Close Sidebar

Teennews

girls talks, style life, интервью, лонгрид,

02.03.2017

прочитати російською

опубліковано: 12.10.2016 21:30

Альона Алимова — вітер, який може увірватися у твою голову і влаштувати там якісний переворот, і жах інтроверта. Якщо у вас із нею різні темпераменти, якщо твої емоції тяжіють до нуля, але зустріч із Алимовою неминуча, то в тебе проблеми, тому що Альона — це вибух. Альона Алимова — не лише популярна актриса, зірка серіалів «Коли ми вдома», «Гречанка» та інших, а й відомий режисер. Як ці два «я» в ній уживаються, напевно, вона й сама не знає, а в її друзів навряд чи варто про це питати: і так всі в курсі, що Алимова вміє перетворити буденні історії в непередбачувані та зробити з них кіно.

Щойно Альона закінчила монтувати фільм «Цабр», зйомки якого почала в Ізраїлі 4 роки тому, у вересні 2012-го. Вона знімала весь матеріал разом із режисером Альоною Єляшович. Героїня Альони Алимової, її альтер-его – це дівчина, яка подорожує ізраїльськими містами. Вона запитує в різних людей, що для них означає бути євреєм, спостерігає за реакціями, чує захоплюючі історії…  І записує їх на камеру. Фільм — документальний, своєрідний vox populi, хоча Альона в ньому працює не просто як ведуча, а й як актриса. У поєднанні документального та ігрового підходів вийшло пізнавальне авторське кіно — стрічка, яка дає всім глядачам можливість побачити «нестандартний», людяний, живий Ізраїль. Перед тим, як фільм відправиться на кінофестивалі, Альона розповіла, що надихнуло її на роботу із непростою темою єврейства.

— Альоно, на цю тему взагалі дуже важко думати і говорити, якщо це не стосується тебе особисто. Ти ж своєю присутністю у фільмі «змішала карти» — адже, фактично, ти неєврейка. До того ж, пройти повз тему ти навряд чи могла, бо це ж і справді історія твоєї родини. Чи ти погодишся із цим: якщо ти неєврейка, твоя присутність у кадрі все ж таки може здатися провокаційною?

— Чомусь у нас, на території СНД, настільки зациклені на цьому питанні: мовляв, якщо в тебе лише тато єврей, отже, ти не є євреєм. Але це — внутрішнє самовизначення. Я виразно відчуваю зв’язок із цим народом… Це частина мене. Якщо загалом  розглядати це питання, євреї — це від слова «евер» — перехід. Зі звичайного стану до Бога. Коли людина починає пізнавати Творця, то вона вважається євреєм. Усякий, хто вирішив у своєму житті переходити із «тваринного», матеріалістичного стану до духовного, називається євреєм. Тому ось ці всі питання з антисемітизмом – я вважаю, це все ігри, комусь вигідні.

— Ось цей стереотип: мама — неєврейка, значить, ти — гой…

— Це так – за якимись там законами, які були прийняті з часом, але спочатку такого не було. Була причина — війни, і щоб зберегти чисельність, вважалося: якщо жінка народжує немовля, неважливо від кого, то воно є євреєм. Не пам’ятаю дослівно, треба почитати…

alyona_alymova

— Це релігійний догмат?

— Так, релігійний… Та є й історичні передумови, в Ізраїлі ж це все дуже пов’язано. Наприклад, там немає Конституції, замість неї — Тора. Тому якщо ми говоримо про єврейство і про Ізраїль, там ці речі дуже тісно переплетені.

— Буває, що ти там розумієш: ось ці люди — неєвреї?  

— Ні, такого немає. Це — багатонаціональна країна: марроканці, ефіопи, європейці… Ти ніколи в житті не зрозумієш, турист це чи єврей. Я зустрічала там і китайців-євреїв, і кубинців…

— А от якщо людина приїхала туди жити з якихось причин, і вона — неєврей?

— Це проблематично, наскільки я знаю. Навіть якщо виходять заміж за місцевого, за ізраїльтянина, потрібно довго робити документи, перевірки дуже серйозні… Але я вважаю, що нормально, коли держава захищає себе. А в плані того, чи можна там жити – так, будь ласка, прекрасно! Якщо тобі підходить це місце, чом би й ні? Багато євреїв там не живуть, тому що їм не подобається клімат. Або така велика кількість євреїв на території…

— Кіно — вийшла динамічна картинка, люди із задоволенням таке дивляться. А от особисто тобі навіщо потрібен був цей фільм, окрім професійних мотивів?

— Фільм — тому що він автоматично народився. У мене є співрежисер, Альона Єляшович. Я була в Ізраїлі й по скайпу розповідала їй про пригоди, які зі мною відбувалися. І взагалі, це ж інша культура, інші традиції… Було дуже цікаво! І вона каже: а давай зробимо такий фільм. І за мотивами моєї власної історії ми вирішили його зняти. Про дівчину, яка дізнається про своє походження та їде до Ізраїлю зрозуміти, що таке бути євреєм. Але, фактично, це моя історія, і це абсолютно щиро. І, напевно, це лише для того, щоб поділитися і показати, що я там пережила.

— А для себе відповіді знайшла?

— Відповіді насправді настільки різні… Кожна людина, яку ми запитували, говорила нам щось своє. Узагалі, в Ізраїлі будь-яка людина — це окрема історія, про будь-кого можна зняти документальний фільм. Тому що це — різні країни, представлені в одній. У нашому фільмі це видно. Люди кажуть: я з Польщі, я з Бразилії… Дійсно, можна сидіти у кав’ярні, і з восьми столиків буде зібраний цілий світ, різні континенти. Для мене це — внутрішня відповідь, відчуття, я навіть на можу це висловити.

— Тобі було важливо, коли ви знімали, отримати якісь враження про Ізраїль або щось зрозуміти для себе, стикнутися з усім цим?

— Дуже важливо! Усі ці шабати: можна вийти і знімати кіно про кінець світу, тому що вдень у суботу нікого немає на вулицях, жоден магазин не працює, ніхто не їздить… Спочатку для мене це було важко, я взагалі не розуміла, як так можна… Адже у нас звикли: треба працювати або піти кудись, все в русі. І я не розуміла, як так! У мене було внутрішній спротив. Там навіть є сайти — у суботу заходиш на них, а вони пишуть: вибачте, ми в шабат не працюємо. Потім я зрозуміла, у чому сенс: коли ти навмисне зупиняєшся, занурюєшся в тишу… Ось просто… І потім… О восьмій годині вечора в суботу все починає відкриватися, працювати, і це начебто нове дихання. У мене стільки ідей там народжувалося, не лише щодо кіно! Це дуже правильно: трохи відсторонюватися від матеріального світу, завмирати, щоби потім із новими силами знову вступати… Це дуже класно, це неймовірно! Є момент, коли ти відділяєшся, а не весь час біжиш, біжиш…

— Дивно, що ось цей «стоп» є саме в єврейській культурі, про яку кажуть, що в ній так притаманно турбуватися про заробіток, фінанси, гроші…

— Так… Як на мене, саме тому вони і заробляють! Тому що, дійсно, не видихаєшся, можеш спокійно провести цей час…

— Ізраїль і той досвід, який набули євреї в СРСР до того як виїхати — як це уживається у твоїй свідомості?

— Чимала частина складу першого парламенту — люди з Союзу. І Голда Меїр, яка стала потім прем’єр-міністром Ізраїлю… Є історія, її спогади про те, як на Бессарабці забивають двері її будинку… І потім, кібуци — це все організували вихідці з СРСР.

— У цьому сенсі досвід СРСР щось значить для Ізраїлю?

— Так, тому що СРСР — ідея в чому була? В об’єднанні. Усі рівні, соціалізм, загалом. А для побудови нової держави це дуже важливо!

alyona_alymova

— Вихідці з Радянського Союзу щось привнесли до ізраїльського життя?

— Звичайно. Була ж ідея, що Ізраїль — це молочні ріки, кисільні береги. Або країна меду та молока. Євреї, які приїжджали — це ж, здебільшого, інтелігенція: лікарі, вчителі звідси, — вони приїжджали туди, у перші хвилі репатріації, — там була руїна. І вони відбудували! Вони знаходили нові професії, наприклад, училися вирощувати хліб або робити вино: прості господарські роботи, для інтелігенції невластиві. Радянський Союз у цьому зіграв свою роль.

У Торі й Танасі земля Ізраїлю близько 20-ти разів названа «землею, що тече молоком і медом». «… мед і молоко у тебе під язиком» — із цими словами звертається Всевишній до народу, общини Ізраїлю, яка в книзі «Пісня пісень» змальовується в образі коханої. «Мед і молоко» уособлюють Тору та її приємний — і Небу, і душі людини — смак. Таке визначення Землі Ізраїлю розкриває нам унікальну сутність Ерец Ісраель: на ній і лише на ній із особливою силою, особливими фарбами проявляється можливість осягнення Тори, любов до Творця і усвідомлення, що Він — Єдиний.

.

— Звідси люди їхали з відчуттям, що вони щось залишають, втрачають, а туди приїхали в нове життя…

— Слухай, я зараз подивилася фільм, дебют Наталі Портман як режисерки та сценаристки. Подивися, класний. Наталі Портман народилася в Єрусалимі і в сім років переїхала до Нью-Йорка. І вона зняла фільм «Повість про любов і пітьму» — там сім’я, вона грає дружину. Вони переїжджають із Рівного до Ізраїлю на початку Другої світової, і там облаштовуються… Це дуже показовий фільм, вона адаптувала книгу письменника Амоса Оза. Начебто він — син вихідців з СРСР, із України, значить. Там були свої труднощі… Адаптуватися в країні… І Наталі Портман дуже добре це показала.

— Вони їхали звідси від чогось «поганого», гірше нікуди, а туди приїжджають — і це якесь оновлення…

— Не лише «гірше нікуди»… Євреїв стільки ганяли, що у них це виживання — воно в усьому… Переїзд — це крок до мрії! У 90-х роках звідси виїжджали зі зрозумілих усім причин: тому що розвалився Союз, і було неясно, що тут буде далі. Це взагалі така нація, яка схильна до переїздів, схильна весь час кудись пересуватися…

— Але в 90-х немало тих, хто перебрався до Ізраїлю, долучилися до релігії. А ті, хто виїхав тоді до Штатів — вони були змушені адаптуватися до звичайного американського життя…

— Навіть зараз, коли їдеш до Ізраїлю, можна надіти кіпу. Я бачила дуже багато таких прикладів. І багато людей саме через це туди і їдуть. Адже є ідея: як усі євреї зберуться на ізраїльській землі, тоді прийде Месія. Є люди, які навмисне туди їдуть, виступають за об’єднання всіх євреїв… Тобто, саме з ідеологічної причини. Є ті, хто їдуть за матеріальним поліпшенням… Можна всіх зрозуміти. Знаєш, я думаю, яка б причина не була в зовнішньому світі: «Я вирішила, що в мене буде вища зарплатня», або «Я вирішила присвятити своє життя єврейству» — неважливо, бо є набагато глибші причини. Ми не одні в цьому світі, ще є Вищі Сили, які нас до чогось спонукають…

— Як вважаєш: щоб сильніше відчути свій зв’язок із цією силою, усе ж краще бути в цій спільноті в Ізраїлі, чи ні?

— Звичайно, якщо там бути, набагато легше, наприклад, дотримуватися шабату чи ще якихось таких речей, тому що в Ізраїлі цього багато, так живе країна. Неважливо, де ти знаходишся, можна дотримуватися і в Києві, і в Нью-Йорку… Я знаю, що мій прадід хотів виїхати якраз до Нью-Йорка. Але не поїхав, тому що у нього був дуже поганий зір, і його не взяли на корабель… А його брата взяли. І я тепер можу зрозуміти, чому мене так тягне до Нью-Йорка, — я тільки нещодавно це усвідомила — тому що мій прадід колись цього хотів. А мені тепер хочеться реалізувати його мрію.

— Для єврейської молоді взагалі пропонується багато різних програм, які допомагають розвивати себе. Ти брала участь у деяких із них. Як вважаєш, люди хочуть тільки практичного ефекту, чи, може, для когось це є способом ідентифікації себе в єврействі?

— Неважливо, який мотив у людини, як вона до цього прийшла, як там опинилася… Серйозно! Можна придумати все що завгодно! Але там завдяки цим програмам стикаєшся з культурою й відкриваєш у собі щось нове, це точно. Я не кажу, що всім усе подобається. Дехто абсолютно проти! Хтось каже: ніколи не поїду і не залишуся. Але, у будь-якому випадку, це дуже впливає на життя — я бачу по інших.

— Ну, просто поїхати, повчитися, набути навичок…

— Так не буває. Усі через щось проходять. Це — певні складності, випробування, різні речі. Від психологічних до фізичних. Наприклад, там дуже спекотно. Нестерпно спекотно. Я після літа, проведеного в Ізраїлі, узагалі більше ніякого літа не боюся! Комусь психологічно важко, тому що там — зовсім інший світ. Летіти лише 2 години 45 хвилин, а потрапляєш у інше місце! Пам’ятаю по собі: у мене був культурний шок. Потім до цього звикаєш: свідомість розширюється. Уяви: твоя свідомість розширюється! Із цим же потрібно якось жити! Це потрібно приймати! А тут в один момент: виходиш із літака — і все інше! Сидиш у кав’ярні — і навколо білі, чорні, жовті, різні, у кожного свій характер. До того ж, ізраїльтяни дуже відкрито висловлюють емоції. Посваритися — це за милу душу. Ніхто не буде там поводитися «а-ля пристойно». Усі відкриті. Вони тебе дуже радо приймають або дуже непривітно не приймають. Безліч таких речей… Відчувається це все… Військові, які впираються тобі в ногу дулом, коли ти виходиш із автобуса. І жоден не зверне на це уваги: нормально, військові з автоматами ходять…

— У інших країнах люди теж бувають дуже емоційними… Чим Ізраїль особливий?

— Мені не обов’язково було сидіти там 10 місяців, я могла поїхати звідти раніше, але я захотіла дійти до кінця. Я люблю завершувати справи, і, знаєш, як це зараз модно: усілякі психологічні тренінги… Так ось, для мене це був свого роду тренінг… Виклик… Я дуже багато там пройшла. Для мене це було й очищення, і надбання… Дуже багато іншого досвіду! Ізраїльтяни більш відкриті, навіть більше, ніж іспанці… В Ізраїлі інакше ставляться до жінки… Усе інше… У двох реченнях не розкажеш. Розумієш… Я приїхала, і мені там хтось сказав: «Тут люди дуже відкриті, вони всім допомагають, вони відкривають спокійно свої будинки…». Я не повірила в це! Ми, українці, настільки звикли жити закрито… Зараз, опісля Майдану, люди більше стали відкриватися. Але взагалі… У мене були зйомки в Чорногорії, і літак у Тель-Авіві приземлився пізно, о 2 годині ночі…

— …це коли ти потрапила до будинку незнайомої ізраїльтянки?

— Так. Вона каже: «Слухай, у мене є кімната, ти можеш переночувати!». Це було для мене відкриттям! Потім ми з нею подружилися, вона запрошувала мене на шабат, ми спілкувалися… Мені сказали, що це — через військові справи, але загалом в нації це є: порука один за одного, допомога. Це те, завдяки чому євреї взагалі вижили. Якщо подивитися на історичні події, вища сила немов підштовхувала їх до цього об’єднання. Величезна тема!

alyona_alymova

— Чимало євреїв, особливо пострадянських, досі намагаються уникати думок про своє єврейство, і, тим більше, розмов. Питання самоідентифікації для них буває дуже болючим. А ти ось так запросто виступила на весь світ, розповівши свою сімейну історію. Це було для тебе легко? Чи ти зважувалася, перш ніж публічно заговорити про це?

— Ні, я не зважувалася. Бо якщо існує внутрішній імпульс…

— Чим ти думала?!

— Нічим. Я взагалі не думаю. Ну, намагаюся не думати. Адже як я починаю про щось думати, це вже поганий знак! Мені краще не замислюватися. Внутрішнє поривання, імпульс… Крім того, я не те щоб категорично проти, але не вітаю всілякі страхи і вважаю: якщо є страх, його потрібно шляхом якихось активних дій долати.

— Батьки тебе за комір не взяли, не сказали: «Альоно, чому такий фільм?»

— Ну, я вже в такому свідомому віці, що за комір… Та мене й у дитинстві особливо не хапали. Це настільки цікавий проект, що всі виступили «за». Я знаю, чому… Дійсно, цей страх живе… Він передається з покоління в покоління… Я дізналася, що мій тато — єврей, мені так «шепнули» це, коли мені було 20 років, а до того я взагалі не знала. У нашій родині це приховували, оскільки під час Другої світової німці розстріляли сестру моєї прабабусі.

— Навіть у твоїй родині не говорили. І ось, з’являється Альона й розповідає всьому світові… Що би сказала на це твоя бабуся…

— Думаю, вона би тільки зраділа. Про це, звісно, не розмовляли в родині… Я іноді думаю про це, у мене є запитання, і я шкодую, що не можу поспілкуватися зараз із бабусею, оскільки її вже немає…

— Адже йдеться не про те, що ти сама для себе дізналася про це. Мова про те, що ти зробила фільм. Зробила особисту історію публічною.

— Тому що, слухай… Якщо залишити розмову про внутрішні поривання… Коли я приїхала з Ізраїлю, я всім друзям розповідала, яка це країна… І я пам’ятаю, ми з подружками сиділи в кав’ярні, і я говорила їм: «Я повинна вам показати!». У неділю ми сиділи за кавою, у вівторок ми вже летіли до Ізраїлю, тому що мені хотілося їм показати цю країну саме так, як побачила її я!

— Складно уявити, що ти не змогла би зробити цей проект без заяв про свою особисту історію, пов’язану з єврейством. А так і євреї можуть сказати, що ти гой, напівкровка…

— Люди завжди щось кажуть. Мені якось все одно. Я хотіла показати країну не з того боку, із якого ми бачимо її в новинах, тому що я сама через це пройшла. Новини показують одне, вичавлюють найстрашніше, шокуюче, а насправді все геть інакше! Інший світ. Усі живуть якимось своїм життям… Показати… Дати можливість глядачеві стикнутися з іншою стороною.

— Там же ж євреї не бояться говорити про своє єврейство.

— Там – ні.

— А тут?

— І тут, мені здається, також ні.

alyona_alymova

— Ми з тобою зараз у кав’ярні внизу Андріївського, і тут поруч, на площі, до революції 1918 року були торгові ряди. Священик Олександр Глаголєв із храму внизу узвозу, духівник родини Булгакових, ходив розбороняти людей, коли вони влаштовували єврейські погроми.

Жорстокої осені 1905 року свербіж погромів і вбивств знову виплеснув людей на вулиці. У розлючені людські маси в повних обладунках і з хрестом і хоругвами в руках вторгається невеликий хресний хід. Очолюють його настоятелі православних храмів Олександр Глаголєв та Михайло Єдлинський. Через Контрактову площу і Гостиний ряд хресний хід прямує до єврейських крамничок. Вони закликають натовп не займатися цією злою, нехристиянською справою. Дехто взнає своїх наставників, знімає шапки. Натовп коливається, рідшає, поступово розходиться. І так було не раз.

Геннадій Мєш, редактор видання «Російський Глобус», Чикаго

— Він, до речі, знав іврит.

— Так, тоді священики обов’язково його вивчали. Загалом, хтось когось на ринку зачепив — і це вже був погром. А потім, уже в 70-х, багато хто намагався одружитися так, щоб змінити прізвище, аби ніхто не знав, що він — єврей… І зараз теж є люди, які живуть такими стереотипами!

— Слухай, ну в кожного повинен бути свій досвід. Ну, реально! Кожна людина вільна вибирати, що їй хочеться, як вона відчуває… Узагалі, у мене не було якихось стереотипів із приводу євреїв. Але мені було дуже цікаво: що це таке, як це… Якийсь зовсім інший світ, інші традиції. Це класно — пізнавати щось нове, відкривати його для себе, якщо є така можливість… Я розумію людей, але нехай вони говорять, яка різниця… Хтось хоче це в таємниці тримати… У мене така професія, що потрібно самовиражатися. Може, лише завдяки цьому, а так, хтозна, раптом я би теж мовчала… У будь-якому випадку, світ стає таким інтегрованим, що зараз геть неважливо, хто ти. Я дивлюся — взагалі, змішані шлюби, діти в них народжуються… І в євреїв є змішані шлюби! Це — життя, шляхи Господа незвідані, і замикатися на чомусь — це… Я за таке: якщо ти можеш відкрити щось нове в собі, потрібно це зробити. Я розумію тих людей, які бояться… Ось у Європі, до речі. Я була у Франції кілька місяців тому і розповідала своїм друзям-французам про це кіно. І вони мені: «Ти що, Альоно, як ти можеш так легко про це говорити, це ж дуже небезпечно!». І вперше за весь час я всередині відчула якийсь переляк… Чесно, я ніколи про це не думала! Для мене немає різниці, хто там чорний, китаєць, африканець, єврей… Усі люди гідні поваги. У Ізраїлі в мене є друзі — євреї та араби!

— Лише кілька десятиліть тому єврей не міг вивчитися у ВНЗ у Києві, потрібно було їхати в маленькі містечка, щоб там здобувати середню спеціальну…

— Зараз інший час. Усе настільки змінюється! Насправді, усьому цьому є набагато глибше пояснення, ніж просто вважати, що антисемітизм виник, бо хтось «інший». Ні! Там є глибоке пояснення, чому так потрібно. Антисемітизм, погроми — вони підштовхували євреїв до іншого: до об’єднання, до переїзду. Друга світова війна спонукала їх побудувати державу, вибити цю землю, врешті-решт. Без цих темних подій не було би багатьох світлих.

alyona_alymova

— Справді є ось це зовнішнє, «популярне» єврейство — із навчальними програмами, із рідкісними поїздками до Ізраїлю, із обережною, поверхневою, нерелігійною самоідентифікацією, і єврейство як таке: релігійне? Ти розділяєш це для себе?

— Розділяю, оскільки це дуже помітно, наприклад, у Ізраїлі — хто релігійний, а хто ні. Коли приїжджаєш до Єрусалиму, це видно: на зупинках жінки з книжечками моляться, у автобусах моляться… Це класно! Це прекрасно! У цьому є унікальність! «Мода» на єврейство? Чом би й ні! Заради Бога. Навіть якщо людина неєврей, та їй подобається спілкуватися з євреями — нехай! Це обмін! Тим паче, існували ж праведники світу, які рятували євреїв — завжди були такі люди… За весь цей час гонінь зараз «відігратися» — це навіть нормально. Ну от було так, тепер — інакше! Узагалі, у євреїв досі є така риса — приховувати. У Ізраїлі навіть мільйонери їздять на Mazda 3, це максимум. Коли я там побачила Porsche, я мало не зомліла, бо там не прийнято виставляти це напоказ.

— У кіно видно: коли ти питаєш у людей, чи ти єврейка, чи ти виглядаєш, як єврейка, вони якось насторожено реагують…

— Є якась обережність, тому що Ізраїль — держава, яка перебуває у стані перманентної війни, є багато всіляких обставин… От зараз на вулиці в Києві побачила жінку, у неї на Айпаді — іврит, слова. Я, зі своєю звичкою до відкритості, питаю: «Ви що, їдете на заняття з івриту? Ви, напевно, іврит вивчаєте?!». Вона на мене дивиться. Я їй: «Та я теж іврит вивчала! Ви куди ходите? Напевно, в ізраїльський культурний центр?». Вона така: «Так, я туди ходжу…»… І дуже швидко пішла, бо їй було некомфортно, вона не зрозуміла мого мотиву…

— Євреї часто не розуміють, як про це всім можна відкрито говорити.

— Ну а якщо я китайську почну вивчати?! Або ось у школі я фарсі вивчала… І що? Узагалі, це все — протиставлення себе іншому світу. Я — за інтеграцію, за відкритість. Я й сама потрапляла в не дуже приємні ситуації через єврейство, я деякі речі розумію. Але ось це бажання поділитися тим, що я бачила, набагато більше, ніж якісь внутрішні неприємні відчуття або чиїсь погляди, усі ці «що про мене подумають». Якось під час зйомки дівчина-гример мені розповідала: «Я от працювала з релігійними євреями, якась зйомка, і це жах: ти уявляєш, вони ж ходять у перуках, ці жінки…». Чому вона вважає, що це «жах»? Тому що не знає, у чому суть питання. Цьому всьому є причина! В іудаїзмі найспокусливіша жіноча «частина» — це волосся! Тому його не можна показувати чоловікові. Чоловік спокушається саме цим. І якщо я — заміжня жінка, я повинна його ховати. Для кожної ось такої деталі є багато причин, і їх набагато більше, аніж ми зазвичай беремо до уваги.

— Ну так, але й єврейську жінку, яка ось так відкрито, на камеру, готова обговорювати питання єврейства, уявити складно… А ти так сміливо увійшла в цю ситуацію!

— Це через мій характер. Для мене це: «О, прикольно! Ну, давайте фільм знімемо!». Я зняла свою історію. Не для них! Кожна творча людина все робить для себе! Тільки для себе! Якби мені це не було цікаво, не цікавило б і мою співрежисерку Альону, цього проекту не було б. Нам було прикольно, і ми робили це, у першу чергу, для себе, а потім уже — для когось. Але це лише через характер, розумієш? Якби я виявила, що моя бабуся — латиноамериканка, я точно так до цього всього підійшла би.

— Безліч людей дратує лише слово «єврей». А ти береш і входиш у все це… Причому, запросто.

— Я знаю, я стикалася… Напевно, у цих людей є якісь причини на те. Але ось навіть у православ’ї, коли я стикаюся з тим, що починають «лаяти євреїв», мені це здається певним невіглаством, тому що християнство виникло з іудаїзму, і святі, апостоли були євреями. Не кажучи вже про Ісуса Христа. Можливо, для когось це суперечливе питання, але очевидні речі заперечувати — це якось…

— Як твої єврейські родичі сприймали те, що твоя мати — неєврейка? Чи, може, твоя бабуся хотіла, щоб її син одружився з неєврейкою? Як ти вважаєш, із чим може бути пов’язана така згода єврейської матері?

— Моя бабуся виховувала своїх дітей у абсолютній свободі. Ніхто ні на кого не тиснув. У мене татове прізвище. І моя бабуся вийшла заміж за росіянина. Мою маму бабуся обожнювала… Не в кожній же сім’ї… Вони були ось такими людьми.

— Коли люди читають книгу Кузнєцова про Бабин Яр або інші спогади киян, багато хто замислюється над питанням: чому євреї пішли до Яру? У цій трагедії єврейська покірність оголилася, і світ став свідком чогось жахливого, що відбулося всупереч непротивленню. Що ти про це думаєш?

— Євреї — це борці… Складно сказати, чому вони туди йшли, але покірність — це точно не єврейська риса. Напевно, на те були якісь інші причини…

— Цьогоріч — 75 років трагедії в Бабиному Яру. Але ж євреїв розстрілювали не лише там, а й у інших місцях. Що ти знаєш про це?

— Тітку моєї бабусі вбили під Харковом. Їх здала сусідка, яка дуже заздрила, що у бабусиної тітки були гарні речі, і коли її розстріляли, вона пішла і зняла з неї дорогу пухову хустку. Це страшно, правда?

— Там були масові розстріли?

— Так. На щастя, моя бабуся евакуювалася на Північ. Їй тоді було 14 років, вона поїхала разом із батьками. Після війни повернулися: бабуся потім навчалася в Харківському університеті. А Бабин Яр… Мабуть, вони до кінця не вірили, що їх будуть розстрілювати. Може, вони звикли, що їх постійно кудись переселяють… Може, є більш глибока причина, і вона пов’язана з вірою… Не думаю, що в євреїв є «комплекс жертви» або щось подібне. Це жертва для поколінь. Не «я ось зараз пожертвую собою», а обставини штовхали до того, щоби було ось таке. Після таких ситуацій відбуваються певні трансформації. Відбувається щось хороше, це однозначно. Є певна сила в кожному євреєві — сила характеру. І це не через те, чи ти чекаєш на Месію, чи ні. Просто вихований ось такий дух: протистояти обставинам. Навряд чи зараз таке трапилося би…

— Чим єврейство для тебе унікальне?

— Почуття гумору мені подобається! У Ізраїлі воно дуже незвичайне! Євреї — оптимісти. Так, вони можуть нити і скаржитися, але всередині знають, що якось упораються. Навіть у нерелігійної людини є віра у вищі сили, у те, що Творець допоможе, і є усвідомлення того, що ти належиш до обраного народу, і всі випробування — це ознака обраності. Тому що не кожен це витримає, не кожен народ так женуть… Їх же могли дійсно знищити! А вони є дотепер. Узагалі, я не люблю ніяку «обраність» — ні православну, ні єврейську, і вважаю, що кожна людина унікальна, і якщо вона існує на цьому світі, значить, для чогось важливого потрібна… Але ось ця внутрішня віра — я знаю, що вона у них є. Що зараз усе якось розрулиться, і буде «мазл».

[мазл, ідиш: талан — מזל]

Текст: Поліна Аксьонова,
журналіст

Переклад: Софія Телеховська

Фото: fb Альони Алимової

comments powered by HyperComments
Прочитать еще
Тинкорр в соцсетях
Напечатай и нажми Enter для поиска

© 2010-2017, ContentLab. Все права защищены. Использование любых материалов, размещённых на сайте TEENСORR, разрешается при условии ссылки на teencorr.com.ua. Для интернет-изданий обязательна прямая открытая для поисковых систем гиперссылка на http://teencorr.com.ua. Ссылка должна быть размещена в независимости от полного либо частичного использования материалов. Гиперссылка (для интернет- изданий) – должна быть размещена в подзаголовке или в первом абзаце материала.

Перейти к верхней панели