Close Sidebar

Teennews

girls talks, лонгрид,

04.05.2016

У мене ще з першого класу є подружка, якій декілька років тому зробили серйозну операцію. Звісно, після цього їй довелося забути про шкільні уроки фізкультури: лікарі заборонили навантаження, а індивідуальної програми занять школа запропонувати не змогла. І що ви думаєте, моя подружка зраділа, що тепер може спокійно пропускати фізру???

Я ще ніколи не бачила людину, яка б була так захоплена спортом, як Ліля. Наслідки операції і фізично, і психологічно повсякчас давали про себе знати. У Лілі боліло то тут, то там. Але вона із вражаючою цілеспрямованістю брала спортивну сумку та йшла до спортклубу.

Спортивний зал їй довелося пошукати – неправильно підібране безвідповідальними тренерами навантаження не раз вилазило подружці боком, і їй знов і знов доводилося лікувати то хребет, то м’язи. Але, змінивши декілька залів і тренерів, Ліля, нарешті, вибудувала собі систему занять, яка їй підходила та йшла на користь. І я, знаючи, що Лілі заборонені заняття спортом, не раз ловила себе на думці, що – ось, Ліля знову в залі, знову, як завжди, тренується, а я відліплюю свою дупку від дивану та повзу займатися… разом із нею. Не вона – разом зі мною, здоровою, а я – з нею. Так усе триває вже майже два роки, і я так і не розумію, чесно кажучи, хто з нас із Лілею насправді здоровіший.

Любити = займатися спортом

Мене мотивувала піти до зали думка про те, що я б не хотіла зустрічатися з хлопцем, який не тренується в спортклубі. Вміти підтримувати у формі своє тіло – це також є культура, це є річ того самого порядку, що й правильна вимова, і ввічливість, і вміння поводитися, й інтелектуальний та емоційний розвиток. Коли я зрозуміла це, мені стало ясно, що спортивний хлопець навряд чи зацікавиться дівчиною, яка не вміє слідкувати за своїми м’язами, не відрізняє тонус від гіпотонусу, а біцепс – від косих м’язів живота. Коротше, для мене початок тренувань був чимось схожим на черговий акт саморозвитку та самовдосконалення.

Ліля, з якою ми тренувалися в одному клубі, та наш тренер, які обидва прочитали купу літератури та статей про фізичні навантаження, розповіли мені багато цікавого про роботу та властивості м’язів, про обмін речовин, хімічні процеси в організмі, правильне харчування. Я з подивом побачила, що в цих питаннях розбираються всі, хто відвідує тренування. Мені не хотілося відставати, і я теж поступово стала розумітися на всьому цьому. Це робило мої тренування ефективнішими.

Через рік, як я стала тренуватися, я познайомилася – до речі, не в спортклубі! – зі своїм майбутнім хлопцем, ми стали зустрічатися. Він теж ходив до спортзалу, але в іншому районі міста. Звісно, згодом, коли він вже знав, що я люблю тренуватися в залі, це поглибило його повагу до мене. Але на початку нашого спілкування, коли він цікавився мною просто як гарненькою дівчиною, звісно, він одразу помітив «напрацьований» рельєф моїх м’язів, і йому вже було цікаво не тільки те, як я виглядаю, але й де тренуюся, і як якісно, і як довго… Сказати чесно, я не перетворювала спорт на тему для розмов із ним, тому що тренуватися люблю сама для себе, а не для теревеньок. Проте я відчувала, що мій хлопець дуже поважає цей мій образ життя.

fit

Щоб до 25 років отримати нездорове тіло, достатньо не займатися фізкультурою.

Любити = стиль життя

А у тебе як зі спортом? Ось мені дуже цікаві люди, які ним не займаються. Бо вони абсолютно не схожі на мене, а мені важко зрозуміти геть не схожих на мене людей.

Займатися спортом, у моїй уяві, це: піднятися вранці, розім’ятися, вийти на вулицю, пройти декілька кілометрів – неподалік мого дому є гарний розлогий парк, у якому можна й ходити, і бігати скільки заманеться. Потім – до школи, там – уроки фізкультури, не люблю їх пропускати. Після школи я обов’язково їду в спортивний зал. Ну, бувають дні, коли не їду, бо зустрічаюся з друзями або маю піти на якійсь захід чи додаткове навчання. Але п’ять днів на тиждень я точно буваю в спортзалі.

Не займатися спортом, як я собі це уявляю: не робити розминку вранці, не виходити бігати перед тим як піти до школи, забивати на уроки фізкультури й не мати абонемента до спортзалу. По-моєму, ці два стилі життя – настільки різні, що навіть розмовляти немає про що. Порівняти їх неможливо.

Як на мене, правильніше було б говорити не «займатися спортом», а «займатися собою». Адже заняття спортом – це скидається на щось професійне, а в спорті я точно не професіонал, і не збираюся заробляти тим на життя. А те, що спорт – це заняття собою коханою, — це правда! Не займатися спортом – значить, не любити себе, а для дівчини це неправильно й недобре.

Любити = відчувати вдячність

Мої подружки в залі дуже хвилюються через свої фігури, замотуються в прозору плівку перед тим як піти на тренажери, і все таке. Деякі ходять до зали заради знайомств із хлопцями, але в мене це викликає тільки усмішку. Чому? Бо хлопці й тонка фігура – це не те, чим забита моя голова. Я ходжу до спортклубу, щоб відчувати себе так, як мені хочеться – тобто, щоб завжди відчувати себе добре.

Будь-хто з нас відчуває себе добре, коли в нього нічого не болить, і коли м’язи тіла перебувають у нормальному тонусі. Є такий період в житті кожної відносно здорової людини, коли їй тупо щастить, автоматично, і для цього не треба застосовувати зусиль. Він розпочинається років у 12 – 14, коли вже закінчується час інтенсивного росту та м’язового розвитку. А закінчується десь після 25 років, у когось раніше, у когось пізніше.

З 12 до 25 – це час, коли твоє тіло служить тобі вірою й правдою навіть коли ти нічого для нього не робиш. Воно гарне, підтягнуте, у нормальному тонусі, ніде не болить, саме по собі функціонує так, що «не помічаєш» його, не замислюєшся, чи воно є в тебе, чи ні, – і ти можеш ним користуватися, як тобі заманеться.

Проте, як і все інше, цей період колись закінчується. А потім починається пекло. Так-так, ти все почула правильно: вже після 25 років! Тобто, початок пекла припадає на саме той час, коли ти тільки-но отримала диплом в університеті, маєш кар’єрні амбіції, хочеш «здійснитися» в професії, думаєш про заміжжя й народження дітей… Саме в такі насичені мріями часи твій організм запросто може сказати тобі «ні». Чому? Бо ж ти казала йому «ні» всі роки перед тим.

Починається біль у спині – спочатку в якійсь одній ділянці, потім – упродовж усього хребта, в шії… Паморочиться й сильно болить голова, порушується координація рухів. Унаслідок ти перестаєш кудись ходити, зустрічатися з друзями, про тебе починають казати «вона хворіє!», і поступово ти забуваєш про активне життя, а знайомі забувають про тебе. Тридцятиліття доводиться зустрічати самотньо.

Моїй подружці Лілі все це довелося пережити трохи раніше, і їй довелося витратити не один день, щоб навчитися жити з болем, запамороченнями, м’язовими проблемами та зверхністю й неуважністю деяких колишніх друзів. Тому я знаю, про що кажу.

«Як же ж організм скаже мені «ні»? — можеш підозріло запитати в мене ти. – Це ж моє тіло, і воно буде робити те, що мені потрібно!». Так, тіло твоє. Але йому властиві два стани: здоровий і хворий. І це не залежить від того, що там написано у твоїй медичній картці. Це залежить від того, як ти сама сприймаєш свій організм – як хворий чи як здоровий.

Любити = прагнути бути кращим

Звісно, коли якісь патології чи синдроми вже задокументовані лікарями, ставитися до свого організму як до здорового стає важче. Але якщо ти не ставишся до свого організму як до здорового, то сприймаєш його як хворий. А якщо так є, то так і буде завжди: ти з часом звикнеш до хвороб, і – «прощавай, молодість!». Ось тільки стається це не в пенсійному віці, як ми собі це зазвичай уявляємо, а набагато, набагато раніше – коли ти тільки встигла закінчити університет. У 25 років майже у всіх людей десь щось вже болить.

здоровый образ жизни

Щоб у 25 років бути здоровим та в тонусі, краще розпочати заняття спортом ще в школі чи навіть до школи, — інфорграфіка Тінкора

Проте, як казали у фільмі, сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб учитися танцювати під дощем. Хронічні патології, які в тебе познаходили лікарі, може бути, ще в дитинстві, як не дивно, не так вже й заважають бути спортивною. Потрібно тільки знати свої обмеження й правильно підбирати вид спорту та навантаження.

Наприклад, фізичні навантаження дуже важливі при будь-яких кардіологічних розладах, бо немає нічого гіршого для серця, як відсутність рухів. При розладах серцевої діяльності, звісно, категорично не можна бігати, стрибати та піднімати щось важке. Кожен, хто має серцеві розлади, мусить знати свої власні обмеження. Але при цьому дуже багато чого можна: ходити, плавати в басейні не в спортивному, а в звичайному режимі, займатися йогою, пілатесом, стрейчингом, на фітболі. Власне, все те саме – й при інших хронічних розладах: проблемах із шлунком, зором, хребтом, кістками… Питання тільки в тому, щоби навантаження були підібрані правильно саме у твоєму випадку.

Коли маєш хронічні діагнози, звикаєш «берегти себе», і це правильно: коли є «хроніка», тіло не можна перевантажувати. Але його не можна й недовантажувати! Тому в тебе обов’язково мають бути спортивні звички – наприклад, щоденна ходьба, дуже ефективний вид спорту, і я тобі про це ще якось розповім.

Коли в тебе є певні обмеження щодо занять спортом через якісь хронічні розлади, це робить тебе схожим не на хворих людей, а на… спортсменів! Чому? Дуже просто. Ті, хто інтенсивно займається спортом, спортивно виглядає й дозволяє собі навантаження – вони турбуються про обмеження, власне, так само, як і ті, хто має якусь «хроніку».

Спортсмен, хоч він і відносно здоровий і не має хронічних захворювань, все одно повинен слідкувати за тим, як навантажується його серце, кістки, м’язи, як працює шлунок, нервова система… А методи спостереження за всім цим нічим не відрізняються від тих, якими перевіряють людей із хронічними патологіями: та сама медицина, нічого нового! І ті самі обмеження, які лікарі озвучують як «хронікам», так і здоровим людям.

1024px-Paralympic_athlete_Michelle_Errichiello_at_the_AIS_Track_and_Field

Австралійська спортсменка Мікель Еррік’єлло на тренуванні

Спортивна робота над своїм тілом – це не тренування без обмежень, не потурання забаганкам. Це — мистецтво правильно й розумно долати обмеження, які тіло тобі виставляє! Саме тому ми з таким захопленням спостерігаємо за змаганнями паралімпійців. Адже якраз вони – справжнісінькі спортсмени, у повному розумінні цього слова! Бо немає спорту там, де нема чого долати!

Любити = цінувати життя

Як я можу любити когось, коли навіть моє життя не є для мене цінністю? Я ніяк не можу зрозуміти тих дівчат та хлопців, які палять попід школами, не купують абонементів до спортивних залів, п’ють пиво після уроків… Звісно, коли їм від 12 до 17, їхнє тіло ще автоматично – в «розквіті сил», і це такий період, коли можна навіть не усвідомлювати, що в цього щасливого часу є свій кінець. Це ніби маєш велику суму грошей, і маєш вибір – чи витратити її на щось корисне, якщо не для інших, то хоча б для себе, чи просто розтринькати.

Мені здається, всі ті люди, які палять під школами, лаються та «бухають», не цінують ні своє життя, ні самих себе, але заздрять іншим і… потроху розтринькають те здоров’я, яке є в них на відкритому ним природою «рахунку».

Приходить момент, коли рахунок лишається порожнім – і наступає це не в старості, а дуже-дуже швидко, швидше, ніж така людина могла собі те уявити. Про що я? Та ні, я не про аварії та травми! Здоров’я втрачається набагато простіше, розбивати собі щось навіть і не треба! Просто раптом перестаєш бути здоровим, і стаєш хворим, ось і все!

Вже після 25 років потроху починає деградувати найважливіша частина людського тіла – хребет. І це стається практично з кожною людиною. Малесенькі, невідчутні деградації відбуваються в різних відділах хребта, і це – як з будь-якою іншою хворобою: спочатку нічого не болить, а потім вже пізно. За два-три роки ці непомітні деградації в хребті призводять до дуже й дуже помітного болю в попереку, шиї чи між лопатками, до запаморочень, проблем із пам’яттю, зором чи слухом, головних болей, нервових розладів, порушень координації. Коли з’являється перший із таких симптомів, людина дуже часто навіть почувається гордо: о, я справді дорослий – хребет заболів! Але якщо при цьому ця людина вкладається на диван, то, нажаль, це назавжди. Тому що до першого симптому обов’язково приліпиться другий, потім третій, і 30-річчя ця людина буде зустрічати не як переможець, який досяг у житті чого хотів, а як розсохла гітара, що стоїть у кутку й давно нікому не потрібна.

15th Asian Games Doha 2006 - Day Three

Дівчина з Кувейту на змаганнях із боулінгу. Фото: Енді Ліонс

Вберегтися від деградації хребта кожній людині дуже й дуже складно, бо це навіть не один синдром, а комплекс із декількох, і якщо не займатися собою, до 30 можна «отримати» собі їх усі.

Застрахуватися неможливо, бо розвиваються ці синдроми через вертикальну поставу й вплив земного тяжіння на хребет. Як тут застрахуєшся? Не скажеш же: «Зупиніть Землю, я зійду!». А таблетки й мазі від усього того не допомагають – точніше, допомагають ситуативно, коли треба притупити біль, але від синдромів не виліковують.

Про лікування краще взагалі не замислюватися: мазі, без яких ти все одно не зможеш, якщо синдром розів’ється, коштують від ста гривень, а витрачаються дуже швидко. Один прийом-огляд у вертебролога чи невролога – від 200 гривень, і одним разом не обійдешся. Допомога від лікарів, яку називають «лікуванням» — дуже довга й недешева історія, бо це або серія масажів, чи певна кількість занять із кінезіотерапевтом, чи спеціальні апаратні процедури, а відвідати такий курс потрібно щонайменше разів десять. Не звертатися до «білих халатів» не вийде, бо симптоми цих синдромів замучать – чи біль, чи запаморочення, чи нервові розлади… Людині просто дуже боляче сидіти чи стояти, мучить будь-яка поїздка в автомобілі чи поїзді, пересуватися без болю можна лише літаком. А «працює» це лікування, зазвичай, лише сезон, у кращому разі. Тобто, якщо ти весною пролікувався, літо ще якось переходиш, а восени муситимеш знову йти до лікарів. І так від 25-30 років — і все життя!

web-girls-exercise-getty-c-DONTUSEAGAIN-940x705@2x

Назви свої десять причин займатися спортом — і кожен твій день заграє новими барвами!

Ці синдроми дають про себе знати, коли м’язи починають потроху слабнути. Якщо не займатися спортом, це відбувається вже після 25 років. Тому й виходить так, що певний час людині здається, що все класно, тіло сильне й не болить – а потім це проходить буквально в один день із появою першого болю. Далі – тільки гірше.

«Але ж якщо м’язи лишаться сильними й тонізованими, синдром не буде розвиватися?» — можеш запитати ти, і тут я з тобою щиро погоджуся! М’язовий корсет лишатиметься тонізованим, якщо постійно, багаторічно тренуватися. І тоді після 25 років людина може й не відчути, що потроху «перестає бути молодою». Тобто, ті, хто навколо неї вважав себе молодими, почнуть швидко старітися, а вона не переживатиме якихось неприємних змін.

Любити = працювати над собою

Не тільки твої слова й думки, але й тіло має бути в «культурному» стані! Треновані м’язи, що є в нормальному тонусі, правильно підтримують хребет, і земне тяжіння та сидячий образ життя перестають бути такими страшними для нього. У цьому – вся суть фізкультури.

Коли м’язи просто в нормі, процеси деградації в хребті вповільнюються, і в 30 – 40 років людина почувається такою ж здоровою, як і в юності. А це – найважливіші роки життя, коли й робота найінтенсивніша, і творчість, і ростуть діти. Тобто, все те, заради чого ти в 14 навчаєшся в школі, а в 20 – в універі.

І мені, і тобі вже давно ясно, що самі по собі м’язи весь час у нормальному тонусі не будуть. Тим більше, на їхній стан впливають вірусні захворювання, простуди, все таке. Тому, якщо тонус не підтримувати постійною працею в спортзалі, рано чи пізно м’язи його втрачатимуть, а наступна серія – це розлади в хребті з анонсом «далі буде!».

Нам у школах, взагалі-то, не пощастило, бо нас вчать фізичній культурі якраз у такий період життя, коли школярі не бачать у такому навчанні жодного сенсу, бо тіло ж слухається й так. А фізична культура – не про це, вона – не тільки про сьогоднішній день. Фізра – це про звичку займатися своїм тілом за будь-яких умов і обставин, через «не хочу», через «характер». Це як вітатися з сусідами чи любити батьків – тобто, твоя культурність. І потрібно це не для оцінок у школі, і не для тонкої талії, і не для модних підкачаних біцепсів, і не для знайомств у залі із хлопцями, а хоча б лише для того, аби після 25-ти мати здоровий хребет і просто радіти життю без болю.

Я кожного дня в залі потроху долаю свої попередні результати. У мене немає мети досягти якихось певних показників, але я мушу робити хоча б на одну вправу чи підхід більше, ніж учора, бо маю долати свої власні обмеження. За цю психологію я дуже люблю спорт і спортклуби. Не всі люди в них думають так само, але багато хто може розділити моє сприйняття спортивних занять!

sport

Вона — на тренуванні в британському футбольному клубі для дівчат. А ти?

На сайтах, що рекламують знижки, ти завжди можеш підібрати собі абонемент із дуже значним зниженням вартості, і позайматися в спортклубі хоча б місяць. За цей місяць ти адаптуєшся до занять, навчишся користуватися тренажерами, побудуєш із тренером твою особисту програму для занять – і тоді зможеш рухатися далі. Найважче – подолати лінь, і звикнути, вилазячи з теплої постілі зранку, повзти чи шкандибати в спортзал і просинатися вже десь на біговій доріжці. Але через кілька тижнів це вже ввійде в звичку, яка буде з тобою завжди, і не раз вилікує тебе не тільки від хвороб, але й від поганого настрою, непорозумінь із друзями чи батьками, розчарувань… Адже навіть коли немає ніякої іншої любові в житті, в тебе лишається любов до себе! Ти не можеш її розділити з кимось, доки хтось того не захоче, але ти можеш просто відчувати її. Можеш просто любити. А це немало, і від негараздів рятує краще за цигарки чи алкоголь, я перевіряла.

Займатися спортом у великих містах – це доступно. Якщо ти живеш у невеликому містечку чи селищі, все одно краще проїдь два рази на тиждень у райцентр і потренуйся там, аніж не робити нічого. Згодом відкриєш спортзал і на своїй вулиці — зараз не так вже й складно перетворити захоплення спортом у справу життя. «Тінкор» вже розповідав, як у Києві можна займатися спортом взагалі безкоштовно. Не пропусти цю можливість, якраз починається сезон!

Як обрати найкращий спортклуб, я розкажу тобі згодом. Be fit!

moove

The Mighty Macs — американська стрічка 2009 року: про спорт, кохання, віру та досягнення мрій

І про натхнення: ось щойно подивилася фільм The Mighty Macs із Карлою Гуджино у головній ролі та Девідом Бореанозом, який грає чоловіка основної героїні. Гарне кіно про Америку в 70-ті роки, католицький коледж та тренерку з баскетболу Кеті Раш, яка прийшла працювати з дівчатами, ученицями коледжу, аби зробити з них справжню баскетбольну команду. Звісно, аби здійснити мрію, Кеті та дівчатам доводиться подолати різні труднощі.

Текст: Домініка

comments powered by HyperComments
Прочитать еще
Тинкорр в соцсетях
Напечатай и нажми Enter для поиска

© 2010-2017, ContentLab. Все права защищены. Использование любых материалов, размещённых на сайте TEENСORR, разрешается при условии ссылки на teencorr.com.ua. Для интернет-изданий обязательна прямая открытая для поисковых систем гиперссылка на http://teencorr.com.ua. Ссылка должна быть размещена в независимости от полного либо частичного использования материалов. Гиперссылка (для интернет- изданий) – должна быть размещена в подзаголовке или в первом абзаце материала.

Перейти к верхней панели