А так і євреї можуть сказати, що ти гой, напівкровка…

– Люди завжди щось кажуть. Мені якось все одно. Я хотіла показати країну не з того боку, із якого ми бачимо її в новинах, тому що я сама через це пройшла. Новини показують одне, вичавлюють найстрашніше, шокуюче, а насправді все геть інакше! Інший світ. Усі живуть якимось своїм життям… Показати… Дати можливість глядачеві стикнутися з іншою стороною.

– Там же ж євреї не бояться говорити про своє єврейство.

– Там – ні.

– А тут?

– І тут, мені здається, також ні.

alyona_alymova

– Ми з тобою зараз у кав’ярні внизу Андріївського, і тут поруч, на площі, до революції 1918 року були торгові ряди. Священик Олександр Глаголєв із храму внизу узвозу, духівник родини Булгакових, ходив розбороняти людей, коли вони влаштовували єврейські погроми.

Жорстокої осені 1905 року свербіж погромів і вбивств знову виплеснув людей на вулиці. У розлючені людські маси в повних обладунках і з хрестом і хоругвами в руках вторгається невеликий хресний хід. Очолюють його настоятелі православних храмів Олександр Глаголєв та Михайло Єдлинський. Через Контрактову площу і Гостиний ряд хресний хід прямує до єврейських крамничок. Вони закликають натовп не займатися цією злою, нехристиянською справою. Дехто взнає своїх наставників, знімає шапки. Натовп коливається, рідшає, поступово розходиться. І так було не раз.

Геннадій Мєш, редактор видання «Російський Глобус», Чикаго

– Він, до речі, знав іврит.

– Так, тоді священики обов’язково його вивчали. Загалом, хтось когось на ринку зачепив – і це вже був погром. А потім, уже в 70-х, багато хто намагався одружитися так, щоб змінити прізвище, аби ніхто не знав, що він – єврей… І зараз теж є люди, які живуть такими стереотипами!

– Слухай, ну в кожного повинен бути свій досвід. Ну, реально! Кожна людина вільна вибирати, що їй хочеться, як вона відчуває… Узагалі, у мене не було якихось стереотипів із приводу євреїв. Але мені було дуже цікаво: що це таке, як це… Якийсь зовсім інший світ, інші традиції. Це класно – пізнавати щось нове, відкривати його для себе, якщо є така можливість… Я розумію людей, але нехай вони говорять, яка різниця… Хтось хоче це в таємниці тримати… У мене така професія, що потрібно самовиражатися. Може, лише завдяки цьому, а так, хтозна, раптом я би теж мовчала… У будь-якому випадку, світ стає таким інтегрованим, що зараз геть неважливо, хто ти. Я дивлюся – взагалі, змішані шлюби, діти в них народжуються… І в євреїв є змішані шлюби! Це – життя, шляхи Господа незвідані, і замикатися на чомусь – це… Я за таке: якщо ти можеш відкрити щось нове в собі, потрібно це зробити. Я розумію тих людей, які бояться… Ось у Європі, до речі. Я була у Франції кілька місяців тому і розповідала своїм друзям-французам про це кіно. І вони мені: «Ти що, Альоно, як ти можеш так легко про це говорити, це ж дуже небезпечно!». І вперше за весь час я всередині відчула якийсь переляк… Чесно, я ніколи про це не думала! Для мене немає різниці, хто там чорний, китаєць, африканець, єврей… Усі люди гідні поваги. У Ізраїлі в мене є друзі – євреї та араби!

– Лише кілька десятиліть тому єврей не міг вивчитися у ВНЗ у Києві, потрібно було їхати в маленькі містечка, щоб там здобувати середню спеціальну…

– Зараз інший час. Усе настільки змінюється! Насправді, усьому цьому є набагато глибше пояснення, ніж просто вважати, що антисемітизм виник, бо хтось «інший». Ні! Там є глибоке пояснення, чому так потрібно. Антисемітизм, погроми – вони підштовхували євреїв до іншого: до об’єднання, до переїзду. Друга світова війна спонукала їх побудувати державу, вибити цю землю, врешті-решт. Без цих темних подій не було би багатьох світлих.

alyona_alymova

– Справді є ось це зовнішнє, «популярне» єврейство – із навчальними програмами, із рідкісними поїздками до Ізраїлю, із обережною, поверхневою, нерелігійною самоідентифікацією, і єврейство як таке: релігійне? Ти розділяєш це для себе?

– Розділяю, оскільки це дуже помітно, наприклад, у Ізраїлі – хто релігійний, а хто ні. Коли приїжджаєш до Єрусалиму, це видно: на зупинках жінки з книжечками моляться, у автобусах моляться… Це класно! Це прекрасно! У цьому є унікальність! «Мода» на єврейство? Чом би й ні! Заради Бога. Навіть якщо людина неєврей, та їй подобається спілкуватися з євреями – нехай! Це обмін! Тим паче, існували ж праведники світу, які рятували євреїв – завжди були такі люди… За весь цей час гонінь зараз «відігратися» – це навіть нормально. Ну от було так, тепер – інакше! Узагалі, у євреїв досі є така риса – приховувати. У Ізраїлі навіть мільйонери їздять на Mazda 3, це максимум. Коли я там побачила Porsche, я мало не зомліла, бо там не прийнято виставляти це напоказ.

– У кіно видно: коли ти питаєш у людей, чи ти єврейка, чи ти виглядаєш, як єврейка, вони якось насторожено реагують…

– Є якась обережність, тому що Ізраїль – держава, яка перебуває у стані перманентної війни, є багато всіляких обставин… От зараз на вулиці в Києві побачила жінку, у неї на Айпаді – іврит, слова. Я, зі своєю звичкою до відкритості, питаю: «Ви що, їдете на заняття з івриту? Ви, напевно, іврит вивчаєте?!». Вона на мене дивиться. Я їй: «Та я теж іврит вивчала! Ви куди ходите? Напевно, в ізраїльський культурний центр?». Вона така: «Так, я туди ходжу…»… І дуже швидко пішла, бо їй було некомфортно, вона не зрозуміла мого мотиву…

– Євреї часто не розуміють, як про це всім можна відкрито говорити.

– Ну а якщо я китайську почну вивчати?! Або ось у школі я фарсі вивчала… І що? Узагалі, це все – протиставлення себе іншому світу. Я – за інтеграцію, за відкритість. Я й сама потрапляла в не дуже приємні ситуації через єврейство, я деякі речі розумію. Але ось це бажання поділитися тим, що я бачила, набагато більше, ніж якісь внутрішні неприємні відчуття або чиїсь погляди, усі ці «що про мене подумають». Якось під час зйомки дівчина-гример мені розповідала: «Я от працювала з релігійними євреями, якась зйомка, і це жах: ти уявляєш, вони ж ходять у перуках, ці жінки…». Чому вона вважає, що це «жах»? Тому що не знає, у чому суть питання. Цьому всьому є причина! В іудаїзмі найспокусливіша жіноча «частина» – це волосся! Тому його не можна показувати чоловікові. Чоловік спокушається саме цим. І якщо я – заміжня жінка, я повинна його ховати. Для кожної ось такої деталі є багато причин, і їх набагато більше, аніж ми зазвичай беремо до уваги.

– Ну так, але й єврейську жінку, яка ось так відкрито, на камеру, готова обговорювати питання єврейства, уявити складно… А ти так сміливо увійшла в цю ситуацію!

– Це через мій характер. Для мене це: «О, прикольно! Ну, давайте фільм знімемо!». Я зняла свою історію. Не для них! Кожна творча людина все робить для себе! Тільки для себе! Якби мені це не було цікаво, не цікавило б і мою співрежисерку Альону, цього проекту не було б. Нам було прикольно, і ми робили це, у першу чергу, для себе, а потім уже – для когось. Але це лише через характер, розумієш? Якби я виявила, що моя бабуся – латиноамериканка, я точно так до цього всього підійшла би.

– Безліч людей дратує лише слово «єврей». А ти береш і входиш у все це… Причому, запросто.

– Я знаю, я стикалася… Напевно, у цих людей є якісь причини на те. Але ось навіть у православ’ї, коли я стикаюся з тим, що починають «лаяти євреїв», мені це здається певним невіглаством, тому що християнство виникло з іудаїзму, і святі, апостоли були євреями. Не кажучи вже про Ісуса Христа. Можливо, для когось це суперечливе питання, але очевидні речі заперечувати – це якось…

– Як твої єврейські родичі сприймали те, що твоя мати – неєврейка? Чи, може, твоя бабуся хотіла, щоб її син одружився з неєврейкою? Як ти вважаєш, із чим може бути пов’язана така згода єврейської матері?

– Моя бабуся виховувала своїх дітей у абсолютній свободі. Ніхто ні на кого не тиснув. У мене татове прізвище. І моя бабуся вийшла заміж за росіянина. Мою маму бабуся обожнювала… Не в кожній же сім’ї… Вони були ось такими людьми.

– Коли люди читають книгу Кузнєцова про Бабин Яр або інші спогади киян, багато хто замислюється над питанням: чому євреї пішли до Яру? У цій трагедії єврейська покірність оголилася, і світ став свідком чогось жахливого, що відбулося всупереч непротивленню. Що ти про це думаєш?

– Євреї – це борці… Складно сказати, чому вони туди йшли, але покірність – це точно не єврейська риса. Напевно, на те були якісь інші причини…

– Цьогоріч – 75 років трагедії в Бабиному Яру. Але ж євреїв розстрілювали не лише там, а й у інших місцях. Що ти знаєш про це?

– Тітку моєї бабусі вбили під Харковом. Їх здала сусідка, яка дуже заздрила, що у бабусиної тітки були гарні речі, і коли її розстріляли, вона пішла і зняла з неї дорогу пухову хустку. Це страшно, правда?

– Там були масові розстріли?

– Так. На щастя, моя бабуся евакуювалася на Північ. Їй тоді було 14 років, вона поїхала разом із батьками. Після війни повернулися: бабуся потім навчалася в Харківському університеті. А Бабин Яр… Мабуть, вони до кінця не вірили, що їх будуть розстрілювати. Може, вони звикли, що їх постійно кудись переселяють… Може, є більш глибока причина, і вона пов’язана з вірою… Не думаю, що в євреїв є «комплекс жертви» або щось подібне. Це жертва для поколінь. Не «я ось зараз пожертвую собою», а обставини штовхали до того, щоби було ось таке. Після таких ситуацій відбуваються певні трансформації. Відбувається щось хороше, це однозначно. Є певна сила в кожному євреєві – сила характеру. І це не через те, чи ти чекаєш на Месію, чи ні. Просто вихований ось такий дух: протистояти обставинам. Навряд чи зараз таке трапилося би…

– Чим єврейство для тебе унікальне?

– Почуття гумору мені подобається! У Ізраїлі воно дуже незвичайне! Євреї – оптимісти. Так, вони можуть нити і скаржитися, але всередині знають, що якось упораються. Навіть у нерелігійної людини є віра у вищі сили, у те, що Творець допоможе, і є усвідомлення того, що ти належиш до обраного народу, і всі випробування – це ознака обраності. Тому що не кожен це витримає, не кожен народ так женуть… Їх же могли дійсно знищити! А вони є дотепер. Узагалі, я не люблю ніяку «обраність» – ні православну, ні єврейську, і вважаю, що кожна людина унікальна, і якщо вона існує на цьому світі, значить, для чогось важливого потрібна… Але ось ця внутрішня віра – я знаю, що вона у них є. Що зараз усе якось розрулиться, і буде «мазл».

[мазл, ідиш: талан – מזל]

Текст: Поліна Аксьонова,
журналіст

Переклад: Софія Телеховська

Фото: fb Альони Алимової

susannachakhoian

Прочитати російською

опубліковано: 02.07.2016 19:50

Рецепт успіху української співачки Сусанни Чахоян – не лише бути красивою, але й досконало знати свою справу, цінуючи оперні традиції. Акумулювати їх і передати глядачеві зі сцени, з’єднати у своїй творчості минуле і майбутнє, нове і звичне – це варте того, щоб служити унікальному оперному мистецтву. 

susanna-tchakhoianУ Сусанни Чахоян, заслуженої артистки України, є рідкісна здатність бути ось таким «акумулятором», вбирати в себе історію, «добре забуте старе», і перетворювати це все у щось дуже сучасне. Тому в неї виходить передати публіці «інформацію з минулого» так, щоб це захоплювало глядача сьогодні.

Сусанна виступає у різних концертних залах світу, і в київських, звичайно ж, теж: артисти Національної Опери створюють для публіки камерні програми, які сприймаються на одному подиху, вражають приголомшливою красою і надовго заряджають енергією.

Сусанна Чахоян працює над такими концертами разом із відомим у багатьох країнах світу солістом української Опери Тарасом Штондою і концертмейстером Анастасією Тітович. Кияни ці концертні новинки та вечірки намагаються не пропускати, адже це – академічний спів від кращих, дуже надихаючі виступи, побувавши на яких, потім довго літаєш як на крилах!

У Сусанни – колоратурне сопрано, як у її знаменитої вчительки, великої оперної співачки Євгенії Мірошниченко. При цьому Сусанна Чахоян відмінно розбирається не лише в нотах та історії музики, а й у шатах, стилі та beauty-life, адже життя оперної діви – це не тільки репетиції та виступи, а й участь у телешоу, у «великосвітських» прийомах… Вечорами треба виглядати як королева і, буває, з’являтися на справжнісіньких балах… Про бали і свята ми хотіли почути з перших вуст детальніше. Але дізналися з інтерв’ю з Сусанною дуже багато цікавого про оперне мистецтво і роботу оперною артисткою.

– Бали? Це атрибут статусності. Вони і створювалися для того, щоб у суспільстві представляли один одного, щоби здійснювався обмін новинами, такий собі networking. А культурний аспект балів – це мала частина, вишенька на торті: гарна програма, оркестр на сцені, запрошена зірка… Це – елітарна культура. Але вона не має відношення до того, чим ми взагалі займаємося. Участь у таких заходах зазвичай дуже втомлює. Це виснажливі технічні репетиції, налаштування камер, мікрофонів, саундчеки – все, чим ми, оперні співаки, не любимо займатися. Ми вільні на театральній сцені, а бали – це завжди певні обмеження.

– Елітарність оперного мистецтва – це значить, що ви виступаєте для еліти, високих чиновників і для знавців, для тих, хто щось розуміє в оперному мистецтві. Вам не прикро, що плоди вашої праці зрозумілі не кожному? Адже опера – це мистецтво, яке вимагає підготовки до його сприйняття.

– Я не вважаю, що більшість чиновників належить до цієї культурної еліти, готової сприймати таке мистецтво. Еліта – це культурна частина суспільства. Підготовлена, з сімейними традиціями, із вихованими духовними цінностями – ось це є еліта, наш глядач, який прийде на наші програми, туди, де будуть звучати німецька, французька мови, поезія, поєднана з музикою. І наше завдання – у тому, щоб зберегти цю еліту і виховати нове покоління.

– Що значить «лірико-колоратурне сопрано»? Чим воно відрізняється від «класичного сопрано» рок-зірки Діани Арбеніної, наприклад, якщо рядки в її пісні – не алюзія, звісно?

– Мабуть, головна відмінність – співаєш ти з мікрофоном чи без. Якщо можеш співати без мікрофона, пробити оркестр, хор і залишитися sopra, зверху… Але взагалі, cопрано – це просто забарвлення звуку, жіночий тембр голосу з певним діапазоном.

– Чому ваші батьки дали вам таке яскраве ім’я? Вони від народження «планували» вас в артистки?

– Своїм ім’ям я зобов’язана моєму батькові. Так звали його улюблену двоюрідну сестру, вона була надзвичайної краси, загинула під уламками універмагу в Ленінакані під час землетрусу. Тато її дуже любив, і в її честь назвав мене. Чому артистичне? У вірменських сім’ях досить часто почуєш красиві імена.

– Ви відволікалися від фортепіано у старших класах? Чи була тільки музикалка?

– У цьому плані моя юність була зовсім нетиповою: я не бігала на побачення, у мене не було ні дискотек, ні романтичних пригод. Я була страшенно серйозною, наді мною навіть діти у школі жартували через це. Як жінка я розцвіла пізніше, вже у консерваторії. Спів розкрив мене. Граючи на фортепіано, зосереджуєшся більше на інтелектуальному процесі. А спів – це велика свобода вираження, в тому числі й вираження своєї жіночої природи.

– Чому ви взагалі вибрали фортепіано, а не скрипку?

– Я не пам’ятаю цього моменту, хто кого вибирав. Мої батьки – музиканти. Оскільки у мене пальці дуже довгі та велика рука – для Рахманінова якраз. Стала займатися в п’ять років, а свідомо – у 7-8 класах.

– Стати музикантом – це карма для того, хто народився у музичній сім’ї?

– Я до 7 класу вчилася в математичному. Це був експериментальний клас із приголомшливими вчителями!

– Ви не пошкодували, що не продовжили займатися математикою або іншими точними науками?

– Математичне мислення дуже допомагає при розучуванні партії. Особливо це стосується розуміння форми, структури. Якісь акценти, вибудуваність вистави… У цьому є щось від математики.

susanna-tchakhoian_AK

Сусанна Чахоян: «Спів – це велика свобода вираження, в тому числі й вираження своєї жіночої природи»

– Всі артистки відчувають баланс форми та змісту так само?

– Ні, у всіх по-різному. Я добре чую, коли вокаліст не просто ремісник, а музикант. З перших звуків стає зрозуміло, чи володіє співак тільки своєю партією, чи знаходиться в гармонії з усією партитурою вистави, чує тільки себе чи зливається з оркестром і партнерами.

– Хтось може крити артистизмом …

– У кожного свої фішки. Є настільки обдаровані люди, що їм, може, і не потрібна глибока освіта. Деякі просто інтуїтивно відчувають процес. Спрацьовує компенсаторика: у когось чогось не вистачає, і воно перекривається іншим. Завжди щось виведе до світла, якщо ми говоримо про професіоналів, звісно.

– Як ви гадаєте, в Україні будуть говорити про вас як про видатного педагога?

– Час покаже. Зараз я викладаю в інституті ім. Р. Глієра, і роблю це з великим задоволенням.

– Як щодо студентського «споживацтва»? Є відчуття, що викладання – це невдячна справа?

– Головне, щоб були студенти, які компенсують усі «страждання». У мене є такі. Їх успіхам радію, як успіхам власного сина!

– Ви – лауреат багатьох вокальних конкурсів у Європі. У чому сенс таких «батлів» між оперними вокалістами? Адже і так зрозуміло, що таких людей в світі – одиниці, що всі вони відмінно володіють голосом і що вони – найкращі. Як же можна влаштовувати змагання між ними і вибирати самого-самого?

– Конкурси – це настільки неоднозначно! Якщо в інструментальному мистецтві є об’єктивні речі: відчутно, впорався ти з твором чи ні, то вокал – річ абсолютно суб’єктивна. Навіть якщо з точки зору одного з членів журі ти впорався, то з точки зору іншого – ні. Він чує твій голос якось інакше, по-іншому уявляє арію… Завойована на конкурсі перемога не завжди обіцяє цікавого публіці виконавця. Моєю метою на конкурсах було не отримання премій, а опанування репертуару. Я хотіла почути, як співають представники різних національних шкіл: корейці, китайці, італійці, французи, німці… Без саморозвитку наша професія в’яне. Якщо не йдеш вперед, то рухаєшся назад. Я і зараз їжджу на майстер-класи, на заняття з техніки вокалу – і за кордон, і Україною. Тут я займалася з гідними музикантами і дуже вдячна кожному з них. Потрібно не зупинятися, постійно щось шукати, і конкурси – частина пошуку. Я привозила нові твори, ноти, записи, коли ще не можна було відшукати їх в Інтернеті. Слухала інші колоратурні сопрано, відразу ж записувала, як виконують каденції: фіксувала для себе стильові особливості, нюанси чийогось виконання… Тепер багаж уже є, але якщо питання стосується нового стилю або твору, то все починається знову: слухаєш різних виконавців, звіряєш, читаєш, сам щось шукаєш в нотах.

susanna-tchakhoian_AK

– Тобто, якщо десь у світі з’явиться подібне сопрано, ви про це дізнаєтеся?

– Звісно! Я студенткам задаю питання: а хто твоя улюблена співачка? І деякі не можуть відповісти. І ось це мене лякає! Я думаю: «Боже мій! Дівчинко, ти займаєшся вокалом, ти отримуєш вищу освіту, хочеш бути співачкою!.. ». Молодь мене дивує з цієї точки зору. Ми студентами тягли ось ці великі магнітофони в консерваторію, з якимись підпільними записами, хтось десь щось привіз – ми все це слухали. На нашому курсі були такі ентузіасти, які говорили на італійській мові. Йшли гуляти, і хлопці починали базікати італійською. Для мене це – показник зацікавленості у своїй професії, прагнення щось привнести в неї. Не просто «ми розважаємося!», а коли кожен вид твоєї діяльності якимось чином пов’язаний із професією.

– Зараз студент запросто може сказати: «У мене є думка, я вважаю так»…

– …при цьому, якщо запитати, на чому ґрунтується його думка, копнути глибше, то там буде порожнеча. Є в усьому цьому якась поверховість, і це веде до непрофесіоналізму в усіх сферах. Нещодавно одну студентку питаю: назви-но п’ять романсів Рахманінова. Застопорилася! Але ж це елементарні речі! Зізнаюся, до романсів я теж прийшла пізно. Взагалі, камерний жанр я спершу недооцінювала. Я любила великі форми, симфонічний оркестр… А камерний жанр, романси, мініатюри я не розуміла. Прийшла до цього вже на останніх курсах консерваторії, під впливом чудових концертмейстерів Раїси Ойгензіхт і Людмили Іванової.

– Де більше можливостей для нюансування: в опері чи в камерному жанрі?

– У камерному, однозначно! Опера – це більші мазки. Яскраві, соковиті фарби, але вибір їх – обмежений. А ось те, що можна використати у камерному жанрі – це повна палітра. Цікаво ось що: майстерність, яку здобуваєш в роботі над романсами, привносить нові фарби і в оперу! І тоді твоє оперне трактування стає набагато цікавішим, із безліччю нюансів. Це як затерті картини, які змінюються при реставрації.

– Чому ви віддали перевагу кар’єрі оперної артистки, а не піаністки? Як сталося «перемикання»?

– Не ми вибираємо професію, а професія обирає нас. Я жила на сцені, була реалізованим музикантом, зі своїм «світом», і прийшла в професію співачки вже зрілою особистістю. У Одеській консерваторії, в оперній студії, ставили «Травіату». Я спинилася, заворожена цими звуками, і з тих пір ні про що інше не могла мріяти.

– Це ж інший спосіб вираження…

– Як людина, стаєш іншим. Сьогодні це, мабуть, важко уявити тим, хто бачить мене на сцені, але я була скутою, від сидіння за роялем я була вся така скручена, занадто зосереджена … Цілком інший образ.

– В якийсь момент вам стало зрозуміло, що просто піаністкою в рамках вашої кар’єри ви не залишитеся, що ви, все-таки, будете співати…

– Я відчувала, що в мені щось є, те, що глибоко заховане. Я переконана, що це і розгледіла в мені Євгенія Мірошниченко. Після її резюме «Я тебе, дитинко, візьму в клас» у мене наче крила виросли.

– Те, що ви стали виходити на сцену в ролі вокалістки, артистки, стало для вас кроком вперед відносно вашого попереднього досвіду?

– Я до сих пір вважаю, що вище інструментального мистецтва немає нічого, якщо порівнювати вокальне мистецтво та інструментальне. У фортепіанному або скрипковому мистецтві є просто ремесло, те, що можеш оцінити мізками, на концерті: так, у нього чудова техніка, він добре володіє інструментом, який добре звучить… Але є вищі речі: коли відчувається інтелект виконавця, ідея, особлива філософія. Такого рівня у вокалі досягають одиниці. Музиканти, які залишають після себе колосальний слід в історії виконавства: Фішер Діскау, Елізабет Шварцкопф…

– Чи достатня кількість ліричних вистав у репертуарі Національної Опери?

– Так. Драматичних, звичайно, завжди більше. Я б додала іще комічних.

– Які постановки у Національній Опері цікаві для школярів, студентів, для молодих людей?

– Для молоді повинен бути сучасний спектакль в сенсі правдивого вираження емоцій. І абсолютно неважливо, яка тематика чи назва опери, адже сучасна режисура – це не тільки і не стільки якісь космічні костюми та декорації, або суперсвітло, не тільки мінімалізм. Особисто для мене це – реальні взаємини героїв, живі люди на сцені. Це завжди знайде відгук у будь-якого покоління. Людина, прийшовши у театр і не побачивши справжнього життя на сцені, вимовляє знамениту фразу Станіславського: «Не вірю!». І другого шансу полюбити оперу в неї може не бути. Якщо ж їм показати наш чудовий спектакль «Ріголетто», повернувши у взаємини героїв жвавість, щирість, природність інтонації, правдивість у погляді, у позі, у пластиці, у реакції один на одного, то і сприйняття молоді може бути набагато гострішим. Я в цьому переконана!

– Хіба опера може бути щирою, не дивлячись на весь свій антураж?

– Звичайно. Я гадаю, це лише так! Є приклади вдалих оперних постановок кінорежисерами. Незважаючи на деяку умовність жанру, все ж головними темами залишаються любов і ненависть, дружба і зрада, патріотизм, честь, віра, –  те, що завжди зачіпає людську душу. І тут дуже багато залежить від співака, який повинен за допомогою своєї інтонації донести цю тему до слухача.

– В архівах варто шукати нову музику? Якісь дослідження повинні вестися? Чи цікаво артистам брати якийсь матеріал від архівістів?

– Безсумнівно! Ми в певному сенсі споживачі: беремо готовий матеріал. Збір такого матеріалу – це окрема професія. Часто саме на такій основі з’являються авторські шедеври. Якби, наприклад, Український Хор не поїхав би одного разу в Америку, і Джордж Гершвін не зайшов би у зал і не почув би українську колискову, чи не з’явилася б знаменита Summer Time?

– Чи може таке відбуватися зараз?

– Може. Тільки Гершвіни у дефіциті 🙂  

Інтерв’ю: Поліна Аксьонова

Адаптація українською: Софія Телеховська

Фото: Олександр Кузьмін

Ретуш: Марія Парамонова

Фото обкладинки: susannachakhoian.com

andriivskyi.descent

«Потвора на Подолі», «Крематорий» – киевляне, которым не понравилось новое здание театра, выстроенное на Андреевском спуске, уже дали этой постройке много разных саркастических прозвищ.

Хотя вообще о вкусах не спорят: кому-то «занятная» новинка пришлась по душе, кому-то – нет. Понятно, что у неё есть противники и сторонники. Это же вопрос восприятия: одним всё модерновое – «самое то», а другим лишь классику подавай.

Так что разговоры об эстетике скандального здания в центре самой любимой всеми городской улицы можно было бы спустить на тормозах. Если бы не другие аргументы, более резкие и весомые, чем споры о красоте.

Например, то, что новое здание – не просто сам по себе домик, а – «встроено» в улицу, у которой есть давно сформировавшийся, исторический и полюбившийся людям стиль. А «новинка» ну никак в него не вписывается. Или то, что постройка, предназначенная для театра, возведена с грубыми нарушениями норм безопасности: ни машиной подъехать, ни противопожарными выходами не воспользоваться, если что. Опасно там будет спектакли смотреть! Разве только – надеяться и верить, что во время спектакля никакого пожара не случится, а иначе кому-то из зрителей наверняка не повезет, уверяют недовольные чёрной коробкой на спуске. 

andriivskyi.descent/

Фото: Громада Андріївського узвозу, fb

Расстраивает киевлян и то, что городские власти ушли в игнор и не обсудили с жителями города обоснованность такой постройки на Андреевском. А киевляне испокон века очень не любят, когда власть не согласовывает с ними городской быт! Но в этот вот раз управители города «не посчитали нужным» это сделать.

bogdan-motuzenko

Богдан Мотузенко, активист, который занимается проблемой нового здания Театра на Подоле

Богдан Мотузенко, один из участников общественной организации «Громада Андріївського узвозу», рассказал нам вчера, 14 января, на одном из музейных мероприятий, что юристы, архитекторы, искусствоведы, и художники, которые вошли в это объединение – люди, в разные времена, постоянно занимавшиеся и проблемами вокруг Гостиного двора, и другими, связанными со столичными зданиями, сейчас оформляют многочисленные обращения в разные органы власти насчет нарушений, связанных с возведением нового здания для театра.

–  А эти учреждения делают в ответ активные «отписки» на эти жалобы. Игнорируя, что происходят многочисленные архитектурные нарушения. Поскольку постройка нарушает ансамбль Андреевского спуска, который является заповедником.

– Какие нарушения?

– Например, выяснилось, что под театром вырыта большая яма. И она будет собирать все воды, создавая опасность разрушения и театра, и всей улицы ниже. Это большая недоработка, которую необходимо закапывать. Еще там есть целый набор урбанистических нарушений. К примеру, здание с таким назначением вообще попросту не может быть на такой улице. Даже если забыть, что Андреевский спуск является памятником архитектуры и частью заповедника, о том, что театр, рассчитанный на такое количество зрителей, должен соблюсти соответствующие нормы пожарной безопасности, эвакуации людей, и должен иметь подъезды, парковки, забыть будет сложнее. Множество театров в мире построены на площадях. И это не потому, что – красиво, а потому, что на площади имеется достаточно свободного места для подъезда к театру.

Киевлянам стало известно, что без обязательных геодезических исследований из-под здания театра строители извлекли около 100 кубометров грунта. И построили под зданием резервуар объемом 80 тонн. Сделано это в оползневой зоне Андреевского спуска, расположенной на лёссовых грунтах, в которых легко образуются сели. То есть, риск, что при образовании сели не только новое здание, но и часть улицы сползет вниз, по мнению активистов, вполне реален. Об этом они сообщили на странице в социальной сети.

– Как же они без геодезии подключат электричество? Это же было бы очень грубое нарушение норм, да? А что еще там не так?

– Объединение киевлян разыскивает четкие архитектурные проекты, по которым возводилось первое здание, и второе, которое реставрировалось. И все технические параметры этих зданий. Государственные институции, относящиеся к департаменту архитектурного строительства, не имеют этих планов. То есть, что строится, по каким параметрам, никто не знает. Театр на Подоле опубликовал на своей странице одну небольшую зарисовку с правками от руки – и это все, что у нас имеется в документированном виде. Конечно, киевляне стараются активизировать общественное мнение. Активисты делают разные акции. Например, когда они обратились в агентство за траурными ленточками, чтобы оформить ими постройку, сотрудники, узнав, что ленточки предназначаются для нового здания Театра на Подоле, сказали, что предоставят их, и денег за это не возьмут.

andriivskyi.descent

Фото: Громада Андріївського узвозу, fb

– А как же договора подряда? Как они строили без них? Что, разве уже и так можно? И вот некоторые жители города интересуются, стоит ли вообще этот архитектурный замысел доводить до ума?

– Дело вот в чем: это все производит впечатление на эскизах архитектурного бюро, которое выполняло проект. Там изображено так, что, будто бы, большая часть фасада, черная часть, сливается с горой. Но это как нарисовали, так оно и сливается. В реальности же, не на картинке, в какое бы время года вы ни пришли, то увидите, что ничего оно не сливается! Эскиз говорит одно, а глаза – совершенно другое. И обсуждать, сливается ли там что-то или не сливается, или что оно «будет увито плющом» – это наивно. Плющ – это в одно время года, в другие времена года – белый снег, зеленые побеги или желтые листья… Зрение сообщает любому из нас, что оно там не идёт, даже просто по эстетическим понятиям.

andriivskyi.descent

Фото: Громада Андріївського узвозу, fb

– Кто и каким образом финансировал это строительство, уже понятно?

– Пытались узнать в разных государственных финансовых учреждениях, сейчас дошли до Государственной казны, – с вопросами, какие средства направлены на функционирование театра. Каждый киевлянин должен знать ответ на этот вопрос, ведь этот театр – коммунальное предприятие, и принадлежит всем киевлянам.

– Есть ли возможности для прекращения строительства?

– Все разговоры о том, что не могут остановить строительство… Есть очень простая юридическая коллизия: этот театр принадлежит городу, и мэр может приостановить строительство своим распоряжением, точка. Просто распоряжение мэра. И, поскольку театр принадлежит городу, мэр может изменить назначение здания или провести расследование. И при этом всем ни город, ни минфин, ни соответствующий отдел КМДА не знают, сколько стоит это строительство, данных нет. А благотворитель там – известная корпорация, которая производит конфеты.

– Можно было как-то избежать всей этой ситуации, недовольств ещё до сдачи здания?

– Все видели черную коробку. Видели, кстати, что есть нарушения, что не было паспорта. Вместо него была схема.

– А вот такие явления: когда активисты в процессе работы вдруг узнают, что какое-либо управление неспособно выполнить свои функции по закону – оттого, что власти уже умудрились ограничить его деятельность какими-то дополнительными распоряжениями?

– Это ситуация, типичная не только для театра на Андреевском спуске, но и для всех памятников архитектуры. Для практически любой стройки. Многие стройки происходят с нарушениями. Сейчас такая экономическая ситуация, что, вроде как, пытаются организовать то, где можно заработать деньги. Это идеальная ситуация для органов власти: они ни за что не отвечают. Ситуация развивается так, как выгодно конкретным людям. Происходит нарушение. Вызывают полицию. Полиция фиксирует нарушение. А потом говорит: мы ничего не можем сделать. Заявление принимается не как по уголовному преступлению, с занесением в соответствующий реестр, а как заявление о нарушении, по которому организовывается расследование.

andriivskyi.descent

Фото: Громада Андріївського узвозу, fb

– Почему властями ограничиваются права таких учреждений, как, к примеру, Управление по охране памятников?

– Чтобы дать возможность недобросовестным застройщикам осуществить то, что они хотят. Зачем застройщику бороться за свое конкретное противоправное деяние, если на законодательном уровне, в Киевсовете, в Верховной Раде можно ограничить формальные возможности органов власти проверять его действия? Это определенного рода картельный сговор, который происходит.

– Может ли, например, появиться общественная организация, которая бы занималась прогнозами, какие здания мы можем потерять в городе в ближайшее время?

– Такие организации и появляются, и существуют, они занимаются этим. Вокруг ситуации с театром люди смогли объединиться, потому что это – нарицательная история в принципе. На самой любимой, на самой символической улице такое здание, которое имеет явно парадоксальную форму…

– Факт свершился, здание построили, киевляне начинают сопротивляться. А вот как быть с прогнозированием подобных проблем с другими стройками, где могут возникнуть неприятности? Ведь тогда их можно было бы предупреждать.

– Существует огромное количество зданий, которые намеренно приведены в аварийное состояние. Это аварийное состояние, по тем или иным причинам, не отслеживается городом, а мы получаем по ним те же самые отписки. Очень часто имеется законодательная возможность изъять здание, которое имеет историческую ценность, из собственности формального собственника. И, если это не доходит до своего осуществления, здания горят или рушатся, и на этом месте строится уже то, что выгодно заказчику. Например, подобная ситуация – со знаменитым Домом со Змеями, с Домом Сикорского на Ярославовом Валу: он уже даже лишен почтового адреса. И в этом положении здание просто-напросто саморазрушается. В Доме Сикорского уже пошла трещина поперек торца. Историческое здание, особняк, в котором можно было бы сделать музей Сикорского, или центр технологий, или культурный хаб, – этого не происходит.

dom_sykorskogo

Дом известного авиаконструктора Игоря Сикорского расположен по ул. Ярославов Вал 15-Б. Когда-то в этом доме знаменитый авиаконструктор сконструировал свой первый вертолет

– Такой подход: забирать старинные здания у общественности города, выводить их из муниципальной собственности – связано ли это с бизнес-процессами? Или же это у власти такое представление о культуре: «искреннее» стремление «осовременить» город модерновыми фасадами за счет уничтожения старых построек?

– В первую очередь, это коммерческий интерес и выгода. Второе: к сожалению, Киев просто маргинализировался. Очень много людей, бизнес-субъектов здесь являются приезжими. Соответственно, для них все это не представляет ни культурной, ни исторической, ни личной ценности. 

– Есть такой стереотип, что у приезжих – исключительно потребительское отношение к городу, и что им нет дела до его исторических или культурных объектов. И всё это сводится к тому, что есть люди, которым все равно, и есть люди, которым не все равно, и они борются за сохранение исторического и культурного наследия столицы, не дают уничтожать и выводить из муниципальной собственности старые здания. Какой должен быть инструментарий, чтобы у людей, которые пытаются отстаивать, всё, наконец-то, начало получаться? Это должен быть правовой инструмент? А то скоро и парки приватизировать начнут… Допустим, Мариинский парк – «частный», представь только.

– Реализуется пошаговая стратегия: от конкретных запросов и конкретных жалоб…

– Но если вы все понимаете, что раньше какое-то управление могло отреагировать на ваши жалобы по закону, а сейчас его функционирование ограничено дополнительными распоряжениями властей, и оно не может толком ничего?

– Тогда претензии уже идут через прокуратуру. Из-за того, что многие функции остаются за властями, но не реализуются. Значит, уже – жалобы в прокуратуру, судебные иски. А с другой стороны – законодательные инициативы. Например, слушания по театру на Подоле в Верховной Раде. И там были предложены совершенно конкретные законодательные инициативы: возобновление практики общественных слушаний, внесение нормативов в законодательные акты. То есть, возвращение, хотя бы, тех юридических оснований, которые работали раньше, для того, чтобы община города могла влиять на все эти процессы с застройкой и перестройкой зданий.

dom_kyiv

Фото: Дом со Змеями по ул. Большой Житомирской

– А на сегодняшний день эти основания – обнулены?

– Да, по многим параметрам. По многим – сохранены, по многим – например, департамент культуры отвечает одно, а когда начинаешь смотреть полномочия этого департамента, оказывается, у него, чтобы принять решение, они есть, но департамент как бы о них «подзабыл». И еще это связано с тем, что немало осовремененных чиновников считают, что многие вещи можно делать без согласования с городом. В этом отношении существует какой-то принципиальный… игнор с их стороны. Они выработали в себе внутреннее основание, ценностное, для того, чтобы сознательно игнорировать мнение общественности города. Например, можно собрать интервью руководителя департамента культуры, и там четко видна ее позиция, которую она пытается обосновать. Которая ни на секунду не отвечает ни этике госслужащего, ни этике городского чиновника, который, в принципе, является сервисом городским… Не учитывается то, что должна быть обратная связь. И это уже преподносят как определенную идеологию, как сознательное поведение. Чиновники формируют другую культуру! В которой они обосновывают свое контротношение к городу. Это – и правовой нигилизм, и бизнес.

– Это повсюду так, или только Киеву сейчас «везет»?

– В других странах, например, в Чехии, Польше создаются условия, чтобы от реставрации, от культурного наследия можно было получать выгоду. В Чехии ты можешь купить замок за символическую сумму, но ты обязан потом отреставрировать это здание в соответствии со всеми нормативами и правилами реставрации. То есть, тебе даром его отдают, чтобы ты этим занялся.

– А у нас такой подход, что считают, будто бы проще снести старое здание и построить на его месте небоскреб?

– У нас в Украине, я вот знаю, на Закарпатье, когда речь шла об одном замке, человек с огромным трудом получил это здание в 10-летнюю аренду. И это было, скорее, против системы, чем благодаря. Хотя замок попросту разрушался. У нас такое делается вопреки, во многих странах это делается с поддержкой государства.

– Не намеренно ли у нас так обставляют дела?

– Естественно.

– Почему?

– Причины: коммерческий интерес и культурная необразованность. Мы не знаем города, не знаем истории, не понимаем культурного значения…

– Это у тех людей, которые у власти, недостаточное понятие о культуре, об истории?

– Не только у них. Если бы только у них, киевляне массово защищали свое культурное наследие. Но киевляне – это люди, которые приехали в город в 17 году, потом – в 45-ом, потом огромное количество людей переезжало… В столице – много приезжих, и люди не задумываются о культурной ценности каких-то зданий, о последствиях их сноса для обычных горожан… Да и целые поколения киевлян не знают истории своего города, не сумели сохранить традиции. И это тоже проблема, с которой нужно работать: через исторические акции в городе, экскурсионные программы, образование. Это тоже задачи общественных организаций, которые защищают город от незаконных застроек. 

– А с общественными слушаниями что? Зачем их теперь не проводят?

– Слушания – обязательная часть городских изменений – были очень неудобны и застройщикам, и даже властям, поскольку, зачастую, горожане резко против явно вредных решений, а даже полезные изменения нужно обосновывать для города и уговаривать жителей. Одно время городские слушания фальсифицировались – проводились скрыто, в неудобное для обывателя время – рабочее, а то и вовсе наполнялось фейковыми гражданами. Однако подобные махинации часто всплывали наружу, и тогда уже было очевидно наличие стороны, заинтересованной в незаконной или несогласованной стройке. Куда проще изъять из законодательных актов положение об обязательности общественных слушаний!

Интервью: Полина Аксёнова,
журналист

Жила-была украинская степь. Спасут ли экологические организации ландшафтный заказник в Тарутино под Одессой?

urban

Незадовго до новорічних свят у одній зі шкіл урбаністики в Києві дослідники міських просторів зібралися на зустріч та піццу, аби поговорити про облаштування міст та будівель у пострадянській Литві й презентувати результати своїх «польових досліджень» після мандрівки Прибалтикою. 22 грудня така ж презентація була запланована у Вінниці, 10 січня має відбутися у Полтаві. 

А ти робив спроби цікаво розповісти комусь про якесь інше місто? «Ми пішли туди, а потім туди…», так? Ну просто ду-у-у-уже цікаво! А ось ті, хто мандрував Литвою та одночасно вивчав її, говорять про чужі міста… захоплююче. Вони «помічають» те, на що хтось, може, й не звернув би уваги.

Наприклад, вони бачать, коли приблизно збудована та чи інша споруда. Можуть визначити її архітектурний стиль, відмітити художню та історичну цінність. Вони помічають особливості конструкції, цікавляться хронологією добудов чи перебудов. А найбільше, що їх цікавить – як усі ці споруди та будівлі вписуються у міське середовище: як розміщуються з-поміж інших будинків, парків, водоймищ… І наскільки зручно у всьому цьому людині.

Про це й ішла мова на київській презентації, де побував «Тінкор». Декілька дослідницьких команд, гортаючи слайди – креслення, плани, знімки будівель, розповіли, на що саме звернули увагу в містах пострадянської Литви – Вільнюсі та Висагінасі.

Хтось вивчав «дачне питання». Адже – так, дачі – це явище! За радянських часів «видавали» крихітні земельні діляночки, на яких можна було збудувати маленький будиночок за певними параметрами. Це створювало певний культурний код, моду на відпочинок за містом, підкреслювало соціальний статус володарів таких будиночків… Інші студенти школи розповіли про облаштування водоймищ та waterfront – як збудовані набережні, наскільки вони зручні для відпочинку містян. Ці спостереження цікаві, наприклад, для киян – адже в українській столиці з’являються нові набережні – на Оболоні, на Подолі тощо, і щось можна порівняти. Ще мандрівники говорили про використання в містах різних проектів: фестивалів, творчих заходів, які також певним чином визначають організацію та характер міського простору. Когось зацікавили вільнюські мости – наприклад, Вінгьо, який збудували за радянських часів, у 1985 році, а в 2003 мусили відремонтувати, щоб виправити помилки радянських інженерів. 

urban

Висагінас, Литва

Польові дослідники розповіли на презентації, що місця радянської забудови у Вільнюсі – це зона, якою користуються мешканці міста. Центром суспільно-політичного життя у литовській столиці традиційно є площа біля ратуші. А ось Висагінас, наймолодше місто Литви, у якому повністю відсутня історична забудова, порожніє. Його було збудовано в радянські часи для співробітників Ігналинської атомної електростанції, яку закрили у 2009 році у рамках виконання умов щодо вступу країни до ЄС, і мешканці, утративши роботу, стали виїжджати. Тобто, історія цього міста чимось нагадує хроніки української Прип’яті, із якої люди виїхали після аварії на ЧАЕС у 1986 році. Спочатку Висагінас мав назву Снечкус – на ім’я держсекретаря компартії, але потім місто перейменували за назвою озера, на берегах якого його збудували.

До 2008 року було підготовано й презентовано 3 проекти комплексного розвитку міста, на їхню реалізацію виділили кошти з фондів ЄС. Планували зробити реконструкцію алеї Седулінос, у тому числі створити умови для людей із спеціальними потребами, і сформувати зону відпочинку. За іншим проектом мали комплексно облагородити територію міста, а за ще одним – реконструювати Висагінський культурний центр – будівлі Draugystės та Banga. Наразі всі ці проекти вже мають бути повністю завершені. 

Урбаністика – галузь знань, яка займається аналізом і вивченням проблем, що пов’язані з функціонуванням і розвитком міст у сучасну добу.
urban

Будинки Висагінаса

Студенти урбан-школи звернули в Прибалтиці увагу й на інші цікаві явища. Наприклад, сміття у Вільнюсі з міських вулиць роздільно збирають через спеціальні пристрої-урни під землею – така технологія є лише в декількох містах Європи. Також є парковки, де можна зарядити електрокари. Утім, новий район із хмарочосами у місті знаходиться майже серед старовинної одно-двоповерхової забудови, із якою сильно контрастує. Загалом, дослідники побачили в містах Литви різні цікаві об’єкти та включили свої враження до презентацій. 

Програма Advanced Studies in Integrated Urban Development, яка триває 9 місяців, почалася в жовтні 2016 року, у ній узяли участь 25 студентів. Вони – архітектори, працівники місцевого самоврядування, представники громадських організацій із Києва, Львова, Дніпра, Полтави, Чернівців, Вінниці, Житомира. Дослідження в Литві – один із модулів цієї програми – тривав із 4 до 9 грудня. У ньому були задіяні всі студенти школи. Вони досліджували два литовські міста: столицю держави Вільнюс та монофункціональне місто Висагінас, запроектоване як супутник атомної електростанції. Команди вивчали бібліотеки, дачі, набережну, альтернативну культуру.

leonid-donosПро це нам розповів Леонід Донос, спеціаліст відділу громадського бюджету в Інституті розвитку міста Полтавської міської ради й учасник однієї з команд. Разом із Сергієм із Чернівців, Іриною зі Львова, Тетяною з Вінниці, Миколою з Житомира він досліджував пішохідні зони литовських міст та вплив процесів європеїзації та глобалізації. Робили це, застосувавши різноманітні методи: спостереження, інтерв’ю, картування.

– Ви мали просто описати явища, які побачили в Прибалтиці, чи вивчити ситуацію якось глибше?

– Для того, щоб зрозуміти життя вулиць, ми досліджували їх історичну трансформацію, зв’язок із іншими міськими територіями, функціональне призначення та користувачів. Головним для нас було виявлення тенденцій того, як пострадянський простір може змінитися в умовах європеїзації, та що необхідно для цього. Зокрема, вулиця Пілес, пішохідна вулиця у Вільнюсі, виникла у 14 ст. та до 20 ст. була пішохідною, на ній вирувало життя. У радянський час вона стала частиною транспортної артерії міста. Пострадянський простір повернув до вулиці її первісне значення. Інша справа з Висагінасом: ситуація, коли вулиця Седулінос була запроектована [центральна алея Висагінаса, яку поступово розбудовували з 70-х років, до 2014 року була повністю оновлена – прим. ред.]. Та говорити, власне, що один зі шляхів розвитку простору є правильним, а інший хибним – не можна. Часто політичні рішення мають перевагу над формуванням середовища міст, а будівництво здійснюється для задоволення суб’єктивних інтересів. Це дійсно є проблемою, над розв’язанням якої необхідно працювати.  

urban

Вид на Висагінас

– Наскільки потрібний цей досвід, що ви набули в Прибалтиці, для українських урбаністів, архітекторів? Як саме його можна застосувати у якомусь із українських міст, і чи потрібно це?

– Думаю, досвід є актуальним та близьким нам за змістом. Проблеми, з якими ми стикаємося на сучасному етапі, є дуже подібними. Зокрема, щодо містобудування, розвитку приміських територій, облаштування прибережних зон відпочинку – або необлаштування. Дослідження та інтеграції у міське середовище потребує альтернативна культура. Корисними є висновки та методи дослідження. Та власне та теза, що не слід розглядати пішохідну вулицю, та і місто загалом, як туристичну принаду. Спершу необхідно визначити, для кого вона, кому служить. Що саме потрібно людям, які тут живуть, у наших містах, який простір навколо буде комфортним.

– Які проблеми ви визначили для себе, коли проводили паралелі між прибалтійським досвідом трансформування радянського архітектурного спадку в щось сучасніше та українськими реаліями? Чи ви збираєтеся ці проблеми досліджувати глибше?

– Несприйняття такої трансформації населенням та владою; програми обміну інформацією часто не охоплюють причетних до процесу людей; відсутність інтегрованих досліджень об’єктів, які б ураховували думку архітекторів, економістів, соціологів, культурологів, істориків у комплексі; відсутність партисипативного підходу та врахування думки місцевого населення.  

urban

На презентації проектів про урбаністику пострадянської Литви

– Коли ви вивчаєте пострадянські реалії в урбаністиці, чи є для вас цікавим досвід українських архітекторів, урбаністів, інженерів, які працювали за радянського періоду? Чи ви звертаєтеся до когось за порадою, чи спостерігаєте за роботами, дослідженнями, думками таких людей?

– У процесі дійсно важливим є досвід українців. Так, під час навчання нас постійно консультує засновник школи. Працюючи дистанційно, спілкуюся з місцевими архітекторами та інженерами.  

– Яким буде ваш наступний крок у вивченні урбаністики? Як буде пов’язаний ваш наступний досвід із цим проектом?

– Наступним етапом буде вивчення та аналіз міських процесів у чотирьох українських містах: Полтаві, Вінниці, Житомирі, Чернівцях. Буде збережений формат командної роботи. 

Текст: Поліна Аксьонова, журналіст

Фото: Тінкор; Леонід Донос фб; група Висагінас в вк

longread || Гонки на гироскутере и другие приключения. Как мы провели вечер на молодёжном фестивале «Поверим в себя»

interview || «По мотивам моей собственной истории» || Режиссёр Алёна Алымова — о новом фильме «Цабр» и путешествиях по Израилю

pyrotechnics

Не у всіх жителів міста зараз є повага до почуттів та станів тих людей, для яких звуки вибухів піротехніки є травмуючими. Хто може навчити повазі, якщо не навчили батьки? Можливо, зуміє навчити суспільство. 

Використання піротехніки в столиці в святкові дні стає інтенсивним. І в цьому немає проблем для тих, хто застосовує петарди та фейєрверки для розваг. Проте в нинішніх киян та гостей міста, які нещодавно були змушені чути вибухи в Донецькій та Луганській областях, кожен такий звук хлопавки, петарди, римської свічки чи вуличного салюту асоціюється не зі святами, а з важкими й трагічними моментами життя. Чи є до цього діло тим, хто підриває петарди?

У дні новорічних свят кияни направили до Київської міської ради петицію про заборону використання петард. Вони пропонують «персонам VIP-VIP» та міським байдикарям припинити користуватися піротехнікою в столиці до завершення збройного конфлікту на Сході України

ganna-putova

Ганна Путова, історик, громадський активіст

« […] Використання петард, феєрверків та інших засобів, що вибухають зі звуком, подібним до звуку вибухів снарядів та пострілів зброї різного калібру, травмують психіку людей, які переживають ПТРС після знаходження у зоні бойових дій. Оскільки киянам недостатньо суто моральної мотивації для припинення використання вибухаючих приладів на свята, вимагаю заборонити їх використання постановою КМДА та накладанням на порушників відповідних штрафів», – прокоментувала ініціативу Ганна Путова, історик, громадський активіст.

Ганна запропонувала взяти до уваги, що в 2015 році понад 7 тис. 200 киян, за статистикою, мали статус учасника АТО, а наразі загальна кількість столичних жителів, які брали участь у АТО, за грубим підрахунком, значно перевищує 10 тис. чоловік. Ця цифра визначає приблизну кількість тих, у кого вже є статус учасника АТО. А крім них, є ще ті, хто служив добровольцями: їх порахувати складніше, оскільки статусу учасників АТО в цих людей немає. Проте й без нього їх немало в різних районах міста, і будь-хто з них може почути вибухи піротехніки.

«Переселенців з Донбасу, за даними ЗМІ, зараз – близько 1 млн. Уявляєте, це – п’ята частина нинішнього фактичного населення Києва! Поранених за весь період перебігу АТО – біля 200 тис. по всій Україні. І приблизно четверта частина з них – 50 тис. – пройшла лікування в київських шпиталях. Тобто – 60 тис. військовослужбовців і 1 млн. мирного населення. Як на мене, достатня кількість людей, яким не хочеться чути вибухи», – зауважила Ганна.

За словами столичної громадської активістки, понад 80 київських родин, за даними на середину 2016 року, залишилося без годівника через загибель батьків і синів у АТО: у КМДА враховують кількість киян, що загинули на війні, і в приміщенні міської адміністрації є стенди пам’яті, біля яких завжди можна запалити лампаду.  

«А тут – петарди… Я по своїм знайомим-фронтовикам бачу, що ПТРС минає часто у формі заперечування мирного життя. Хтось заперечує його й повертається на фронт, а інші сидять тут, і їх нудить від цього всього «свята життя». У них не те що навіть нерви на ці хлопки реагують – їх просто дратує всі веселощі невгамовні без причини. Це призводить до того, що людина не може сприйняти таке ось тилове життя. Треба ж совість мати й не дратувати їх цими надвеселими фейєрверками – хоча б пока не закінчиться війна. І ось це гульбище на Михайлівській площі! Меморіальні постери на стінах Михайлівського монастиря відгороджені стінкою штучної гірки. А портретів там усе більшає! Я не можу цього виносити: тут гинуть люди, і бійці, які загинули, дивляться на нас із фотографій, і цих фото з кожним днем більшає, а за рогом – веселощі. Треба ж мати повагу, у кінці кінців», – сказала Ганна Путова.

pyrotechnics, fireworks

denys-kovalyov

Деніс Ковальов, психолог, гештальт-терапевт, Запоріжжя

«Як правило, за ретравматизації в людини відтворюються ті стани та почуття, з якими він зіткнувся в процесі травмуючої події. Цей перелік є індивідуальним, однак часто проявляється сильна тривога, яка здатна перейти в паніку. Можуть бути спалахи гніву, що демонструють готовність відбити атаку. Також можливе шокове завмирання, людина немов би йде з реальності й застигає, помітно, як вона перестає дихати на повні груди, не помічає своє оточення», – розповів Деніс Ковальов, психолог, гештальт-терапевт

За його словами, перебування в зоні воєнних дій вочевидь є травматичним для людини, а ризик ретравматизацій, тобто, повторного переживання почуттів, викликаних травмуючою ситуацією, у період новорічних святкувань особливо підвищується.

«У зв’язку з вибухами та пострілами салютів, людина здатна відтворювати військову реальність, яка є небезпечною й потребує моментальної мобілізації енергії, що, власне, й може вилитися в тривогу й паніку», – сказав психолог.

Він запропонував урахувати, що заборона на використання піротехніки навряд чи позбавить можливих рецидівів травми, адже спусковий гачок для її оживлення може виявитися і в повній тиші. На думку Деніса, реальну користь може принести не заборона шумів, а забезпечення якісної підтримки осіб, які пережили травматичний військовий досвід.

«Якщо ми говоримо про першу допомогу у випадку ретравматизації, важливо знати наступне: основна задача – це повернення до реальності. Розкажіть людині, що саме видає ці голосні звуки, де ви перебуваєте, що знаходиться навкруги. Запропонуйте відчути землю під ногами, відчути власне дихання. Попросіть відчути дотики, запах, смак. Ці дії здатні повернути людину до реальності й вивести з тривожних і панічних станів. Надалі необхідно звернутися за кваліфікованою допомогою до спеціаліста», – порадив гештальт-терапевт.

***

Піротехніка є небезпечною не тільки для людей, які переживають посттравматичний стан, але й для підлітків. Адже в свята звернення до лікарень бувають саме з приводу травм, набутих через петарди, які вчасно не розірвалися. Тому піротехніка стає причиною важких травм рук та очей. Із початку року в Харкові через вибух петард постраждало три людини, серед них – дев’ятирічна дитина. У жінки від вибуху хлопавки зламалася рука, чоловік отримав опіки. У Львові до лікарні з відірваними пальцями на руці потрапив 17-річний юнак. Подібна травма – у 22-річного жителя Вінницької області, який невдало запустив фейєрверк. Утрата очей, важка контузія, баротравма, акутравма, поранення обличчя – за даними ЗМІ, із такими ушкодженнями, на додаток до алкогольного сп’яніння, 2 січня потрапив до лікарні у Луганську 23-річний боєць «ЛНР». Ці травми він отримав, виготовляючи петарду. У столиці у новорічну ніч від вибуху петарди постраждала 10-річна дівчинка: хтось кинув піротехнічний засіб із балкону прямо їй під ноги. Дитину госпіталізували з травмою ноги.

4 роки тому від невдалих запусків фейєрверків сильно постраждав київський депутат Олександр Пабат. Протягом року він переніс 16 операцій: лікарі, у тому числі німецькі, намагалися повернути йому зір. Рік тому, на початку січня, у Тернопільскій області від вибуху петарди без пальців залишився 13-річний хлопець. 

За даними МВС, у минулому році державою вилучено понад 16 тонн неякісної піротехніки, 1034 особи притягнуто до адміністративної відповідальності за незаконну реалізацію піротехнічної продукції. 

Тінкор

festivalpovervsebiya

Тяжелая дверь подается. Оказываемся на верхних ярусах амфитеатра. Он полон. Как сказали бы сотрудники любого концертного зала: солд аут. Яблоку негде упасть. В киевском ЦДДЮ 29 ноября – гала-концерт фестиваля «Поверим в себя». Это одно из крупнейших столичных мероприятий для детей и молодежи с особенными потребностями.

У каждого ребенка, выступающего на сцене, есть определенные ограничения и инвалидность. Но головы детей явно заняты не тем, что что-то не получится, а тем, как выступить наилучшим образом. Ведь здесь – видео- и фотокамеры. Родители, которые волнуются за своих талантливых ребят, педагоги… У всех у них этот день в календаре наверняка был отмечен уже давно: к концерту, конечно же, готовились долго. Мальчик играет на фортепиано. Маленькая девочка на коляске танцует под зажигательную музыку. Интернатские ребята выходят в клоунских образах и показывают смешные сценки, классно, между прочим.

***

festivalpovervsebiyaЗдесь нет ни одного неизученного в детстве закоулка. И дорога сюда всегда одинаковая: по ней точно так же, как и 20 лет назад, несутся навстречу школьники, освободившиеся с кружков, спешат старшеклассники с зачехленными музыкальными инструментами и деловито шагает чуть впереди мам малышня, которая очень не хочет опоздать на репетицию. Так же, как и всегда раньше, дедушки и бабушки забирают внуков с занятий, папы чувствуют себя гордыми и ответственными, подбрасывая сыновей вечером в техническую секцию…

Сегодня тут кто-то бренчит на гитаре, возле сцены распеваются дети в темных очках, в зал торопятся «даунята» в блестящих костюмах, мальчишку строго отчитывает отец – жестами, да, явно влетело парню. За сценой – фестивальная суета.

festivalpovervsebiya

Вечереет, на улице уже темно. Сейчас детям будут вручать награды. Вот их уже принесли. Женщина в холле, возле входа на сцену, улыбается волонтерам и ребятам-участникам, с некоторыми тепло здоровается. Потом пересчитывает яркие, зеленые дипломы. На вопрос, от имени ли дирекции ЦПДЮ они, отвечает, что – нет, награждать будут от руководства Киевского городского центра социальных служб для семьи, детей и молодежи. Кроме дипломов, у организаторов мероприятия есть еще и красочные значки. Такие же прикреплены на лацканах у некоторых волонтеров. 

***

– Больше 20 лет уже! – произносит Александр назидательно.

– Да ну! – отвечаю ему. – Что-то я здесь такого не помню!

Он делает безразличное лицо: мол, не помнишь, что ж, твои проблемы. Это мы спорим о том, проводился ли здесь, в ЦПДЮ, этот фестиваль для детей с ограниченными возможностями раньше. Александр полностью прав: первый фестиваль «Поверь в себя» состоялся в январе 1993 года под Киевом, в санатории «Сосновый бор», позже локацией стал Дворец детей и юношества в столице.

festivalpovervsebiya

На Гала-концерте фестиваля “Поверим в себя” в Центральном Дворце детей и юношества

Александр вместе со своей подругой Александрой тусуются в холле. Здесь им есть с кем поболтать, можно погонять на колясках и все такое. В зал они не спешат.

– Мероприятие же – для тех, кто младше 18-ти, и для тех, кто постарше. Мы – постарше, нам – чуть больше 30-ти, – рассказывает Александр.

Он говорит, сегодня им помогла сюда приехать соцслужба. А так, если что-то где-то проводится, добираться, зачастую, приходится самим.

– Ну, так, возле дома или в магазин выйти, – делится Александра, девушка с короткой стрижкой огненного цвета и в симпатичной курточке с мехом. – На работу – это каждый день было бы ездить, это ж нужно как-то добраться… Но мы все часто встречаемся. Необязательно же – соцслужбы или церкви. Есть и такое, что сами инвалиды создают организации и устраивают встречи. У нас вот будет новогодняя вечеринка скоро, мы все там увидимся.

«Пойти», «поехать» – в ее речи эти слова звучат то и дело. Слушая ее, чувствуешь себя разочарованным, циничным лентяем, раздумывающим, идти лишний раз куда-нибудь или не идти. 

– Это ж костюмы придумывать нужно, да? 

– Конечно! Вечеринка в стиле 30-х! Нужно думать над костюмом! 

– В стиле 30-х, да, «американская депрессия»! – реагирует Александр.

festivalpovervsebiya

Школьники из интерната приехали с веселыми постановками

Он роняет слова время от времени, обдумывая каждую реплику и предоставляя отвечать на большую часть вопросов общительной Саше.

– Депрессия?

– У меня нет депрессии, я люблю общаться! – рассказывает она. – И за компьютером не люблю сидеть. Это вот он… – кивает на друга. – Он больше с этими соцсетями… А у меня много знакомых, я стольких в городе знаю!

– Мы встречаемся, общаемся, – вдумчиво произносит Александр. – Но бывают и такие… Домоседы. Это от родителей зависит. Бывает, мама как «схватится» за своего сыночка – так он в результате и из квартиры не выходит, узник замка Иф. Вот уж где точно депрессия!

Ребята смеются.

– Это в голове все, – отмечает Александра.

– Сто процентов! – подтверждает ее приятель. – А то сидит такой дома, при маме, непризнанный гений!

– Ну, может, он хочет быть айтишником! – парирую. – Кто-то из вас интересуется айти?

– Кто-то, может, да. – Александр задумывается, пытаясь припомнить.

– Курсы там какие-то?

– Сейчас – не особо, – говорит Александра. – Раньше, бывало, предлагали какое-то обучение. Теперь – нет.  Так что айти – это…

– Вообще, можно в модном офисном новострое сидеть весь день, и чувствовать себя не то что узником, а даже сложно сказать кем… – говорю. – И депрессия может быть. Условия жизни – другие, а эмоции – даже еще хуже, чем у «узников»…

– От людей зависит, это в голове, – повторяет Александра, и Александр соглашается с ее мнением. 

festivalpovervsebiya

Ведущие гала-концерта – Ульяна Пчёлкина и Макс Назаров

– На фестивале тут столько детей, многие из интернатов приехали.

– Все разные. Здесь же и глухие, слепые… – констатирует Александр. – Из интернатов многие, да.

– Они же могут в интернате учиться, а жить – дома! – объясняет Александра.

– Вы в интернате учились? – спрашиваю.

– Мы – в школе! – ребята отвечают почти хором. 

– Учительница приходила на дом, – уточняет Александра. – К ее приходу нужно было успеть сделать всё…

– Сейчас сильно заметно, – говорит Александр, – что мамы очень занимаются детьми. Стараются возить везде, и учить, и развивать. Мамы – вместе с детьми.  Очень это видно.

– У меня как-то так было, что – все сама. Хочешь куда-то поехать, если какая-то возможность? Сама! – включается Александра. – Живу с родственниками в квартире. Но помогать особо некому, – улыбается она.

– От патологии еще зависит, – взвешенно отмечает Александр.

– Ой, да! – смеется его подруга, понимая приятеля с полуслова. – И в нашей среде бывает, что кто-то начинает нос задирать!

– В смысле? – удивляюсь.

– Ну, например, спинальники и децепешники, – терпеливо объясняет Александр. – У спинальников бывает, кто-то из них начинает – мол, а я когда-то ходил!.. Воспоминания, тоже мне!

– А разница в чем? – недоуменно пожимаю плечами.

– Ну, у нас, у децепешников, это все из роддома еще, а у спинальников это бывает позже приобретенным, – объясняют ребята.

– Вот и случается, что кто-то начинает задаваться, – говорит Александра.

– Да, у кого что в голове! – констатирует Александр. – Люди разные. Особенно такие, кто из «тех» времен. Это вообще. То поколение…

festivalpovervsebiya

Саша, Саша и волонтер

– Еще советское? – пытаюсь вникнуть. – Вы тоже к нему относитесь?

– Ну, мы – немножко там и немножко здесь, – говорит Александр. Мы и то время зацепили, и это тоже наше. Конечно, есть разница.

– Технически? – киваю на коляску.

– И технически, и психологически… – говорят ребята. – Детям, конечно, сейчас… Но у нас тоже бывают возможности, бывает, что предлагают поездки… Санатории… Конча-Заспа… – вспоминает Александра.

– Карпаты! – произносит Александр.

– Карпаты, да. Саки раньше…

– И в Одесской области, – поддерживает подругу Александр.

– В Саках когда мы были, – вспоминает Александра, – там и паралимпийцы тоже. Очень интересно!

– Кстати, вот эта девушка, которая сейчас ведет концерт – ты видела ее? – спрашивает Александр.

– Да, она в коляске, ведущая. В красивом платье.

– Да, она – настоящая ведущая. То есть, она ведущая не только здесь, а и на телеканале работает. И еще она каратистка. 

festivalpovervsebiya

Одна из картин Александры на фестивальной художественной выставке

Александр рассказывает об Ульяне Пчёлкиной, которая ведет в зале детский гала-концерт вместе с Максом Назаровым. Ульяна – не только телеведущая, но и чемпионка мира по карате среди людей с инвалидностью. 

Мужчина в возрасте и модном джемпере прерывает нас и заговаривает с Александрой. Просит продемонстрировать, как движется её коляска. Александра охотно разгоняется и легко несется по холлу. К коляске прикреплен гироскутер. Поэтому она едет быстро и плавно, а Саша наслаждается передвижением и с удовольствием балуется, демонстрируя возможности. Мы с Александром и мужчина в модном джемпере наблюдаем, сидя в сторонке.

– Механическая коляска? – киваю на ту, в которой Александр.

– Да, тут руками. – Он кладет руки на обод колес и показывает, какое нужно приложить усилие, чтобы коляска пошла. Едет, поворачивается, коляска выписывает па, словно в танце. Александр умело разворачивает её простым движением. Заметно, что он не прочь погонять на гироскутере, как Александра, но не отбирает – радуется за подругу. Да и вообще джентльменского в нем много – неудивительно, что Саша, общаясь с ним, выглядит так блистательно: классно, когда кто-то так деликатно во всем тебя поддерживает.

festivalpovervsebiya

Александра гоняет на гироскутере

Александра возвращается, довольная и улыбающаяся, и рассказывает о творчестве.

– Он, – кивает на Александра, – писатель. А я – художник. Мои работы вон там, на выставке. Езжу в студию раз в неделю. Там мне показывают, что у меня получается, что – нет, я потом работаю над этим. Акварелью. Пробовала маслом, но как-то не пошло. А акварелью мне очень нравится.

– На колясках тут же не только вы сегодня? – показываю на двух парней, которые сидят напротив центрального входа, возле музыкальных усилителей.

– Да, они тоже тут, общаются, пьют кофе, – говорит Александра и разгоняет коляску, чтобы пересечь холл и показать художественную выставку.

Александр и Александра подъезжают к бренд воллу – фотографироваться. Снимки моментальные: их развешивают тут же, на веревочках: из фоток участников фестиваля получаются фотогирлянды. Всем нравится.

***

В вестибюле «Арсенальной» сотрудница метрополитена в форменной фетровой красной шляпке говорит по переговорному устройству. Через минуту на станции появляется еще одна девушка в форме – помочь принять коляску с эскалатора. Спицы колес заклеены ярким принтом, в коляске – ребенок. Молодая женщина идет в темпе, уверенно подталкивая коляску: еще нужно успеть войти в вагон.

Они едут с концерта, я знаю.  

Текст: Полина Аксёнова,

журналист




insta-coffee

# Фото: инстаграм, неизвестный автор

insta-coffee

Фото: инстаграм, неизвестный автор

Становится холоднее, и все чаще хочется забираться в какие-нибудь уютные кафе, где можно спокойно думать о своем. То есть, «спокойно» – это, конечно, громко сказано.

 

Разве можно, например, «спокойно» зарабатывать деньги? Нет, потому что по-любому будешь дёргаться из-за них. Из-за ответственности за людей, которые на тебя работают. Или на которых работаешь ты.

 

Или «спокойно» дружить? Не волнуясь о том, что друг просто пользуется тобой, бесконечно требуя внимания и забывая отвечать взаимностью. Не переживая, что он запросто бросит тебя, если ему представится более выгодный объект для «дружбы».

 

Вообще, что может быть «спокойным» в этом огромном городе, в котором каждый день происходят сотни каких-то мероприятий, и на все всё равно не успеешь, как ни старайся.

 

Всё вокруг бежит, несётся куда-то… Такой мир, в котором мы временно проживаем. И я вот пью свой любимый латте и стараюсь вспомнить, где же для меня начался весь этот бег…

 

Нам все говорят, что если бежать очень-очень быстро, не заботясь о близких, о друзьях, о знакомых, не «залипая» в проблемы, особенно чужие, однажды обязательно прибежишь к успеху.

 

А я вот думаю о том, что на свете гораздо больше людей, которые не стали успешными. Одни – потому что и не стремились особо. Другие – потому что не смогли, не склеилось что-то, ошиблись с каким-то выбором. Третьи – смогли и сумели, но всему свое время: обстоятельства изменились, и их успех остался в прошлом. И понимаю, что, скорее всего, никакого «успеха» вообще не существует. Зачем-то люди придумали это вредное слово, которое отвлекает их от подлинной дружбы, от искреннего общения, когда никому друг от друга ничего не надо, когда в друге интересна личность, а не успешность. Зачем-то придумали… Может быть, этот «успех» просто разъединяет людей? Делает их самодостаточными, но очень одинокими? 

 

Они бегут на учёбу, на работу… Занимаются важными делами, чтобы их тоже причислили к успешным людям. Достигают чего-то, что сначала вызывает у окружающих восхищение, а потом забывается, как что-то ненужное и пустое. Даже воспитание детей превращается в работу, потому что поставить ребенка на ноги сейчас стоит больших денег и вынуждает родителей тяжело и много трудиться. Достигают, словно кто-то невидимый ставит возле списка их результатов галочки в невидимой графе. 

 

А я пью латте. И никуда не бегу. 

 

Текст: Доминика

map-tarutino

Всего за 2 недели фермеры вспахали почти половину заказника «Тарутинская степь» в Одесской области. Ту самую целину, которую украинские ученые называют более ценной и уникальной, чем степи известного заповедника «Аскания-Нова».

Эта территория возле села Тарутино считается одним из последних наиболее ценных степных участков не только в практически полностью распаханной Одесской области, но и во всей Украине и Европе. А ещё это – место для жизни многих исчезающих видов животных и растений. Активисты природоохранных организаций и местные власти не один год старались сохранить эти земли, добиваясь для них статуса ландшафтного заказника «Тарутинская степь». Но это не помогло сберечь уникальный степной участок. 4 ноября природоохранные организации зафиксировали 1300 га распаханной земли бывшего полигона и процессы подготовки к вспахиванию еще 1300 га.

map-tarutino

Процесс распашки Тарутинской степи, за сохранность которой борются природоохранные организации Украины. Фото: фб Ирины Выхристюк

В ночь с 3 на 4 ноября силами сотрудников национального природного парка «Тузловские лиманы» распашку земель остановили. Тарутинская районная госадминистрация, чтобы спасти заказник, обратилась в суд. Активисты стараются защитить уникальные земли от распашки, опираясь на Положение о нацпарке и ст. 60 Закона Украины о природно-заповедном фонде. Эксперты подсчитывают убытки, которые были нанесены государству, предварительно оценивая их в десятки миллионов гривен. Об этом сообщил на своей странице в соцсети Иван Русев, руководитель «Тузловских лиманов». 9 ноября природоохранные организации Украины собирают пресс-конференции в Киеве и Одессе, чтобы рассказать о своей борьбе за «Тарутинскую степь». Западные природоохранные организации публикуют материалы и разъяснения этой ситуации для жителей других стран. А заместитель директора парка «Тузловские лиманы» Ирина Выхристюк готова обсудить с желающими возможность выезда на место для охраны территории от распашки.

map-tarutino

Территории, которые попали под распашку арендаторов земель Минобороны под Одессой

Администрации села и района, активистам, природоохранным организациям противостоят представители Минобороны. Земли были вспаханы фермерами с подачи военных, уверяют природоохранители. Специалисты по вопросам охраны флоры и фауны, юристы-экологи призвали Минобороны к публичному диалогу, чтобы прекратить уничтожение уникального заказника.        

Битвы за украинские степи

Тарутинская земля впервые официально досталась военным в январе 1946 года. Постановлением Совета народных комиссаров Советского Союза тут был создан полигон, который просуществовал до 2005 года. В него вошли земли сельскохозяйственного назначения и несколько сёл. После ликвидации полигона их определили как земли запаса. В апреле 2012 года часть территории закрытого полигона была оформлена как ландшафтный заказник «Тарутинская степь». В него вошла 1/5 бывших военных земель. В Минобороны статус заказника не признают, утверждая, что о его создании местные власти объявили вопреки закону. 

map-tarutino

Тарутинская степь. Фото: НЕЦУ

В июне 2012 года Минобороны в суде вернуло себе право пользования землей ликвидированного полигона – территорией в более чем 24 тыс. га. Также Минобороны обращалось в суд, чтобы отменить распоряжение райадминистрации о создании заказника «Тарутинская степь».

Международная Резолюция 4 Конвенции об охране дикой фауны и флоры и природных сред обитания в Европе (Бернская конвенция) 1979 г., Красная книга Украины – разные виды растений и животных из «Тарутинской степи» уже включены в эти природоохранные документы. Кроме того, эта степь – чуть ли не единственное в Украине место, где сохранилась редкостная мышовка степная.

Через месяц после этого, в июле 2012 года, депутаты Тарутинского райсовета обратились к Президенту Украины, Верховной Раде, Кабинету Министров и «Украинской ассоциации районных и областных советов», чтобы все эти государственные институции посодействовали сохранению ландшафтного заказника «Тарутинская степь».

Однако, на сегодняшний день формальное право пользования этими землями принадлежит военным. Но природоохранители и районная администрация последовательно не признают Минобороны собственником земель полигона и «Тарутинской степи».

map-tarutino

“Это удивительное существо Тарутинской степи – слепыш белозубый (Сліпак понтичний, або сліпак білозубий), является редчайшим животным фауны Украины”, – написал на странице в фб Иван Русин

После ликвидации полигона районная администрация сдавала его земли, не относящиеся к ландшафтному заказнику, в аренду. По свидетельству природоохранительных организаций, несмотря на актуальный конфликт за право собственности, Минобороны через суды удалось отменить акты аренды на 3500 га земли бывшего полигона. После этого ведомство оформило контракты с фермерами, уполномочив их использовать спорные земли. Ещё ведомство решило отдать под выращивание сельхозкультур часть земель заказника. На основании этих актов «Тарутинская степь» сейчас уничтожается.

«Министерство обороны отрицает наличие объектов природно-заповедного фонда на территории Тарутинского полигона. В то же время подтверждает информацию насчет попыток определенных органов местной власти создать их на землях обороны незаконным образом», – сообщили военные чиновники на сайте Министерства 1 ноября.

 

Оппоненты военных, природоохранительные организации, просят украинцев обратить внимание на то, что чиновники Минобороны хотят вернуть земли бывшего военного полигона не для профильного использования – например, проведения учений, а для коммерции: сдавать фермерам под производство сельхозпродукции. То есть, уникальную степь общество должно уступить военному ведомству именно для этого. В неформальных комментариях специалисты отмечают, что восстановить полигон было бы невозможно, поскольку при его ликвидации были разрушены все объекты и коммуникации. А это значит, что восстановление полигона сейчас потребовало бы огромных средств.

«В любом случае, несмотря на личное видение ситуации руководством Минобороны, заказник «Тарутинская степь» является объектом природно-заповедного фонда Украины и охраняется действующим законодательством. Его повреждение влечет за собой ответственность по ст. 252 Криминального кодекса. По предварительным оценкам, сумма таких убытков уже составляет, как минимум, 60 млн. грн.», – сообщили природоохранители журналистам.

Иного мнения придерживается советник президента Юрий Бирюков. Он написал в фейсбуке: 

«[…] И да, я злой и циничный – я не верю в эту самую уникальность этого самого Тарутинского псевдо-заказника, в птичек и жучков. Я в армию верю. […] Какие-то дельцы решили «под шумок» оформить «заказник”. И вот как сейчас мне сейчас объясняют умные люди – «заказник» не «заповедник». И никакой мега-супер-ценности для ученых не имеет. А в 2014 году Степан Полторак начал жесткий и принципиальный процесс возврата всех разбазаренных земель обороны назад, в собственность Министерства обороны Украины. И по решению судов 5 000 гектар земли из 23 900 УЖЕ возвращено. И нет, там не будет полигона. Там будут фермер[ы]. Которые будут платить деньги Министерству обороны. Зачем так? Почему не отдать? Почему не подарить? А вот ровно до тех пор, пока в бюджете МОУ будут ставить строчки «0,9 миллиарда гривен СОБСТВЕННЫЕ поступления» – Министерство обороны будет искать механизм этих самых собственных поступлений. Сдавая землю бывших полигонов под сельхозобработку».

«Тарутинская степь сегодня – самый ценный степной заповедный объект из всех, что имеют равнинный характер. Просто нет большей дикой целины. По ряду биологических обстоятельств, я могу даже допустить, что он может оказаться более важным, чем Аскания. Поверьте мне, как человеку, за ходатайствами которого полтора последних президента подписывали указы о создании заповедных территорий. На этой территории есть виды, каких вообще больше нигде нет в Украине. Если заказник сейчас распахать, это будет не просто криминал (ст. 252) и миллионов 68 (если прикинуть) ущерба по таксам. Это будет потеря, которую невозможно восстановить», – возразил Бирюкову в фейсбуке Алексей Василюк, заместитель главы Национального экологического центра Украины.

Целина с историей

Заказник «Тарутинская степь» включён в Изумрудную сеть – Европейскую сеть природоохранных территорий, к проектированию которой Украина присоединилась в рамках реализации Бернской конвенции.
map-tarutino

Тракторы, заблокированные активистами. Фото: fb rusevivan

Представители природоохранных организаций, которые выступают за сохранение «Тарутинской степи» – WWF, «Екологія-Право-Людина», Національного екологічного центру України, ГО «Центр регіональних досліджень», национального парка «Тузлівські лимани» – напоминают, что в 1946 году, когда в уникальных степях создавался военный полигон, жителей 5 украинских сел в двое суток выселили в Казахстан и Молдову.  

«Тогда местные громады потеряли родную землю, а сейчас теряют ресурсы для существования и развития – пастбища и экотуристический потенциал», – напомнили известные специалисты по охране природы.

Иван Русев на своей странице в соцсети сообщил, что в землях ландшафтного заказника «Тарутинская степь» находятся снаряды, и, впервые за десятилетия, пиротехники именно в эти дни приехали их утилизировать. По сообщениям сотрудников национального парка «Тузловские лиманы», пиротехники из Госслужбы чрезвычайных ситуаций работали в степи 6 ноября – взрывали снаряды времен Второй мировой.

rusevivan

Снаряды, извлеченные пиротехниками перед распашкой земли в ландшафтном заказнике “Тарутинская степь”. Фото: fb rusevivan

«А как пиротехники взрывали снаряды без оцепления и безопасности, не влазит вообще ни в какие рамки. Так умеют делать только у нас… Они естественно спешили, чтобы подготовить «зеленую дорогу» для мощных Джон Диров, оперативно и алчно уничтожающих уникальную степь для ненасытных генералов», – написал в посте директор «Тузлівськіх лиманів». 

За новостями о состоянии степи в Тарутино можно следить на страницах: Ивана Русина, Олега Дьякова

 Тинкорр

 

witch house
Текст: Вика Степаненко

Гранжеры и готы выросли? Очевидно, да. Но дело Cocteau Twins и Dead Can Dance исчезать и не думает: у его продолжателей, последователей witch house, всё развивается.

Попытка «найти новый звук» в нижних частотах стара как мир. И сейчас, когда всевозможные эксперименты пост-панка предыдущих десятилетий уверенно «дрейфуют» в электронику, самое время для появления новых поджанров. Витч-хауз не заставил себя ждать: «привилегированная музыка» уже успела создать вокруг себя мини-вселенную с определенными законами и традициями, и довольно быстро заняла свое место на музыкальном рынке.

28 октября в Sentrum собрался рейв: организаторы «Вічної Ночі» предложили потусоваться, послушать и потанцевать до утра. Чёрная одежда, маски на лицах и всепоглощающий огонь в глазах: в эту ночь ты не можешь не знать, куда ты попал. Здесь – уникальный мир оккультной эстетики витч-хауза.

witch house

Музыка с первых секунд обволакивает паутиной тайны и приглашает погрузиться в истоки звука. Этой ночью играли семеро творцов магических ритмов: CΛIN, AIKO, T3MPT3R, Лютневий День, Cr3ach3rs, MVDCLVP, Ṅin▲&N▲rkoman!y. Под их музыку тело каждого человека возвращается к каким-то первобытным движениям. Проявляются глубоко спрятанные эмоции. Мысли «отпускает» куда-то в темноту.

С каждым сетом душа пытается вырваться из тела и стать частью чего-то намного большего, чем ты сам. Она стремится познать мистические законы Вселенной и поддаться гипнотическому влиянию музыки. Душа остро ощущает магию и пребывает один на один с вечностью, которая, оказывается, уже давно ждала её в этих стенах.

witch house

Увлечение витч-хауз-музыкой разделяют не все. Многие фанаты андеграундных мероприятий отказываются ходить на такие рейвы. Они считают, что это невозможно слушать не под влиянием наркотических веществ. Уникальные образы, специфическое звучание и гипнотические танцы – не каждому человеку такой стиль отдыха придется по вкусу. И это понятно. Но и поиск сугубо «своего» в море событий, которыми сейчас наполнены залы мегаполисов, никто не отменял.

Что люди думают

– Мое увлечение витч-хаусом началось с музыки Саммера (Summer of Haze) 4 года назад, когда март 2015-го стал каким-то чудом для всех, кому нравится эта музыка, – поделилась на рейве своими впечатлениями Леся, вичуган со стажем. – Потом я начала слушать остальные проекты. Пересматривая видео с российских вичаутов (VV17CHØU7), всегда хотела побывать на таком же рейве, поэтому, когда в Киеве начали устраивать «вічні ночі», я не смогла это пропустить. Перед сегодняшним рейвом мне довелось посетить первое такое мероприятие в мае – ВІЧНА НІЧ ∞ DOVZHENKO – и, если честно, там мне понравилось больше: парни в индейских перьях на входе, девушка, которая встречала всех вичуганов с красивым караваем с названием вечеринки, и огромный флаг вичаута в зале. В этот же раз все также было круто, но без той атмосферы. Возможно, дело в самой локации, ведь в новых модных клубах, как Sentrum, нету такой душевности, как, например, в Малой опере или в Mezzanine. Не знаю, но мне кажется, что старые душевные заведения с историей больше подходят для таких мистических и завораживающих мероприятий, как «Вічна Ніч».

– Мне не нравится «вичуха» потому, что я люблю, когда поддерживается общий концепт мероприятия – соблюдение дресс-кода, отсутствие малолеток, предварительное ознакомление с трек-листом – то, чего «Вічна Ніч» не придерживается, – комментирует событие бессменный участник киевских рейвов Валера. – Очень важно, чтобы каждого исполнителя предварительно прорекламировали, и чтобы люди знали, что от него ожидать. Когда проскакивает информация, что где-то будет проводиться рейв в стиле витч-хауз, то сразу становится ясно, что там тебя ожидают только унылые девочки «под чем-то», которые будут психопатически двигаться под «кислую» музыку. Даже если бы все пункты были бы выполнены, я не знаю, пошел бы я или нет на мероприятие подобного рода.

 

halloween

Хэллоуин пришел в нашу страну не так давно. И уже успел стать если не любимым, то популярным праздником.

Молодежь с энтузиазмом перенимает все традиции, приходящие извне, хотя старшее поколение все еще относится к этому событию с неприятием и опаской. Ну да, разная нечисть – мумии, вампиры, привидения, зомби, которые бродят по Земле, вроде бы, праздничного настроения вызывать не должны. Но почему-то вызывают.

Праздник стал настолько коммерческим и символичным, что его первичное значение давным-давно затерялось. Если кого спросить об истории возникновения Хэллоуина или о смысле некоторых его элементов, ты вряд ли получишь четкий ответ.

Между тем, считается, что эту ночь перед Днем всех святых – All Hallows Evening или, другими словами, Beggars Night – стали отмечать еще около 2 тыс. лет назад. Считается, что таким образом встречали начало зимы древние кельты.

Для нас это мероприятие априори не родное, зато работает как маркетинговый ход для привлечения клиентов в клубы, супермаркеты, магазины косметики и одежды.

Но мы-то и рады! Не упустить возможность побыть кем-то иным, продемонстрировать свою креативность в создании образа, позволить себе веселье холодным осенним вечером… Все это оказывается отличным развлечением не только для поклонников сериалов, но и для умников, трудяг и просто весельчаков.

Ощутить темные стороны своей души, поиграть в маленькое зло, окунуться в атмосферу мрака — неплохая психологическая разрядка, главное, не переборщить.

Еще один плюс мистических перевоплощений – бесплатный вход в некоторые ночные заведения города, а также возможность получить приз за свой креативный костюм. Стоит только узнать, в каком месте и в какое время вам нужно быть.

Отличная альтернатива для тех, кто любит посидеть дома – вечер ужастиков в кругу друзей. Хорроров на сегодняшний день — бесчисленное множество, но можно вспомнить и пересмотреть всю вампирскую классику: «Семейка Аддамс», про Франкенштейна или фильмы Тима Бёртона.

Разнообразить вечер можно конкурсом костюмов, мистическими играми в духе спиритуальной доски или посостязаться в вырезании светильников из тыквы.

Кстати, о еде. Тематические лакомства — неотъемлемая часть любого праздника. Желейные конфеты в виде разных частей тела, червей и клыков, сосиски-мумии, печенье-пальцы и кости-безе дополнят праздничную атмосферу и вызовут интерес у гостей, и готовить такое угощение тоже можно весело и с удовольствием.

Верите вы в нечисть или нет, но Хэллоуин — еще один прекрасный повод повеселиться, вкусно поесть и приодеться.

Об идеях для визажа для хэллоуинской ночи ты можешь узнать от Иры Курашиной здесь.

halloween

Куда идём в Хэллоуин?

В Киеве

Детские тусовки

Хэллоуин. Детская программа. В музее-квартире Павла Тычины для детей 7 – 12 лет празднование начнется 29 октября в 16.00. Танцы, веселье, интересные истории, которые будут рассказывать при выключенном свете и дадут подарок за самую впечатляющую, вкусности, изготовление волшебных фонариков… Детям это запомнится! Дресс-код – праздничные костюмы. Вход – 50 грн.

«Ночь в тоскливом октябре». Квест для ребят от 9 лет. 30 октября, с 11-00. Место проведения уточняется: по погоде. Игра – процесс открытия врат между этим миром и царством Великих Древних в ночь Хэллоуина. В игре участвуют две стороны: Открывающие – они стремятся к тому, чтобы изгнанные Древние вернулись в наш мир, и Закрывающие – те, кто против возвращения Древних. В течение квеста обе стороны готовятся к решающему дню открытия врат, собирая ингредиенты для зелий и накапливая силу. Изрядную часть ингредиентов приходится искать в разных страшных местах … Стоимость участия одного ребенка – 200 грн. Регистрация обязательна, по телефонам в ивенте.

Children’s halloween party в ресторане Авеню на Оболони. Начало развлекательной программы для детей – в 16.00. Стоимость предзаказа до 30.10.16 – 350 грн., в день мероприятия цена – 395 грн. Организаторы подготовили: сюрпризы и подарки всем гостям, научное шоу для детей и взрослых, увлекательные мастер-классы, аквагрим, конкурс костюмов, хорошую музыку.

Halloween у музеї Ханенків – две занимательные экскурсии. В 13:00 – по мистическому Китаю от Марты Логвин, и в 15:00 – по западноевропейским страшилкам от Александры Исайковой. Подойдет и детям школьного возраста, и взрослым. На кассе также спрашивайте о тематических квестах «Чудеса та чудовиська». Вход: в костюмах – свободно, в обычной одежде – 50 грн.

halloween

Для старших

В Киеве

Хэллоуин. В гости к вампиру: следуй за белым кроликом. Театрализованное действо в стиле хэллоуин-вечеринки начнется в музее-квартире Павла Тычины 28 октября в 18.00. Еще организаторы обещают флешмоб, просмотр фильма «Дракула» 1931 года, тематические конкурсы. Вход – 150 грн.

«Hospitality Ukraine 2016 – Halloween!». В столичном клубе ATLAS 29 октября состоится культовый фестиваль, который уже 15 лет путешествует по мировым клубным столицам – от Ибицы к Амстердаму, от Токио к Майами. Лайнап: London Elektricity, Dj Bailey, Logistics, Fava MC, Sunchase, Vera Sue, BARBARA BAR: Physical Illusion, Leftie, I Wannabe, Widestream. Стоимость: 299-600 грн.

Bad mama: Halloween. Семейный праздник, на котором можно будет погулять 29 – 30 октября с 11.00 до 20.00 на «Арт-заводе Платформа». Организаторы обещают всевозможные активности, мастер-классы, конкурсы, танцы, парад костюмов, татуировки для всей семьи, боулинг, кинотеатр, фудкорт. Будут фокусники и аниматоры. Предлагают приходить в костюмах и гриме. Вход – для детей до 12 лет бесплатно, для взрослых – 100 грн.

Парад Зомби / Halloween 2016. Самый большой парад нечисти в Киеве. Накануне Хэллоуина 30 октября в 13:30 возле памятника Ярославу Мудрому возле метро «Золотые Ворота» соберется небывалое количество зомби, призраков, мутантов и прочей нечисти, которая отправится в поход по улицам города. Перед парадом будут работать визажисты: аквагрим – 50 грн., латексный грим – 80 грн., полупрофессиональный грим – 150 грн., грим от мастера визажа и художника- 250-300 грн. На грим – виртуальная очередь в ивенте парада.

M-Party KIEV 20th Halloween Party. Начнется в субботу 29 октября в 21.30 в пабе Che Guevara на Подоле, и продлится до 5 утра. Без дресс-кода, но посетителям неплохо бы быть креативными в эту ночь… Вход – 50 грн.

D*Lux Halloween weekend – 28 и 29 октября, два дня страшно веселых вечеринок.

Styler Halloween Party в Блокбастере 29 октября, с 19.00 до 22.00. Яркая готическая фэшн-вечеринка. Группа DETACH – хедлайнеры программы.

Halloween для IT-тусовки. Music Party. В Gyros Bar 28 октября, с 19:30 до 23:00. Ивент, который нельзя пропустить, протирая штаны за компом! Обещают: живой Rock & Drive, IT Music Battle, тематические конкурсы и развлечения, Jam Session любителей-музыкантов среди айтишников, 4 часа общения в кругу единомышленников и возможность завязать полезные знакомства, стартовать карьеру в IT, реализовать стартап, обменяться опытом с мудрецами IT, ценные призы и подарки. Выступят одни из топовых команд украинского рока: Sleep Keepers, Repost, Don’t drop your bombs, Double Jack, Adrenaline Rust. Стоимость: 75 – 100 грн.

Brave! Factory: Halloween at Closer. 29 октября. Начало: 23:55. Хэллоуин-вечеринка как она есть и яркий лайнап – Closer: Bill Patrick, NY, Ion Ludwig, Bambu. 3rd floor: Delta Funktionen, Marco Shuttle, Shakolin. Вход: 350 грн; в образе нечисти – 200 грн. FC.

Halloween Комикс Party в ресторане Karman. 28 октября с 20.00. Здесь оживут не только зомби, но и герои любимых комиксов! Страшно веселая программа от Ведущего-Супермена, развлечения от Бетмена и Джокера, убийственные сеты от Сумашедшего Dj, фотограф-ведьмочка, Шеф-повар, который наколдует угощение, и вампиры-бармены – они сварят магический эликсир. Будет конкурс лучшего костюма, а еще – море конкурсов. Приходите в костюме, конечно же.

Костюмированное действо-бал «Отмечаем Хеллоуин вместе!» от труппы театра «Маскам Рад». 29 октября, с 19.00 до 21.00. В программе вечера: костюмированное действо, бал привидений, концерт, спектакль «Шабаш на двоих», открытый микрофон. Вход только в костюмах! Стоимость участия: 100 грн.

Halloween в YUS BAR! Ночь настоящих «Королев ночи»! «YuS» бар, 30 октября. Начало в 19.00. Эпатажный модный перфоманс от дизайнера Олега Садницкого! Главная королева ночи – певица Диаманди! Все скелеты из шкафов выйдут на волю, все черные вороны будут наблюдать за вами… Будет: праздничный грим от Александры Посметьевой и памятное фото на лучших фоторесурсах. Бронь столика обязательна.

KOYA Horror Story. 3 этаж ресторана KOYA, 29 октября, с 21.00. Поучаствовать в темной истории приглашает Королева Ужаса – ведущая вечера Катя Терехова. Главные герои в честь праздника подготовили подарки: вы увидите магию одного из лучших фокусников Романа Бондарчука, потанцуете под особенно спиритический сет электронного дуэта Capacity House и увидите шоу KOYA Dance Performance с участием кровавой балерины, вуду-people и неописуемых мистических созданий. FC.

Halloween Night / Artemy Cheros. Cheers Cafe, 28 октября. Начало – 20.00.

NICH: HALLOWEEN в Малой Опере. 29 октября, с 22.00. Гибрид клубного и фестивального форматов. Гейм-зона, настольные игры. За лучший костюм – приз. Билеты: от 120 грн. На входе в день вечеринки – от 150 грн.

 

halloween

halloweenИра Курашина, блогер:

 

Кому вдохновений на Хэллоуин? По-моему, это уже неприлично – появляться в этот день на пати в первозданном виде… Или перевоплощайся, или дома сиди!

halloween

Раньше, пока одни черепа и шрамы на лицах рисовали, я терпеть не могла этот праздник, но как и всё в Украине обрастает кораллами местного колорита, так и праздник становится с годами каким-то родным.

halloween

У нас много отечественной нечисти и мастеров с руками и фантазией! У меня с прошлого года хранится куча идей… Аж жалко прогуливать, но ничего не поделаешь:) В следующем наверстаю!

Кто его знает, веселые ли будут пати, но ничто не мешает устроить собственную, если что! – говорит Ира. – И найти вдохновение можно, рассматривая работы профессиональных визажистов и дизайнеров!

Чтобы заранее подготовиться к Хэллоуину, мы сделали целую подборку будоражащих хэллоу-мейков от стилистов и визажистов. На их страницах есть классные идеи!

halloween

Slava Чайка создаёт неповторимый стиль для The HARDKISS, и на его страничках в соцсетях можно увидеть много образов для вдохновения. Помните, ровно год назад он работал над образами этой группы для ее мексиканского мистического триллера «Tony, Talk!», который музыканты снимали в прошлом сентябре?

Идеи для Хэллоуина от Анастасии Кравец: красиво и практично, правда же?

halloween halloweenИ необязательно рядиться в приведение! Образ Бемби – мечта романтика! Именно в нем появиться на вечеринке – значит, попасть внутрь вихря самых праздничных настроений. Кстати, на сайте автора фото – Keiko из Бруклина – ты найдешь подробный мастер-класс, как сделать этот мейк.

Если нет времени или возможности делать специальную сложную прическу, вполне самостоятельно можно «накрутить» косы или рожки, – говорит Ира.

halloweenРога можно сделать с помощью каркаса или начеса – как кому нравится. Плетенье же кос не терпит суеты, но результат может получиться непревзойденным, тем более, косы можно украсить хэллоуинскими аксессуарами: лентами, маленькими задорными шляпками или цветами.

Образ готов? Визаж продуман? Куда пойти вечером в Хэллоуин, ты можешь узнать из блога Саши Герлюк!

Тинкорр

alyona

прочитати українською

Алёна Алымова – ветер, который может ворваться в твою голову и устроить там качественный переворот, и ужас интроверта. Если у вас с ней – разные темпераменты, если твои эмоции стремятся к нулю, но встреча с Алымовой неизбежна, то у тебя – проблемы, потому что Алёна – это взрыв. Алёна Алымова – не только популярная актриса, звезда сериалов «Когда мы дома», «Гречанка» и других, но и известный режиссёр. Как эти два «я» в ней уживаются, наверное, она и сама не знает, а у её друзей вряд ли стоит об этом спрашивать: и так все в курсе, что Алымова умеет превратить разные истории в неожиданные и сделать из них кино. 

Только что Алёна закончила монтировать фильм «Цабр», съёмки которого начала в Израиле ровно 4 года назад, в сентябре 2012-го. Она снимала весь материал вместе с режиссёром Алёной Еляшович. Героиня Алёны Алымовой, её альтер-эго – девушка, которая путешествует по израильским городам. Она спрашивает у разных людей, что для них значит быть евреем. Наблюдает реакции, слышит увлекательные истории… И записывает их на камеру. Фильм – документальный, своеобразный vox populi, хотя Алёна в нём работает не просто как ведущая, но и как актриса. В совмещении документалистского и игрового подходов получилось познавательное авторское кино. Лента, которая дает всем зрителям возможность увидеть «нестандартный», человечный, живой Израиль. Перед тем как фильм отправится на разные кинофестивали, Алёна рассказала, что вдохновило её на работу с непростой темой еврейства. 

– Алёна, на эту тему вообще очень трудно думать и говорить, если это не касается тебя лично. Ты же своим присутствием в фильме «смешала карты» – фактически же ты нееврейка. При этом пройти мимо темы ты вряд ли могла, это ведь действительно история твоей семьи. Можешь ли ты согласиться с тем, что, раз ты – нееврейка, твое присутствие в кадре может показаться провокационным?

– Почему-то у нас, на территории СНГ, так зациклены на этом вопросе, что, если у тебя только папа еврей, значит, ты не еврей. Но это – внутреннее самоопределение. Я определенно чувствую связь с этим народом… Это часть меня. Если в общем смотреть на этот вопрос, евреи – это от слова «эвер» – переход. Из обычного состояния к Богу. Когда человек начинает познавать Творца, то он считается евреем. Любой, кто решил в своей жизни переходить из «животного», материалистического состояния на духовный путь, – такой человек называется евреем. Поэтому вот эти все вопросы с антисемитизмом – это всё, мне кажется, игры… Кому-то выгодные.

– Вот этот стереотип: мама – нееврейка, значит, ты – гой…

– Это так – по каким-то там законам, которые были приняты со временем, но изначально такого не было. Была какая-то причина: войны, и чтобы сохранить численность, считалось, что если женщина рождает ребенка, неважно, от кого, то он считается евреем. Не помню дословно, надо почитать…

alyona_alymova

– Это религиозный догмат?

– Да, это религиозный… Там и исторические предпосылки, в Израиле же это все очень связано. Например, там нет Конституции, вместо неё – Тора. Поэтому если мы говорим о еврействе и об Израиле, там эти вещи очень тесно переплетены.

– Есть такое, что ты там понимаешь: вот, эти люди – неевреи?

– Нет, такого нет. Это – многонациональная страна, марроканцы, эфиопы, европейцы… Ты никогда в жизни не скажешь, турист ли это, еврей ли. Я китайцев там встречала евреев. Кубинцев…

– Ну вот если человек приехал туда жить по каким-то причинам, и он – нееврей?

– Это проблематично, насколько я знаю. Даже если выходят замуж за местного, за израильтянина, это – долго делать документы, проверки очень серьёзные… Но я считаю, что – нормально, когда государство защищает себя. А в плане того, можно ли там жить – да пожалуйста, прекрасно! Если тебе подходит это место, почему нет? Многие евреи там не живут, потому что им не нравится климат. Или такое большое количество евреев на территории…

– Кино – получилась динамичная картинка, люди с удовольствием такое смотрят. А лично тебе зачем был нужен этот фильм, помимо профессиональных мотивов?

– Фильм – потому что он автоматически родился. У меня есть сорежиссёр, Алёна Еляшович. Я была в Израиле, и по скайпу рассказывала ей о приключениях, которые со мной происходили. И вообще, это же другая культура, другие традиции. Это было очень интересно. И она говорит: а давай сделаем такой фильм. И по мотивам моей собственной истории мы решили его снять. О девушке, которая узнает свое происхождение и едет в Израиль понять, что такое быть евреем. Но фактически, это – моя история, и это абсолютно искренне, и, наверно, это – просто поделиться и показать, что я там пережила.

– А для себя ответы нашла?

– Ответы… На самом деле настолько разные… Каждый человек, которого мы спрашивали, говорил что-то другое. Вообще, в Израиле любой человек – это отдельная история, о ком угодно можно снять документальный фильм. Потому что это – разные страны, представленные в одной. В нашем фильме это видно. Люди говорят: я из Польши, я из Бразилии… Действительно, можно сидеть в кафе, и из восьми столиков будет собран целый мир, разные континенты. Для меня это – внутренний ответ, ощущение, я не могу его вот так облечь в слова…

– Тебе было важно, когда вы снимали, получить какие-то впечатления об Израиле, или что-то понять для себя, соприкоснуться со всем этим?

– Очень важно! Все эти шаббаты: можно выйти и снимать фильм о конце света, потому что днём в субботу никого нет на улицах, ни один магазин не работает, никто не ездит… Сначала для меня это было тяжело, я вообще не понимала, как так можно… Ведь у нас привыкли: надо работать или пойти куда-то, все в движении. И я не понимала, как так! У меня было внутреннее возмущение. Там даже есть сайты – в субботу заходишь на них, они пишут: извините, мы в шаббат не работаем. Потом я поняла, в чём смысл: когда ты намеренно останавливаешься, погружаешь себя в затишье… Вот просто… И потом… В восемь часов вечера в субботу начинает всё открываться, работать, и это как будто новое дыхание. У меня столько идей там рождалось, не только насчет кино! Это очень правильно: чуть-чуть отодвигать себя от материального мира, замирать, чтобы потом с новыми силами опять вступать… Это очень классно, это невероятно. Есть момент, когда ты отделяешься, а не всё время бежишь, бежишь…

– Удивительно, что вот этот «стоп» есть именно в еврейской культуре, о которой говорят, что вот в ней-то заботиться о заработке, финансах, деньгах – это чуть ли не врождённое.

– Да… Мне кажется, именно поэтому они и зарабатывают! Потому что, действительно – не выдыхаешься, можешь спокойно провести это время…

– Израиль и тот опыт, который приобрели евреи в СССР, до того как уехать – как это соотносится в твоём сознании?

– Немалая часть состава первого парламента – люди из Союза. И Голда Меир, которая стала потом премьер-министром Израиля… Есть история, её воспоминания о том, как на Бессарабке заколачивают дверь её дома… И потом, кибуцы – это всё организовали выходцы из СССР.

– В этом смысле опыт СССР значим для Израиля?

– Да, потому что СССР – идея в чем была? В объединении. Все равны, социализм, в общем. А для построения нового государства это очень важно!

alyona_alymova

– Выходцы из Советского Союза что-то привнесли в израильскую жизнь?

– Конечно. Была ж ещё эта идея, что Израиль – это молочные реки, кисельные берега, или страна меда и молока. Евреи, которые приезжали – это же, в основном, интеллигенция: врачи, учителя отсюда, – они приезжали туда, в первые волны репатриации, – там была разруха. И они отстроили! Они обретали новые профессии, например, учились выращивать хлеб или делать вино: простые хозяйственные работы, для интеллигенции несвойственные. Советский Союз в этом сыграл свою роль.

В Торе и Танахе Земля Израиля около 20-ти раз названа «землёй, текущей молоком и мёдом». «…Мёд и молоко у тебя под языком». С этими словами обращается Всевышний к народу, общине Израиля, которая в книге «Песня песен» описывается в образе возлюбленной. «Мёд и молоко» олицетворяют Тору и её приятный – и Небесам и душе человека – вкус. Такое определение Земли Израиля раскрывает нам уникальную сущность Эрец Исраэль: на ней и только на ней с особой силой, особыми красками проявляется возможность постижения Торы, любовь к Творцу и осознание, что Он — Един.

– Отсюда люди ехали с ощущением, что они что-то оставляют, теряют, а туда приехали в новую жизнь…

– Слушай, я сейчас посмотрела фильм, дебют Натали Портман как режиссёра и сценариста. Посмотри, классный. Натали Портман родилась в Иерусалиме и в семь лет переехала в Нью-Йорк. И она сняла фильм «Повесть о любви и тьме» – там семья, она играет жену, они переезжают из Ровно в Израиль в начале Второй Мировой, и там обустраиваются… Это очень показательный фильм, она адаптировала книгу писателя Амоса Оза. Вроде он – сын выходцев из СССР, из Украины, получается. Там были свои трудности… Адаптироваться в стране… И Натали Портман это очень хорошо показала.

– Они ехали отсюда от чего-то «плохого», хуже некуда, а туда приезжают – и это какое-то обновление…

–  Не только «хуже некуда»… Евреи – их столько гоняли, что у них эта выживаемость – она во всём… Переезд – это движение к мечте! В 90-х годах отсюда уезжали по понятным причинам: потому что развалился Союз, и было неясно, что тут будет дальше. Это вообще такая нация, которая склонна к переездам… Всё время куда-то передвигаться…

– Но в 90-х многие из тех, кто перебрался в Израиль, вовлеклись в религиозную жизнь. А те, кто уехали тогда в Штаты – они были вынуждены адаптироваться к обычной американской жизни…

– Даже сейчас, уезжая в Израиль, можно надеть кипу. Я видела очень много таких примеров. И много людей именно из-за этого туда и едут. Есть же идея: что, когда все евреи соберутся на израильской земле, тогда придет Машиах. Есть люди, которые намеренно туда едут, ратуют за объединение всех евреев…  То есть, именно по идеологической причине. Есть те, кто едет за материальным улучшением… Можно всех понять. Знаешь, мне кажется, какая бы причина ни была во внешнем мире: «Я решила, что у меня будет больше зарплата», или «Я решила посвятить свою жизнь еврейству» – неважно, – есть гораздо более глубокие причины. Мы не одни в этом мире, есть еще Высшие Силы, которые нас куда-то подталкивают…

– Ты считаешь, чтобы сильнее чувствовать свою связь с этой силой, все же лучше быть в этой общности в Израиле? Или нет?

– Конечно, если там быть, гораздо легче, например, соблюдать шаббат или какие-то такие вещи, потому что там этого много, так живет страна. Неважно, где ты находишься, можно соблюдать и в Киеве, и в Нью-Йорке… Я знаю, что мой прадед – он хотел уехать в Нью-Йорк как раз. Не уехал, потому что у него было очень плохое зрение, и его не взяли на корабль… А его брата взяли. И я теперь могу понять, почему у меня есть такое стремление в Нью-Йорк. Я только недавно это осознала. Потому что мой прадедушка когда-то это хотел. А мне теперь, спустя поколения, хочется реализовать его мечту.

– Для еврейской молодежи вообще предлагается много разных программ, которые помогают развивать себя. Ты в некоторых из них участвовала. Как ты считаешь: к таким программам сейчас – пользовательское отношение, люди хотят только практического эффекта, или для кого-то это служит способом идентификации себя в еврействе?

– Неважно, какой мотив у человека! Как он к этому пришёл, как там оказался! Серьёзно! Можно придумать всё что угодно! Но просто там благодаря этим программам соприкасаешься с культурой и что-то новое в себе открываешь, это точно. Я не говорю, что всем всё нравится. Кому-то абсолютно не нравится! Кто-то говорит: никогда не поеду и не останусь. Но в любом случае это как-то очень влияет на жизнь. Я вижу по другим людям.

– Ну, просто поехать, поучиться, освоить какую-то специальность, приобрести навыки…

– Так не бывает. Все что-то проходят. Это – определенные сложности, испытания, разные вещи. От психологических до физических. Например, там очень жарко. Невыносимо жарко. Я после лета, проведённого в Израиле, вообще нигде больше лета не боюсь! Кому-то психологически трудно, потому что там – совершенно другой мир. Лететь – 2 часа 45 минут, а попадаешь в другое… Помню по себе: у меня был культурный шок. Потом к этому привыкаешь: сознание расширяется. Представь: твоё сознание расширяется – с этим же нужно как-то жить! Это нужно принимать! А тут – в один момент: выходишь из самолета – и всё другое! Сидишь в кафе – и вокруг белые, чёрные, жёлтые, разные, у каждого – свой характер. Притом, израильтяне очень открыто выражают эмоции. Поругаться – это за милую душу. Никто не будет там вести себя «а-ля прилично». Все – открытые. Они тебя очень радушно принимают или очень не радушно не принимают. Очень много таких вещей… Чувствуется это всё… Военные, которые упираются тебе в ногу дулом, когда ты выходишь из автобуса. И никто не обращает на это внимания: нормально, военные с автоматами ходят…

– В других странах люди тоже бывают очень эмоциональными… Чем Израиль особенный?

– Мне необязательно было сидеть там 10 месяцев, я могла уехать оттуда, но я захотела дойти до конца. Я люблю завершать дела. И, знаешь, как это сейчас модно: всякие психологические тренинги… Так вот для меня это был своего рода тренинг… Вызов… Я проходила там очень разные состояния… Для меня это было и очищение… И приобретение… Очень много иного опыта! Израильтяне – гораздо более открытые, даже больше, чем испанцы… Другой опыт. Они в Израиле по-другому относятся к женщине… Всё настолько разное… В двух предложениях это так не расскажешь… Понимаешь… Я приехала, и мне кто-то там говорил: «Тут люди такие открытые, они всем помогают, они открывают спокойно свои дома, двери…». Я не верила в это! Мы настолько привыкли в Украине жить закрыто… Сейчас, после Майдана, люди больше стали открываться. Но вообще…. У меня были съёмки в Черногории, и самолёт в Тель-Авиве приземлился поздно, в 2 часа ночи…

– …это когда ты попала в дом к незнакомой израильтянке?

– Да. Она говорит: «Слушай, у меня есть комната, ты можешь переночевать!» Это было для меня, реально, открытие! Потом мы с ней подружились, она приглашала меня на шаббат, мы общались… Мне сказали, что это благодаря военным делам, но вообще в нации это есть: поручительство друг за друга. Помощь. Благодаря чему евреи вообще выжили. Если посмотреть по историческим событиям, высшая сила словно толкала их к этому объединению. Огромная тема!

alyona_alymova – Многие евреи, особенно, постсоветские, до сих пор стараются избегать мыслей о своём еврействе, и уж тем более, разговоров. Вопросы самоидентификации для них бывают болезненными. А ты вот так запросто выступила на весь свет, рассказав о своей семейной истории. Это было для тебя легко? Или ты взвешивала, прежде чем публично заговорить об этом?

– Нет, я не взвешивала. Потому что, если существует внутренний импульс…

– Чем ты думала?!

– Ничем. Я вообще не думаю. Ну, стараюсь не думать. Потому что, если я начинаю о чём-то думать, это уже плохой знак! Мне лучше не задумываться. Внутренний порыв, импульс… Потом, я не то что категорически против, но не приветствую всяческие страхи, и считаю, что, если есть страх, его нужно, путём каких-то активных действий, преодолевать.

– Родители тебя за шиворот не схватили, не сказали: «Алён, почему такой фильм?»

– Ну, я уже в таком сознательном возрасте, что за шиворот… Да меня и в детстве особо не хватали… Потом, это настолько интересный проект оказался, что все выступили «за». Я знаю, почему… Действительно, этот страх живёт… Он передаётся из поколения в поколение… Я узнала, что мой папа – еврей, мне так «шепнули» это, когда мне было 20 лет, а так я вообще не знала. В нашей семье это скрывали, поскольку во время Второй Мировой немцы расстреляли сестру моей прабабушки.

– Даже в твоей семье не говорили. И – вот, появляется Алёна, и рассказывает всему свету… Что бы сказала на это твоя бабушка…

– Думаю, она бы только порадовалась. Об этом, конечно, не говорили в семье… Я иногда даже думаю об этом всем, у меня есть вопросы, и я сожалею, что не могу пообщаться сейчас на эту тему с бабушкой, поскольку её уже нет…

– Речь ведь не о том, что ты сама для себя узнала об этом. Речь о том, что ты сделала фильм. Сделала личную историю публичной.

– Потому что, слушай… Если оставить разговор о внутренних порывах… Когда я приехала из Израиля, я всем друзьям рассказывала, какая это страна… И я помню, мы с подружками сидели в кафе, я говорила им: «Я должна вам показать!». В воскресенье мы сидели в кафе, во вторник мы уже летели в Израиль, потому что мне хотелось им показать его именно с той стороны, с какой увидела его я!

– Сложно представить, что ты не смогла бы сделать этот проект, не заявляя о своей личной истории, связанной с еврейством. А так – и евреи могут сказать, что ты гой, полукровка…

– Люди всегда что-то говорят. Мне как-то вообще всё равно. Мне хотелось показать страну не с той стороны, что мы видим в новостях, потому что я это сама прошла. Новости – показывают одно, выжимают самое страшное, шокирующее, а на самом деле это всё совершенно по-другому. Другой мир. Все живут какой-то своей жизнью… Показать… Дать возможность зрителю соприкоснуться с другой стороной.

– Там ведь евреи не боятся говорить о своем еврействе.

– Там – нет.

– А здесь?

– И здесь, мне кажется, нет.

alyona_alymova

– Мы с тобой сейчас – в кафе внизу Андреевского, и тут рядом, на площади, до революции 1918 года были торговые ряды. Священник Александр Глаголев из храма внизу спуска, духовник семьи Булгаковых, ходил разнимать людей, когда они устраивали в этих рядах еврейские погромы.

Жестокой осенью 1905 года зуд погромов и убийств снова выплеснул людей на улицы. В разъярённую человеческую массу в полном облачении с крестом и хоругвями в руках вторгается небольшой крестный ход. Возглавляют его настоятели православных храмов Александр Глаголев и Михаил Едлинский. Через Контрактовую площадь и Гостиный ряд крестный ход направляется к еврейским лавчонкам. Они увещевают толпу не заниматься этим злым, нехристианским делом. Кое-кто узнает своих наставников, снимает шапки. Толпа колеблется, редеет, постепенно расходится. И так было не раз.

Геннадий Меш, редактор издания «Русский Глобус», Чикаго

– Он, кстати, знал иврит.

– Да, тогда священники обязательно изучали. В общем, кто-то кого-то на рынке зацепил – и это уже был погром. А потом, уже в 70-е – многие пытались жениться так, чтобы поменять фамилию, лишь бы никто не знал, что ты еврей… И сейчас есть люди, которые живут такими стереотипами всё равно…

– Слушай, ну у каждого должен быть свой опыт. Ну, реально! Каждый человек волен выбирать, что ему хочется, как он чувствует… Вообще, у меня не было каких-то стереотипов по поводу евреев, вот честно. Но мне было очень интересно: что это такое, как это… Какой-то совершенно другой мир, другие традиции. Это классно – что-то новое познавать, открывать для себя, если есть такая возможность… Я понимаю людей, но – пускай они говорят, какая разница… Кто-то хочет это в тайне держать… У меня такая профессия, что нужно себя выражать. Может быть, только благодаря этому, а так, кто знает, вдруг я тоже бы молчала. В любом случае, мир становится таким интегрированным… Что сейчас вот уже неважно, кто ты там. Я смотрю – вообще, смешанные браки, дети в них рождаются… И у евреев есть смешанные браки! Это – жизнь, пути Господни неисповедимы, и замыкаться на чём-то – это… Я – за то, что если ты можешь открыть что-то новое в себе, надо туда шагать! Я понимаю тех людей, которые боятся. Вот в Европе, кстати. Я была во Франции несколько месяцев назад, и рассказывала своим друзьям-французам об этом фильме. И они мне: «Ты что, Алён, как ты можешь так легко об этом говорить, это же очень опасно!». И впервые за всё время я внутри почувствовала какой-то испуг… Честно, я никогда об этом не думала! Для меня нет различий, кто там черный, китаец, африканец, еврей… Все люди достойны уважения. В Израиле у меня есть друзья – евреи и арабы!

– Всего несколько десятилетий назад еврей не мог выучиться в ВУЗе в Киеве, надо было ехать в маленькие городки, чтобы там получать среднее специальное…

– Сейчас другое время. Всё настолько меняется! И всему этому есть гораздо более глубокие причины, чем просто вот считать, что антисемитизм возник потому, что кто-то – «другой». Нет! Там есть глубокие причины, почему так нужно. Антисемитизм, погромы – они толкали евреев к другому. К объединению, к переезду. Вторая мировая война подвигла их построить государство, выбить эту землю, в конце концов. Без вот этих вот тёмных событий не было бы многих светлых.

alyona_alymova

– В самом деле есть вот это внешнее, «популярное» еврейство – с обучающими программами, с редкими поездками в Израиль, с осторожной, поверхностной, нерелигиозной самоидентификацией, и еврейство как таковое – религиозное? Ты разделяешь это для себя?

– Разделяю, поскольку это очень заметно, например, в Израиле, кто религиозный, кто нет. Когда приезжаешь в Иерусалим, это видно: на остановках женщины с книжечками молятся, в автобусах молятся… Это классно! Это прекрасно! В этом есть уникальность. «Мода» на еврейство? Ну почему бы нет? Да ради Бога. Даже если человек нееврей, и ему нравится общаться с евреями – пускай! Это обмен! Тем более, существовали же праведники мира, которые спасали евреев – всегда были такие люди… За всё это время гонений сейчас «отыграться» – это даже нормально. Ну вот было так, теперь – по-другому! Вообще, у евреев до сих пор есть такая черта – скрывать. В Израиле даже миллионеры ездят на Mazda 3, это максимум. Когда я там увидела Porsche, я чуть не упала в обморок, потому что там не принято выставлять это напоказ.

– В фильме заметно: когда ты спрашиваешь у людей, еврейка ли ты, выглядишь ли ты как еврейка, они как-то настороженно реагируют…

– Есть какая-то осторожность, потому что Израиль – государство, которое пребывает в состоянии перманентной войны, много всяких обстоятельств. Но я вот сейчас на улице в Киеве увидела женщину, у неё на айпаде – иврит, слова. Я, со своей привычкой к открытости, спрашиваю: «Вы что, едете на занятия по ивриту? Вы, наверное, иврит изучаете?!» Она на меня смотрит. Я ей: «Да я тоже год иврит изучала! Вы куда ходите? Наверное, в израильский культурный центр?» Она так: «Да, я туда хожу…», и очень быстро ушла, потому что ей было очень некомфортно, она не поняла мотив…

– Евреи зачастую не понимают, как об этом всем можно открыто говорить.

– Ну а если я китайский начну изучать?! Или вот в школе я фарси изучала… И что? Вообще, это всё – противопоставление себя другому миру. Я – за интеграцию. За открытость. Я и сама сталкивалась с не очень приятными ситуациями насчет еврейства, я некоторые вещи чувствую. Но вот это желание поделиться тем, что я видела, гораздо больше, чем какие-то внутренние неприятные ощущения или чьи-то взгляды, все вот эти «что обо мне подумают». На какой-то съёмке девочка-гримёр мне рассказывала: «Вот, я как-то работала с религиозными евреями, какая-то съемка, и это ужас: ты представляешь, они же ходят в париках, эти женщины…». Почему она считает, что это «ужас»? Потому что не знает, в чём суть вопроса. Потому что есть причина этому всему! В иудаизме самая соблазнительная женская «часть» – это волосы! Поэтому волосы нельзя показывать мужчине. Мужчина соблазняется именно этим. И если я – замужняя женщина, я должна их прятать. Для каждой такой вот детали есть много причин, больше, чем мы обычно принимаем во внимание.

– Ну да, но и еврейскую женщину, которая вот так открыто, на камеру, готова обсуждать вопросы еврейства, представить сложно… А ты так смело вошла в эту ситуацию.

– Это в силу моего характера. Для меня это: «О, прикольно! Ну, давайте фильм снимем!». Я сняла свою историю. Не для них! Каждый творческий человек всё делает для себя! Только для себя! Если бы мне было неинтересно, не было бы интересно моему сорежиссёру Алёне, этого бы проекта не было. Нам было интересно, прикольно, и мы просто делали это, в первую очередь, для себя, а потом уже – для кого-то. Но это только в силу характера, понимаешь? Если бы я обнаружила, что моя бабушка – латиноамериканка, я бы точно так же к этому всему подошла.

– Множество людей раздражает одно слово «еврей». А ты берёшь и входишь во все это… Причём, запросто.

– Я знаю, я сталкивалась… Наверняка у этих людей есть какие-то свои мотивы… Но вот даже в Православии, когда я сталкиваюсь с тем, что начинают «ругать евреев», мне это кажется определённым невежеством, потому что христианство возникло из иудаизма, и святые, апостолы были евреями. Не говоря уже об Иисусе Христе. Может быть, для кого-то это спорный вопрос, но очевидные вещи отрицать – это как-то…

– Как твои еврейские родственники воспринимали в семье, что твоя мать – нееврейка? Или бабушка сама хотела, чтобы её сын женился на нееврейке? Как ты считаешь, с чем может быть связано такое согласие еврейской матери?

– Моя бабушка воспитывала своих детей в абсолютной свободе. Никто ни на кого не давил. У меня папина фамилия. И моя бабушка вышла замуж за русского. Мою маму бабушка обожала… Не в каждой же семье… Они были вот такими людьми.

– Когда люди читают книгу Кузнецова о Бабьем Яре, или другие воспоминания киевлян, многие задаются вопросом: почему евреи пошли в Яр? В этой трагедии еврейская покорность обнажилась, и мир стал свидетелем чего-то чудовищного, что произошло вопреки непротивлению. Что ты об этом думаешь?

– Евреи – это борцы… Сложно сказать, почему они все туда шли, но покорность – это точно не еврейское качество. Что-то другое там было, наверное…

– В этом году – 75 лет трагедии в Бабьем Яру. Но тогда евреев расстреливали не только там, но и в других городах тоже. Что ты знаешь об этом для себя?

– Тётю моей бабушки убили под Харьковом. Их сдала соседка, которая очень завидовала, что у бабушкиной тёти были красивые вещи, и когда их расстреляли, она пошла и сняла с неё дорогой пуховый платок. Это страшно, правда?

– Там были массовые расстрелы?

– Да. К счастью, моя бабушка убежала в эвакуацию на Север. Ей тогда было 14 лет, она уехала вместе с родителями. После войны вернулись: бабушка потом училась в Харькове в университете. А Бабий Яр… Мне кажется, они до конца не верили, что их будут расстреливать… Может быть, они привыкли, что их куда-то перемещают… Может быть, есть более глубокая причина, и она связана с верой, всё-таки… Не думаю, что у евреев есть «комплекс жертвы» или что-то подобное… Это такая жертва для поколений… Не «я вот сейчас пожертвую собой», а – обстоятельства толкали к тому, чтобы была совершена вот такая жертва. После таких вещей происходят какие-то трансформации. Происходит что-то хорошее, это однозначно. Есть определенная сила в каждом еврее. Сила характера. И это не из-за того, ждёшь ты Машиаха или не ждешь. Просто воспитан вот такой дух: противостоять обстоятельствам. Вряд ли бы сейчас такое произошло уже…

– Для тебя чем еврейство уникально?

–  Ну, чувство юмора мне нравится! В Израиле оно очень необычное! Евреи – оптимисты. Да, они могут ныть и жаловаться, но внутри знают, что как-то справятся… Даже у нерелигиозного человека всё равно есть упование на высшие силы, на то, что Творец поможет, и есть памятование о том, что ты принадлежишь к избранному народу… И все их испытания – это признак избранности. Потому что не каждый это выдержит, не каждый народ так гоняют… Их же могли действительно уничтожить. А они до сих пор есть. Вообще, я не люблю никакую «избранность» – ни православную, ни еврейскую, и считаю, что каждый человек – уникален, и если он существует на Земле, значит, он для чего-то важного нужен… Но вот это внутреннее упование – я знаю, что оно у них есть. Что вот сейчас как-то всё разрулится, и будет «мазл».

[мазл, идиш: удача – מזל]

Текст: Полина Аксёнова,
журналист

Фото: fb Алёны Алымовой

AndréTanneberger

# Фото: фб Андре Таннебергер

DJs || Episode 1

3 октября, вернувшись в Германию после выступлений за границей, немецкий музыкант, топ-диджей, продюсер Андре Таннебергер на своей странице в фейсбуке устроил импровизированный онлайн чат с поклонниками. С теми, кого интересует его творчество, Андре пообщался около 15 минут.

AndréTanneberger

Фото: фб Андре Таннебергер

Darius, Румыния Я всегда ожидал олдскульного звучания во время твоего выступления как DJ. Есть ли какой-то шанс, что ты сделаешь сет «в старом ритме»? Я ждал, чтобы увидеть и услышать тебя с того времени, как еще учился в школе. Я был разочарован в прошлом году на Untold, поскольку твой сет был «модерновым».

ATB Знаешь, я никогда не буду и никогда не хотел быть лишь транс-диджеем или диджеем, играющим классику. Такой подход не приносил бы мне удовольствия на сцене. Мы в 2016 году, и я хочу играть те вещи, которыми я увлечён именно сейчас. Это не означает, что я не ценю мои старые композиции. Я играю много своих треков, но в основном обновлённые версии. Я сожалею, что не в состоянии удовлетворить твои пожелания относительно моих действительно старых композиций, и я понимаю твое мнение. Но это мой личный подход к выступлениям.

Darius, Румыния По крайней мере, я получил ответ! Так держать! И радуйся вещам, в которых ты сейчас. Просто я думал, что у тебя есть этот новый стиль, потому что это заметно. Я рад, что ты делаешь это, потому что ты в этом. Ура!

Heather Поймать яркий бит – вот о чем вся музыка, это захватывающе (поп). Еще даже до 90-х.

Uriel Hdz Вот почему я больше не поклонник ATB.

Виктор Шепелин, Россия Времена меняются… и мы. Не останавливайся, АТВ, никогда! Я до сих пор могу слушать все старые ритмы, сидя на берегу или поднимаясь в горы ).

Ron Bill, США Помнишь ли ты, как когда-то давно, в 2002 году, поддельный DJ позиционировал себя как тебя и выступал в США как ты? Он обманул промоутера и убежал после своего сета, и он играл только хаус.

ATB Что???

AndréTanneberger

Фото: фб Андре Таннебергер

Ron Bill Да, это было в Неваде, в Рено. Они рекламировали тебя, и какой-то юный панк был на сцене, делая вид, что это ты. Я и другие знали, что это не ты, и спросили клубного промоутера, что происходит. Он пытался сказать нам, что это был ты. После выступления он убежал через заднюю дверь. У них даже были флаеры с твоим портретом. Владелец этого клуба работал в тени.

ATB Это невероятно! Мне так жаль!

Mikey Morrison, Канада …какие-то новые синглы? …альбомы? Покажешь нам превью?

ATB Превью выйдут в конце этого года!

Robert Swindon Не могу дождаться! Андре всегда делает очень творческие альбомы! Слушали чилл диск из Contact ночью!

Andrei Ilie, Румыния Что ты думаешь о будущем транса? Он медленно умирает навсегда, или есть свет в конце туннеля? И как ты думаешь, что делает EDM big room таким популярным в наши дни?

ATB Я не думаю об этом. И я не считаю, что это можно определять как музыку!

AndréTanneberger

Фото: фб Андре Таннебергер

Šƭẻʋȇɲ Ḟăɓíẳń, Венгрия Андре, я видел твою новую студию, почему ты решил это? Я имею в виду, ты до сих пор используешь MEA-2 или в наше время – только цифра? Я не спрашиваю тебя о том, что 9pm/DontStop – аппаратный синтезатор Roland, но я хочу спросить тебя насчет твоего следующего альбома: в нем будет какой-то новый фирменный звук? Спасибо.

ATB Иногда перемены – это хорошо, и мне очень нравится мой новый настрой! И да… Я работаю над новым фирменным звуком, но не теряя при этом собственной музыкальной идентичности!

Akashic Pulsar, США Как тебе удалось сделать короткий звук с яркой атакой для Ecstasy… Ты не должен отвечать на это, но было бы круто знать.

ATB Понятия не имею! ??

David Moralee, Великобритания Как работать с Kontor? И насколько трудно заставить их послушать твою работу?

ATB Команда Kontor замечательная! Но даже у них нет возможности слышать некоторые мои новые вещи прямо сейчас!

Gagan Dhaliwal, Индия Когда релиз альбома?

ATB В начале 2017 года.

Jason Wilson, США Где в мире ты находишься прямо сейчас?

ATB В Берлине.

Erik Vicente, Пуэрто-Рико Твой сет будет замечательным, как на EDC LV, на Dreamstate в ноябре?

ATB Надеюсь.

Michael Wernick, NY Когда ты вернешься в Нью-Йорк !!!!!!! ???!? !!!?!?

ATB В начале 2017 года!

Sarah Wendt, Австралия Есть ли у тебя планы насчет нового тура в Австралии?

ATB Да, в следующем году!

Arsen Arsen Arsen, Албания Какой плагин ты повесил на мастер канале?

ATB Сложно тут ответить! Извините. Но это не только плагин!

Zankee Gulati, Австралия Новые sunset beach сессии?

ATB В следующем альбоме снова будет два диска с амбиент-записями на втором из них!

George Mihai, Румыния Как насчет Synthesis [радиошоу]?

ATB Я работаю над новой концепцией!

Daniel Condrea Когда ты вернешься в Лондон?

ATB Я был там только что!

DJs. Episode 3 coming soon

djs

Утром в маленькой кофейне на Левом берегу бариста, парень в ярко-синей футболке и шляпе трилби, без умолку болтает о своей девушке, потом – о работе: текучке кадров, низких зарплатах, неприбыльности кофейных мини-заведений и интернет-магазине, которым занимается вот тут же, прямо с ноутбука. Свернул активное окно, отвернулся, варит кофе. Смотрю на экран: в другом окне – треки.

– Слушай, хватит уже об этом всем…

– А о чем?

– Расскажи о диджеинге.

Резкость всех его движений куда-то улетучивается, он становится плавным, вкрадчивым. Одной рукой ставит на стойку американо, а другой нащупывает на столике пульт от музыкального центра.

– Вот, слышишь: тут флэнджер. Дипхаус. Вот, вот еще. Вот скретч. Дабстеп. А вообще, тебе надо за пульт, когда в клубе пусто, или хотя бы на вечеринку. Это просто чтобы ты поняла, как они частоты выставляют. Эквалайзер. Низкие, высокие. Ну, или давай вот сброшу тебе плейлист. И сейчас еще одно видео покажу… Там девчонка просто что-то сказала в кадре, а они из этого видео сделали… И там эффекты…

Он уже не замечает вошедших в кафе клиентов, которые недовольно переминаются с ноги на ногу. Лихорадочно щелкает по клавиатуре компа, разыскивая нужную музыку, выпускает из ладони пульт от аудиосистемы, он шлепается в ведро с водой и с бульканьем тонет. Мы оба зачарованно смотрим.

Выуживает пульт из ведра, не отрываясь от экрана ноутбука, и включает трек за треком.

– Флэнджер. Еще вот. И вот. Это круто, понимаешь! Можно взять любую песню, которую любят люди, наложить эти эффекты – и они получат от нее еще больше удовольствия! Вот поэтому молодежь так любит электронную музыку, и поэтому клубная музыка сейчас так у нас популярна! На виниле, конечно, лучше…

– Слушай, все равно ведь в большинстве случаев диджеинг – это что-то вторичное: взял чужую песню, наложил эффекты… Но это ведь не то что сам своё написал…

– Круто, что можно взять классную песню – в общем-то, из любого времени, такую, которая нравилась людям раньше или нравится сейчас. И определенным образом изменить ее, чтобы она стала нравиться еще больше. И это зависит от человека. От диджея. Можно взять, например, симфоническую какую-нибудь вещь, как делает Армин ван Бюрен… И это будет круто после его обработки, мировые хиты. Можно – просто какую-то песню, которая была популярной раньше, и о ней забыли… С хорошим вокалом – это очень круто! Вот сейчас в клубах – дипхаус, дабстеп. Вообще, на Западе у трансовых djs – хорошее промо, поэтому у них – такие многолюдные площадки. Транс – это такая больше лаунжевая музыка, это уносит, это как наркотик… Транс многим нравится. Лирический, на высоких частотах. Но под него особо не потанцуешь. А клубная музыка нужна, чтобы под нее танцевать. Впрочем, все это, знаешь… Бывает и транс такой…

djs_atb

Photo: ATB fb

– Какой?

– Нужно, чтобы был рейв. Хороший рейв – когда открытое пространство. Тогда много народу придет. И на транс. В клубах – это для тех, кто это действительно очень любит. Или когда смешанные вечеринки: транс и что-то еще, иногда организаторы делают такое. А вот на открытом месте где-нибудь это соберет много людей. Но редко так бывает, когда диджей играет только в одном стиле. Профессиональный диджей играет в разных. Один сет у хорошего диджея может быть в разных стилях. Просто подбирать музыку приходится тщательно. Тут такое… Все зависит только от того, что к любой музыке привыкают. Даже к самой крутой. Это – фактор востребованности стиля. И когда привыкают, нужно его менять.

– Или уйти.

– Уйти? Ну вот Тиесто. Такие музыканты не уходят. Мало ли, что он там говорит… Вопрос вдохновения… Или же люди просто привыкли… Но такие музыканты – знаешь, они всегда возвращаются. Напишет что-то новое – и обязательно вернётся. Это природа. Иначе не может быть.

***

Через несколько недель после этого coffee-утра Андре Таннебергер, немецкий музыкант и продюсер, выступив за границей, прилетит домой, в Германию, и устроит онлайн чат с поклонниками прямо на своей странице в фейсбуке. Отвечая на вопросы людей со всего мира, он расскажет о «судьбах транса» и новостях личной жизни.

atb

Photo: ATB fb

***

Ноутбук установлен на шатком кофейном столике на четырех картонных стаканчиках. Новым утром в кафе пусто. Бариста выныривает из дверцы под барной стойкой. Он – без шляпы и в наглухо застегнутой черной рубашке. Торопится к лэптопу.

– Привет. Слушай, вообще дурдом. То одно, то второе, то третье…

– Это проходит.

– С возрастом?! Не, не в этом дело. Просто правда столько всего… Сейчас сделаю американо. Ты думаешь о них еще?

– О диджеях? Еще да.

– И что?

– Не знаю. В мире – сколько топов ты назовешь?

– Ага! Вот потому я и ушел от всего этого! То, что играешь – все попадает в Сеть. Несколько мировых знаменитостей, все их считают диджеями и продюсерами, а пишут для них другие…

– Неклассно.

– А как по-другому? Сейчас все лгут. А особенно – те, кто прямо говорят тебе, что – нет. Такие лгут первыми. Все не такое, каким выглядит. Топы – они раскручены, и они должны выступать. Это очень жесткий бизнес.

– Любой бизнес жесткий.

– Не скажи. То есть, да, любой. Но этот… Понимаешь… Один трек! Один трек может все изменить! Вообще все! Ты написал классный трек – и вот, ты снова на коне. Это такой бизнес. Один трек может вознести тебя. Нужно лишь создать его. Создать, и… Смотри, сколько молока в кофе? Столько хватит?

DJs. Episode 2 coming soon

Текст: Полина Аксёнова
Photo: ATB fb page

flip

Кто что коллекционирует: Маша – подвески на браслетики Pandora, Настя – пластиковые часы, Игорь – спичечные коробки, Денис – фингерборды, а каждый уважающий себя филотаймист – календарики.

«Подсели» на них те, кому родители стали покупать эти копеечные веселые картинки в киосках «Союзпечати» еще в 90-е. Если ты родился позже, что ж – тебе придется начинать свою коллекцию с «нуля», то есть, с современных календарей, которые продаются на Почтамте.

Но ты там уже не встретишь неимоверно популярных еще в 90-х годах «переливашек» – переливных календариков. Поэтому, если решишь стать филотаймистом и коллекционировать их, тебе придется покупать их на форумах в интернете.

«Переливашки» – это календарики, произведенные в типографии по определенной технологии, которую называют лентикулярной печатью. Она дает возможность «сделать» стерео и варио (flip) эффекты, позволяющие увидеть объем и глубину изображенных объектов. Варио, например – это эффект смены одного изображения другим при изменении угла обзора.

flip

Такие календарики стали выпускать во времена СССР, и они очень нравились детям. Хотя, конечно, названия технологии никто из них тогда не знал. Родители объясняли юным коллекционерам, что внутри любимой «переливашки» – две картинки в специальной тонюсенькой ребристой «коробочке», и эффект переливания достигается изменением угла, под которым смотришь. Но вообще-то картинок может быть и три, но это редкость. Большего количества изображений такая технология не предусматривает, потому что качество «мультика» будет плохим.

Темы календарей были разнообразными. Картинки с героями мультиков, кинофильмов были самыми популярными. По всему Советскому Союзу было произведено более двух тысяч переливных календариков.

Они появлялись в продаже в киосках «Союзпечати» с определенной периодичностью, где-то раз в месяц, а бывало, и реже. Повсюду продавался календарик с одним и тем же изображением! Поэтому обменять его было нельзя: такой же точно был у всех других детей в школе или во дворе. Он подходил лишь для того, чтобы пополнить им собственную коллекцию.

О коллекции тоже следовало позаботиться: найти визитницы или фотоальбомы, чтобы можно было складывать туда свои календарики. А попробуй купи что-то в начале 90-х годов! Это было очень сложно, потому что везде был дефицит, и даже самых обычных товаров и еды почти не продавалось, прилавки были пустыми.

Сейчас собирать переливные календарики стало еще интереснее. Во-первых, можно легко приобрести альбомы для хранения. Во-вторых, есть возможность переписываться и общаться с коллекционерами из разных городов и стран, и обмениваться с ними недостающими календариками. В-третьих, можно покупать понравившиеся календарики, и пополнять ими свою коллекцию. Для этого нужно лишь найти специальные форумы или группы в социальных сетях, и там заказать понравившийся календарик советского времени.  

Еще в 90-х годах в Советском Союзе стали продавать переливающиеся линейки, но детям они нравились меньше, чем календари: коллекционировать их было не так интересно. Да и к филотаймии это уже не относится.

Филотаймия

– коллекционирование и изучение карманных календарей. Изучает быт и историю людей, которая отображается на календарях. Происходит от греческих слов «philo» и «time» и дословно переводится как «любовь ко времени», а филотаймисты часто называют себя «хранителями времени», так как по карманным календарикам легко прослеживается история развития цивилизации.

Большими тиражами карманные календарики в СССР стали выпускаться с 1986 г. До этого года общее количество выпущенных в СССР карманных календариков оценивается в 20-22 тыс. видов. После 1986 г. такое же количество календариков стало выходить каждые пять лет (1987-91 гг., 1992-96 гг.), а затем и просто за два года (1998-99 гг.).

 

shtonda-tchakhoyan-titovich

У них принято выражать благодарность учителям. Не пускать запросто в свой мир посторонних. Быть красивыми. Улыбаться. Интересоваться мнением своих слушателей. Много репетировать, потому что это – часть работы. Ни на что не отвлекаться перед концертом. Вести себя скромно. Ездить в машине по вечернему городу. Делиться эмоциями. Быть в курсе общественных проблем и разбираться в социальных отношениях. Внимательно относиться к истории и традициям. Уважать коллег, отзываться о них хорошо. Радоваться плотности своих графиков и выступлений. Придумывать новые концертные программы. Делиться опытом, когда в этом чувствуется смысл. Знать историю музыки и новости мировых сцен. А на сцене – блистать.

Солисты Национальной Оперы: народный артист Украины Тарас Штонда, заслуженная артистка Украины Сусанна Чахоян и концертмейстер Национальной Оперы Украины Анастасия Титович создали популярные концертные программы, которые нравятся многим. И тем, кто хорошо разбирается в классике – в вокале и музыке, и тем, кто не очень. Романсы и песни из таких программ просты для восприятия и очень красивы в исполнении. Услышать живые музыку и вокал, получить мощнейший заряд вдохновения хочется каждому человеку. Поэтому концерты от этой звездной музыкально-певческой оперной команды киевляне и гости города стремятся не пропустить.

На камерных выступлениях «звездной троицы» из Оперного – много школьников и студентов, потому что многим надоел звук, который включают. А тут можно послушать живые голоса певцов и живой, искренний рояль. Кому-то хочется узнать знаменитые классические произведения. Кому-то –  сфотографироваться с известными оперными артистами. Кому-то – провести романтический, красивый вечер в Филармонии.

А мы однажды вечером записали со звёздами Оперы три интервью, которые ты уже можешь прочитать в полных версиях. Для этого просто скролль вниз и делай клик на текстах под фотографиями.

…к зданию Национальной Оперы подъехали три авто. Тарас Штонда вошёл в двери служебного входа, разминулся с нами и растворился в бесконечных коридорах театра, громко здороваясь со всеми сразу и с каждым в отдельности, отвечая на мобильные звонки и решая миллион очень важных вопросов. Анастасия Титович, пронесшись по маленькому холлу и длинному коридору балетных, распахнула дверь репетиционного зала и села за рояль: пора работать, всё по часам. Сусанна Чахоян появилась так же стремительно, как и коллеги: оставив сумку на обитом бархатом диванчике, подошла к роялю и стала петь под аккомпанемент. Тарас Штонда, войдя в комнату, тоже сразу включился в репетицию.

Артисты, которым аплодирует публика самых известных залов мира, собрались вечером в театре, чтобы рассказать тебе все секреты Оперы. Ну ладно, не все. Но почти все. О музыке и вокале, востребованности и успехе, ежедневной сложной работе, репертуаре, удивительных нарядах, опыте выступлений по всему миру, отзывах поклонников, новостях и идеях, зарплатах и гаджетах, о своих знаменитых учителях… И о театральных традициях, конечно. В общем, солисты решили не скрывать от тебя вообще ничего!

opera_AK

Сусанна Чахоян и Тарас Штонда в Оперном театре на репетиции

Тарас Штонда – украинский оперный певец, народный артист, лауреат международных конкурсов, автор известных камерных музыкальных программ. Приглашенный солист многих европейских театров, его бас и артистизм признаны в Европе. Большой поклонник и знаток творчества знаменитых оперных исполнителей прошлого: мало кто еще так детально разбирается в особенностях певческого мастерства классиков. Великобритания, Испания, Италия, Швейцария, Нидерланды, Дания, Норвегия, Швеция, Финляндия, Франция, Бельгия, Германия, Чехия, Сербия, Польша, Словения, Бразилия – география гастрольных выступлений Тараса Штонды очень обширна, а самолеты и перелеты – естественный ритм его жизни. С сольными программами Штонда выступает в Украине, Дании, Норвегии, Швейцарии, Чехии и других странах.

В украинской Опере Тараса Штонду можно услышать в самых главных ролях басового репертуара: Захария, «Набукко», Джузеппе Верди, Дон Базилио, «Севильский цирюльник», Джоаккино Россини, Мефистофель, «Фауст» Шарля Гуно, Борис Годунов и Пимен, «Борис Годунов», Досифей, «Хованщина» Модеста Мусоргского, Гремин, «Евгений Онегин», Кочубей, «Мазепа», Король Рене и Эбн-Хакиа, «Иоланта» Петра Чайковского, Князь Игорь и Галицкий, «Князь Игорь» Александра Бородина, Алеко, «Алеко» Сергея Рахманинова, Тарас Бульба, «Тарас Бульба» Николая Лысенко.

– Надо ли детям и подросткам изучать музыку в школах? Нужны ли «уроки музыки»?

– Я думаю, нужны. Для облагораживания их душ. Чтобы подросток думал не только о том, как бы ему какую-то опостылевшую алгебру отбросить и пойти за школу покурить… Это я привожу худший пример, но хочу этим сказать, что знакомство с музыкой никогда не будет

лишним для формирования личности подростка. Начинать надо с детства. Если ты шестиклассника, который уже сформировался, привел на урок музыки, он будет баловаться, все это втайне презирать, так как его везде окружает поп-музыка… Но если подросток слышит классическую музыку с самого раннего детства, то уроки музыки только помогут ему лучше узнать ее.

Полную версию интервью с Тарасом Штондой ты можешь прочитать здесь

opera_AK

Анастасия Титович и Сусанна Чахоян репетируют в Оперном театре

Сусанна Чахоян – оперная дива, обладательница редкого колоратурного сопрано и очень красивая женщина, безупречно владеющая техникой исполнения. Она детально разбирается в классическом репертуаре, оперных ариях и камерных произведениях – поёт то, что чувствует и очень хорошо знает. Она – солистка Национальной Оперы, преподаватель в Киевском институте музыки им. Р.М.Глиэра, жена немецкого бизнесмена Альфреда Прауста, мама сына Даниэля – родилась в семье музыкантов, и за пианино оказалась в очень раннем возрасте. Стала профессиональной пианисткой. На старших курсах увлеклась оперным искусством, продолжила учебу в Киеве: ее приняла в свой класс Евгения Мирошниченко, корифей украинской оперной сцены. Потом Сусанна стажировалась заграницей. 17 лет назад впервые вышла на сцену Национальной Оперы в роли Джульетты. Была соорганизатором «Венских вечеров», которые проводились в столице при содействии посольства Австрии. Выступала на первом в Украине Венском бале. Стала лауреатом престижных международных вокальных конкурсов. Принимала участие в известных украинских телешоу и фестивалях.

opera_AK

Dream team Оперного разучивает новые партии и песни

— Элитарность оперного искусства – это значит, что вы выступаете для элиты, высоких чиновников и для знатоков, для тех, кто что-то в опере понимает. Не обидно, что плоды вашего труда оказываются понятны не каждому? Ведь опера – это искусство, которое требует подготовки восприятия.

— Я не считаю, что большинство чиновников принадлежит к этой культурной элите, готовой воспринимать такое искусство. Элита – это культурная часть общества.

Подготовленная, с семейными традициями, с воспитанными духовными ценностями — вот это элита, наш зритель, который придет на наши программы, туда, где будут звучать немецкий, французский языки, поэзия, соединенная с музыкой. И наша задача — в том, чтобы сохранить эту элиту и воспитать новое поколение.

Полную версию интервью с Сусанной Чахоян ты можешь прочитать здесь

Чтобы отлично звучать на сцене, нужно хорошо подготовиться к премьере!

Чтобы отлично звучать на сцене, нужно хорошо подготовиться к премьере!

Анастасия Титович – она будто из сказки или фильма, «леди-совершенство»: её пианино – разговаривает, поёт и плачет, оно лёгкое, внимательное и обаятельное, как и сама пианистка. Она уже 10 лет работает концертмейстером Национальной Оперы, аккомпанирует басу Тарасу Штонде, вместе с ним разрабатывает камерные концертные программы. Как Анастасии удаётся помогать делать концерты академического пения известными на всю Украину? Мы расспросили её об этом в интервью, и пианистка перевернула наши представления о работе оперным артистом на 180 градусов.

— Сейчас такое время, что многие люди устают от общения, не радуются тому, что с ними происходит, а уж о вовлечённости не стоит и говорить…

— Нужно качественно делать свою работу и отвечать за результат. Часто сталкиваешься с людьми, которые делают свою работу не на 100%, а просто формально отбывают время, чтобы получить деньги. Это печально.

И мне кажется, это неправильно. Меня, например, моя работа очень увлекает. Поэтому я не могу делать ее формально. Мне интересно, мне хочется, чтобы было как можно лучше. Если кому-то не так повезло, и он вынужден заниматься чем-то, не настолько ему близким, ожидать конца рабочего дня, все время глядя на часы, – тогда не будет, мне кажется, хороших результатов ни в чем.

Полную версию интервью с Анастасией Титович ты можешь прочитать здесь

Текст: Полина Аксёнова
Фото: Александр Кузьмин
Ретушь: Мария Парамонова
При участии: Анна Путова
При подготовке материала использованы видео канала fcmrf

shtonda_SK

Тарас Штонда, известный в мире украинский оперный певец, уверен, что любить классические пение и музыку может каждый. А может быть, и влюбиться во все это так же сильно, как когда-то – он сам!

Ведь опера – это уникальная жизнь. Артист в ней – это всегда часть чего-то великого, что существует уже много веков. Он – звено непрерывной традиции. И, в большой степени, «продукт» мастерства тех, кто пел оперные произведения раньше. В театре можно быть сколько угодно личностью, быть харизматичным, эгоистичным, талантливым, уверенным в себе… Но на сцене даже самое цельное, самое яркое «Я» всегда будет восприниматься лишь как часть чего-то большего, чем один человек. Как часть истории культуры, музыки, вокала, прошлых лет.

Чтобы не потеряться на фоне мощных, знаменитых личностей, которые остались в истории украинского искусства, не бронзоветь, не раствориться, нужно знать секрет. Надо быть selfmade: вырасти, как Тарас, на киевской Русановке, учиться петь, окончить Консерваторию и пройти громадный путь к большим мировым сценам. У Тараса Штонды это получилось, и еще получается – не останавливаться. Видеть горизонты, когда уже спел многие значительные арии, верить себе, не теряясь в море информации, всерьез относиться к своему делу, но быть оптимистичным в отношении к жизни – это сильные качества, позволяющие артисту состояться на мировой сцене.

Какой бы ни была трудной и эмоционально насыщенной работа, Штонду вдохновляет любая мелочь: разговор с коллегой, песня на youtube, телефонный звонок, событие, впечатление… Всё это молниеносно «впитывается», чтобы оказаться переработанным его артистическим существом и снова выпущенным в мир в какой-то новой форме: в звуке, в песне или в жесте на сцене. Или же отложиться в «копилку» собственного артистического опыта. Зрители восхищаются Тарасом Штондой за его способность перевоплощаться на сцене: только что был народный артист, и вот, откуда ни возьмись – пьянчужка из скандинавского паба, влюбленный парень или смелый герой. Что значит быть известным во всем мире оперным певцом? Об этом Тарас Штонда рассказал нам в интервью. 

– Человек приходит с работы в семь вечера, ставит чайник на конфорку, – и ему сложно представить, что вот сейчас, где-то там, в городе – бал, люди в вечерних платьях и смокингах, общаются, пьют шампанское, слушают оперных артистов…

– Хорошо бы это сказать организаторам таких балов, потому что мне нужно очень долго рыться в памяти, чтобы вспомнить своё участие в подобных мероприятиях. В чем-то балом является сам оперный спектакль в своем идеальном выражении. Единственное, зритель приходит его посмотреть, но еще не придумано такого жанра, чтобы он участвовал в опере, вышел на сцену вместе с артистами. Может быть, это оперный спектакль будущего.

shtonda_AK

Тарас Штонда: “Оперное искусство всегда дойдет и до неподготовленного человека”

– Возможно, кому-то из оперных певцов бывает обидно, что обычные люди зачастую думают: вот, оперный артист – это тот, кто поет для элиты, для депутатов, а не для простых людей?

– Да депутатов не заманишь в театр! Их раз в год в театре увидишь! Оперное искусство – оно, наверное, для нашей бедной страны не очень дешёвое. Тем не менее, люди, которые сюда приходят – это меломаны. Это – нормальный средний класс, образованная интеллигенция нашего общества. Ни в коем случае мы не воспринимаем себя поющими для политической элиты. Они – редкие гости в нашей Опере. Кого называть простыми людьми… Мы все люди простые. И наш контингент в Оперном театре – те, кто любят его, и могут себе позволить заплатить 20 – 500 грн. в зависимости от места. В исчислении евро или долларовом это совсем-совсем немного.

– Нередко гости города фотографируют снаружи Оперный театр – как значимый памятник архитектуры. Какая, на ваш взгляд, должна быть степень понимания оперного искусства, чтобы купить билет и все же зайти в Оперу? Прийти на спектакль?

– Оперное искусство всегда будет понятно и совсем не подготовленному человеку. Специальной подготовки посещение Оперного театра не требует. Потом человек увлечется, и достигнет такого состояния, как, например, в Европе, в Прибалтике, в скандинавских странах: там люди буквально выросли в театре, есть настоящие меломаны.

– Бывает, человек доверяет своему вкусу, слушает программу и понимает, что она – качественная, хорошо сделана. А потом идет в Интернет посмотреть об артистах больше, и натыкается на рассуждения «околооперных тетенек». И там уже – специальные слова, терминология, и обсуждения, сплетни… 

– Форумы… Там, в основном, не новички. Там – люди, позиционирующие себя знатоками или любителями со стажем. Существует такая прослойка, которая обсуждает это искусство. Есть футбольный форум, боксёрский форум, спортивные скачки. И есть оперный форум.

– Когда читаешь такие форумы, создается впечатление, будто кто-то из «старой гвардии» музыкантов скучает по какому-то привычному для себя звучанию, которого в нынешней Опере найти не может, и начинаются разные обсуждения…  

– И такое есть. Но в искусстве не определяются чемпионы. Нет четких критериев. Оперные форумы – это виртуальная реальность. У людей, которые пишут – ругают, хвалят, обсуждают артиста, есть это неотъемлемое право. Если у кого-то из артистов слабая нервная система, и он способен, начитавшись о себе, упасть духом, бросить свою профессию и вены себе порезать оттого, что он, оказывается, такой плохой, значит, извините: ты не выдержал современных реалий! Нормального артиста это только подстегнёт, он подумает: а чем я дал повод написать о себе не очень хорошо? Почему мне сегодня не хлопали? Почему я прочел о себе на форуме не только хорошее? Нормально, когда артиста не травмирует плохое, прочитанное о себе, и не возносят в собственном мнении хорошие отзывы.

shtonda_AK

“У людей, которые пишут, ругают, хвалят, обсуждают артиста, дискутируют о нем, есть это неотъемлемое право”

– Сейчас, когда есть Интернет, реакция публики быстрее доходит до артиста, чем раньше?

– Пользователь форума и журналист, пишущий в прессу о спектакле, по сути, ничем не отличаются. Только у одного есть аккредитация, а у другого – нет. Более того, артист пользователя форума считает более независимым, чем журналиста. Хотя, конечно же, в Европе, когда после премьеры выходит пресса, приятно почитать о себе хорошее. И огорчаешься, когда прочитал о себе не столь хорошее. Певец не должен ориентироваться только на то, как ему похлопали, что о нём написали. Есть объективная реальность: то, как он состоялся, куда его приглашают и приглашают ли, как часто и за сколько. Иной артист, который востребован не только в своей, но и в других странах, может смотреть свысока на всю прессу, которая о нем пишет, и на форумы тоже. Он к ним не безразличен, но понимает, что есть реальность, которая позволяет ему считать себя состоявшимся в своей профессии. В Украине форма рецензии почти совсем умерла, пишут больше об интересных коллизиях… Но вот так, чтобы взять музыкальную часть и отрецензировать оперный спектакль… Раньше были знаменитые оперные рецензенты. Когда Интернета не было, телевизора еще не было. Влас Дорошевич писал о гастролях Шаляпина в La Scala в 1902 году… Его имя дошло до нас через 100 лет.

– Каким образом вы расширяете репертуар камерных программ? Чем вы руководствуетесь, когда вот с этой полки берёте ноты, а не с какой-то другой?

– Желание петь что-то новое есть всегда, не всегда есть возможность что-то выучить. Для этого нужно преодолеть лень. Обычно партию в опере певец учит тогда, когда она ему заказана. Когда он знает, что ему нужно где-то её спеть: или в родном театре, или в Европе. Камерные же программы редко заказываются. Есть общие пожелания, но обычно мы поем то, что нравится. Ну и в Австрии желательно включать в программу произведения венских классиков. В Чехии – чешских… Чтобы ещё до исполнения произведения люди захлопали и восхитились, что их родное сейчас прозвучит. Руководствуюсь своим желанием и тем, что люди любят.

– Как вы выбираете репертуар народных песен?

– Лучшее место, где можно почерпнуть народные песни в академическом исполнении – youtube. Там можно поискать корифеев украинской музыки прошлого. Вот я услышал, например, у Михаила Гришко, знаменитого баритона середины XX века, прекрасную песню. Выучил, спел.

– Как вы думаете, должны ли вестись в отношении украинской музыки какие-то исследования, чтобы «открывать» новые произведения средних веков или досоветских лет? Были ли случаи, чтобы вы включали такие произведения в свой репертуар?

– В архивы и в глубь веков я не захожу. Аутентичную украинскую музыку не отслеживаю. Слушаю знаменитых певцов – корифеев украинской оперной академической музыки. Это всем известные имена: Борис Гмыря, Иван Паторжинский, Михаил Гришко, Анатолий Соловьяненко, Оксана Петрусенко.

shtonda_AK

“Люди, по-настоящему чего-то достигшие – они не просто так чего-то достигли, это действительно большие певцы!”

– Есть ли такие артисты в истории оперного искусства, к уровню мастерства которых вы стремитесь?

– Не буду оригинален: Федор Иванович Шаляпин. Конечно, я мог слышать его и в раннем детстве, но по-настоящему познакомился с творчеством замечательного певца, когда мне на 16-летие подарили набор его пластинок. В то время я пел каким-то баском, лёгким, юношеским, но уже тогда «заболел» пением Шаляпина. Я пел под его пластинку, как сейчас сказали бы – «под плюс». И когда мой голос звучал вместе с голосом Шаляпина, моё подсознание как бы отсекало звучащую пластинку, и мне казалось, что я уже пою очень даже похоже. Сейчас я с юмором вспоминаю это… И когда я пришел в музыкальное училище, меня спросили: ты слушаешь Шаляпина? Подражаешь ему? Тогда я ещё не мог понять, что не подражать надо великому певцу, а нужно понимать, как же он это делает. Искать себя, учась у Шаляпина. Трудно не увлечься им: не только я подражал, ему сотни певцов подражали. Потому что он оставил громадную эпоху. Затем появились и другие кумиры. Я слушал много музыки: оркестровой, фортепианной, скрипичной. Слушал великих итальянцев:  Энрико КарузоТитта РуффоМарию КалласЛеонтин Прайс… И, обязательно, Сергея ЛемешеваМарка РейзенаБориса Христова… В основном, это певцы прошлого.

– А сейчас кто?

– Кумиры остались прежними. Я вот сейчас заслушивался на телефоне неаполитанскими песнями Франко Корелли. Один из моих самых любимых певцов. Конечно, есть прекрасные певцы и среди моих современников, с некоторыми из них мне посчастливилось петь на одной сцене: Йонас КауфманЛюдмила Монастырская, Людовик Тезье, Екатерина Семенчук, Матти Салминен и многие другие.

– Может, вы сейчас формируете очередную такую «золотую эру» оперного искусства?

– Это, конечно, очень лестно слышать. Вполне возможно, что и мы останемся в памяти следующих поколений.

– Вы пели на сцене вчера вечером. А сегодня приехали на интервью. Вам «хватает» голоса на разговор даже после выступления накануне?

– Когда я здоров, не простужен, напетость накануне мало влияет на мой голос. Конечно, если бы сегодня прошёл ещё один «Борис Годунов», то, может, я бы так, как вчера, не спел. Голос был бы несколько утратившим свежесть.

– Наверное, приходится иногда петь и два вечера подряд?

– Случается и такое.

– Какие спектакли в нашей Опере обязательно надо возобновить?

– Любой артист всегда что хочет? Помимо славы, материальных завоеваний, поклонников? Он роль хочет! И в драматическом театре всегда на первом плане – роль. Поэтому мои предпочтения в том, что я бы хотел здесь увидеть – то, в чём я мог бы выразиться. Это, конечно, «Фауст», тем более, что через 2 года – 200-летний юбилей великого французского композитора Шарля Гуно, который будет отмечать весь мир. «Фауст» – самая знаменитая его опера. И в ней – роскошная роль Мефистофеля, которую я недавно исполнил в Будапеште. Шаляпинская роль, одна из моих самых любимых. Я для себя выделяю четыре любимых роли: Борис Годунов Мусоргского, Борис Тимофеевич из «Катерины Измайловой» Дмитрия Шостаковича, Вотан из «Валькирии» Вагнера и Мефистофель из «Фауста» Гуно. Конечно, мне хотелось бы петь эти партии не только на зарубежных сценах, но и в киевском театре. Ещё одна любимая роль – украинская – Тарас Бульба в одноименной опере Николая Лысенко, которую я с большим удовольствием снова буду исполнять в новой постановке Национальной оперы к 150-летию театра.

– Ваша работа над материалом – в том, чтобы передать все нюансы произведения, как это принято для него, или вы можете привносить что-то свое?

– Конечно, я стараюсь находиться в рамках того, что написал композитор. И вот концертмейстер очень способствует этому.

shtonda_AK

“Камерная музыка помогает оперной. На камерной сцене нет антуража, зато есть свобода”

– Не положено выходить за рамки общепринятой интерпретации?

– Пожалуй, здесь нужен баланс между тем, что написано в нотах и тем, что является традициями исполнителей. Опытный певец много знает, он много слушал. И, помимо того, что он видит в нотах, он знает, как это пели великие предшественники.

– В камерных программах все минималистично: у вас есть только голос, артистизм и концертмейстер. Все это дает вам возможность представить слушателю произведение, не отвлекаясь на костюмы, позолоту оперного зала, постановку с режиссурой… После опыта камерных выступлений оперный антураж не кажется излишним, нагружающим? Зачем вам это все, если вы и без костюмов отлично создаете образ?

– Действительно, в камерных программах я сам себе режиссёр. И я никогда не пою просто так. Стараюсь, будучи в смокинге, без всяких подручных средств, без партнеров, без реквизита, без костюмов, без театрального освещения творить какой-то образ. А оперный антураж – нет, он никогда не кажется мне лишним. Каким бы я богатым воображением ни обладал, я не воображу себе всю оперу. Не довоображу себе партнера. В камерном зале я не могу ни с кем вступить в поединок на шпагах. И не могу, как в оперной роли Бориса Годунова, схватить кого-то за грудки. Поэтому оперный антураж, мизансцены – это для меня не лишнее.

– Что же для вас более органично: динамика большой оперной сцены, которая позволяет больше работать и с жестом, и с движением, и с партнером, или камерной, где вы ограничены в этих средствах?

– По-разному люблю и оперный, и камерный жанр. Опера в том труднее, что я, творя какой-то образ, должен не разойтись с оркестром, быть в рамках какой-то мизансцены, не забыть, что я не один на сцене, что кроме меня есть ещё и партнеры. Часть сознания всегда сконцентрирована на этом. В камерном жанре ты вроде бы свободнее, но от тебя требуется большее воображение, чтобы ты был интересен зрителям. В опере я пою больше. Но органично для меня и то, и то. К тому же, певцы, которые выступают на камерной эстраде, потом гораздо ярче выглядят в оперных постановках. На камерной сцене, если нет нюансов, то можно уходить. Поэтому певец вынужден находить их. Камерная музыка помогает оперной. На камерной сцене нет антуража, зато есть свобода. Ведь оркестр в Опере тебя никогда так не подхватит, как пианист.

shtonda_AK

“Если ты – высокий бас, то должен состояться как Борис, как Мефистофель”

– Есть ли рядом с вами сейчас критики, которым вы можете доверять не меньше, чем вашему педагогу в прошлом – Галине Сухоруковой? Которые всегда скажут правду, которую вы сможете принять?

– Галина Станиславовна говорила: «Тарас, после меня уже никого больше не слушай. Я одобрю – все одобрят!» Возможно, это немного преувеличено, но такова была её магия воздействия на молодого певца. Однако, певец не должен вечно оставаться «молодым певцом», вечным учеником. Он обязательно должен когда-нибудь становиться мэтром в своём сознании. Он должен ощущать, что то, что он делает, правильно, и тут помогает вкус, музыкальное образование. «Артисту надо много знать, чтобы верно чувствовать», писал Евгений Нестеренко. Педагогов у меня уже нет. Но я не чванливый, и больше всего ценю похвалу и критику коллег.

– Есть такие, которые решаются что-то сказать?

 – Конечно, я больше люблю восхищение (смеётся – прим.ред.), но критику, замечания своих коллег, людей, которые понимают в искусстве, музыковедов, меломанов всегда восприму. Артисты – очень ранимые люди. «Поощрение так же необходимо художнику, как необходима канифоль для смычка виртуоза», – говорил Козьма Прутков.

– А вы сами ваших коллег поощряете?

– Да, и очень часто. Но бывает, что люди друг другу не доверяют. Мол, раз ты меня хвалишь, значит, думаешь противоположное. Я могу сказать, что ко мне люди относятся, пожалуй, чувствуя какую-то мою искренность, и не ищут в моих словах двойного дна.

– Какие роли, на ваш взгляд, дают артисту оперной сцены, басу, войти в историю оперы?

– Прежде всего, конечно, это уже названные Борис Годунов и Мефистофель. Борис – это вообще «роль всех ролей» для баса. Еще наверное Кончак в «Князе Игоре» Бородина, Филипп в «Дон Карлосе» Верди… Вообще войти в историю можно с любой ролью, это больше зависит не от роли, а от певца.

– Вы принимаете участие в постановках с режиссурой в современном стиле?

– На Западе в основном в них и принимаю. Хотя встречаются и классические постановки, например, трижды таким был «Евгений Онегин» в Норвегии, Великобритании, Швеции. Но были и откровенно современные постановки. Более удачные, менее… Я приучаю себя существовать в такой реальности. Вот сказали мне в Бельгии, что в опере «Чародейка» на сцене никакого князя не будет, а будет топ-менеджер нефтяной компании. Хотя всё это – Нижний Новгород, XV век. Вживаюсь в пиджачный костюм, движения все совершенно другие, а музыка прежняя. В результате я ощущаю несоответствие музыки происходящему на сцене: костюму, антуражу, реквизиту, движениям.

– Насколько многим классическим можно пожертвовать, двигаясь в сторону современной постановки, чтобы опера все-таки осталась оперой?

– Многие режиссеры вообще этой грани не видят. И жертвуют всем.

– Должна ли опера оставаться классической, или она может трансформироваться в соответствии с современными реалиями?

– Классической… Но не рутинной. Яркий пример тому –  «Травиата», которую Марта Доминго поставила с Рене Флеминг и Роландо Виллазоном. Когда в классической реальности были такие чудесные, естественные, богатые мизансцены, что зритель видел на сцене настоящую жизнь. Некоторые оперы меньше ложатся на современность, некоторые – больше. Одни больше привязаны к историческим реалиям, другие – меньше. И каждый случай индивидуален. Я не ретроград. Сказать, что я полностью отвергаю всю современную режиссуру, я не могу.

– Надо ли детям и подросткам изучать музыку в школах? Нужны ли «уроки музыки»?

– Я думаю, нужны. Для облагораживания их душ. Чтобы подросток думал не только о том, как бы ему какую-то опостылевшую алгебру отбросить и пойти за школу покурить… Это я привожу худший пример, но хочу этим сказать, что знакомство с музыкой никогда не будет лишним для формирования личности подростка. Начинать надо с детства. Если ты шестиклассника, который уже сформировался, привел на урок музыки, он будет баловаться, все это втайне презирать, так как его везде окружает поп-музыка… Но если подросток слышит классическую музыку с самого раннего детства, то уроки музыки только помогут ему лучше узнать ее.

– Лет сто назад, например, Лемешева слышали на улице, по радио, из каждого громкоговорителя на любом столбе.

– Да. Потому что не было этой волны альтернативной музыки. Я рос, и никакой поп-музыки не помню. Да и она была другой, чем сейчас. Даже эстрада была тогда благозвучной, красивой. В моём детстве эта ритмичная, основанная на ударниках музыка не существовала. Были дискотеки в 70-х, в 80-х, но, всё-таки, поп-музыкой называлось немножко другое, чем теперь. Алла Пугачёва, прославленная артистка, которая пела «Арлекино» прекрасным голосом – это совсем не те безголосые девочки, которые поют сейчас. Жанр трансформировался от какого-то выражения, от прекраснейших текстов, настоящей музыки, лёгкой для восприятия, к попсе в нынешнем понимании. Сейчас дети растут на попсе, и знакомить их с классической музыкой все труднее.

– Засилье других жанров мешает людям воспринимать классическую музыку?

– Думаю, да. И если представить себе ребёнка «с чистого листа», то он такой же, как был и 100, и 200 лет назад. Но теперешние дети отличаются от детей 30-50 лет назад тем, что в них много занесено информации. А основы культуры и восприятия музыки закладываются до рождения.

– Опера – это всегда о культуре, о ценностях, о духовности. Нужна ли современным людям духовность?

– Она нужна обязательно. Чем больше прослушанных в детстве классических музыкальных произведений, тем духовнее и моральнее человек вырастет. Тем более его личность будет облагорожена. И тем менее он будет способен на плохие, аморальные поступки. Так и запишите: прямая зависимость от количества прослушанных произведений классической музыки.

Интервью: Полина Аксёнова
Фото: Александр Кузьмин
Ретушь: Мария Парамонова
При подготовке материала использованы видео канала fcmrf

susannachakhoian

прочитати українською

Рецепт успеха украинской певицы Сусанны Чахоян – не только быть красивой, но и досконально знать свое дело, ценя оперные традиции. Аккумулировать их и передать зрителю со сцены, соединить в своем творчестве прошлое и будущее, новое и привычное – это стоит того, чтобы служить уникальному оперному искусству.

susanna-tchakhoianУ Сусанны Чахоян, заслуженной артистки Украины, есть редкая способность быть вот таким «аккумулятором», впитывать в себя историю, «хорошо забытое старое», и трансформировать все это во что-то очень современное. Поэтому у неё получается передать публике «информацию из прошлого» так, чтобы это захватывало зрителя сегодня.

Сусанна выступает в разных концертных залах мира, и в киевских, конечно же, тоже: артисты Национальной Оперы создают для публики камерные программы, которые воспринимаются на одном дыхании, впечатляют потрясающей красотой и надолго заряжают энергией.

Сусанна Чахоян работает над такими концертами вместе с известным во многих странах мира солистом украинской Оперы Тарасом Штондой и концертмейстером Анастасией Титович. Киевляне эти концертные новинки и вечеринки стараются не пропускать: ведь это – академическое пение от лучших! Очень вдохновляющие выступления, побывав на которых, потом долго летаешь как на крыльях.

У Сусанны – колоратурное сопрано, как у её знаменитой учительницы, великой оперной певицы Евгении Мирошниченко. При этом Сусанна Чахоян отлично разбирается не только в нотах и истории музыки, но и в нарядах, стиле и beauty-life: ведь жизнь оперной дивы – это не только репетиции и выступления, но и участие в телешоу, в «великосветских» приемах… Вечерами надо выглядеть как королева и, бывает, появляться на самых настоящих балах… О балах и праздниках мы хотели услышать из первых уст побольше. Но узнали из интервью с Сусанной очень много интересного об оперном искусстве и о работе оперной артисткой.

– Балы? Это атрибут статусности. Они и создавались для того, чтобы в обществе представляли друг друга, чтобы осуществлялся обмен новостями, эдакий networking. Культурный же аспект балов – это малая часть, вишенка на торте: красивая программа, оркестр на сцене, приглашённая звезда… Это элитарная культура. Но она мало имеет отношения к тому, чем мы вообще занимаемся. Участие в таких мероприятиях обычно очень выматывает. Это утомительные технические репетиции, выстраивание камер, микрофонов, саундчеки – все, чем мы, оперные певцы, не любим заниматься. Мы свободны на театральной сцене. А балы предполагают  определенные ограничения.

– Элитарность оперного искусства – это значит, что вы выступаете для элиты, высоких чиновников и для знатоков, для тех, кто что-то в опере понимает. Не обидно, что плоды вашего труда оказываются понятны не каждому? Ведь опера – это искусство, которое требует подготовки восприятия.

– Я не считаю, что большинство чиновников принадлежит к этой культурной элите, готовой воспринимать такое искусство. Элита – это культурная часть общества. Подготовленная, с семейными традициями, с воспитанными духовными ценностями – вот это элита, наш зритель, который придет на наши программы, туда, где будут звучать немецкий, французский языки, поэзия, соединенная с музыкой. И наша задача – в том, чтобы сохранить эту элиту и воспитать новое поколение.

– Что значит «лирико-колоратурное сопрано»? Чем это отличается от «классического сопрано» рок-звезды Дианы Арбениной, например? Если строчки в ее песне – не аллюзия, конечно?

– Наверное, основное отличие – поешь ли ты с микрофоном или без. Если можешь петь без микрофона, пробить оркестр, хор и остаться sopra, сверху… Но вообще cопрано – это просто окраска звука, женский тембр голоса с определенным диапазоном.

– Почему ваши родители дали вам такое яркое имя? Они от рождения «планировали» вас в артистки?

 – Своим именем я обязана своему отцу. Так звали его любимую двоюродную сестру, она была необычайной красоты, погибла под обломками универмага в Ленинакане во время землетрясения. Папа ее очень любил, и в ее честь назвал меня. Почему артистическое? В армянских семьях довольно часто услышишь красивые имена.

– Вы отвлекались от фортепиано в старших классах? Или была только музыкалка?

– В этом плане моя юность была совсем не типичной: не бегала на свидания, у меня не было ни дискотек, ни романтических приключений. Я была ужасно серьёзной, надо мной даже мальчишки в школе подтрунивали из-за этого. Как женщина я расцвела позже, уже в консерватории. Пение раскрыло меня. Играя на фортепиано, сосредотачиваешься больше на интеллектуальном процессе. А пение – это большая свобода выражения, в том числе и выражения своей женской природы.

– Почему вы вообще выбрали фортепиано? А не скрипку?

– Я не помню этот момент, кто кого выбирал. Мои родители – музыканты. Поскольку у меня пальцы очень длинные и крупная рука – для Рахманинова в самый раз. Стала заниматься с пяти лет, а осознанно – в 7-8 классах.

– Стать музыкантом -это карма для того, кто родился в музыкальной семье?

– Я до 7 класса училась в математическом. Это был экспериментальный класс с потрясающими учителями!

– Вы не пожалели, что не стали потом заниматься математикой или другими точными науками?

– Математическое мышление очень помогает при разучивании партии. Особенно это касается понимания формы, структуры. Какие-то акценты, выстроенность спектакля… В этом есть что-то от математики.

susanna-tchakhoian_AK

Сусанна Чахоян: “Пение – это большая свобода выражения, в том числе и выражения своей женской природы”

– Все артистки ощущают баланс формы и содержания так же?

– Нет, у всех по-разному. Я хорошо слышу, когда вокалист – не просто ремесленник, а музыкант. С первых звуков становится ясно, владеет ли певец только своей партией или находится в гармонии со всей партитурой спектакля, слышит только себя или сливается с оркестром и партнёрами.

– Кто-то может крыть артистизмом…

– У каждого свои фишки. Есть настолько одарённые люди, что им, может, и не нужно глубокое образование. Некоторые просто интуитивно ощущают процесс. Срабатывает компенсаторика: у кого-то чего-то не хватает, и оно перекрывается другим. Всегда что-то выведет к свету. Если мы говорим о профессионалах, конечно.

– Как вы думаете, в Украине будут говорить о вас как о выдающемся педагоге?

– Время покажет. Сейчас я преподаю в институте им. Р. Глиэра, и делаю это с большим удовольствием.

– Как насчет студенческого «потребительства»? Есть ощущение, что преподавание – это неблагодарное занятие?

– Главное, чтобы были студенты, которые окупают все «страдания». У меня есть такие. Их успехам радуюсь, как успехам собственного сына!

– Вы – лауреат многих вокальных конкурсов в Европе. В чем смысл таких «баттлов» между оперными вокалистами? Ведь и так понятно, что таких людей в мире – единицы, что все они отлично владеют голосом, и что они – лучшие. Как же можно устраивать соревнования между ними и выбирать самого-самого?

– Конкурсы – это настолько неоднозначно! Если в инструментальном искусстве есть объективные вещи: слышно, справился ты с произведением или нет, то вокал – вещь совершенно субъективная. Даже если с точки зрения одного из членов жюри ты справился, то с точки зрения другого – нет. Он слышит твой голос как-то иначе, по-другому представляет арию…Завоёванная на конкурсе победа не всегда обещает интересного публике исполнителя. Моим стремлением на конкурсах было не получение премий, а освоение репертуара. Я хотела услышать, как поют представители разных национальных школ: корейцы, китайцы, итальянцы, французы, немцы… Без саморазвития наша профессия увядает. Если не идешь вперед, то движешься назад. Я и сейчас езжу на мастер-классы, на занятия по технике вокала. И за рубеж, и в Украине: здесь я занималась с достойными музыкантами, и очень благодарна каждому из них. Нужно не останавливаться, постоянно что-то искать, и конкурсы – часть поиска. Я привозила новые произведения, ноты, записи, когда ещё нельзя было отыскать их в интернете. Слушала другие колоратурные сопрано, сразу же записывала, как исполняют каденции: фиксировала для себя стилевые особенности, нюансы чьего-то исполнения… Теперь багаж уже есть, но если вопрос касается нового стиля или произведения, то все начинается снова: слушаешь разных исполнителей, сверяешь, читаешь, что-то сам ищешь в нотах…

susanna-tchakhoian_AK

– То есть, если где-то в мире появится еще подобное сопрано, вы об этом узнаете, отследите?

– Конечно! Я студенткам задаю вопрос: а кто твоя любимая певица? И некоторые не могут ответить! И вот это меня пугает! Я думаю: «Боже мой! Девочка, ты занимаешься вокалом, ты получаешь высшее образование, хочешь быть певицей!..». Молодежь меня удивляет с этой точки зрения. Мы студентами тащили вот эти большие магнитофоны в консерваторию, с какими-то подпольными записями, кто-то откуда-то что-то привёз, мы всё это слушали. На нашем курсе были такие энтузиасты, которые говорили на итальянском языке. Шли гулять, и ребята начинали болтать на итальянском. Для меня вот это – показатель заинтересованности в своей профессии. Стремление что-то привнести в неё. Не просто «мы развлекаемся!», а когда каждый вид твоей деятельности каким-то образом связан с профессией.

– Сейчас студент запросто может сказать: «У меня есть мнение, я считаю так»…

– …при этом, если спросить, на чём основывается его мнение, копнуть глубже, то там будет пустота. Есть во всём этом какая-то поверхностность. И это ведёт к непрофессионализму во всех сферах. Недавно одну студентку спрашиваю: назови-ка пять романсов Рахманинова. Застопорилась! Но ведь это же элементарные вещи! Признаюсь, к романсам я тоже пришла поздно. Вообще камерный жанр я первое время недооценивала. Я любила крупные формы, симфонический оркестр… А камерный жанр, романсы, миниатюры я не понимала. Пришла к этому уже на последних курсах консерватории, под влиянием великолепных концертмейстеров Раисы Ойгензихт и Людмилы Ивановой.

– Где больше возможностей для нюансировки: в опере или в камерном жанре?

– В камерном, однозначно! Опера – это более крупные мазки. Яркие, сочные краски, но их набор несколько ограничен. А вот то, чем можно блеснуть в камерном жанре – это полная палитра. Интересно вот что: мастерство, которое приобретаешь в работе над романсами, привносит новые краски и в оперу! И тогда твоя оперная трактовка становится намного интереснее, со множеством нюансов. Это как затёртые картины, которые преображаются при реставрации.

– Почему вы отдали предпочтение карьере оперной артистки, а не пианистки? Как произошло «переключение»?

– Не мы выбираем профессию, а профессия выбирает нас. Я жила на сцене, была реализованным музыкантом, со своим «миром», и пришла в профессию певицы уже зрелой личностью. В Одесской Консерватории, в оперной студии, ставили «Травиату». Я остановилась, завороженная этими звуками, и с тех пор ни о чем другом не могла мечтать.

– Это же другой способ выражения…

– Как человек становишься другим. Сегодня это трудно, наверное, представить тем, кто видит меня на сцене, но я была закрепощенной, от сидения за роялем я была такая скрюченная, слишком сосредоточенная… Совершенно иной образ.

– В какой-то момент вам стало очевидно, что просто пианисткой вы не останетесь в рамках вашей карьеры, что вы, всё-таки, будете петь…

– Я чувствовала, что во мне что-то есть, то, что глубоко спрятано. Я убеждена, что это и разглядела во мне Евгения Мирошниченко. После её резюме «Я тебя, деточка, возьму в класс» у меня будто крылья выросли.

– То, что вы стали выходить на сцену в качестве вокалистки, артистки, стало для вас шагом вперёд относительно вашего предыдущего опыта?

–  Я до сих пор считаю, что выше инструментального искусства ничего нет, если сравнивать вокальное искусство и инструментальное. В фортепианном или скрипичном искусстве есть просто ремесло, то, что можешь оценить мозгами, на концерте: да, у него прекрасная техника, он хорошо владеет инструментом, который хорошо звучит… Но есть высшие вещи: когда чувствуется интеллект исполнителя, идея, особая философия. Такого уровня в вокале добиваются единицы. Музыканты, которые оставляют после себя колоссальный след в истории исполнительства: Фишер Дискау, Элизабет Шварцкопф

– Достаточное ли количество лирических спектаклей в репертуаре Национальной Оперы?

– Да. Драматических, конечно, всегда больше. Я бы добавила еще комических.

– Какие постановки в Национальной Опере интересны для школьников, студентов, для молодых людей?

– Для молодёжи должен быть современный спектакль в смысле правдивого выражения эмоций. И совершенно не важна тематика или название оперы. Ведь современная режиссура – это не только и не столько какие-то космические костюмы и декорации, или суперсвет, не только минимализм. Лично для меня это – реальные взаимоотношения героев, живые люди на сцене. Это всегда найдет отклик у любого поколения. Человек, придя в театр и не увидев настоящую жизнь на сцене, произносит знаменитую фразу Станиславского: «Не верю!». И второго шанса полюбить оперу у него может не быть. Если же им показать наш великолепный спектакль «Риголетто», вернув во взаимоотношения героев живость, искренность, естественность интонации, правдивость во взгляде, в позе, в пластике, в реакции друг на друга, то и восприятие молодых людей может быть гораздо острее. Я в этом убеждена!

– Разве опера может быть искренней, несмотря на весь свой антураж?

– Конечно. Я мыслю это только так! Есть примеры удачных оперных постановок кинорежиссерами. Несмотря на некоторую условность жанра, всё же главными темами остаются любовь и ненависть, дружба и предательство, патриотизм, честь, вера, – то, что всегда затрагивает человеческую душу. И здесь очень много зависит от певца, который должен с помощью своей интонации донести эту тему до слушателя.

– В архивах стоит искать новую музыку? Какие-то исследования должны вестись? Интересно ли артистам брать какой-то материал от архивистов?

– Несомненно! Мы в определенном смысле потребители: берём готовый материал. Сбор такого материала – это отдельная профессия. Часто как раз на такой вот основе появляются авторские шедевры. Если бы, например, Украинский Хор не поехал бы в однажды в Америку, и Джордж Гершвин не зашёл бы в зал и не услышал украинскую колыбельную, не появилась бы знаменитая Summer Time.

– Может ли такое происходить сейчас?

– Может. Только Гершвины в дефиците)))))

Интервью: Полина Аксёнова
Фото: Александр Кузьмин
Ретушь: Мария Парамонова

Фото обложки: susannachakhoian.com

opera_titovitch

Когда твоя работа – рояль, от жизни можно ожидать чего угодно. Знаменитых оперных сцен, известных во всем мире концертных залов. Красивых концертных платьев и аплодисментов восхищенной публики. Многочасовых репетиций и спонтанных выступлений без репетиций вообще. Впечатливших нот, из которых может родиться новый концерт. Организаторских дел – ведь создание каждой концертной программы требует решения массы вопросов.

Анастасия Титович – концертмейстер Национальной Оперы Украины. Это значит, что она работает с оперными солистами. Не только аккомпанирует им на выступлениях и репетициях, но и разрабатывает вместе с ними репертуар новых концертов. Кроме этого, Анастасия выходит на сцену как солистка с симфоническими оркестрами. Пианистка выступала с гастролями во множестве стран мира, получала премии на престижных международных конкурсах. Больше 10 лет Анастасия – бессменный концертмейстер оперного певца, народного артиста Украины Тараса Штонды и соавтор его камерных концертных программ. В интервью журналу «Тинкорр» известная пианистка рассказала о секретах работы в Оперном театре.

– Анастасия, в то время как оперные солисты поют, вы играете на рояле. Но на самом деле вы – еще и идеолог многих очень популярных в Украине концертных программ, в которых участвуют солисты Национальной Оперы. Например, те программы, которые периодически проходят в филармонии. И к шоу «Трио басов» вы имели непосредственное отношение. Может показаться, что на сцене вы немножечко в тени, но без вас все эти прогремевшие на весь город и на всю страну программы не случились бы…

– Есть такая шутка: если концертмейстер играет хорошо, то его не видно. А если он допускает ошибки, тогда это видно всем.  Если же говорить серьезно, то мы с солистами Национальной оперы стараемся пару раз в сезон представлять на сцене Национальной филармонии тематические программы. Чаще всего они посвящены юбилеям выдающихся композиторов, как например, были вечера Рахманинова, Чайковского, Свиридова, сейчас составляем программу к юбилею Шумана. В прошлом году состоялся концерт к 10-летнему юбилею нашего с Тарасом Штондой творческого дуэта. А в марте этого года мы с Тарасом Штондой и Сусанной Чахоян выступили с необычной для нас программой популярной музыки. Приятно, что все эти идеи вызывают живой интерес у публики. Что же касается «Трио басов», то идея была не моей, а Тараса Штонды. Я этим занимаюсь больше как менеджер, если это модное словечко применимо к искусству. Трое популярных и известных артистов-басов – Сергей Магера, Тарас Штонда и Сергей Ковнир –  объединились для создания совместного шоу.  Мы продумывали программу, чтобы это было интересно, необычно, чтобы показать музыку, которая в Киеве не исполняется или исполняется редко. «Трио басов» активно выступало два сезона и имело большой успех. Но каждый из этих артистов очень много гастролирует, и собрать их в одно время в одном городе оказалось практически невозможно. Впервые за эти два года, 10 мая, состоялся концерт в Театре Оперетты: «Трио басов» и Капелла бандуристов. На этот раз украинская программа, украинские песни и романсы.

opera_AK_titovitch

Анастасия Титович аккомпанирует Сусанне Чахоян на репетиции

– Ваши программы не раз уже прогремели на весь Киев…

– Публику надо чем-то привлекать. Это должно быть что-то интересное, новое. Программы, о которых вы говорите, –  это, в основном, наши совместные идеи с дирижером Национальной оперы Аллой Кульбабой. Мне очень повезло в начале моего творческого пути встретить такого замечательного профессионала, я у нее многому научилась. А наша совместная организаторская деятельность началась с первых программ именно «Трио басов». Дальше были «О Моцарт, Моцарт…», «Вечер оперных дуэтов», «Волшебный мир оперетты» и другие. Это желание развиваться, работать, не стоять на месте. Хотя, безусловно, профессиональные качества музыканта – знание музыки, вокала, иностранных языков, а в наше время еще и знание компьютера – становятся подспорьем для всего этого. Ну и, конечно же, умение играть на рояле, поскольку во всех этих проектах я выступаю еще и в роли концертмейстера.

– Такие качества, как способность поддерживать и помогать, важны для концертмейстера, который работает с солистами?

– Важны. Иногда – даже больше, чем профессиональные качества. Все люди искусства, а особенно певцы – это очень мнительные люди.

– Необходимость поддерживать, гиперконтролировать, в какой-то мере, руководить значительной частью жизни артиста – это особенности работы концертмейстера?

– Одному нужна гиперопека. Другому, наоборот, не нужна. Но обязательно всем нужна поддержка. Артисты часто в себе сомневаются, и каждому из них бывает нужно сказать: да, твои сомнения обоснованы, давай попробуем по-другому. Или – наоборот: тут твои сомнения беспочвенны, все получится. И часто после этих слов человек расцветает, и все действительно начинает получаться. Поэтому многие певцы часто ищут в концертмейстере не только профессионала, но и друга, который поддерживает. Это безусловное и необходимое качество.

– Бывает, что поклонники ревнуют вас к солистам?

– Иногда люди думают, что если артисты на сцене постоянно вместе, то у них обязательно должен быть роман. С близкими друзьями , конечно, ревности не бывает. А вот поклонники могут многое себе напридумывать.

– В Украине считается, что красивая женщина по определению может позволить себе многое. А помогает ли женщине в жизни талант? Или можно было бы засунуть талант в долгий ящик, если бы обстоятельства сложились благоприятно, и забыть про солистов, репетиции, публику?

– Смотря что считать благоприятно сложившимися обстоятельствами. Для меня это как раз возможность заниматься любимым делом. Вообще всё, чем в жизни занимаешься, нужно делать на свой максимум, на 100%. И никакая сфера – работа, личная жизнь, семья, друзья, — не может быть между прочим. Если ты встречаешься с друзьями, а сам сидишь в соцсетях или делаешь что-то по работе, то это – не встреча с друзьями. Если ты на работе, но мысли у тебя – о том, когда пойти на шашлыки, это не работа. Главное – это стопроцентная вовлечённость.

– Но ведь почему-то у огромного количества людей в современной жизни именно это-то как раз и не получается! Люди устают от общения, не радуются тому, что с ними происходит, а уж о вовлеченности не стоит и говорить.

– Нужно качественно делать свою работу и отвечать за результат. Часто сталкиваешься с людьми, которые делают свою работу не на 100%, а просто формально отбывают время, чтобы получить деньги. Это печально. И мне кажется, это неправильно. Меня, например, моя работа очень увлекает. Поэтому я не могу делать ее формально. Мне интересно, мне хочется, чтобы было как можно лучше. Если кому-то не так повезло, и он вынужден заниматься чем-то, не настолько ему близким, ожидать конца рабочего дня, все время глядя на часы, – тогда не будет, мне кажется, хороших результатов ни в чем.

– На репетициях вам приходится бесчисленное количество раз повторять одни и те же моменты, тем более, по просьбе солистов. Кому-то такая работа могла бы показаться занудной. Способность глубоко погружаться в музыку даже на репетиции – это навык? Это нарабатывается?

– Нарабатывается терпение. И если поначалу, может быть, было желание после седьмого повторения сказать: «Ну сколько же можно!», то сейчас я подумаю, что это я не нашла возможности объяснить. Все люди разные, к каждому из певцов нужно найти ключик. Я знаю случаи, когда люди работают «от противного»: если со второго раза не выходит, концертмейстер говорит певцу: значит, ты плохо работал дома, иди дорабатывай. Кто-то при таком подходе «выплывает», а кого-то придется «спасать». Некоторым этот подход близок, мне – нет. Я стараюсь сделать максимум зависящего от меня. Может, я переоцениваю свои силы, и от меня не так много зависит, но… Наша работа заключается в этом: нужно понять, где и что в исполнении вокалиста «не то», почему оно «не то», затем сообразить, как это «не то» можно исправить, а потом найти понятные слова и объяснить все это певцу. Каждый из нас уверен в том, что он – лучший. Кто-то об этом кричит на всех площадях, кто-то нет. Но если это уходит в глубокий крен: я  – лучший, мне все можно, что б я ни делал, это будет классно, это – путь вниз и в «никуда». Но и выходить на сцену с неуверенностью: «а может быть, я не могу, а я, наверное, не умею» – нельзя, результата не будет. Нужно искать баланс, и это непросто.

– Чем вы отличаетесь от европейских концертмейстеров, которых вам приходилось видеть?

– Я не присутствовала за границей во время работы концертмейстера с певцом. Да это и не очень-то принято. Это индивидуальный, даже интимный процесс, и если его выносить напоказ, он все равно не будет таким же, как тет-а-тет. А на концерте – это уже выступление, а не повседневная работа. На концерте мы оцениваем личность – насколько она ярка, интересна, профессиональна. И мы не знаем, как эти артисты, которых мы видим на сцене, работали и готовились.

opera_AK_titovitch

Играть и вдохновлять – в стенах Оперного это делать лучше всего!

– Мир все время меняется, и даже в Опере, хранящей традиции, нужно быть актуальным, новым для зрителя, созвучным его нынешним настроениям. Достаточно ли Опера защищена от «маркетинговых фишек», продаж, тщеславных амбиций и соответствующих взаимоотношений между людьми? Музыкант может быть просто музыкантом, или должен быть еще кем-то – организатором, бизнесменом, маркетологом?

– Мне кажется, Опера страдает от нехватки рекламы, вообще классическая музыка очень от этого страдает. Поэтому она у нас не так популярна, как в Европе, хотя и там все не безоблачно.

– Можно ли привыкнуть к сцене?

– Чтобы выходить на сцену как выносить мусор? Нет! Если появляется рутина, то лучше со сцены уйти. Конечно, если есть какой-то безумный страх, который мешает петь, играть, танцевать, декламировать, тоже лучше этим не заниматься. Сцена и рутина несовместимы. Должен быть здоровый адреналин, без которого нет общения с публикой, нет обмена энергией. Это такая «взаимовертность». Не интра-, не экстравертность, а что-то, что идет со сцены в публику, и от публики потом есть отдача. Бывает, что публика «тяжелая». Вроде все ей отдаешь, вроде хорошо принимают, но нет этой обратной волны. А бывает, что публика «теплая», и ты выходишь и понимаешь, что ты – с ней вместе в этом выступлении, и вы идете в одном ключе. Не знаю, от чего это зависит. Это необъективные вещи.

– Что сложнее: аккомпанировать или играть соло?

– Соло и аккомпанемент – это разные вещи. Из-за многих факторов. За счет того, что в аккомпанементе много функций поддержки, сомузицирования, направленности на солиста. Где-то нужно пойти за ним, где-то – его повести. А соло – это ты на сцене один. И публику тебе нужно держать в одиночку. И ты должен все заполнить энергетикой. Это непросто. С оркестром же – это вообще третье. Оркестр – это огромная махина, 60 человек, бывает, и больше, и с ними нужно «идти в ногу». Но основная функция, сольная – на тебе. Не знаю, что сложнее. Это все в разной степени интересно.

opera_AK_titovitch

Работать с певцами, которые знамениты во многих странах мира – это очень захватывающе!

– Бывает, что играете для себя?

– Очень редко. Понятно, что невозможно играть 15 часов в сутки. Но, например, в отпуске можно поиграть для души.

– С чего началась ваша опера? И ваша музыка?

– Моя музыка и моя опера начались немножко в разное время. Музыка началась еще до моего рождения, потому что мои родители – пианисты.

– Стать музыкантом, если родился в семье музыкантов – это карма?

– Есть семейная легенда, по которой меня в 4 года якобы спросили: «Деточка, а вот ты хочешь играть на рояле?». И я будто бы ответила «да». Я этого не помню, конечно же. Думаю, скрипку мои родители не рискнули мне предлагать: маленькие скрипачи учатся тянуть одну ноту очень долго и фальшиво. Поэтому родители просто побоялись бы, понимая, о чем речь.:-) Меня отдали в специальную школу им. Н.Лысенко, где преподают общеобразовательные предметы параллельно с музыкальными. И с той поры было понятно, что я свяжу жизнь с музыкой.

– В школе Лысенко дети чувствуют свою уникальность?

– Там есть ощущение определенной элитарности. Прежде всего, это отношение к ребенку как к очень уважаемому существу, уникальному, единственному. Но не все дети выдерживают. Когда я была маленькая, помню, все на улице играют в «казаки-разбойники», а мне нужно доучить этюд. И я сижу, доучиваю. Есть определенная ломка в этом. А кто-то думает: да ну, зачем оно мне надо, лучше я пойду в «казаки-разбойники» поиграю! Кто-то решает, что это просто «не его». Поэтому далеко не все, кто учился в школе им. Н.Лысенко, становятся музыкантами.

opera_AK_titovitch

К работе в Опере, концертам в Европе и известности иногда нужно готовиться с самого детства. Хорошими пианистами становятся не за один день

Можно окончить музыкальную школу и даже Консерваторию, но все же бывает момент, когда выбираешь, остаться ли в искусстве или уйти в более приземленную профессию. Вы оказывались перед таким выбором?

– К окончанию школы я уже знала, чем хочу заниматься. И очень рада, что так и произошло. Я сейчас вижу: 15 – 16-летние дети знакомых, которым скоро куда-то надо поступать – они вроде тяготеют к чему-то, но как-то не совсем… Я же была очень увлечена, мне было интересно. Я определилась, знала, чем хочу заниматься, знала, к чему стремилась, все для этого делала: читала, слушала, играла, впитывала знания как губка везде, где только можно было… Поэтому такого выбора у меня не было.

– Что должно случиться с человеком, чтобы у него в 15 – 16 лет открылся интерес к опере? Кроме того, что он должен быть из семьи музыкантов?

– Не знаю, что должно случиться. И семья музыкантов совсем не обязательное условие. 🙂  В старших классах школы я стала учиться по концертмейстерству у Галины Владимировны Дуденковой. Она параллельно работала в Оперном театре, и ей удалось меня заинтересовать. Сейчас мы с ней коллеги. Хотя в школьные годы мы все не особо любили оперу. То есть, ходили на оперы постольку-поскольку. Например, проходим по музыкальной литературе «Аиду» – и идем слушать ее в театр. Моя учительница рассказывала нам что-то о работе в Опере, о солистах, о каких-то смешных случаях. Стали обсуждать в классе просмотренные оперы, что-то с профессиональной точки зрения, что-то – просто как зрители… Меня это все очень живо заинтересовало. И в 16-17 лет я уже определилась, что хочу работать в Опере, с солистами. Вот сейчас дети знакомых, подростки, когда приходят в театр, воспринимают все совсем не так, как мы. Много внимания обращают на внешний вид. Им очень важна «картинка». Я не помню такого, чтобы мне были настолько важны костюмы, декорации… Нет, конечно, если выходила главная героиня, которой по сюжету 18 лет, а на самом деле ей – хорошо за 50,  доверия к происходящему на сцене у меня не было. Но, бывает, спрашиваешь у знакомых подростков: что понравилось, что не понравилось? И слышишь что-то совершенно неожиданное: какие смешные были рукава у артиста… Думаешь: где там были эти рукава, ведь ты-то на них даже и не глянул! Или обращают внимание на несоответствия: мол, вот роль у артиста – героическая, мужественная, а голос плачущий был. Тут слушаешь, чтобы артист все ноты спел… А оказывается, на юного зрителя что-то совсем другое производит впечатление, иногда очень неожиданное!

– Почему вы не уехали заграницу?

– Не было такой цели. Я всегда хотела жить и работать в Киеве, в Оперном театре. Киев – мой родной город, я очень его люблю. Здесь все мои друзья, родители, любимая работа, и начинать с нуля строить что-то где-то я не вижу необходимости. Это огромный риск, стресс, и пока я не очень понимаю, для чего это нужно.

– Почему у кого-то мечта работать в Опере сбывается, а у кого-то – нет?

– Мне кажется, это так в любом деле. Если человек чего-то очень хочет, то он очень много работает и находит пути достижения того, к чему стремится. Нельзя просто лежать на диване в направлении мечты. Есть много пассивных людей: нужно вот это выучить – выучили, нужно сделать – сделали. А кто-то делает всегда чуть больше.

– В Оперу обязательно приходить в вечернем платье?

– Желательно не прийти в шлепанцах и в купальнике, образно говоря. И не разговаривать, не шуршать чипсами во время спектакля. Все остальное нормально. Хотя в какой-то степени восприятие оперы зависит и от выбора гардероба – подбирая соответствующий наряд, зритель уже настраивается на определенную волну.

– На что стоит решиться сходить в Оперу, если тебе – 14 – 18? 20 – 25?

– Это должно быть созвучно чему-то, чем человек интересуется. Прочитал книжку, посмотрел фильм – такой, что и опера есть об этом, – вот тогда это может быть интересно! «Решиться» можно на «Кармен», «Травиату», «Риголетто», «Севильского цирюльника», «Евгения Онегина», «Алеко»… «Запорожец за Дунаем» и «Наталка Полтавка», хоть и не оперы, а музыкальные комедии, будут интересны всем: это вечная украинская классика, с большой долей юмора.

Интервью: Полина Аксёнова
Фото: Александр Кузьмин
Ретушь: Мария Парамонова