Close Sidebar

Картинка профиля Teennews Teennews

music, opera, theatre, интервью, лонгрид, медиа, мистецтво,

16.05.2017

Прочитати російською

опубліковано: 03.07.2016

Тарас Штонда, відомий у світі український оперний співак, упевнений, що любити класичні спів і музику може кожен. А можливо, і закохатися в усе це так само сильно, як колись він сам!

Адже опера — це унікальне життя. Артист у ній — це завжди частина чогось великого, що існує вже багато століть. Він — ланка безперервної традиції. І, значною мірою, «продукт» майстерності тих, хто співав оперні твори раніше. У театрі можна бути скільки завгодно особистістю, бути харизматичним, егоїстичним, талановитим, упевненим у собі… Але на сцені навіть найцілісніше, найяскравіше «Я» завжди буде сприйматися лише як частина чогось більшого, ніж одна людина. Як частина історії культури, музики, вокалу, минулих років…

Щоб не згубитися на фоні потужних, знаменитих особистостей, які залишилися в історії українського мистецтва, щоб не бронзовіти, не розчинитися, потрібно знати секрет. Треба бути selfmade: вирости, як Тарас, на київській Русанівці, учитися співати, закінчити консерваторію та пройти довжелезний шлях до великих світових сцен. У Тараса Штонди це вийшло, а ще виходить — не зупинятися. Бачити горизонти, коли вже заспівав багато значущих арій, вірити собі, не гублячись у морі інформації, серйозно підходити до своєї справи, але оптимістично ставитися до життя — це сильні якості, що дозволяють артисту реалізуватися на світовій сцені.

Якою б не була важкою й емоційно насиченою робота, Штонду надихає будь-яка дрібниця: розмова з колегою, пісня на YouTube, телефонний дзвінок, подія, враження… Усе це блискавично «всотується» та видозмінюється його артистичною натурою, щоби вийти у світ у якійсь новій формі: у звуці, у пісні чи в жесті на сцені. Або ж відкластися у «скарбничку» власного артистичного досвіду. Глядачі захоплюються Тарасом Штондою та його здатністю перевтілюватися на сцені: щойно був народний артист, і ось, раптом — п’яничка зі скандинавського пабу, закоханий хлопець або сміливий герой. Що значить бути відомим у всьому світі оперним співаком? Про це Тарас Штонда розповів нам у інтерв’ю.

— Людина приходить із роботи о сьомій вечора, ставить чайник на конфорку — і їй складно уявити, що ось зараз, десь там, у місті — бал, люди у вечірніх сукнях і смокінгах спілкуються, п’ють шампанське, слухають оперних артистів…

— Добре б це сказати організаторам таких балів. Тому що мені потрібно дуже довго ритися у своїй пам’яті, щоби пригадати свою участь у подібних заходах. У чомусь оперний спектакль у своєму ідеальному вираженні і сам є балом. Різниця в тому, що глядач приходить його подивитися. Але ще не придумано такого жанру, щоб він брав участь у опері, вийшов на сцену разом із артистами. Можливо, це оперний спектакль майбутнього.

shtonda_AK

Тарас Штонда: «Оперне мистецтво завжди буде зрозумілим і зовсім непідготовленій людині»

— Можливо, комусь із оперних співаків буває прикро, що звичайні люди часто думають: ось, оперний артист — це той, хто співає для еліти, для депутатів, а не для простих людей?

— Та депутатів не заманиш в театр! Їх раз на рік у театрі побачиш! Оперне мистецтво — воно, напевно, для нашої бідної країни не дуже дешеве. Проте люди, які сюди приходять, — це меломани. Це — нормальний середній клас, освічена інтелігенція нашого суспільства. У жодному разі ми не сприймаємо себе співаючими для політичної еліти. Вони — рідкісні гості в нашій Опері. Кого називати простими людьми… Усі ми люди прості. І наш контингент у Оперному театрі — ті, хто люблять його і можуть собі дозволити заплатити 20 — 500 грн у залежності від місця. У перерахунку на євро чи долари це зовсім небагато.

— Нерідко гості міста фотографують Оперний театр ззовні — як значущу памятку архітектури. Який , на ваш погляд, повинен бути ступінь розуміння оперного мистецтва, щоб купити квиток і все ж зайти в Оперу, прийти на спектакль?

— Оперне мистецтво завжди буде зрозумілим і зовсім непідготовленій людині. Спеціальної підготовки відвідування Оперного театру не вимагає. Потім людина захопиться і досягне такого стану, як, наприклад, у Європі, у Прибалтиці, у скандинавських країнах: там люди буквально виросли в театрі, є справжні оперні меломани.

— Буває, людина довіряє своєму смаку, слухає програму і розуміє, що вона — якісна, добре зроблена. А потім йде в Інтернет, щоб подивитися про артистів більше, і натикається на міркування «біляоперних тітоньок». А там уже – і спеціальні слова, і термінологія, і обговорення, плітки…

— Форуми… Там переважно не новачки. Там — люди, які позиціонують себе знавцями або любителями зі стажем. Існує такий прошарок людей, який обговорює це мистецтво. Є футбольний форум, боксерський форум, форум про кінні перегони. І є оперний форум.

— Коли читаєш такі форуми, складається враження, наче хтось зі «старої гвардії» музикантів нудьгує по якомусь звичному для себе звучанні, якого в нинішній Опері знайти не може, і починаються різні обговорення…

— І таке є. Але в мистецтві не визначають чемпіонів. Немає чітких критеріїв. Оперні форуми — це віртуальна реальність. У людей, які пишуть — лають, хвалять, обговорюють артиста, є це невід’ємне право. Якщо у когось із артистів слабка нервова система, і він здатний, начитавшись пліток про себе, впасти духом, кинути свою професію і вени собі порізати, тому що він, виявляється, такий поганий, значить, вибачте: ти не витримав сучасних реалій! Нормального артиста це тільки підштовхне до роздумів, він подумає: а чим я дав привід написати про себе не дуже добре? Чому мені сьогодні не аплодували? Чому я прочитав про себе на форумі не лише хороше? Нормально, коли артиста не травмує погане прочитане про себе, і не підносять у власній думці гарні відгуки.

shtonda_AK

» У людей, які пишуть — лають, хвалять, обговорюють артиста, є це невід’ємне право»

— Зараз, коли є Інтернет, реакція публіки швидше доходить до артиста, ніж раніше?

— Користувач форуму і журналіст, що пише у пресу про виставу нічим, фактично, не відрізняються. Лише у одного є акредитація, а в іншого — ні. Більш того, артист користувача форуму вважає більш незалежним, ніж журналіста. Хоча, звісно ж, у Європі, коли після прем’єри вистави виходить преса, приємно прочитати про себе щось гарне. І засмучуєшся, коли прочитав про себе не дуже гарний відгук. Співак не повинен орієнтуватися тільки на те, як йому поплескали, що про нього написали. Є об’єктивна реальність: те, ким він став, куди його запрошують і чи запрошують узагалі, як часто і за скільки. Інший артист, який потрібний не лише у своїй, а й у інших країнах, може зверхньо ставитися до преси, яка про нього пише, і до форумів теж. Він до них не байдужий, але розуміє, що є реальність, яка дозволяє йому вважати себе таким, який розвинувся у своїй професії. В Україні форма рецензії вже майже померла, пишуть більше про цікаві колізії… Але ось так, щоб взяти музичну частину й відрецензувати оперний спектакль… Раніше були знамениті оперні рецензенти. – коли ще не було ні Інтернету, ні телевізора. Влас Дорошевич писав про гастролі Шаляпіна в La Scala в 1902 році… Його ім’я дійшло до нас через 100 років.

— Яким чином ви розширюєте репертуар камерних програм? Чим ви керуєтеся, коли берете ноти із цієї ось полиці, а не з якоїсь іншої?

 — Бажання співати щось нове є завжди, не завжди є можливість щось вивчити. Для цього потрібно подолати лінь. Зазвичай партію в опері співак вчить тоді, коли вона йому замовлена. Коли він знає, що йому потрібно десь її заспівати: або в рідному театрі, або в Європі. Камерні ж програми рідко замовляються. Є загальні побажання, але зазвичай ми співаємо те, що подобається. Ну, у Австрії бажано включити у програму твори віденських класиків, у Чехії — чеських… Щоб ще до виконання твору люди заплескали і захопилися, що їх рідне зараз прозвучить. Керуюся своїм бажанням і тим, що люблять інші.

— Як ви вибираєте репертуар народних пісень?

— Найкраще місце, де можна знайти народні пісні в академічному виконанні — YouTube. Там можна пошукати корифеїв української музики минулого. Ось я почув, наприклад, у Михайла Гришка, знаменитого баритона середини XX століття, прекрасну пісню. Вивчив, заспівав.

— Як ви думаєте, чи повинні вестися щодо української музики якісь дослідження, щоби «відкривати» нові твори Середньовіччя або дорадянських років? Чи траплялися випадки, коли ви включали такі твори у свій репертуар?

— У архіви і у глиб століть я не заходжу. Автентичну українську музику не відслідковую. Слухаю знаменитих співаків — корифеїв української оперної академічної музики. Це всім відомі імена: Борис Гмиря, Іван Паторжинський, Михайло Гришко, Анатолій Солов’яненко, Оксана Петрусенко.

shtonda_AK

«Люди, які справді чогось досягли — вони не просто так чогось досягли, це дійсно великі співаки!»

— Чи є такі артисти в історії оперного мистецтва, до рівня майстерності яких ви прагнете?

— Не буду оригінальним: Федір Іванович Шаляпін. Звичайно, я міг чути його й у ранньому дитинстві, але по-справжньому познайомився із творчістю чудового співака, коли мені на 16-річчя подарували набір його платівок. У той час я співав якимсь баском, легким, юнацьким, але вже тоді «захворів» співом Шаляпіна. Я співав під його платівку, як зараз сказали би — «під плюс». І коли мій голос звучав разом із голосом Шаляпіна, моя підсвідомість як би відтинала звуки платівки, і мені здавалося, що я співаю вже дуже навіть схоже. Зараз я з посмішкою згадую про це… І коли я прийшов у музичне училище, мене запитали: ти слухаєш Шаляпіна? Наслідуєш йому? Тоді я ще не міг зрозуміти, що необов’язково наслідувати великого співака — потрібно розуміти, як же він це робить. Шукати себе, навчаючись у Шаляпіна. Важко не захопитися ним: не лише я його наслідував, його сотні співаків наслідували. Тому що він залишив за собою величезну епоху. Потім з’явилися й інші кумири. Я слухав багато музики: оркестрової, фортепіанної, скрипкової. Слухав великих італійців: Енріко Карузо, Тітта Руффо, Марію Каллас, Леонтін Прайс … І, обов’язково, Сергія Лемешева, Марка Рейзена, Бориса Христова… Здебільшого, це співаки минулого.

— А зараз хто?

— Кумири залишилися колишніми. Ось зараз я заслуховувався неаполітанськими піснями Франко Кореллі на телефоні. Один із моїх найулюбленіших співаків. Звісно, є прекрасні співаки і серед моїх сучасників, із деякими з них мені пощастило співати на одній сцені: Йонас Кауфман, Людмила Монастирська, Людовик Тезье, Катерина Семенчук, Матті Салмінен і багато інших.

— Може, ви зараз формуєте чергову «золоту еру» оперного мистецтва?

— Це, безперечно, дуже приємно чути. Цілком можливо, що і ми залишимося в пам’яті наступних поколінь.

— Ви співали на сцені вчора ввечері. А сьогодні приїхали на інтерв’ю. Вам «вистачає» голосу на розмову навіть після виступу напередодні?

— Коли я здоровий, не застуджений, наспіваність не сильно впливає на мій голос. Звісно, якби сьогодні пройшов ще один «Борис Годунов», то, може, я би так, як вчора, не заспівав. Голос втратив би свіжість.

— Напевно, доводиться іноді співати і два вечори поспіль?

— Трапляється і таке.

— Які вистави в нашій Опері обов’язково треба відновити?

 — Будь-який артист завжди чого хоче? Крім слави, матеріальних завоювань, шанувальників? Він роль хоче! І у драматичному театрі завжди на першому плані — роль. Тому мої уподобання в тому, що я хотів би тут побачити — те, у чому я міг би висловитися. Це, звичайно, «Фауст», тим більше, що через 2 роки — 200-річний ювілей великого французького композитора Шарля Гуно, який відзначатиме весь світ. «Фауст» — найзнаменитіша його опера. І в ній — розкішна роль Мефістофеля, яку я нещодавно виконав у Будапешті. Шаляпінська роль —  одна з моїх найулюбленіших. Я для себе виділяю чотири улюблених ролі: Борис Годунов Мусоргського, Борис Тимофійович із «Катерини Ізмайлової» Дмитра Шостаковича, Вотан із «Валькірії» Вагнера і Мефістофель із «Фауста» Гуно. Звичайно, мені хотілося би співати ці партії не тільки на зарубіжних сценах, а й у київському театрі. Ще одна улюблена роль — українська — Тарас Бульба в однойменній опері Миколи Лисенка, яку я із величезним задоволенням знову виконуватиму в новій постановці Національної опери до 150-річчя театру.

— Ваша робота над матеріалом — у тому, щоб передати всі нюанси твору, як це прийнято для нього, чи ви можете привносити щось своє?

—  Я намагаюся перебувати в рамках того, що написав композитор. І концертмейстер дуже сприяє цьому.

shtonda_AK

«Камерна музика допомагає оперній. На камерній сцені немає антуражу, зате є свобода»

— Не годиться виходити за рамки загальноприйнятої інтерпретації?

— Мабуть, тут потрібен баланс між тим, що написано в нотах і тим, що є традиціями виконавців. Досвідчений співак багато знає, він багато слухав. І, крім того, що він бачить у нотах, він знає, як це співали його славетні попередники.

 — У камерних програмах усе мінімалістично: у вас є тільки голос, артистизм і концертмейстер. Усе це дає вам можливість представити слухачеві твір, не відволікаючись на костюми, позолоту оперного залу, постановку із режисурою… Після досвіду камерних виступів оперний антураж не видається зайвим, не навантажує? Навіщо вам це все, якщо ви і без костюмів відмінно створюєте образ?

— Справді, у камерних програмах я сам собі режисер. І я ніколи не співаю просто так. Намагаюся, будучи у смокінгу, без усіляких підручних засобів, без партнерів, без реквізиту, без костюмів, без театрального освітлення створювати якийсь образ. А оперний антураж – ні, він ніколи не здається мені зайвим. Якою би багатою уявою я не володів, я не зможу уявити собі всю оперу. Не довигадаю собі партнера. У камерному залі я не можу ні з ким вступити в поєдинок на шпагах. І не можу, як у оперній ролі Бориса Годунова, схопити когось за шкварки. Тому оперний антураж, мізансцени — це для мене не зайве.

— Що ж для вас більш органічне: динаміка великої оперної сцени, яка дозволяє більше працювати і з жестом, і з рухом, і з партнером, або камерної, де ви обмежені в цих засобах?

— По-різному люблю і оперний, і камерний жанр. Опера важча тим, що я, коли створюю якийсь образ, повинен не розійтися з оркестром, бути в рамках якоїсь мізансцени, не забути, що я на сцені не один, що крім мене є ще й партнери. Частина свідомості завжди сконцентрована на цьому. У камерному жанрі ти начебто вільніший, але від тебе вимагається більша уява, щоб ти був цікавий глядачам. В опері я співаю більше. Але органічне для мене і те, і те. До того ж, співаки, які виступають на камерній естраді, потім набагато яскравіше виглядають у оперних постановках. На камерній сцені, якщо немає нюансів, можна йти. Тому співак змушений знаходити їх. Камерна музика допомагає оперній. На камерній сцені немає антуражу, зате є свобода. Адже оркестр в Опері ніколи так тебе не підхопить, як піаніст.

shtonda_AK

«Якщо ти — вискоий бас, то маєш відбутися як Борис, як Мефістофель»

— Чи є зараз поруч із вами критики, яким ви можете довіряти не менше, аніж вашому педагогу в минулому — Галині Сухоруковій? Які завжди скажуть правду, яку ви зможете прийняти?

— Галина Станіславівна казала: «Тарас, після мене вже нікого більше не слухай. Я схвалю — всі схвалять!» Можливо, це невелике перебільшення, але така була її магія впливу на молодого співака. Однак співак не повинен вічно залишатися «молодим співаком», вічним учнем. Він обов’язково повинен коли-небудь стати авторитетом у своїй свідомості. Він повинен відчувати, що те, що він робить, правильно, і тут допомагає смак, музична освіта. «Артистові потрібно багато знати, щоб правильно відчувати», — писав Євген Нестеренко. Педагогів у мене вже немає. Але я не пихатий, і найбільше ціную похвалу і критику колег.

— Є такі, які наважуються щось сказати?

— Звичайно, я більше люблю захоплення (сміється — прим.ред.). Але критику, зауваження моїх колег, людей, які розуміються  в мистецтві, музикознавців, меломанів завжди сприйму. Артисти — дуже вразливі люди. «Заохочення так само необхідне художнику, як необхідна каніфоль для смичка віртуозу», — говорив Козьма Прутков.

— А ви самі Ваших колег заохочуєте?

— Так, і дуже часто. Але буває, що люди один одному не довіряють. Мовляв, якщо ти мене хвалиш, значить, думаєш протилежне. Я можу сказати, що до мене люди ставляться, мабуть, відчуваючи якусь мою щирість, і не шукають у моїх словах прихованого змісту.

— Які ролі, на ваш погляд, дають артисту оперної сцени, басу, увійти в історію опери?

— Перш за все, це вже названі Борис Годунов і Мефістофель. Борис — це взагалі «роль всіх ролей» для баса. Ще напевно Кончак у «Князі Ігорі» Бородіна, Філіп у «Дон Карлосі» Верді… Узагалі, ввійти в історію можна з будь-якою роллю, це більше залежить не від ролі, а від співака.

— Ви приймаєте участь у постановках із режисурою в сучасному стилі?

— На Заході здебільшого в них і приймаю. Хоча зустрічаються і класичні постановки, наприклад, тричі таким був «Євгеній Онєгін» у Норвегії, Великобританії, Швеції. Але були і відверто сучасні постановки. Більш чи менш вдалі… Я привчаю себе існувати в такій реальності. Ось сказали мені в Бельгії, що в опері «Чародійка» на сцені ніякого князя не буде, а буде топ-менеджер нафтової компанії. Хоча все це — Нижній Новгород, XV століття. Вживаюся в піджачний костюм, усі рухи зовсім інші, а музика колишня. У результаті я відчуваю невідповідність музики до того, що відбувається на сцені: костюму, антуражу, реквізиту, рухів.

— Чим класичним можна пожертвувати, рухаючись у сторону сучасної постановки, щоб опера все-таки залишалася оперою?

— Багато режисерів узагалі цієї межі не бачать. І жертвують усім.

— Опера повинна залишалася класичною, чи вона може змінюватися відповідно до сучасних реалій?

— Класичною… Але не рутинною. Яскравий приклад тому — «Травіата», яку Марта Домінго поставила з Рене Флемінг і Роландо Віллазона. Коли у класичній реальності були такі чудові, природні, багаті мізансцени, глядач бачив на сцені справжнє життя. Деякі опери менше лягають на сучасність, деякі — більше. Одні більше прив’язані до історичних реалій, інші — менше. І кожен випадок індивідуальний. Я не ретроград. Сказати, що я повністю відкидаю всю сучасну режисуру, я не можу.

— Чи треба дітям і підліткам вивчати музику у школах? Чи потрібні «уроки музики»?

— Я думаю, потрібні. Для облагороджування їхніх душ. Щоб підліток думав не тільки про те, як би йому якусь обридлу алгебру відкинути і піти за школу покурити… Це я наводжу найгірший приклад, але хочу цим сказати, що знайомство з музикою ніколи не буде зайвим для формування особистості підлітка. Починати треба з дитинства. Якщо ти шестикласника, який уже сформувався, привів на урок музики, він буде гратися, усе це потай зневажати, так як його всюди оточує поп-музика… Але якщо підліток чує класичну музику із раннього дитинства, то уроки музики тільки допоможуть йому краще пізнати її.

— Років сто тому, наприклад, Лемешева чули на вулиці, по радіо, із кожного гучномовця на будь-якому стовпі.

— Так. Тому що не було цієї хвилі альтернативної музики. Я ріс, і ніякої поп-музики не пам’ятаю. Та й вона була інакшою, не такою як зараз. Навіть естрада була тоді милозвучною, красивою… У моєму дитинстві ця ритмічна, заснована на ударних музика не існувала. Були дискотеки у 70-х, у 80-х, але, все-таки, поп-музикою називалося трохи  інше. Алла Пугачова, прославлена артистка, яка співала «Арлекіно» прекрасним голосом — це зовсім не ті безголосі дівчатка, які співають зараз. Жанр змінювався від певного виразу, від прекрасних текстів, справжньої музики, легкої для сприйняття, до попси в нинішньому розумінні. Зараз діти ростуть на попсі, і знайомити їх із класичною музикою все важче.

— Засилля інших жанрів заважає людям сприймати класичну музику?

— Думаю так. І якщо уявити собі дитину «із чистого аркуша», то вона буде така ж, як і 100, і 200 років тому. Але теперішні діти відрізняються від дітей, що жили 30-50 років тому тим, що в них багато занесено інформації. А основи культури і сприйняття музики закладаються до народження.

— Опера — це завжди про культуру, про цінності, про духовність. Чи потрібна сучасним людям духовність?

— Обов’язково! Чим більше прослуханих у дитинстві класичних музичних творів, тим духовнішою і моральнішою людина виросте. Тим більше її особистість буде облагороджена. І тим менше вона буде здатна на погані, аморальні вчинки. Так і запишіть: пряма залежність від кількості прослуханих творів класичної музики.

Інтерв’ю: Поліна Аксьонова
Адаптація українською: Софія Телеховська
Фото: Олександр Кузьмін
Ретуш: Марія Парамонова
При підготовці матеріалу використані відео каналу fcmrf

 

comments powered by HyperComments
Прочитать еще
Тинкорр в соцсетях
Напечатай и нажми Enter для поиска

© 2010-2017, ContentLab. Все права защищены. Использование любых материалов, размещённых на сайте TEENСORR, разрешается при условии ссылки на teencorr.com.ua. Для интернет-изданий обязательна прямая открытая для поисковых систем гиперссылка на http://teencorr.com.ua. Ссылка должна быть размещена в независимости от полного либо частичного использования материалов. Гиперссылка (для интернет- изданий) – должна быть размещена в подзаголовке или в первом абзаце материала.

Перейти к верхней панели