fbpx
Close Sidebar
Victoria Loukianetz

 

viktorya-lukyanetsУ п’ятницю, 18 травня, та в суботу, 19 травня, у залі Музею книги і друкарства України відбудеться концерт співачки Вікторії Лук’янець. Виступ примадонни світових оперних теат­рів, володарки неповторного бельканто, якій аплодує публіка найславетніших оперних сцен світу, зокрема Метрополітен-опера та Ла Скала, пройде з нагоди Міжнародного дня музеїв.

На концертах Вікторія Лук’янець виконує оперні арії, українські народні пісні. У Києві вона представить цікаву програму з творів, що входять до її репертуару.

Нагадаємо, 22 серпня 2014 року у Києві відбувся концерт «Скарби української народної пісні», на якому Вікторія Лук’янець співала у супроводі Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.І. Майбороди.

Вікторія Лук’янець – співачка, яка виступала з найвідомішими світовими тенорами — Пласідо Домінго, Хосе Каррерасом та Лучано Паваротті. У 1990 році у Токіо здобула 1-шу премію на Міжнародному конкурсі вокалістів (1990 Tokyo International Vocalists Competition) Концертної асоціації «Музику народові» (The Min-On Concert Association) та у Відні на Міжнародному конкурсі Моцарта (International «Mozart Competition» in Vienna).

Далі дебютувала в Італії, Франції, Португалії, Японії, Греції, Австрії, Британії та багатьох інших країнах світу. В репертуарі Вікторії Лук’янець роль Цариці ночі в опері Моцарта «Чарівна флейта»; партія Джільди (Ріголетто), Віолетти (Травіата), Оскара (Бал-маскарад), Адіни (Любовний напій), Ельвіри (Пуритани), Розіни (Севільський цирульник), Лючії (Лючія ді Ламмермур), Офелії (Гамлет), Олімпії (Казки Гофмана).

Музичну освіту Вікторія розпочала у ранньому віці, до п’яти років, з уроків гри на фортепіано. Навчатися співу почала у віці 14 років, пізніше вступила до Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, яку успішно закінчила у 1989 році. У цьому ж році вона почала свою професійну кар’єру в Академічному театрі опери і балету ім. Тараса Шевченка.

Найкращий соціальний проект липня || Завдяки таланту Вікторії Лук’янець відтворять визначний культурний раритет

longread || В Киеве – петь! Один вечер в dream team Национальной Оперы

grand-talant

grand-talantВсеукраїнський фестиваль-конкурс дитячої та юнацької творчості «Гранд-талант – 2018» відбудеться у Вільногірську Дніпропетровської області 29 червня. Участь у ньому можуть узяти учасники зі всіх областей України. Подати заявки на участь можна до 5 червня.

Фестиваль-конкурс проводиться у номінаціях: інструментальна музика: фортепіано, струнні інструменти, народні інструменти, духові та ударні інструменти; ансамблеве виконавство: інструментальний ансамбль, вокальний ансамбль; вокал: академічний, естрадний, народний; хореографія: народна, бальна, сучасна; художнє слово.

До складу журі ввійшли: Мирослав Вантух, народний артист України, художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського; Лариса Хоролець, двічі міністр культури, народна артистка України; Марія Максакова-Ігенберг, оперна співачка, доцент НАКККіМ; Максим Тимошенкопроректор НАКККіМ; Катерина Пушкіна, заслужена артистка України, поет та композитор, солістка Державного академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України; Ігор Грінберг, режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім.І.Франка, Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, викладач Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва; Ірина Великодна, директор Кам’янського музичного коледжу; Наталія Матяж, викладач, голова циклової комісії «Народні інструменти», художній керівник та диригент оркестру народних інструментів Кам’янського музичного коледжу; Ігор Грузін, завідувач кафедри оркестрових духових та ударних інструментів, художній керівник та диригент духового оркестру Музичної академії ім.Глінки в місті Дніпро. 

Захід відбуватиметься за підтримки Міністерства культури України, Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, Вільногірської міської ради, фондів, національних телекомпаній та ЗМІ.

Нагадаємо, 4 травня Міністерство культури України затвердило Порядок та умови проведення всеукраїнських та міжнародних мистецьких конкурсів.

Фото: «Гранд-талант» у facebook

Die Zauberflote-09-09-17-ROH-3663 DIE ZAUBERFLOTE PRODUCTION IMAGE (C) ROH. PHOTO TRISTRAM KENTON

Цьогорічний сезон трансляцій Лондонської королівської опери в Україні реалізується в показах чотирьох класичних постановок. У них візьмуть участь кращі світові зірки, а також відомі виконавці оперної та балетної сцен. Сезон показів класичних та нових британських постановок у кіно розпочнеться 25 жовтня з твору Моцарта «Чарівна Флейта».

Класичний спектакль у постановці Девіда МакВікара відкриває обидві сторони опери Моцарта, як комічну, так і серйозну. Глядачі зануряться у фантастичний світ танцюючих тварин, летючих механізмів і яскравого зоряного неба. Твір Моцарта транслюватиметься на великому екрані вперше.

Die Zauberflote-09-09-17-ROH-3179 MAURO PETER AS TAMINO

Опера Моцарта “Чарівна флейта”

Наступний показ, 15 листопада — «Богема» Пуччіні в новій постановці Річарда Джонса під керуванням Антоніо Паппано. На сцені втіляться картини паризького життя другої половини XIX століття. Головні партії виконують Ніколь Кар, Майкл Фабіано, Маріуш Квечі і Надін Сьєрра.

29 листопада на екранах з’явиться хореографічний переказ книги Льюїса Керролла «Аліса в країні чудес».  Балетна постановка являє собою яскраве видовище з відеопроекціями, чечіткою та дивовижними костюмами. Партію Аліси виконала Лорен Катберцсон, у ролі Джека/Валета Чирви – Федеріко Бонеллі.

20 грудня сімейна казка «Лускунчик» знову повертається на екрани. Глядачі по всьому світу будуть зачаровані сніжинками, країною солодощів і величною класичною хореографією в її найбільш класичному варіанті.

За інф. britishcouncil

Victoria Loukianetz

Victoria LoukianetzСьогодні, у п’ятницю 17 липня, Вікторія Лук’янець, знаменита українська співачка, виступила в Музеї книги і друкарства України, щоб посприяти відтворенню факсимиле Реймського Євангелія, вітчизняної книжкової пам’ятки XI століття. Акомпануватиме оперній співачці Тетяна Трипольська.

Існує думка, що ця книга походить із бібліотеки Ярослава Мудрого. Також її згадують під 1037 роком у «Повісті минулих літ». Вважають, що Анна Ярославна, донька Ярослава Мудрого, під час шлюбної церемонії, коли виходила заміж за короля Генріха І, дала на цьому Євангелії королівську присягу. Рукопис Реймського Євангелія на пергаменті зберігають у Реймсі у Франції.

Вікторія Лук’янець – українська оперна співачка, сопрано. Народна артистка України, Примадонна Віденської опери. Вона дуже відома в світі десятками виступів на престижних сценах планети: у Метрополітен-опера у Нью-Йорку, у Ла Скала в Мілані, у Королівському театрі Ковент-Гарден у Лондоні, в Опера Бастилія в Парижі, у Баварській державній опері в Мюнхені, у Гамбурзькій державній опері, у Німецькій державній опері в Берліні, у Женевському великому театрі, Королівській опері Валлонії у Льєжі.

Критики відзначають її спів у «Кантаті» Моцарта у Віденському музичному товаристві в Wiener Musikverein, партію Розаури в опері «Хитра вдова» Вольфа-Феррарі на сцені оперного театру Ніцци, партію Берти у опері «Пророк» Джакомо Мейєрбера, партію Віолетти в «Травіаті» Джузепе Верді у Буенос-Айресі. Франко Дзефіреллі, відомий італійський режиссер, із захватом назвав імена «трьох великих Травіат» світу: Марії Каллас, Терези Стратас та Вікторії Лук’янець.

У репертуарі співачки – твори українських композиторів: Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Якова Степового, Льва Ревуцького, Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика, Левка Колодуба, Леопольда Ященка, Валентина Сільвестрова, Юрія Іщенка, Лесі Дичко, безліч українських народних пісень.

На відтворення факсимиле Євангелія перерахують кошти зі збору з сьогоднішніх відвідувань музею під час виступу пані Вікторії.

Тінкор

longread || В Киеве — петь! Один вечер в dream team Национальной Оперы

interview || Петь в Опере, быть собой || Знаменитый украинский бас Тарас Штонда — об оперных спектаклях будущего, покорении европейских сцен и школьных уроках музыки
interview || «Культурные люди — это и есть элита». Scene lifestyle оперной дивы Сусанны Чахоян
interview || Когда твоя работа — за роялем. Необычная профессия Анастасии Титович
shtonda_SK

Прочитати російською

опубліковано: 03.07.2016

Тарас Штонда, відомий у світі український оперний співак, упевнений, що любити класичні спів і музику може кожен. А можливо, і закохатися в усе це так само сильно, як колись він сам!

Адже опера – це унікальне життя. Артист у ній – це завжди частина чогось великого, що існує вже багато століть. Він – ланка безперервної традиції. І, значною мірою, «продукт» майстерності тих, хто співав оперні твори раніше. У театрі можна бути скільки завгодно особистістю, бути харизматичним, егоїстичним, талановитим, упевненим у собі… Але на сцені навіть найцілісніше, найяскравіше «Я» завжди буде сприйматися лише як частина чогось більшого, ніж одна людина. Як частина історії культури, музики, вокалу, минулих років…

Щоб не згубитися на фоні потужних, знаменитих особистостей, які залишилися в історії українського мистецтва, щоб не бронзовіти, не розчинитися, потрібно знати секрет. Треба бути selfmade: вирости, як Тарас, на київській Русанівці, учитися співати, закінчити консерваторію та пройти довжелезний шлях до великих світових сцен. У Тараса Штонди це вийшло, а ще виходить – не зупинятися. Бачити горизонти, коли вже заспівав багато значущих арій, вірити собі, не гублячись у морі інформації, серйозно підходити до своєї справи, але оптимістично ставитися до життя – це сильні якості, що дозволяють артисту реалізуватися на світовій сцені.

Якою б не була важкою й емоційно насиченою робота, Штонду надихає будь-яка дрібниця: розмова з колегою, пісня на YouTube, телефонний дзвінок, подія, враження… Усе це блискавично «всотується» та видозмінюється його артистичною натурою, щоби вийти у світ у якійсь новій формі: у звуці, у пісні чи в жесті на сцені. Або ж відкластися у «скарбничку» власного артистичного досвіду. Глядачі захоплюються Тарасом Штондою та його здатністю перевтілюватися на сцені: щойно був народний артист, і ось, раптом – п’яничка зі скандинавського пабу, закоханий хлопець або сміливий герой. Що значить бути відомим у всьому світі оперним співаком? Про це Тарас Штонда розповів нам у інтерв’ю.

– Людина приходить із роботи о сьомій вечора, ставить чайник на конфорку – і їй складно уявити, що ось зараз, десь там, у місті – бал, люди у вечірніх сукнях і смокінгах спілкуються, п’ють шампанське, слухають оперних артистів…

– Добре б це сказати організаторам таких балів. Тому що мені потрібно дуже довго ритися у своїй пам’яті, щоби пригадати свою участь у подібних заходах. У чомусь оперний спектакль у своєму ідеальному вираженні і сам є балом. Різниця в тому, що глядач приходить його подивитися. Але ще не придумано такого жанру, щоб він брав участь у опері, вийшов на сцену разом із артистами. Можливо, це оперний спектакль майбутнього.

shtonda_AK

Тарас Штонда: “Оперне мистецтво завжди буде зрозумілим і зовсім непідготовленій людині”

– Можливо, комусь із оперних співаків буває прикро, що звичайні люди часто думають: ось, оперний артист – це той, хто співає для еліти, для депутатів, а не для простих людей?

– Та депутатів не заманиш в театр! Їх раз на рік у театрі побачиш! Оперне мистецтво – воно, напевно, для нашої бідної країни не дуже дешеве. Проте люди, які сюди приходять, – це меломани. Це – нормальний середній клас, освічена інтелігенція нашого суспільства. У жодному разі ми не сприймаємо себе співаючими для політичної еліти. Вони – рідкісні гості в нашій Опері. Кого називати простими людьми… Усі ми люди прості. І наш контингент у Оперному театрі – ті, хто люблять його і можуть собі дозволити заплатити 20 – 500 грн у залежності від місця. У перерахунку на євро чи долари це зовсім небагато.

– Нерідко гості міста фотографують Оперний театр ззовні – як значущу памятку архітектури. Який , на ваш погляд, повинен бути ступінь розуміння оперного мистецтва, щоб купити квиток і все ж зайти в Оперу, прийти на спектакль?

– Оперне мистецтво завжди буде зрозумілим і зовсім непідготовленій людині. Спеціальної підготовки відвідування Оперного театру не вимагає. Потім людина захопиться і досягне такого стану, як, наприклад, у Європі, у Прибалтиці, у скандинавських країнах: там люди буквально виросли в театрі, є справжні оперні меломани.

– Буває, людина довіряє своєму смаку, слухає програму і розуміє, що вона – якісна, добре зроблена. А потім йде в Інтернет, щоб подивитися про артистів більше, і натикається на міркування «біляоперних тітоньок». А там уже – і спеціальні слова, і термінологія, і обговорення, плітки…

– Форуми… Там переважно не новачки. Там – люди, які позиціонують себе знавцями або любителями зі стажем. Існує такий прошарок людей, який обговорює це мистецтво. Є футбольний форум, боксерський форум, форум про кінні перегони. І є оперний форум.

– Коли читаєш такі форуми, складається враження, наче хтось зі «старої гвардії» музикантів нудьгує по якомусь звичному для себе звучанні, якого в нинішній Опері знайти не може, і починаються різні обговорення…

– І таке є. Але в мистецтві не визначають чемпіонів. Немає чітких критеріїв. Оперні форуми – це віртуальна реальність. У людей, які пишуть – лають, хвалять, обговорюють артиста, є це невід’ємне право. Якщо у когось із артистів слабка нервова система, і він здатний, начитавшись пліток про себе, впасти духом, кинути свою професію і вени собі порізати, тому що він, виявляється, такий поганий, значить, вибачте: ти не витримав сучасних реалій! Нормального артиста це тільки підштовхне до роздумів, він подумає: а чим я дав привід написати про себе не дуже добре? Чому мені сьогодні не аплодували? Чому я прочитав про себе на форумі не лише хороше? Нормально, коли артиста не травмує погане прочитане про себе, і не підносять у власній думці гарні відгуки.

shtonda_AK

” У людей, які пишуть – лають, хвалять, обговорюють артиста, є це невід’ємне право”

– Зараз, коли є Інтернет, реакція публіки швидше доходить до артиста, ніж раніше?

– Користувач форуму і журналіст, що пише у пресу про виставу нічим, фактично, не відрізняються. Лише у одного є акредитація, а в іншого – ні. Більш того, артист користувача форуму вважає більш незалежним, ніж журналіста. Хоча, звісно ж, у Європі, коли після прем’єри вистави виходить преса, приємно прочитати про себе щось гарне. І засмучуєшся, коли прочитав про себе не дуже гарний відгук. Співак не повинен орієнтуватися тільки на те, як йому поплескали, що про нього написали. Є об’єктивна реальність: те, ким він став, куди його запрошують і чи запрошують узагалі, як часто і за скільки. Інший артист, який потрібний не лише у своїй, а й у інших країнах, може зверхньо ставитися до преси, яка про нього пише, і до форумів теж. Він до них не байдужий, але розуміє, що є реальність, яка дозволяє йому вважати себе таким, який розвинувся у своїй професії. В Україні форма рецензії вже майже померла, пишуть більше про цікаві колізії… Але ось так, щоб взяти музичну частину й відрецензувати оперний спектакль… Раніше були знамениті оперні рецензенти. – коли ще не було ні Інтернету, ні телевізора. Влас Дорошевич писав про гастролі Шаляпіна в La Scala в 1902 році… Його ім’я дійшло до нас через 100 років.

– Яким чином ви розширюєте репертуар камерних програм? Чим ви керуєтеся, коли берете ноти із цієї ось полиці, а не з якоїсь іншої?

 – Бажання співати щось нове є завжди, не завжди є можливість щось вивчити. Для цього потрібно подолати лінь. Зазвичай партію в опері співак вчить тоді, коли вона йому замовлена. Коли він знає, що йому потрібно десь її заспівати: або в рідному театрі, або в Європі. Камерні ж програми рідко замовляються. Є загальні побажання, але зазвичай ми співаємо те, що подобається. Ну, у Австрії бажано включити у програму твори віденських класиків, у Чехії – чеських… Щоб ще до виконання твору люди заплескали і захопилися, що їх рідне зараз прозвучить. Керуюся своїм бажанням і тим, що люблять інші.

– Як ви вибираєте репертуар народних пісень?

– Найкраще місце, де можна знайти народні пісні в академічному виконанні – YouTube. Там можна пошукати корифеїв української музики минулого. Ось я почув, наприклад, у Михайла Гришка, знаменитого баритона середини XX століття, прекрасну пісню. Вивчив, заспівав.

– Як ви думаєте, чи повинні вестися щодо української музики якісь дослідження, щоби «відкривати» нові твори Середньовіччя або дорадянських років? Чи траплялися випадки, коли ви включали такі твори у свій репертуар?

– У архіви і у глиб століть я не заходжу. Автентичну українську музику не відслідковую. Слухаю знаменитих співаків – корифеїв української оперної академічної музики. Це всім відомі імена: Борис Гмиря, Іван Паторжинський, Михайло Гришко, Анатолій Солов’яненко, Оксана Петрусенко.

shtonda_AK

“Люди, які справді чогось досягли – вони не просто так чогось досягли, це дійсно великі співаки!”

– Чи є такі артисти в історії оперного мистецтва, до рівня майстерності яких ви прагнете?

– Не буду оригінальним: Федір Іванович Шаляпін. Звичайно, я міг чути його й у ранньому дитинстві, але по-справжньому познайомився із творчістю чудового співака, коли мені на 16-річчя подарували набір його платівок. У той час я співав якимсь баском, легким, юнацьким, але вже тоді «захворів» співом Шаляпіна. Я співав під його платівку, як зараз сказали би – «під плюс». І коли мій голос звучав разом із голосом Шаляпіна, моя підсвідомість як би відтинала звуки платівки, і мені здавалося, що я співаю вже дуже навіть схоже. Зараз я з посмішкою згадую про це… І коли я прийшов у музичне училище, мене запитали: ти слухаєш Шаляпіна? Наслідуєш йому? Тоді я ще не міг зрозуміти, що необов’язково наслідувати великого співака – потрібно розуміти, як же він це робить. Шукати себе, навчаючись у Шаляпіна. Важко не захопитися ним: не лише я його наслідував, його сотні співаків наслідували. Тому що він залишив за собою величезну епоху. Потім з’явилися й інші кумири. Я слухав багато музики: оркестрової, фортепіанної, скрипкової. Слухав великих італійців: Енріко Карузо, Тітта Руффо, Марію Каллас, Леонтін Прайс … І, обов’язково, Сергія Лемешева, Марка Рейзена, Бориса Христова… Здебільшого, це співаки минулого.

– А зараз хто?

– Кумири залишилися колишніми. Ось зараз я заслуховувався неаполітанськими піснями Франко Кореллі на телефоні. Один із моїх найулюбленіших співаків. Звісно, є прекрасні співаки і серед моїх сучасників, із деякими з них мені пощастило співати на одній сцені: Йонас Кауфман, Людмила Монастирська, Людовик Тезье, Катерина Семенчук, Матті Салмінен і багато інших.

– Може, ви зараз формуєте чергову «золоту еру» оперного мистецтва?

– Це, безперечно, дуже приємно чути. Цілком можливо, що і ми залишимося в пам’яті наступних поколінь.

– Ви співали на сцені вчора ввечері. А сьогодні приїхали на інтерв’ю. Вам «вистачає» голосу на розмову навіть після виступу напередодні?

– Коли я здоровий, не застуджений, наспіваність не сильно впливає на мій голос. Звісно, якби сьогодні пройшов ще один «Борис Годунов», то, може, я би так, як вчора, не заспівав. Голос втратив би свіжість.

– Напевно, доводиться іноді співати і два вечори поспіль?

– Трапляється і таке.

– Які вистави в нашій Опері обов’язково треба відновити?

 – Будь-який артист завжди чого хоче? Крім слави, матеріальних завоювань, шанувальників? Він роль хоче! І у драматичному театрі завжди на першому плані – роль. Тому мої уподобання в тому, що я хотів би тут побачити – те, у чому я міг би висловитися. Це, звичайно, «Фауст», тим більше, що через 2 роки – 200-річний ювілей великого французького композитора Шарля Гуно, який відзначатиме весь світ. «Фауст» – найзнаменитіша його опера. І в ній – розкішна роль Мефістофеля, яку я нещодавно виконав у Будапешті. Шаляпінська роль –  одна з моїх найулюбленіших. Я для себе виділяю чотири улюблених ролі: Борис Годунов Мусоргського, Борис Тимофійович із «Катерини Ізмайлової» Дмитра Шостаковича, Вотан із «Валькірії» Вагнера і Мефістофель із «Фауста» Гуно. Звичайно, мені хотілося би співати ці партії не тільки на зарубіжних сценах, а й у київському театрі. Ще одна улюблена роль – українська – Тарас Бульба в однойменній опері Миколи Лисенка, яку я із величезним задоволенням знову виконуватиму в новій постановці Національної опери до 150-річчя театру.

– Ваша робота над матеріалом – у тому, щоб передати всі нюанси твору, як це прийнято для нього, чи ви можете привносити щось своє?

–  Я намагаюся перебувати в рамках того, що написав композитор. І концертмейстер дуже сприяє цьому.

shtonda_AK

“Камерна музика допомагає оперній. На камерній сцені немає антуражу, зате є свобода”

– Не годиться виходити за рамки загальноприйнятої інтерпретації?

– Мабуть, тут потрібен баланс між тим, що написано в нотах і тим, що є традиціями виконавців. Досвідчений співак багато знає, він багато слухав. І, крім того, що він бачить у нотах, він знає, як це співали його славетні попередники.

 – У камерних програмах усе мінімалістично: у вас є тільки голос, артистизм і концертмейстер. Усе це дає вам можливість представити слухачеві твір, не відволікаючись на костюми, позолоту оперного залу, постановку із режисурою… Після досвіду камерних виступів оперний антураж не видається зайвим, не навантажує? Навіщо вам це все, якщо ви і без костюмів відмінно створюєте образ?

– Справді, у камерних програмах я сам собі режисер. І я ніколи не співаю просто так. Намагаюся, будучи у смокінгу, без усіляких підручних засобів, без партнерів, без реквізиту, без костюмів, без театрального освітлення створювати якийсь образ. А оперний антураж – ні, він ніколи не здається мені зайвим. Якою би багатою уявою я не володів, я не зможу уявити собі всю оперу. Не довигадаю собі партнера. У камерному залі я не можу ні з ким вступити в поєдинок на шпагах. І не можу, як у оперній ролі Бориса Годунова, схопити когось за шкварки. Тому оперний антураж, мізансцени – це для мене не зайве.

– Що ж для вас більш органічне: динаміка великої оперної сцени, яка дозволяє більше працювати і з жестом, і з рухом, і з партнером, або камерної, де ви обмежені в цих засобах?

– По-різному люблю і оперний, і камерний жанр. Опера важча тим, що я, коли створюю якийсь образ, повинен не розійтися з оркестром, бути в рамках якоїсь мізансцени, не забути, що я на сцені не один, що крім мене є ще й партнери. Частина свідомості завжди сконцентрована на цьому. У камерному жанрі ти начебто вільніший, але від тебе вимагається більша уява, щоб ти був цікавий глядачам. В опері я співаю більше. Але органічне для мене і те, і те. До того ж, співаки, які виступають на камерній естраді, потім набагато яскравіше виглядають у оперних постановках. На камерній сцені, якщо немає нюансів, можна йти. Тому співак змушений знаходити їх. Камерна музика допомагає оперній. На камерній сцені немає антуражу, зате є свобода. Адже оркестр в Опері ніколи так тебе не підхопить, як піаніст.

shtonda_AK

“Якщо ти – вискоий бас, то маєш відбутися як Борис, як Мефістофель”

– Чи є зараз поруч із вами критики, яким ви можете довіряти не менше, аніж вашому педагогу в минулому – Галині Сухоруковій? Які завжди скажуть правду, яку ви зможете прийняти?

– Галина Станіславівна казала: «Тарас, після мене вже нікого більше не слухай. Я схвалю – всі схвалять!» Можливо, це невелике перебільшення, але така була її магія впливу на молодого співака. Однак співак не повинен вічно залишатися «молодим співаком», вічним учнем. Він обов’язково повинен коли-небудь стати авторитетом у своїй свідомості. Він повинен відчувати, що те, що він робить, правильно, і тут допомагає смак, музична освіта. «Артистові потрібно багато знати, щоб правильно відчувати», – писав Євген Нестеренко. Педагогів у мене вже немає. Але я не пихатий, і найбільше ціную похвалу і критику колег.

– Є такі, які наважуються щось сказати?

– Звичайно, я більше люблю захоплення (сміється – прим.ред.). Але критику, зауваження моїх колег, людей, які розуміються  в мистецтві, музикознавців, меломанів завжди сприйму. Артисти – дуже вразливі люди. «Заохочення так само необхідне художнику, як необхідна каніфоль для смичка віртуозу», – говорив Козьма Прутков.

– А ви самі Ваших колег заохочуєте?

– Так, і дуже часто. Але буває, що люди один одному не довіряють. Мовляв, якщо ти мене хвалиш, значить, думаєш протилежне. Я можу сказати, що до мене люди ставляться, мабуть, відчуваючи якусь мою щирість, і не шукають у моїх словах прихованого змісту.

– Які ролі, на ваш погляд, дають артисту оперної сцени, басу, увійти в історію опери?

– Перш за все, це вже названі Борис Годунов і Мефістофель. Борис – це взагалі «роль всіх ролей» для баса. Ще напевно Кончак у «Князі Ігорі» Бородіна, Філіп у «Дон Карлосі» Верді… Узагалі, ввійти в історію можна з будь-якою роллю, це більше залежить не від ролі, а від співака.

– Ви приймаєте участь у постановках із режисурою в сучасному стилі?

– На Заході здебільшого в них і приймаю. Хоча зустрічаються і класичні постановки, наприклад, тричі таким був «Євгеній Онєгін» у Норвегії, Великобританії, Швеції. Але були і відверто сучасні постановки. Більш чи менш вдалі… Я привчаю себе існувати в такій реальності. Ось сказали мені в Бельгії, що в опері «Чародійка» на сцені ніякого князя не буде, а буде топ-менеджер нафтової компанії. Хоча все це – Нижній Новгород, XV століття. Вживаюся в піджачний костюм, усі рухи зовсім інші, а музика колишня. У результаті я відчуваю невідповідність музики до того, що відбувається на сцені: костюму, антуражу, реквізиту, рухів.

– Чим класичним можна пожертвувати, рухаючись у сторону сучасної постановки, щоб опера все-таки залишалася оперою?

– Багато режисерів узагалі цієї межі не бачать. І жертвують усім.

– Опера повинна залишалася класичною, чи вона може змінюватися відповідно до сучасних реалій?

– Класичною… Але не рутинною. Яскравий приклад тому – «Травіата», яку Марта Домінго поставила з Рене Флемінг і Роландо Віллазона. Коли у класичній реальності були такі чудові, природні, багаті мізансцени, глядач бачив на сцені справжнє життя. Деякі опери менше лягають на сучасність, деякі – більше. Одні більше прив’язані до історичних реалій, інші – менше. І кожен випадок індивідуальний. Я не ретроград. Сказати, що я повністю відкидаю всю сучасну режисуру, я не можу.

– Чи треба дітям і підліткам вивчати музику у школах? Чи потрібні «уроки музики»?

– Я думаю, потрібні. Для облагороджування їхніх душ. Щоб підліток думав не тільки про те, як би йому якусь обридлу алгебру відкинути і піти за школу покурити… Це я наводжу найгірший приклад, але хочу цим сказати, що знайомство з музикою ніколи не буде зайвим для формування особистості підлітка. Починати треба з дитинства. Якщо ти шестикласника, який уже сформувався, привів на урок музики, він буде гратися, усе це потай зневажати, так як його всюди оточує поп-музика… Але якщо підліток чує класичну музику із раннього дитинства, то уроки музики тільки допоможуть йому краще пізнати її.

– Років сто тому, наприклад, Лемешева чули на вулиці, по радіо, із кожного гучномовця на будь-якому стовпі.

– Так. Тому що не було цієї хвилі альтернативної музики. Я ріс, і ніякої поп-музики не пам’ятаю. Та й вона була інакшою, не такою як зараз. Навіть естрада була тоді милозвучною, красивою… У моєму дитинстві ця ритмічна, заснована на ударних музика не існувала. Були дискотеки у 70-х, у 80-х, але, все-таки, поп-музикою називалося трохи  інше. Алла Пугачова, прославлена артистка, яка співала «Арлекіно» прекрасним голосом – це зовсім не ті безголосі дівчатка, які співають зараз. Жанр змінювався від певного виразу, від прекрасних текстів, справжньої музики, легкої для сприйняття, до попси в нинішньому розумінні. Зараз діти ростуть на попсі, і знайомити їх із класичною музикою все важче.

– Засилля інших жанрів заважає людям сприймати класичну музику?

– Думаю так. І якщо уявити собі дитину «із чистого аркуша», то вона буде така ж, як і 100, і 200 років тому. Але теперішні діти відрізняються від дітей, що жили 30-50 років тому тим, що в них багато занесено інформації. А основи культури і сприйняття музики закладаються до народження.

– Опера – це завжди про культуру, про цінності, про духовність. Чи потрібна сучасним людям духовність?

– Обов’язково! Чим більше прослуханих у дитинстві класичних музичних творів, тим духовнішою і моральнішою людина виросте. Тим більше її особистість буде облагороджена. І тим менше вона буде здатна на погані, аморальні вчинки. Так і запишіть: пряма залежність від кількості прослуханих творів класичної музики.

Інтерв’ю: Поліна Аксьонова
Адаптація українською: Софія Телеховська
Фото: Олександр Кузьмін
Ретуш: Марія Парамонова
При підготовці матеріалу використані відео каналу fcmrf

Interview || «Культурні люди – це і є еліта». Scene lifestyle оперної діви Сусанни Чахоян

interview || Когда твоя работа — за роялем. Необычная профессия Анастасии Титович

susannachakhoian

Прочитати російською

опубліковано: 02.07.2016 19:50

Рецепт успіху української співачки Сусанни Чахоян – не лише бути красивою, але й досконало знати свою справу, цінуючи оперні традиції. Акумулювати їх і передати глядачеві зі сцени, з’єднати у своїй творчості минуле і майбутнє, нове і звичне – це варте того, щоб служити унікальному оперному мистецтву. 

susanna-tchakhoianУ Сусанни Чахоян, заслуженої артистки України, є рідкісна здатність бути ось таким «акумулятором», вбирати в себе історію, «добре забуте старе», і перетворювати це все у щось дуже сучасне. Тому в неї виходить передати публіці «інформацію з минулого» так, щоб це захоплювало глядача сьогодні.

Сусанна виступає у різних концертних залах світу, і в київських, звичайно ж, теж: артисти Національної Опери створюють для публіки камерні програми, які сприймаються на одному подиху, вражають приголомшливою красою і надовго заряджають енергією.

Сусанна Чахоян працює над такими концертами разом із відомим у багатьох країнах світу солістом української Опери Тарасом Штондою і концертмейстером Анастасією Тітович. Кияни ці концертні новинки та вечірки намагаються не пропускати, адже це – академічний спів від кращих, дуже надихаючі виступи, побувавши на яких, потім довго літаєш як на крилах!

У Сусанни – колоратурне сопрано, як у її знаменитої вчительки, великої оперної співачки Євгенії Мірошниченко. При цьому Сусанна Чахоян відмінно розбирається не лише в нотах та історії музики, а й у шатах, стилі та beauty-life, адже життя оперної діви – це не тільки репетиції та виступи, а й участь у телешоу, у «великосвітських» прийомах… Вечорами треба виглядати як королева і, буває, з’являтися на справжнісіньких балах… Про бали і свята ми хотіли почути з перших вуст детальніше. Але дізналися з інтерв’ю з Сусанною дуже багато цікавого про оперне мистецтво і роботу оперною артисткою.

– Бали? Це атрибут статусності. Вони і створювалися для того, щоб у суспільстві представляли один одного, щоби здійснювався обмін новинами, такий собі networking. А культурний аспект балів – це мала частина, вишенька на торті: гарна програма, оркестр на сцені, запрошена зірка… Це – елітарна культура. Але вона не має відношення до того, чим ми взагалі займаємося. Участь у таких заходах зазвичай дуже втомлює. Це виснажливі технічні репетиції, налаштування камер, мікрофонів, саундчеки – все, чим ми, оперні співаки, не любимо займатися. Ми вільні на театральній сцені, а бали – це завжди певні обмеження.

– Елітарність оперного мистецтва – це значить, що ви виступаєте для еліти, високих чиновників і для знавців, для тих, хто щось розуміє в оперному мистецтві. Вам не прикро, що плоди вашої праці зрозумілі не кожному? Адже опера – це мистецтво, яке вимагає підготовки до його сприйняття.

– Я не вважаю, що більшість чиновників належить до цієї культурної еліти, готової сприймати таке мистецтво. Еліта – це культурна частина суспільства. Підготовлена, з сімейними традиціями, із вихованими духовними цінностями – ось це є еліта, наш глядач, який прийде на наші програми, туди, де будуть звучати німецька, французька мови, поезія, поєднана з музикою. І наше завдання – у тому, щоб зберегти цю еліту і виховати нове покоління.

– Що значить «лірико-колоратурне сопрано»? Чим воно відрізняється від «класичного сопрано» рок-зірки Діани Арбеніної, наприклад, якщо рядки в її пісні – не алюзія, звісно?

– Мабуть, головна відмінність – співаєш ти з мікрофоном чи без. Якщо можеш співати без мікрофона, пробити оркестр, хор і залишитися sopra, зверху… Але взагалі, cопрано – це просто забарвлення звуку, жіночий тембр голосу з певним діапазоном.

– Чому ваші батьки дали вам таке яскраве ім’я? Вони від народження «планували» вас в артистки?

– Своїм ім’ям я зобов’язана моєму батькові. Так звали його улюблену двоюрідну сестру, вона була надзвичайної краси, загинула під уламками універмагу в Ленінакані під час землетрусу. Тато її дуже любив, і в її честь назвав мене. Чому артистичне? У вірменських сім’ях досить часто почуєш красиві імена.

– Ви відволікалися від фортепіано у старших класах? Чи була тільки музикалка?

– У цьому плані моя юність була зовсім нетиповою: я не бігала на побачення, у мене не було ні дискотек, ні романтичних пригод. Я була страшенно серйозною, наді мною навіть діти у школі жартували через це. Як жінка я розцвіла пізніше, вже у консерваторії. Спів розкрив мене. Граючи на фортепіано, зосереджуєшся більше на інтелектуальному процесі. А спів – це велика свобода вираження, в тому числі й вираження своєї жіночої природи.

– Чому ви взагалі вибрали фортепіано, а не скрипку?

– Я не пам’ятаю цього моменту, хто кого вибирав. Мої батьки – музиканти. Оскільки у мене пальці дуже довгі та велика рука – для Рахманінова якраз. Стала займатися в п’ять років, а свідомо – у 7-8 класах.

– Стати музикантом – це карма для того, хто народився у музичній сім’ї?

– Я до 7 класу вчилася в математичному. Це був експериментальний клас із приголомшливими вчителями!

– Ви не пошкодували, що не продовжили займатися математикою або іншими точними науками?

– Математичне мислення дуже допомагає при розучуванні партії. Особливо це стосується розуміння форми, структури. Якісь акценти, вибудуваність вистави… У цьому є щось від математики.

susanna-tchakhoian_AK

Сусанна Чахоян: «Спів – це велика свобода вираження, в тому числі й вираження своєї жіночої природи»

– Всі артистки відчувають баланс форми та змісту так само?

– Ні, у всіх по-різному. Я добре чую, коли вокаліст не просто ремісник, а музикант. З перших звуків стає зрозуміло, чи володіє співак тільки своєю партією, чи знаходиться в гармонії з усією партитурою вистави, чує тільки себе чи зливається з оркестром і партнерами.

– Хтось може крити артистизмом …

– У кожного свої фішки. Є настільки обдаровані люди, що їм, може, і не потрібна глибока освіта. Деякі просто інтуїтивно відчувають процес. Спрацьовує компенсаторика: у когось чогось не вистачає, і воно перекривається іншим. Завжди щось виведе до світла, якщо ми говоримо про професіоналів, звісно.

– Як ви гадаєте, в Україні будуть говорити про вас як про видатного педагога?

– Час покаже. Зараз я викладаю в інституті ім. Р. Глієра, і роблю це з великим задоволенням.

– Як щодо студентського «споживацтва»? Є відчуття, що викладання – це невдячна справа?

– Головне, щоб були студенти, які компенсують усі «страждання». У мене є такі. Їх успіхам радію, як успіхам власного сина!

– Ви – лауреат багатьох вокальних конкурсів у Європі. У чому сенс таких «батлів» між оперними вокалістами? Адже і так зрозуміло, що таких людей в світі – одиниці, що всі вони відмінно володіють голосом і що вони – найкращі. Як же можна влаштовувати змагання між ними і вибирати самого-самого?

– Конкурси – це настільки неоднозначно! Якщо в інструментальному мистецтві є об’єктивні речі: відчутно, впорався ти з твором чи ні, то вокал – річ абсолютно суб’єктивна. Навіть якщо з точки зору одного з членів журі ти впорався, то з точки зору іншого – ні. Він чує твій голос якось інакше, по-іншому уявляє арію… Завойована на конкурсі перемога не завжди обіцяє цікавого публіці виконавця. Моєю метою на конкурсах було не отримання премій, а опанування репертуару. Я хотіла почути, як співають представники різних національних шкіл: корейці, китайці, італійці, французи, німці… Без саморозвитку наша професія в’яне. Якщо не йдеш вперед, то рухаєшся назад. Я і зараз їжджу на майстер-класи, на заняття з техніки вокалу – і за кордон, і Україною. Тут я займалася з гідними музикантами і дуже вдячна кожному з них. Потрібно не зупинятися, постійно щось шукати, і конкурси – частина пошуку. Я привозила нові твори, ноти, записи, коли ще не можна було відшукати їх в Інтернеті. Слухала інші колоратурні сопрано, відразу ж записувала, як виконують каденції: фіксувала для себе стильові особливості, нюанси чийогось виконання… Тепер багаж уже є, але якщо питання стосується нового стилю або твору, то все починається знову: слухаєш різних виконавців, звіряєш, читаєш, сам щось шукаєш в нотах.

susanna-tchakhoian_AK

– Тобто, якщо десь у світі з’явиться подібне сопрано, ви про це дізнаєтеся?

– Звісно! Я студенткам задаю питання: а хто твоя улюблена співачка? І деякі не можуть відповісти. І ось це мене лякає! Я думаю: «Боже мій! Дівчинко, ти займаєшся вокалом, ти отримуєш вищу освіту, хочеш бути співачкою!.. ». Молодь мене дивує з цієї точки зору. Ми студентами тягли ось ці великі магнітофони в консерваторію, з якимись підпільними записами, хтось десь щось привіз – ми все це слухали. На нашому курсі були такі ентузіасти, які говорили на італійській мові. Йшли гуляти, і хлопці починали базікати італійською. Для мене це – показник зацікавленості у своїй професії, прагнення щось привнести в неї. Не просто «ми розважаємося!», а коли кожен вид твоєї діяльності якимось чином пов’язаний із професією.

– Зараз студент запросто може сказати: «У мене є думка, я вважаю так»…

– …при цьому, якщо запитати, на чому ґрунтується його думка, копнути глибше, то там буде порожнеча. Є в усьому цьому якась поверховість, і це веде до непрофесіоналізму в усіх сферах. Нещодавно одну студентку питаю: назви-но п’ять романсів Рахманінова. Застопорилася! Але ж це елементарні речі! Зізнаюся, до романсів я теж прийшла пізно. Взагалі, камерний жанр я спершу недооцінювала. Я любила великі форми, симфонічний оркестр… А камерний жанр, романси, мініатюри я не розуміла. Прийшла до цього вже на останніх курсах консерваторії, під впливом чудових концертмейстерів Раїси Ойгензіхт і Людмили Іванової.

– Де більше можливостей для нюансування: в опері чи в камерному жанрі?

– У камерному, однозначно! Опера – це більші мазки. Яскраві, соковиті фарби, але вибір їх – обмежений. А ось те, що можна використати у камерному жанрі – це повна палітра. Цікаво ось що: майстерність, яку здобуваєш в роботі над романсами, привносить нові фарби і в оперу! І тоді твоє оперне трактування стає набагато цікавішим, із безліччю нюансів. Це як затерті картини, які змінюються при реставрації.

– Чому ви віддали перевагу кар’єрі оперної артистки, а не піаністки? Як сталося «перемикання»?

– Не ми вибираємо професію, а професія обирає нас. Я жила на сцені, була реалізованим музикантом, зі своїм «світом», і прийшла в професію співачки вже зрілою особистістю. У Одеській консерваторії, в оперній студії, ставили «Травіату». Я спинилася, заворожена цими звуками, і з тих пір ні про що інше не могла мріяти.

– Це ж інший спосіб вираження…

– Як людина, стаєш іншим. Сьогодні це, мабуть, важко уявити тим, хто бачить мене на сцені, але я була скутою, від сидіння за роялем я була вся така скручена, занадто зосереджена … Цілком інший образ.

– В якийсь момент вам стало зрозуміло, що просто піаністкою в рамках вашої кар’єри ви не залишитеся, що ви, все-таки, будете співати…

– Я відчувала, що в мені щось є, те, що глибоко заховане. Я переконана, що це і розгледіла в мені Євгенія Мірошниченко. Після її резюме «Я тебе, дитинко, візьму в клас» у мене наче крила виросли.

– Те, що ви стали виходити на сцену в ролі вокалістки, артистки, стало для вас кроком вперед відносно вашого попереднього досвіду?

– Я до сих пір вважаю, що вище інструментального мистецтва немає нічого, якщо порівнювати вокальне мистецтво та інструментальне. У фортепіанному або скрипковому мистецтві є просто ремесло, те, що можеш оцінити мізками, на концерті: так, у нього чудова техніка, він добре володіє інструментом, який добре звучить… Але є вищі речі: коли відчувається інтелект виконавця, ідея, особлива філософія. Такого рівня у вокалі досягають одиниці. Музиканти, які залишають після себе колосальний слід в історії виконавства: Фішер Діскау, Елізабет Шварцкопф…

– Чи достатня кількість ліричних вистав у репертуарі Національної Опери?

– Так. Драматичних, звичайно, завжди більше. Я б додала іще комічних.

– Які постановки у Національній Опері цікаві для школярів, студентів, для молодих людей?

– Для молоді повинен бути сучасний спектакль в сенсі правдивого вираження емоцій. І абсолютно неважливо, яка тематика чи назва опери, адже сучасна режисура – це не тільки і не стільки якісь космічні костюми та декорації, або суперсвітло, не тільки мінімалізм. Особисто для мене це – реальні взаємини героїв, живі люди на сцені. Це завжди знайде відгук у будь-якого покоління. Людина, прийшовши у театр і не побачивши справжнього життя на сцені, вимовляє знамениту фразу Станіславського: «Не вірю!». І другого шансу полюбити оперу в неї може не бути. Якщо ж їм показати наш чудовий спектакль «Ріголетто», повернувши у взаємини героїв жвавість, щирість, природність інтонації, правдивість у погляді, у позі, у пластиці, у реакції один на одного, то і сприйняття молоді може бути набагато гострішим. Я в цьому переконана!

– Хіба опера може бути щирою, не дивлячись на весь свій антураж?

– Звичайно. Я гадаю, це лише так! Є приклади вдалих оперних постановок кінорежисерами. Незважаючи на деяку умовність жанру, все ж головними темами залишаються любов і ненависть, дружба і зрада, патріотизм, честь, віра, –  те, що завжди зачіпає людську душу. І тут дуже багато залежить від співака, який повинен за допомогою своєї інтонації донести цю тему до слухача.

– В архівах варто шукати нову музику? Якісь дослідження повинні вестися? Чи цікаво артистам брати якийсь матеріал від архівістів?

– Безсумнівно! Ми в певному сенсі споживачі: беремо готовий матеріал. Збір такого матеріалу – це окрема професія. Часто саме на такій основі з’являються авторські шедеври. Якби, наприклад, Український Хор не поїхав би одного разу в Америку, і Джордж Гершвін не зайшов би у зал і не почув би українську колискову, чи не з’явилася б знаменита Summer Time?

– Чи може таке відбуватися зараз?

– Може. Тільки Гершвіни у дефіциті 🙂  

Інтерв’ю: Поліна Аксьонова

Адаптація українською: Софія Телеховська

Фото: Олександр Кузьмін

Ретуш: Марія Парамонова

Фото обкладинки: susannachakhoian.com

shtonda-tchakhoyan-titovich

У них принято выражать благодарность учителям. Не пускать запросто в свой мир посторонних. Быть красивыми. Улыбаться. Интересоваться мнением своих слушателей. Много репетировать, потому что это – часть работы. Ни на что не отвлекаться перед концертом. Вести себя скромно. Ездить в машине по вечернему городу. Делиться эмоциями. Быть в курсе общественных проблем и разбираться в социальных отношениях. Внимательно относиться к истории и традициям. Уважать коллег, отзываться о них хорошо. Радоваться плотности своих графиков и выступлений. Придумывать новые концертные программы. Делиться опытом, когда в этом чувствуется смысл. Знать историю музыки и новости мировых сцен. А на сцене – блистать.

Солисты Национальной Оперы: народный артист Украины Тарас Штонда, заслуженная артистка Украины Сусанна Чахоян и концертмейстер Национальной Оперы Украины Анастасия Титович создали популярные концертные программы, которые нравятся многим. И тем, кто хорошо разбирается в классике – в вокале и музыке, и тем, кто не очень. Романсы и песни из таких программ просты для восприятия и очень красивы в исполнении. Услышать живые музыку и вокал, получить мощнейший заряд вдохновения хочется каждому человеку. Поэтому концерты от этой звездной музыкально-певческой оперной команды киевляне и гости города стремятся не пропустить.

На камерных выступлениях «звездной троицы» из Оперного – много школьников и студентов, потому что многим надоел звук, который включают. А тут можно послушать живые голоса певцов и живой, искренний рояль. Кому-то хочется узнать знаменитые классические произведения. Кому-то –  сфотографироваться с известными оперными артистами. Кому-то – провести романтический, красивый вечер в Филармонии.

А мы однажды вечером записали со звёздами Оперы три интервью, которые ты уже можешь прочитать в полных версиях. Для этого просто скролль вниз и делай клик на текстах под фотографиями.

…к зданию Национальной Оперы подъехали три авто. Тарас Штонда вошёл в двери служебного входа, разминулся с нами и растворился в бесконечных коридорах театра, громко здороваясь со всеми сразу и с каждым в отдельности, отвечая на мобильные звонки и решая миллион очень важных вопросов. Анастасия Титович, пронесшись по маленькому холлу и длинному коридору балетных, распахнула дверь репетиционного зала и села за рояль: пора работать, всё по часам. Сусанна Чахоян появилась так же стремительно, как и коллеги: оставив сумку на обитом бархатом диванчике, подошла к роялю и стала петь под аккомпанемент. Тарас Штонда, войдя в комнату, тоже сразу включился в репетицию.

Артисты, которым аплодирует публика самых известных залов мира, собрались вечером в театре, чтобы рассказать тебе все секреты Оперы. Ну ладно, не все. Но почти все. О музыке и вокале, востребованности и успехе, ежедневной сложной работе, репертуаре, удивительных нарядах, опыте выступлений по всему миру, отзывах поклонников, новостях и идеях, зарплатах и гаджетах, о своих знаменитых учителях… И о театральных традициях, конечно. В общем, солисты решили не скрывать от тебя вообще ничего!

opera_AK

Сусанна Чахоян и Тарас Штонда в Оперном театре на репетиции

Тарас Штонда – украинский оперный певец, народный артист, лауреат международных конкурсов, автор известных камерных музыкальных программ. Приглашенный солист многих европейских театров, его бас и артистизм признаны в Европе. Большой поклонник и знаток творчества знаменитых оперных исполнителей прошлого: мало кто еще так детально разбирается в особенностях певческого мастерства классиков. Великобритания, Испания, Италия, Швейцария, Нидерланды, Дания, Норвегия, Швеция, Финляндия, Франция, Бельгия, Германия, Чехия, Сербия, Польша, Словения, Бразилия – география гастрольных выступлений Тараса Штонды очень обширна, а самолеты и перелеты – естественный ритм его жизни. С сольными программами Штонда выступает в Украине, Дании, Норвегии, Швейцарии, Чехии и других странах.

В украинской Опере Тараса Штонду можно услышать в самых главных ролях басового репертуара: Захария, «Набукко», Джузеппе Верди, Дон Базилио, «Севильский цирюльник», Джоаккино Россини, Мефистофель, «Фауст» Шарля Гуно, Борис Годунов и Пимен, «Борис Годунов», Досифей, «Хованщина» Модеста Мусоргского, Гремин, «Евгений Онегин», Кочубей, «Мазепа», Король Рене и Эбн-Хакиа, «Иоланта» Петра Чайковского, Князь Игорь и Галицкий, «Князь Игорь» Александра Бородина, Алеко, «Алеко» Сергея Рахманинова, Тарас Бульба, «Тарас Бульба» Николая Лысенко.

– Надо ли детям и подросткам изучать музыку в школах? Нужны ли «уроки музыки»?

– Я думаю, нужны. Для облагораживания их душ. Чтобы подросток думал не только о том, как бы ему какую-то опостылевшую алгебру отбросить и пойти за школу покурить… Это я привожу худший пример, но хочу этим сказать, что знакомство с музыкой никогда не будет

лишним для формирования личности подростка. Начинать надо с детства. Если ты шестиклассника, который уже сформировался, привел на урок музыки, он будет баловаться, все это втайне презирать, так как его везде окружает поп-музыка… Но если подросток слышит классическую музыку с самого раннего детства, то уроки музыки только помогут ему лучше узнать ее.

Полную версию интервью с Тарасом Штондой ты можешь прочитать здесь

opera_AK

Анастасия Титович и Сусанна Чахоян репетируют в Оперном театре

Сусанна Чахоян – оперная дива, обладательница редкого колоратурного сопрано и очень красивая женщина, безупречно владеющая техникой исполнения. Она детально разбирается в классическом репертуаре, оперных ариях и камерных произведениях – поёт то, что чувствует и очень хорошо знает. Она – солистка Национальной Оперы, преподаватель в Киевском институте музыки им. Р.М.Глиэра, жена немецкого бизнесмена Альфреда Прауста, мама сына Даниэля – родилась в семье музыкантов, и за пианино оказалась в очень раннем возрасте. Стала профессиональной пианисткой. На старших курсах увлеклась оперным искусством, продолжила учебу в Киеве: ее приняла в свой класс Евгения Мирошниченко, корифей украинской оперной сцены. Потом Сусанна стажировалась заграницей. 17 лет назад впервые вышла на сцену Национальной Оперы в роли Джульетты. Была соорганизатором «Венских вечеров», которые проводились в столице при содействии посольства Австрии. Выступала на первом в Украине Венском бале. Стала лауреатом престижных международных вокальных конкурсов. Принимала участие в известных украинских телешоу и фестивалях.

opera_AK

Dream team Оперного разучивает новые партии и песни

— Элитарность оперного искусства – это значит, что вы выступаете для элиты, высоких чиновников и для знатоков, для тех, кто что-то в опере понимает. Не обидно, что плоды вашего труда оказываются понятны не каждому? Ведь опера – это искусство, которое требует подготовки восприятия.

— Я не считаю, что большинство чиновников принадлежит к этой культурной элите, готовой воспринимать такое искусство. Элита – это культурная часть общества.

Подготовленная, с семейными традициями, с воспитанными духовными ценностями — вот это элита, наш зритель, который придет на наши программы, туда, где будут звучать немецкий, французский языки, поэзия, соединенная с музыкой. И наша задача — в том, чтобы сохранить эту элиту и воспитать новое поколение.

Полную версию интервью с Сусанной Чахоян ты можешь прочитать здесь

Чтобы отлично звучать на сцене, нужно хорошо подготовиться к премьере!

Чтобы отлично звучать на сцене, нужно хорошо подготовиться к премьере!

Анастасия Титович – она будто из сказки или фильма, «леди-совершенство»: её пианино – разговаривает, поёт и плачет, оно лёгкое, внимательное и обаятельное, как и сама пианистка. Она уже 10 лет работает концертмейстером Национальной Оперы, аккомпанирует басу Тарасу Штонде, вместе с ним разрабатывает камерные концертные программы. Как Анастасии удаётся помогать делать концерты академического пения известными на всю Украину? Мы расспросили её об этом в интервью, и пианистка перевернула наши представления о работе оперным артистом на 180 градусов.

— Сейчас такое время, что многие люди устают от общения, не радуются тому, что с ними происходит, а уж о вовлечённости не стоит и говорить…

— Нужно качественно делать свою работу и отвечать за результат. Часто сталкиваешься с людьми, которые делают свою работу не на 100%, а просто формально отбывают время, чтобы получить деньги. Это печально.

И мне кажется, это неправильно. Меня, например, моя работа очень увлекает. Поэтому я не могу делать ее формально. Мне интересно, мне хочется, чтобы было как можно лучше. Если кому-то не так повезло, и он вынужден заниматься чем-то, не настолько ему близким, ожидать конца рабочего дня, все время глядя на часы, – тогда не будет, мне кажется, хороших результатов ни в чем.

Полную версию интервью с Анастасией Титович ты можешь прочитать здесь

Текст: Полина Аксёнова
Фото: Александр Кузьмин
Ретушь: Мария Парамонова
При участии: Анна Путова
При подготовке материала использованы видео канала fcmrf

shtonda_SK

Тарас Штонда, известный в мире украинский оперный певец, уверен, что любить классические пение и музыку может каждый. А может быть, и влюбиться во все это так же сильно, как когда-то – он сам!

Ведь опера – это уникальная жизнь. Артист в ней – это всегда часть чего-то великого, что существует уже много веков. Он – звено непрерывной традиции. И, в большой степени, «продукт» мастерства тех, кто пел оперные произведения раньше. В театре можно быть сколько угодно личностью, быть харизматичным, эгоистичным, талантливым, уверенным в себе… Но на сцене даже самое цельное, самое яркое «Я» всегда будет восприниматься лишь как часть чего-то большего, чем один человек. Как часть истории культуры, музыки, вокала, прошлых лет.

Чтобы не потеряться на фоне мощных, знаменитых личностей, которые остались в истории украинского искусства, не бронзоветь, не раствориться, нужно знать секрет. Надо быть selfmade: вырасти, как Тарас, на киевской Русановке, учиться петь, окончить Консерваторию и пройти громадный путь к большим мировым сценам. У Тараса Штонды это получилось, и еще получается – не останавливаться. Видеть горизонты, когда уже спел многие значительные арии, верить себе, не теряясь в море информации, всерьез относиться к своему делу, но быть оптимистичным в отношении к жизни – это сильные качества, позволяющие артисту состояться на мировой сцене.

Какой бы ни была трудной и эмоционально насыщенной работа, Штонду вдохновляет любая мелочь: разговор с коллегой, песня на youtube, телефонный звонок, событие, впечатление… Всё это молниеносно «впитывается», чтобы оказаться переработанным его артистическим существом и снова выпущенным в мир в какой-то новой форме: в звуке, в песне или в жесте на сцене. Или же отложиться в «копилку» собственного артистического опыта. Зрители восхищаются Тарасом Штондой за его способность перевоплощаться на сцене: только что был народный артист, и вот, откуда ни возьмись – пьянчужка из скандинавского паба, влюбленный парень или смелый герой. Что значит быть известным во всем мире оперным певцом? Об этом Тарас Штонда рассказал нам в интервью. 

– Человек приходит с работы в семь вечера, ставит чайник на конфорку, – и ему сложно представить, что вот сейчас, где-то там, в городе – бал, люди в вечерних платьях и смокингах, общаются, пьют шампанское, слушают оперных артистов…

– Хорошо бы это сказать организаторам таких балов, потому что мне нужно очень долго рыться в памяти, чтобы вспомнить своё участие в подобных мероприятиях. В чем-то балом является сам оперный спектакль в своем идеальном выражении. Единственное, зритель приходит его посмотреть, но еще не придумано такого жанра, чтобы он участвовал в опере, вышел на сцену вместе с артистами. Может быть, это оперный спектакль будущего.

shtonda_AK

Тарас Штонда: “Оперное искусство всегда дойдет и до неподготовленного человека”

– Возможно, кому-то из оперных певцов бывает обидно, что обычные люди зачастую думают: вот, оперный артист – это тот, кто поет для элиты, для депутатов, а не для простых людей?

– Да депутатов не заманишь в театр! Их раз в год в театре увидишь! Оперное искусство – оно, наверное, для нашей бедной страны не очень дешёвое. Тем не менее, люди, которые сюда приходят – это меломаны. Это – нормальный средний класс, образованная интеллигенция нашего общества. Ни в коем случае мы не воспринимаем себя поющими для политической элиты. Они – редкие гости в нашей Опере. Кого называть простыми людьми… Мы все люди простые. И наш контингент в Оперном театре – те, кто любят его, и могут себе позволить заплатить 20 – 500 грн. в зависимости от места. В исчислении евро или долларовом это совсем-совсем немного.

– Нередко гости города фотографируют снаружи Оперный театр – как значимый памятник архитектуры. Какая, на ваш взгляд, должна быть степень понимания оперного искусства, чтобы купить билет и все же зайти в Оперу? Прийти на спектакль?

– Оперное искусство всегда будет понятно и совсем не подготовленному человеку. Специальной подготовки посещение Оперного театра не требует. Потом человек увлечется, и достигнет такого состояния, как, например, в Европе, в Прибалтике, в скандинавских странах: там люди буквально выросли в театре, есть настоящие меломаны.

– Бывает, человек доверяет своему вкусу, слушает программу и понимает, что она – качественная, хорошо сделана. А потом идет в Интернет посмотреть об артистах больше, и натыкается на рассуждения «околооперных тетенек». И там уже – специальные слова, терминология, и обсуждения, сплетни… 

– Форумы… Там, в основном, не новички. Там – люди, позиционирующие себя знатоками или любителями со стажем. Существует такая прослойка, которая обсуждает это искусство. Есть футбольный форум, боксёрский форум, спортивные скачки. И есть оперный форум.

– Когда читаешь такие форумы, создается впечатление, будто кто-то из «старой гвардии» музыкантов скучает по какому-то привычному для себя звучанию, которого в нынешней Опере найти не может, и начинаются разные обсуждения…  

– И такое есть. Но в искусстве не определяются чемпионы. Нет четких критериев. Оперные форумы – это виртуальная реальность. У людей, которые пишут – ругают, хвалят, обсуждают артиста, есть это неотъемлемое право. Если у кого-то из артистов слабая нервная система, и он способен, начитавшись о себе, упасть духом, бросить свою профессию и вены себе порезать оттого, что он, оказывается, такой плохой, значит, извините: ты не выдержал современных реалий! Нормального артиста это только подстегнёт, он подумает: а чем я дал повод написать о себе не очень хорошо? Почему мне сегодня не хлопали? Почему я прочел о себе на форуме не только хорошее? Нормально, когда артиста не травмирует плохое, прочитанное о себе, и не возносят в собственном мнении хорошие отзывы.

shtonda_AK

“У людей, которые пишут, ругают, хвалят, обсуждают артиста, дискутируют о нем, есть это неотъемлемое право”

– Сейчас, когда есть Интернет, реакция публики быстрее доходит до артиста, чем раньше?

– Пользователь форума и журналист, пишущий в прессу о спектакле, по сути, ничем не отличаются. Только у одного есть аккредитация, а у другого – нет. Более того, артист пользователя форума считает более независимым, чем журналиста. Хотя, конечно же, в Европе, когда после премьеры выходит пресса, приятно почитать о себе хорошее. И огорчаешься, когда прочитал о себе не столь хорошее. Певец не должен ориентироваться только на то, как ему похлопали, что о нём написали. Есть объективная реальность: то, как он состоялся, куда его приглашают и приглашают ли, как часто и за сколько. Иной артист, который востребован не только в своей, но и в других странах, может смотреть свысока на всю прессу, которая о нем пишет, и на форумы тоже. Он к ним не безразличен, но понимает, что есть реальность, которая позволяет ему считать себя состоявшимся в своей профессии. В Украине форма рецензии почти совсем умерла, пишут больше об интересных коллизиях… Но вот так, чтобы взять музыкальную часть и отрецензировать оперный спектакль… Раньше были знаменитые оперные рецензенты. Когда Интернета не было, телевизора еще не было. Влас Дорошевич писал о гастролях Шаляпина в La Scala в 1902 году… Его имя дошло до нас через 100 лет.

– Каким образом вы расширяете репертуар камерных программ? Чем вы руководствуетесь, когда вот с этой полки берёте ноты, а не с какой-то другой?

– Желание петь что-то новое есть всегда, не всегда есть возможность что-то выучить. Для этого нужно преодолеть лень. Обычно партию в опере певец учит тогда, когда она ему заказана. Когда он знает, что ему нужно где-то её спеть: или в родном театре, или в Европе. Камерные же программы редко заказываются. Есть общие пожелания, но обычно мы поем то, что нравится. Ну и в Австрии желательно включать в программу произведения венских классиков. В Чехии – чешских… Чтобы ещё до исполнения произведения люди захлопали и восхитились, что их родное сейчас прозвучит. Руководствуюсь своим желанием и тем, что люди любят.

– Как вы выбираете репертуар народных песен?

– Лучшее место, где можно почерпнуть народные песни в академическом исполнении – youtube. Там можно поискать корифеев украинской музыки прошлого. Вот я услышал, например, у Михаила Гришко, знаменитого баритона середины XX века, прекрасную песню. Выучил, спел.

– Как вы думаете, должны ли вестись в отношении украинской музыки какие-то исследования, чтобы «открывать» новые произведения средних веков или досоветских лет? Были ли случаи, чтобы вы включали такие произведения в свой репертуар?

– В архивы и в глубь веков я не захожу. Аутентичную украинскую музыку не отслеживаю. Слушаю знаменитых певцов – корифеев украинской оперной академической музыки. Это всем известные имена: Борис Гмыря, Иван Паторжинский, Михаил Гришко, Анатолий Соловьяненко, Оксана Петрусенко.

shtonda_AK

“Люди, по-настоящему чего-то достигшие – они не просто так чего-то достигли, это действительно большие певцы!”

– Есть ли такие артисты в истории оперного искусства, к уровню мастерства которых вы стремитесь?

– Не буду оригинален: Федор Иванович Шаляпин. Конечно, я мог слышать его и в раннем детстве, но по-настоящему познакомился с творчеством замечательного певца, когда мне на 16-летие подарили набор его пластинок. В то время я пел каким-то баском, лёгким, юношеским, но уже тогда «заболел» пением Шаляпина. Я пел под его пластинку, как сейчас сказали бы – «под плюс». И когда мой голос звучал вместе с голосом Шаляпина, моё подсознание как бы отсекало звучащую пластинку, и мне казалось, что я уже пою очень даже похоже. Сейчас я с юмором вспоминаю это… И когда я пришел в музыкальное училище, меня спросили: ты слушаешь Шаляпина? Подражаешь ему? Тогда я ещё не мог понять, что не подражать надо великому певцу, а нужно понимать, как же он это делает. Искать себя, учась у Шаляпина. Трудно не увлечься им: не только я подражал, ему сотни певцов подражали. Потому что он оставил громадную эпоху. Затем появились и другие кумиры. Я слушал много музыки: оркестровой, фортепианной, скрипичной. Слушал великих итальянцев:  Энрико КарузоТитта РуффоМарию КалласЛеонтин Прайс… И, обязательно, Сергея ЛемешеваМарка РейзенаБориса Христова… В основном, это певцы прошлого.

– А сейчас кто?

– Кумиры остались прежними. Я вот сейчас заслушивался на телефоне неаполитанскими песнями Франко Корелли. Один из моих самых любимых певцов. Конечно, есть прекрасные певцы и среди моих современников, с некоторыми из них мне посчастливилось петь на одной сцене: Йонас КауфманЛюдмила Монастырская, Людовик Тезье, Екатерина Семенчук, Матти Салминен и многие другие.

– Может, вы сейчас формируете очередную такую «золотую эру» оперного искусства?

– Это, конечно, очень лестно слышать. Вполне возможно, что и мы останемся в памяти следующих поколений.

– Вы пели на сцене вчера вечером. А сегодня приехали на интервью. Вам «хватает» голоса на разговор даже после выступления накануне?

– Когда я здоров, не простужен, напетость накануне мало влияет на мой голос. Конечно, если бы сегодня прошёл ещё один «Борис Годунов», то, может, я бы так, как вчера, не спел. Голос был бы несколько утратившим свежесть.

– Наверное, приходится иногда петь и два вечера подряд?

– Случается и такое.

– Какие спектакли в нашей Опере обязательно надо возобновить?

– Любой артист всегда что хочет? Помимо славы, материальных завоеваний, поклонников? Он роль хочет! И в драматическом театре всегда на первом плане – роль. Поэтому мои предпочтения в том, что я бы хотел здесь увидеть – то, в чём я мог бы выразиться. Это, конечно, «Фауст», тем более, что через 2 года – 200-летний юбилей великого французского композитора Шарля Гуно, который будет отмечать весь мир. «Фауст» – самая знаменитая его опера. И в ней – роскошная роль Мефистофеля, которую я недавно исполнил в Будапеште. Шаляпинская роль, одна из моих самых любимых. Я для себя выделяю четыре любимых роли: Борис Годунов Мусоргского, Борис Тимофеевич из «Катерины Измайловой» Дмитрия Шостаковича, Вотан из «Валькирии» Вагнера и Мефистофель из «Фауста» Гуно. Конечно, мне хотелось бы петь эти партии не только на зарубежных сценах, но и в киевском театре. Ещё одна любимая роль – украинская – Тарас Бульба в одноименной опере Николая Лысенко, которую я с большим удовольствием снова буду исполнять в новой постановке Национальной оперы к 150-летию театра.

– Ваша работа над материалом – в том, чтобы передать все нюансы произведения, как это принято для него, или вы можете привносить что-то свое?

– Конечно, я стараюсь находиться в рамках того, что написал композитор. И вот концертмейстер очень способствует этому.

shtonda_AK

“Камерная музыка помогает оперной. На камерной сцене нет антуража, зато есть свобода”

– Не положено выходить за рамки общепринятой интерпретации?

– Пожалуй, здесь нужен баланс между тем, что написано в нотах и тем, что является традициями исполнителей. Опытный певец много знает, он много слушал. И, помимо того, что он видит в нотах, он знает, как это пели великие предшественники.

– В камерных программах все минималистично: у вас есть только голос, артистизм и концертмейстер. Все это дает вам возможность представить слушателю произведение, не отвлекаясь на костюмы, позолоту оперного зала, постановку с режиссурой… После опыта камерных выступлений оперный антураж не кажется излишним, нагружающим? Зачем вам это все, если вы и без костюмов отлично создаете образ?

– Действительно, в камерных программах я сам себе режиссёр. И я никогда не пою просто так. Стараюсь, будучи в смокинге, без всяких подручных средств, без партнеров, без реквизита, без костюмов, без театрального освещения творить какой-то образ. А оперный антураж – нет, он никогда не кажется мне лишним. Каким бы я богатым воображением ни обладал, я не воображу себе всю оперу. Не довоображу себе партнера. В камерном зале я не могу ни с кем вступить в поединок на шпагах. И не могу, как в оперной роли Бориса Годунова, схватить кого-то за грудки. Поэтому оперный антураж, мизансцены – это для меня не лишнее.

– Что же для вас более органично: динамика большой оперной сцены, которая позволяет больше работать и с жестом, и с движением, и с партнером, или камерной, где вы ограничены в этих средствах?

– По-разному люблю и оперный, и камерный жанр. Опера в том труднее, что я, творя какой-то образ, должен не разойтись с оркестром, быть в рамках какой-то мизансцены, не забыть, что я не один на сцене, что кроме меня есть ещё и партнеры. Часть сознания всегда сконцентрирована на этом. В камерном жанре ты вроде бы свободнее, но от тебя требуется большее воображение, чтобы ты был интересен зрителям. В опере я пою больше. Но органично для меня и то, и то. К тому же, певцы, которые выступают на камерной эстраде, потом гораздо ярче выглядят в оперных постановках. На камерной сцене, если нет нюансов, то можно уходить. Поэтому певец вынужден находить их. Камерная музыка помогает оперной. На камерной сцене нет антуража, зато есть свобода. Ведь оркестр в Опере тебя никогда так не подхватит, как пианист.

shtonda_AK

“Если ты – высокий бас, то должен состояться как Борис, как Мефистофель”

– Есть ли рядом с вами сейчас критики, которым вы можете доверять не меньше, чем вашему педагогу в прошлом – Галине Сухоруковой? Которые всегда скажут правду, которую вы сможете принять?

– Галина Станиславовна говорила: «Тарас, после меня уже никого больше не слушай. Я одобрю – все одобрят!» Возможно, это немного преувеличено, но такова была её магия воздействия на молодого певца. Однако, певец не должен вечно оставаться «молодым певцом», вечным учеником. Он обязательно должен когда-нибудь становиться мэтром в своём сознании. Он должен ощущать, что то, что он делает, правильно, и тут помогает вкус, музыкальное образование. «Артисту надо много знать, чтобы верно чувствовать», писал Евгений Нестеренко. Педагогов у меня уже нет. Но я не чванливый, и больше всего ценю похвалу и критику коллег.

– Есть такие, которые решаются что-то сказать?

 – Конечно, я больше люблю восхищение (смеётся – прим.ред.), но критику, замечания своих коллег, людей, которые понимают в искусстве, музыковедов, меломанов всегда восприму. Артисты – очень ранимые люди. «Поощрение так же необходимо художнику, как необходима канифоль для смычка виртуоза», – говорил Козьма Прутков.

– А вы сами ваших коллег поощряете?

– Да, и очень часто. Но бывает, что люди друг другу не доверяют. Мол, раз ты меня хвалишь, значит, думаешь противоположное. Я могу сказать, что ко мне люди относятся, пожалуй, чувствуя какую-то мою искренность, и не ищут в моих словах двойного дна.

– Какие роли, на ваш взгляд, дают артисту оперной сцены, басу, войти в историю оперы?

– Прежде всего, конечно, это уже названные Борис Годунов и Мефистофель. Борис – это вообще «роль всех ролей» для баса. Еще наверное Кончак в «Князе Игоре» Бородина, Филипп в «Дон Карлосе» Верди… Вообще войти в историю можно с любой ролью, это больше зависит не от роли, а от певца.

– Вы принимаете участие в постановках с режиссурой в современном стиле?

– На Западе в основном в них и принимаю. Хотя встречаются и классические постановки, например, трижды таким был «Евгений Онегин» в Норвегии, Великобритании, Швеции. Но были и откровенно современные постановки. Более удачные, менее… Я приучаю себя существовать в такой реальности. Вот сказали мне в Бельгии, что в опере «Чародейка» на сцене никакого князя не будет, а будет топ-менеджер нефтяной компании. Хотя всё это – Нижний Новгород, XV век. Вживаюсь в пиджачный костюм, движения все совершенно другие, а музыка прежняя. В результате я ощущаю несоответствие музыки происходящему на сцене: костюму, антуражу, реквизиту, движениям.

– Насколько многим классическим можно пожертвовать, двигаясь в сторону современной постановки, чтобы опера все-таки осталась оперой?

– Многие режиссеры вообще этой грани не видят. И жертвуют всем.

– Должна ли опера оставаться классической, или она может трансформироваться в соответствии с современными реалиями?

– Классической… Но не рутинной. Яркий пример тому –  «Травиата», которую Марта Доминго поставила с Рене Флеминг и Роландо Виллазоном. Когда в классической реальности были такие чудесные, естественные, богатые мизансцены, что зритель видел на сцене настоящую жизнь. Некоторые оперы меньше ложатся на современность, некоторые – больше. Одни больше привязаны к историческим реалиям, другие – меньше. И каждый случай индивидуален. Я не ретроград. Сказать, что я полностью отвергаю всю современную режиссуру, я не могу.

– Надо ли детям и подросткам изучать музыку в школах? Нужны ли «уроки музыки»?

– Я думаю, нужны. Для облагораживания их душ. Чтобы подросток думал не только о том, как бы ему какую-то опостылевшую алгебру отбросить и пойти за школу покурить… Это я привожу худший пример, но хочу этим сказать, что знакомство с музыкой никогда не будет лишним для формирования личности подростка. Начинать надо с детства. Если ты шестиклассника, который уже сформировался, привел на урок музыки, он будет баловаться, все это втайне презирать, так как его везде окружает поп-музыка… Но если подросток слышит классическую музыку с самого раннего детства, то уроки музыки только помогут ему лучше узнать ее.

– Лет сто назад, например, Лемешева слышали на улице, по радио, из каждого громкоговорителя на любом столбе.

– Да. Потому что не было этой волны альтернативной музыки. Я рос, и никакой поп-музыки не помню. Да и она была другой, чем сейчас. Даже эстрада была тогда благозвучной, красивой. В моём детстве эта ритмичная, основанная на ударниках музыка не существовала. Были дискотеки в 70-х, в 80-х, но, всё-таки, поп-музыкой называлось немножко другое, чем теперь. Алла Пугачёва, прославленная артистка, которая пела «Арлекино» прекрасным голосом – это совсем не те безголосые девочки, которые поют сейчас. Жанр трансформировался от какого-то выражения, от прекраснейших текстов, настоящей музыки, лёгкой для восприятия, к попсе в нынешнем понимании. Сейчас дети растут на попсе, и знакомить их с классической музыкой все труднее.

– Засилье других жанров мешает людям воспринимать классическую музыку?

– Думаю, да. И если представить себе ребёнка «с чистого листа», то он такой же, как был и 100, и 200 лет назад. Но теперешние дети отличаются от детей 30-50 лет назад тем, что в них много занесено информации. А основы культуры и восприятия музыки закладываются до рождения.

– Опера – это всегда о культуре, о ценностях, о духовности. Нужна ли современным людям духовность?

– Она нужна обязательно. Чем больше прослушанных в детстве классических музыкальных произведений, тем духовнее и моральнее человек вырастет. Тем более его личность будет облагорожена. И тем менее он будет способен на плохие, аморальные поступки. Так и запишите: прямая зависимость от количества прослушанных произведений классической музыки.

Интервью: Полина Аксёнова
Фото: Александр Кузьмин
Ретушь: Мария Парамонова
При подготовке материала использованы видео канала fcmrf

susannachakhoian

прочитати українською

Рецепт успеха украинской певицы Сусанны Чахоян – не только быть красивой, но и досконально знать свое дело, ценя оперные традиции. Аккумулировать их и передать зрителю со сцены, соединить в своем творчестве прошлое и будущее, новое и привычное – это стоит того, чтобы служить уникальному оперному искусству.

susanna-tchakhoianУ Сусанны Чахоян, заслуженной артистки Украины, есть редкая способность быть вот таким «аккумулятором», впитывать в себя историю, «хорошо забытое старое», и трансформировать все это во что-то очень современное. Поэтому у неё получается передать публике «информацию из прошлого» так, чтобы это захватывало зрителя сегодня.

Сусанна выступает в разных концертных залах мира, и в киевских, конечно же, тоже: артисты Национальной Оперы создают для публики камерные программы, которые воспринимаются на одном дыхании, впечатляют потрясающей красотой и надолго заряжают энергией.

Сусанна Чахоян работает над такими концертами вместе с известным во многих странах мира солистом украинской Оперы Тарасом Штондой и концертмейстером Анастасией Титович. Киевляне эти концертные новинки и вечеринки стараются не пропускать: ведь это – академическое пение от лучших! Очень вдохновляющие выступления, побывав на которых, потом долго летаешь как на крыльях.

У Сусанны – колоратурное сопрано, как у её знаменитой учительницы, великой оперной певицы Евгении Мирошниченко. При этом Сусанна Чахоян отлично разбирается не только в нотах и истории музыки, но и в нарядах, стиле и beauty-life: ведь жизнь оперной дивы – это не только репетиции и выступления, но и участие в телешоу, в «великосветских» приемах… Вечерами надо выглядеть как королева и, бывает, появляться на самых настоящих балах… О балах и праздниках мы хотели услышать из первых уст побольше. Но узнали из интервью с Сусанной очень много интересного об оперном искусстве и о работе оперной артисткой.

– Балы? Это атрибут статусности. Они и создавались для того, чтобы в обществе представляли друг друга, чтобы осуществлялся обмен новостями, эдакий networking. Культурный же аспект балов – это малая часть, вишенка на торте: красивая программа, оркестр на сцене, приглашённая звезда… Это элитарная культура. Но она мало имеет отношения к тому, чем мы вообще занимаемся. Участие в таких мероприятиях обычно очень выматывает. Это утомительные технические репетиции, выстраивание камер, микрофонов, саундчеки – все, чем мы, оперные певцы, не любим заниматься. Мы свободны на театральной сцене. А балы предполагают  определенные ограничения.

– Элитарность оперного искусства – это значит, что вы выступаете для элиты, высоких чиновников и для знатоков, для тех, кто что-то в опере понимает. Не обидно, что плоды вашего труда оказываются понятны не каждому? Ведь опера – это искусство, которое требует подготовки восприятия.

– Я не считаю, что большинство чиновников принадлежит к этой культурной элите, готовой воспринимать такое искусство. Элита – это культурная часть общества. Подготовленная, с семейными традициями, с воспитанными духовными ценностями – вот это элита, наш зритель, который придет на наши программы, туда, где будут звучать немецкий, французский языки, поэзия, соединенная с музыкой. И наша задача – в том, чтобы сохранить эту элиту и воспитать новое поколение.

– Что значит «лирико-колоратурное сопрано»? Чем это отличается от «классического сопрано» рок-звезды Дианы Арбениной, например? Если строчки в ее песне – не аллюзия, конечно?

– Наверное, основное отличие – поешь ли ты с микрофоном или без. Если можешь петь без микрофона, пробить оркестр, хор и остаться sopra, сверху… Но вообще cопрано – это просто окраска звука, женский тембр голоса с определенным диапазоном.

– Почему ваши родители дали вам такое яркое имя? Они от рождения «планировали» вас в артистки?

 – Своим именем я обязана своему отцу. Так звали его любимую двоюродную сестру, она была необычайной красоты, погибла под обломками универмага в Ленинакане во время землетрясения. Папа ее очень любил, и в ее честь назвал меня. Почему артистическое? В армянских семьях довольно часто услышишь красивые имена.

– Вы отвлекались от фортепиано в старших классах? Или была только музыкалка?

– В этом плане моя юность была совсем не типичной: не бегала на свидания, у меня не было ни дискотек, ни романтических приключений. Я была ужасно серьёзной, надо мной даже мальчишки в школе подтрунивали из-за этого. Как женщина я расцвела позже, уже в консерватории. Пение раскрыло меня. Играя на фортепиано, сосредотачиваешься больше на интеллектуальном процессе. А пение – это большая свобода выражения, в том числе и выражения своей женской природы.

– Почему вы вообще выбрали фортепиано? А не скрипку?

– Я не помню этот момент, кто кого выбирал. Мои родители – музыканты. Поскольку у меня пальцы очень длинные и крупная рука – для Рахманинова в самый раз. Стала заниматься с пяти лет, а осознанно – в 7-8 классах.

– Стать музыкантом -это карма для того, кто родился в музыкальной семье?

– Я до 7 класса училась в математическом. Это был экспериментальный класс с потрясающими учителями!

– Вы не пожалели, что не стали потом заниматься математикой или другими точными науками?

– Математическое мышление очень помогает при разучивании партии. Особенно это касается понимания формы, структуры. Какие-то акценты, выстроенность спектакля… В этом есть что-то от математики.

susanna-tchakhoian_AK

Сусанна Чахоян: “Пение – это большая свобода выражения, в том числе и выражения своей женской природы”

– Все артистки ощущают баланс формы и содержания так же?

– Нет, у всех по-разному. Я хорошо слышу, когда вокалист – не просто ремесленник, а музыкант. С первых звуков становится ясно, владеет ли певец только своей партией или находится в гармонии со всей партитурой спектакля, слышит только себя или сливается с оркестром и партнёрами.

– Кто-то может крыть артистизмом…

– У каждого свои фишки. Есть настолько одарённые люди, что им, может, и не нужно глубокое образование. Некоторые просто интуитивно ощущают процесс. Срабатывает компенсаторика: у кого-то чего-то не хватает, и оно перекрывается другим. Всегда что-то выведет к свету. Если мы говорим о профессионалах, конечно.

– Как вы думаете, в Украине будут говорить о вас как о выдающемся педагоге?

– Время покажет. Сейчас я преподаю в институте им. Р. Глиэра, и делаю это с большим удовольствием.

– Как насчет студенческого «потребительства»? Есть ощущение, что преподавание – это неблагодарное занятие?

– Главное, чтобы были студенты, которые окупают все «страдания». У меня есть такие. Их успехам радуюсь, как успехам собственного сына!

– Вы – лауреат многих вокальных конкурсов в Европе. В чем смысл таких «баттлов» между оперными вокалистами? Ведь и так понятно, что таких людей в мире – единицы, что все они отлично владеют голосом, и что они – лучшие. Как же можно устраивать соревнования между ними и выбирать самого-самого?

– Конкурсы – это настолько неоднозначно! Если в инструментальном искусстве есть объективные вещи: слышно, справился ты с произведением или нет, то вокал – вещь совершенно субъективная. Даже если с точки зрения одного из членов жюри ты справился, то с точки зрения другого – нет. Он слышит твой голос как-то иначе, по-другому представляет арию…Завоёванная на конкурсе победа не всегда обещает интересного публике исполнителя. Моим стремлением на конкурсах было не получение премий, а освоение репертуара. Я хотела услышать, как поют представители разных национальных школ: корейцы, китайцы, итальянцы, французы, немцы… Без саморазвития наша профессия увядает. Если не идешь вперед, то движешься назад. Я и сейчас езжу на мастер-классы, на занятия по технике вокала. И за рубеж, и в Украине: здесь я занималась с достойными музыкантами, и очень благодарна каждому из них. Нужно не останавливаться, постоянно что-то искать, и конкурсы – часть поиска. Я привозила новые произведения, ноты, записи, когда ещё нельзя было отыскать их в интернете. Слушала другие колоратурные сопрано, сразу же записывала, как исполняют каденции: фиксировала для себя стилевые особенности, нюансы чьего-то исполнения… Теперь багаж уже есть, но если вопрос касается нового стиля или произведения, то все начинается снова: слушаешь разных исполнителей, сверяешь, читаешь, что-то сам ищешь в нотах…

susanna-tchakhoian_AK

– То есть, если где-то в мире появится еще подобное сопрано, вы об этом узнаете, отследите?

– Конечно! Я студенткам задаю вопрос: а кто твоя любимая певица? И некоторые не могут ответить! И вот это меня пугает! Я думаю: «Боже мой! Девочка, ты занимаешься вокалом, ты получаешь высшее образование, хочешь быть певицей!..». Молодежь меня удивляет с этой точки зрения. Мы студентами тащили вот эти большие магнитофоны в консерваторию, с какими-то подпольными записями, кто-то откуда-то что-то привёз, мы всё это слушали. На нашем курсе были такие энтузиасты, которые говорили на итальянском языке. Шли гулять, и ребята начинали болтать на итальянском. Для меня вот это – показатель заинтересованности в своей профессии. Стремление что-то привнести в неё. Не просто «мы развлекаемся!», а когда каждый вид твоей деятельности каким-то образом связан с профессией.

– Сейчас студент запросто может сказать: «У меня есть мнение, я считаю так»…

– …при этом, если спросить, на чём основывается его мнение, копнуть глубже, то там будет пустота. Есть во всём этом какая-то поверхностность. И это ведёт к непрофессионализму во всех сферах. Недавно одну студентку спрашиваю: назови-ка пять романсов Рахманинова. Застопорилась! Но ведь это же элементарные вещи! Признаюсь, к романсам я тоже пришла поздно. Вообще камерный жанр я первое время недооценивала. Я любила крупные формы, симфонический оркестр… А камерный жанр, романсы, миниатюры я не понимала. Пришла к этому уже на последних курсах консерватории, под влиянием великолепных концертмейстеров Раисы Ойгензихт и Людмилы Ивановой.

– Где больше возможностей для нюансировки: в опере или в камерном жанре?

– В камерном, однозначно! Опера – это более крупные мазки. Яркие, сочные краски, но их набор несколько ограничен. А вот то, чем можно блеснуть в камерном жанре – это полная палитра. Интересно вот что: мастерство, которое приобретаешь в работе над романсами, привносит новые краски и в оперу! И тогда твоя оперная трактовка становится намного интереснее, со множеством нюансов. Это как затёртые картины, которые преображаются при реставрации.

– Почему вы отдали предпочтение карьере оперной артистки, а не пианистки? Как произошло «переключение»?

– Не мы выбираем профессию, а профессия выбирает нас. Я жила на сцене, была реализованным музыкантом, со своим «миром», и пришла в профессию певицы уже зрелой личностью. В Одесской Консерватории, в оперной студии, ставили «Травиату». Я остановилась, завороженная этими звуками, и с тех пор ни о чем другом не могла мечтать.

– Это же другой способ выражения…

– Как человек становишься другим. Сегодня это трудно, наверное, представить тем, кто видит меня на сцене, но я была закрепощенной, от сидения за роялем я была такая скрюченная, слишком сосредоточенная… Совершенно иной образ.

– В какой-то момент вам стало очевидно, что просто пианисткой вы не останетесь в рамках вашей карьеры, что вы, всё-таки, будете петь…

– Я чувствовала, что во мне что-то есть, то, что глубоко спрятано. Я убеждена, что это и разглядела во мне Евгения Мирошниченко. После её резюме «Я тебя, деточка, возьму в класс» у меня будто крылья выросли.

– То, что вы стали выходить на сцену в качестве вокалистки, артистки, стало для вас шагом вперёд относительно вашего предыдущего опыта?

–  Я до сих пор считаю, что выше инструментального искусства ничего нет, если сравнивать вокальное искусство и инструментальное. В фортепианном или скрипичном искусстве есть просто ремесло, то, что можешь оценить мозгами, на концерте: да, у него прекрасная техника, он хорошо владеет инструментом, который хорошо звучит… Но есть высшие вещи: когда чувствуется интеллект исполнителя, идея, особая философия. Такого уровня в вокале добиваются единицы. Музыканты, которые оставляют после себя колоссальный след в истории исполнительства: Фишер Дискау, Элизабет Шварцкопф

– Достаточное ли количество лирических спектаклей в репертуаре Национальной Оперы?

– Да. Драматических, конечно, всегда больше. Я бы добавила еще комических.

– Какие постановки в Национальной Опере интересны для школьников, студентов, для молодых людей?

– Для молодёжи должен быть современный спектакль в смысле правдивого выражения эмоций. И совершенно не важна тематика или название оперы. Ведь современная режиссура – это не только и не столько какие-то космические костюмы и декорации, или суперсвет, не только минимализм. Лично для меня это – реальные взаимоотношения героев, живые люди на сцене. Это всегда найдет отклик у любого поколения. Человек, придя в театр и не увидев настоящую жизнь на сцене, произносит знаменитую фразу Станиславского: «Не верю!». И второго шанса полюбить оперу у него может не быть. Если же им показать наш великолепный спектакль «Риголетто», вернув во взаимоотношения героев живость, искренность, естественность интонации, правдивость во взгляде, в позе, в пластике, в реакции друг на друга, то и восприятие молодых людей может быть гораздо острее. Я в этом убеждена!

– Разве опера может быть искренней, несмотря на весь свой антураж?

– Конечно. Я мыслю это только так! Есть примеры удачных оперных постановок кинорежиссерами. Несмотря на некоторую условность жанра, всё же главными темами остаются любовь и ненависть, дружба и предательство, патриотизм, честь, вера, – то, что всегда затрагивает человеческую душу. И здесь очень много зависит от певца, который должен с помощью своей интонации донести эту тему до слушателя.

– В архивах стоит искать новую музыку? Какие-то исследования должны вестись? Интересно ли артистам брать какой-то материал от архивистов?

– Несомненно! Мы в определенном смысле потребители: берём готовый материал. Сбор такого материала – это отдельная профессия. Часто как раз на такой вот основе появляются авторские шедевры. Если бы, например, Украинский Хор не поехал бы в однажды в Америку, и Джордж Гершвин не зашёл бы в зал и не услышал украинскую колыбельную, не появилась бы знаменитая Summer Time.

– Может ли такое происходить сейчас?

– Может. Только Гершвины в дефиците)))))

Интервью: Полина Аксёнова
Фото: Александр Кузьмин
Ретушь: Мария Парамонова

Фото обложки: susannachakhoian.com

festyval-davnyoij-musiky-lviv gallery

Одна з найгучніших літніх фестивальних подій Львова – XIV Фестиваль Давньої Музики – розпочнеться завтра, 17 червня. Концерти й заходи фестивалю відбуватимуться у Львові та Дрогобичі до 30 числа.

Цьогорічний фестиваль присвячений пам’яті його засновника та мистецького керівника – музикознавця, композитора та громадського діяча Романа Стельмащука. Тому на фестивалі можна буде почути тематичні проекти: «Концерт-Присвята», «EΣXATOФОNIA», «Франц Ксавер Моцарт і Львів», «Букет Романові», «Muzyka z powietrza i oddechu», «Концерт-Реквієм», «Музика тихого моменту», «Клавірна історія однієї дружби: Hommage Романові», «Terra Incognita. Вечір прем’єр», «Моцарт і не тільки», «Французькі сюїти Й. С. Баха», «Червона книга Чорної Мадонни», «Ars Arrangement», «Сім сліз», «Omnia Beneficia… Pamięci Przyjaciela».

XIV Фестиваль Давньої Музики

XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів
XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів
XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів
XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів
XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів
XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів
XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів
XIV Фестиваль Давньої Музики || Чекін 17 - 30 червня, Львів

На Фестивалі Давньої Музики виступатимуть музиканти, відомі в Україні та Європі. Вони приїдуть не тільки з українських міст, але й із інших країн: Польщі, Німеччини, Швейцарії. Виконавці масштабно і на високому професійному рівні представлять давню європейську музику: вокальну та інструментальну, церковну і світську, оперну та ораторійну. Знані в світі фахівці виступатимуть у концертах, а також проводитимуть курси майстерності та консультації.

15 фестивальних подій відбуватимуться у Львівській обласній філармонії, Будинку органної та камерної музики та у Храмі святого Лазаря. У Дрогобичі учасники та гості фестивалю зможуть відвідати ще 2 події. Також у рамках фестивалю відбудеться світова прем’єра концертного виконання опери «Король Локетек або Віслічанки» Юзефа Ельснера.

Нагадаємо: Фестиваль Давньої Музики традиційно проводять музичні, освітні й культурні заклади Львова разом із облдержадміністрацією та міською радою. Фестиваль започатковано у 2003 році. У минулі роки Фестиваль відвідали виконавці з України, Швеції, Швейцарії, Італії, Австрії, Німеччини, Великої Британії, Нідерландів, Чилі, США, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Литви, Росії, Білорусі.

Неповторний мистецький світ Фестивалю сформували його тематичні сесії останніх років: щоразу програма вибудовувалася навколо певної ідеї, пов’язаної з українською музичною культурою. «Львів-750» у 2006 році, «З часів Речі Посполитої» у 2008-му, «З часів Гетьманщини» – у 2009-му, «Музичний Львів і спадщина Габсбурґів» – у 2010-му, «Слідами Львівської лютневої табулятури» – у 2011-му, «Похвала Музиці або Львівська Цециліада 2012», «З-над берегів Дунаю» – у 2014-му – під такими гаслами проводилися Фестивалі Давньої Музики у Львові в попередні роки.

Тінкор

Підтримати сайт / Support:

Ти можеш матеріально підтримати сайт – зробити довільний донейшн через Paypal. Щиро дякуємо, що ти цінуєш нашу працю й допомагаєш оплачувати витрати з утримування сайту! Тоді ми матимемо змогу заохочувати до співробітництва нових цікавих авторів і технічно розвивати портал. Щоб здійснити підтримку та зробити переказ, натисни кнопку Donate.

We will be able to encourage new interesting authors to collaborate and technically develop the portal. We sincerely thank you friends for appreciating our work and helping us pay for the costs of maintaining the site. You can Paypal.

Увійти / Login
[ultimatemember form_id="4322"]
Підпишися на щотижневий дайджест!
Долучайся до нас у всіх соцмережах і проєктах:
PayPal:
Підтримай роботу журналістів сайту!

© 2010-2021, ContentLab. Усі права захищені. Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті TEENСORR, дозволяється за умови посилання на teencorr.com.ua. Для інтернет-видань є обов'язковим пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання на http://teencorr.com.ua. Посилання має бути розміщене в незалежності від повного або часткового використання матеріалів. Гіперпосилання (для інтернет-видань) – має бути розміщене в підзаголовку чи в першому абзаці матеріалу.

Перейти к верхней панели