fbpx
Close Sidebar
functional photo
Здається, адміністрації багатьох столичних шкіл роблять такі сайти, щоб зручно на них було тільки їм самим. Тим не менше, один із сенсів будь-якого сайту – щоб на ньому було зручно відвідувачеві. Чим більше захаращене меню, тим більше сайт незручний. Чим меню простіше, чим чіткіші в ньому рубрики і чим менше в них рівнів підрубрик, тим сайт зручніший.
Більшість шкіл на своїх сайтах поводяться чиновницькі: меню зроблені під те, щоб розміщувати в них купи документів, які ніхто ніколи не читатиме. Таке враження, що в багатьох закладах вся шкільна бюрократія, невідомо, навіщо переноситься у веб. Про канцеляризми на шкільних сайтах читайте в наступних постах. Так чи інакше, забюрократизованість шкільних сайтів зовсім не сприяє створенню якісної архітектури.

Друга причина захаращеності меню шкільних сайтів – відсутність можливості зробити сайт так, як хочеться, тому їх роблять у межах того, на що є змога: безкоштовно. Так, тут ми знову повертаємося до наших розмов про неякісність сайтів, зроблених на конструкторах для безкоштовних хостингів. Такі сайти – навіть не позавчорашній, а якийсь мезозойський день.

Так, і на спеціальному конструкторах EDUkIT чи School champion, і на Тільді, і на Вордпресі теж можна зробити складне, захаращене меню з безліччю підрубрик різних рівнів та вкладень. Це призводить до того, що інформацію, яка має бути корисною, доводиться вишукувати спеціально, витрачаючи на це купу часу. Більшість відвідувачів це відверне від користування сайтом.

Щоб не робити захаращений рубрикатор, потрібно залучати веб-дизайнера, який запропонує якісь окремі кнопки та форми. Наприклад, контакти можна зробити кнопкою в меню, а можна просто винести у футер («підвал») сайту без усіляких кнопок, і всі контакти можна буде подивитися прямо з головної та з будь-яких інших сторінок сайту.

Більшість сайтів шкіл зроблені на School champion, EDUkIT, Тільді чи Вордпресі. На всіх цих CMS у меню можуть вивести головну сторінку. Деякі школи роблять розділ меню «Про школу» – дуже цікавий, бо там, зазвичай, розповідають про історію, унікальність і традиції закладу. Також майже на всіх сайтах є рубрики «Фото», «Відео» (чи «Галерея»), «Психологічна служба».

functional photo

Приклад зручного меню на сайті школи №96

Чимало шкіл роблять розділи «Учням» і «Батькам», які є одними з найбільш захаращених підрозділами декількох рівнів, бо в підрозділи потрапляє усе – від шкільних наказів і списків правил до просвітницьких буклетів громадських організацій.

Сайт київської школи №73 – приклад зручної навігації. Школа зробила на сайті два простих меню: головна – освітній процес – позакласна робота – для батьків і про школу – новини – фото – фінансова діяльність – контакти. Автори сайту майже в кожній із цих рубрик зробили підрубрики (підменю) другого рівня, деінде є підменю третього рівня. Третій рівень – це вже занадто, шансів, що хтось перейде на ці сторінки, майже немає, втім це компенсує лаконічність основних меню. Сайтом зручно користуватися. Про дизайн сайтів читайте в наступних постах.

functional photo

На сайтах багатьох шкіл розділ «Антибулінг» винесений у головне меню – його не потрібно шукати й можна перейти на нього одразу з головної сторінки. Щоб знайти цей розділ на сайтах столичних шкіл №№ 85, 87, 89 та інших, потрібно перейти на вкладку аж третього рівня, тобто, якщо вам справді потрібно дізнатися про роботу школи з цим явищем, вам доведеться перебрати всі меню досить уважно, щоб не тільки упевнитися, що в меню першого і другого рівня цього розділу немає, але й що він є у третьому. Для тих, хто справді хоче знайти інформацію школи по антибулінгу, це дуже незручно.

В хащах «менюшки»

Які ж рубрики точно захаращують сайт? Це рубрики типу «Корисні посилання», «Каталог статей» – інформацію, що розміщена в них, навряд чи хтось споживатиме, а меню ними перевантажується.

Дивний розділ, який є на сайтах багатьох шкіл – «Прозорість». Саме цей розділ демонструє, чи в школі розходиться слово з ділом. Звісно, добре, коли школа називає прозорість однією зі своїх цінностей. Проте цінностей може бути багато: чесність, старанність, наполегливість, повага… Що, їх усі виносити в меню чи підіймати, як прапор? Якщо школа провадить якусь діяльність для реалізації будь-якої з цінностей, про це можна розповісти в матеріалах про справи чи заходи, а не хизуватися нібито наявністю чесноти. Прозорою має бути вся діяльність школи, а не тільки кнопка в меню. Наприклад, навіть якщо в меню є кнопка «Прозорість», і при цьому на сайті неможливо знайти навіть адреси електронної пошти, контактів адміністрації, то про яку прозорість мова? Буває й навпаки: у розділах «Про школу» чи «Для батьків» є чимало даних про директора та заступників, їхні мобільні телефони, інші канали зв’язку – тож видно, що адміністрація нікуди не ховається, що школа прозора на ділі. А коли просто кнопка «Прозорість», і за цим немає реальних справ, реальної життєдіяльності – то яка ж це прозорість?

На деяких сайтах шкіл меню дублюється: наприклад, сторінки меню виводяться таким чином, що головна сторінка має і меню рядком, і те ж саме меню кнопками-фотографіями. Два рази «Про нас», два рази «Досягнення»… Практично, школа, яка зробила такий сайт, має три меню на ньому і ще дві кнопки, виведені на головну. Головна сторінка захаращена кнопками однакового змісту. Це геть ускладнює навігацію сайтом.

Як правило, найбільш захаращені меню – на сайтах, зроблених у конструкторах безкоштовних хостингів. Там навіть є кнопка «Форум», на жаль, у часи соцмереж геть нефункціональна. Кращий вибір роблять ті школи, які замовляють горизонтальне меню одним рядком. 

Перевірте, наскільки захаращене меню на сайті вашої школи: 

  • скільки в ньому рівнів підменю: один, два, три, чотири?
  • чи є в ньому нефункціональні кнопки, які непопулярні у відвідувачів?
  • вивчайте, як відвідувачі поводяться на вашому сайті – як про це дізнатися, поговоримо у наступних постах.

Шановні вчителі! Сайт TeenCorr оголошує про запуск медійного спецпроєкту «Учитель-блогер», у якому наші редактори розбиратимуть приклади постів та блогів і розповідатимуть про особливості ведення блогів про школу та навчання, про написання публіцистичних текстів. Слідкуйте за оновленнями тут та за появою посилання на спецпроєкт! «Учитель-блогер» є безкоштовним проєктом, проте ви можете, за бажанням, робити донейшн через сайт, PayPal чи Патрон – це підтримає нас у створенні нових проєктів та розвитку тих, що вже працюють. Долучайтеся!

Become a Patron!

Підтримати сайт

Підписуйся на TeenCorr-листи

Чекаємо на вас у фейсбук, в інстаграм та на каналі телеграм.

«Учитель-блогер»
functional photo

Що рухає дирекцією, яка погоджується на виробництво неякісних сайтів на безкоштовних доменах, можна тільки здогадуватися. Ми визначили декілька причин:

  • школа «не обирає» виконавця робіт зі створення сайтів, а погоджується на ту можливість, яку має, навіть якщо вона неякісна. Як кажуть, «подарованому коню…»;
  • школа, з метою економії, погоджується на створення неякісного сайту, навіть якщо має можливість замовити якісний;
  • дирекція не має уяви, яким має бути якісний сайт.

Можливо, ви зможете назвати якісь іще причини. Проте, як відомо, хто не хоче, шукає причину, хто хоче, шукає можливість. Про можливості створення якісного сайту читайте в наших постах!

***

Звісно, будь-кому хочеться, щоб сайти муніципальних шкіл були якісними. Але не всі школи вважають за потрібне над цим працювати. Щоб зробити огляд сайтів, ми сформулювали певні критерії оцінки. Принаймні, щоб визначити, чим саме відрізняється якісний сайт від неякісного.

Платний чи безкоштовний домен і хостинг – у цьому найперша різниця. Зазвичай безкоштовні домени і хостинги використовують або ті, хто тільки вчиться створювати сайти, або ті, хто не в змозі виділити на створення сайту хоч якийсь бюджет. Тому про більшість сайтів, що працюють на безкоштовних доменах і хостингах, казати «якісний» не доводиться. Як правило, це сайти, зроблені декілька років тому, несучасні, створені, щоб відв’язалися. Часто вони бувають з надокучливою рекламою, яку неможливо вимкнути, зовсім неадекватною освітній чи дитячій тематиці. Про сайти на безкоштовних доменах дивіться наш текст. Проте несправедливо записувати у «погані» геть усі сайти. Є сайти, створені в конструкторах безкоштовних хостингів більш-менш якісно.

За цим показником ми розділили шкільні сайти на непрацюючі – ті, які не працюють у силу якихось причин; неякісні – працюючі, але нефункціональні сайти, створені на безкоштовних доменах і хостингах з рекламою; задовільні – працюючі й створені на безкоштовних доменах і хостингах більш-менш якісно за іншими показниками; хороші – функціональні сайти на платних доменах і круті – функціональні сайти, які мають ознаки професійного веб-дизайну або якісного налаштування CMS.

Дизайн сайту та user-friendly інтерфейс – навіть якщо сайт налаштовано у безкоштовній системі управління контентом (CMS) чи в конструкторі хостингу, він може бути якісним і user-friendly, а може – жахом зі страшного сну веб-дизайнера.

Правильна структура контенту та його відповідність формам сайту – у веб-дизайнера, який працює над створенням сайтів, сіпатиметься око від споглядання деяких шкільних сайтів. Часто шкільні сайти – це яскравий приклад відсутності user-friendly. Ті, хто наповнюють такі сайти контентом, таке враження, роблять усе, аби зробити зміст сайту якомога незрозумілішім і нуднішим. У той час як сайт дитячого закладу, здавалося б, мав би бути чітким, ясним і таким, що зацікавлює.

Будь-який сайт – це канал комунікації. Тобто, форма сайту використовується, щоб передати у ній якусь інформацію, певні дані. Отже, перше, що природньо має бути реалізовано в сайті – він має транслювати контент у відповідній формі. Через сайт дирекція та педагогічний колектив школи намагається щось сказати суспільству, розповісти про свою роботу, про особливості роботи закладу тощо.

Проте складно зрозуміти, про що повідомляють, що транслюють сайти, у яких розділи – порожні або наповнені нерелевантним контентом; у яких незрозумілий, занадто офіціозний, просто нецікавий рубрикатор; складна навігація з багатьма вкладками тощо. Таке враження, що вони були створені не для того, щоб інформувати та комунікувати, а для того, щоб відвідувачі самі скоріше відмовилися від бажання спілкуватися. 

Контент структурують рубрики, сторінки сайту та різноманітні кнопки та форми. І звісно, сайт можна налаштувати так, що в ньому розбереться і дитина, і бабуся з дідусем, а можна – так, що й міністр та програміст нічого не зрозуміють.

Тому сайти, функціонал яких відповідає веб-дизайну, ми віднесли до «крутих»: там зрозумілий, неперевантажений, чіткий рубрикатор, а всі розділи наповнені функціонуючим (інформативним і адекватним рубриці) контентом і працюють. А ще там немає реклами.

До «хороших» ми віднесли сайти, на яких функціонал відповідає веб-дизайну, але рубрикатор неясний чи перевантажений, з зайвими підрубриками, із порожніми розділами або нефункціональним контентом, який можна було б і не публікувати. Або якісь інші проблеми з інтуїтивним розумінням інтерфейсу, навігацією, формами.

У колонку «задовільних» внесли сайти з відсутністю веб-дизайну, такі, що використовують функціонал у рамках пропозиції безкоштовних доменів і хостингів, із зайвими підрубриками, з нефункціональним контентом тощо. Це сайти «я його зліпила із того, що біло».

У колонці «поганих» – ті шкількі сайти, які взагалі не працюють або працюють на безкоштовних хостингах з надокучливою рекламою, яка не вимикається.

Звісно, коли порівнюєш сайти, одразу бачиш, яка школа налаштована на відкритість та комунікацію, яка – ні, а якій – байдуже чи руки не дійшли.

Дивіться рейтинги у наступних постах

Шановні вчителі! Сайт TeenCorr оголошує про запуск медійного спецпроєкту «Учитель-блогер», у якому наші редактори розбиратимуть приклади постів та блогів і розповідатимуть про особливості ведення блогів про школу та навчання, про написання публіцистичних текстів. Слідкуйте за оновленнями тут та за появою посилання на спецпроєкт! «Учитель-блогер» є безкоштовним проєктом, проте ви можете, за бажанням, робити донейшн через сайт, Патрон чи PayPal  – це підтримає нас у створенні нових проєктів та розвитку тих, що вже працюють. Долучайтеся!

Become a Patron!

Підтримати сайт

Підписуйся на TeenCorr-листи

Чекаємо на вас у фейсбук, в інстаграм та на каналі телеграм.

«Учитель-блогер»
functional photo
На початку червня в Дунайському біосферному заповіднику встановили дві штучні платформи для гніздування пеліканів в межах проекту «Шлях життя пелікана».

Роботи із монтажу штучних платформ розпочалися весною. Такі платформи є ефективним інструментом для формування гніздових колоній пеліканів. Досвід Румунії, Болгарії та інших країн показує, що пелікани залюбки будують свої гнізда на цих штучних острівцях. Платформи зібрали з плавучих блоків, які покрили дошкою встановили на території Дунайського біосферного заповідника в приморській частині дельти в Ананькіному куті, в найбільш захищеній заповідній зоні – зоні суворої охорони. Перед початком розмноження платформи будуть зверху вкриті очеретом, щоб надати їм більш природний вигляд.

functional photo

– Для гніздування ці птахи обирають ділянки суходолу, які є захищеними від хижаків. Але в наших умовах не так багато острівців, придатних для цього. Тому такі штучні платформи й приваблюють пеліканів. Платформи, які ми встановили в Ананькіному куті, є досить просторими – близько 60 квадратних метрів. Тож на них можуть відпочивати та гніздуватися кілька десятків пеліканів. Цьогорічний сезон розмноження вже закінчився, але ми сподіваємося, що птахи поки звикнуть до платформ і побудують на них свої гнізда в наступні роки», – сказав Максим Яковлев, орнітолог Дунайського біосферного заповідника.

Згідно обліків пеліканів, які пройшли навесні, в Українській дельті Дунаю помічено більше 2 тисяч рожевих пеліканів та 83 кучерявих пелікана. Рожеві пелікани гніздяться в Румунії в одній колонії в урочищі Рожка Бугайова. Проте кучеряві пелікани будують гнізда на різних водоймах від Греції до України. Кілька років тому в Україні орнітологи фіксували поодинокі гнізда кучерявих пеліканів на озері Кугурлуй, але стабільна гніздова колонія не сформувалася.

functional photo

Природоохорнці планують побудувати ще кілька подібних платформ на інших водоймах дельти Дунаю, а також встановити на них штучні реалістичні фігури пеліканів, щоб приманювати справжніх птахів.

Величний птах під загрозою

Маючи розмах крил майже три метри і вагу понад 10 кг, кучерявий пелікан – один з найбільш вражаючих птахів Європи. Побачити групу цих величних рибоїдів, що разом здіймаються у повітря – незабутнє видовище.

Кучерявий пелікан надзвичайно вразливий всюди, де він зустрічається. Цей птах включений до Червоного списку МСОП в категорії «Вид, близький до загрозливого стану». Протягом останніх десятиліть світова популяція виду зазнала різкого скорочення через зіткнення з лініями електропередач, втрату оселищ, турбування, переслідування рибалками та недостатню обізнаність серед місцевих громад.

Нагадаємо, проект «Шлях життя пелікана», який допомагає зберегти та відновити популяцію кучерявого пелікана у Чорноморському регіоні та Середземномор’ї, робить акцент не тільки на дослідженнях виду та практичних заходах з його збереження, але й на популяризації знань про цього величного птаха, що є посланцем здорових водойм та водно-болотних угідь. Тільки з підтримкою місцевого населення та широкого кола сторін заходи з ревайлдингу можуть бути успішними. Проект реалізується у Греції, Болгарії, Румунії та Україні за фінансової підтримки Програми LIFE Європейського союзу та Фонду Arcadia. В Україні проект втілюється в життя організацією Rewilding Ukraine та Дунайським біосферним заповідником.

В Україні порахували пеліканів

functional photo
15-21 травня в рамках проекту «Шлях життя пелікана» в Україні відбулися обліки пеліканів. Захід пройшов у рамках четвертого Європейського південно-східного підрахунку пеліканів. Під час обліку спеціалісти порахували рожевого та кучерявого пеліканів. 

Обліки проводили співробітники ДБЗ – орнітолог Максим Яковлєв та зоолог Олександр Гайдаш, також у заході взяв участь Михайло Нестеренко, виконавчий директор Rewilding Ukraine. У пошуках пеліканів біологи відвідали Придунайські озера – Китай, Ялпуг, Катлабух, Кагул, Кугурлуй та Лунг, Кілійське гирло Дунаю та його приморські ділянки, водосховище Сасик. Для обстеження всіх територій, деякі з яких є досить віддаленими та важкодоступними, використовувалися різні види транспорту – від позашляховика та човнів та сучасне обладнання – біноклі, телескопи та дрон.

functional photo

У  дельті Дунаю мешкають два види пеліканів – рожевий (Pelecanus onocrotalus) та кучерявий (Pelecanus crispus). Обидва занесені до Червоної книги України та ряду міжнародних природоохоронних списків, в тому числі до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи. Пелікан є орнітологічним символом дельти Дунаю та посланцем здорових водойм та заплав.

– Під час обліків в українській частині дельти Дунаю ми зафіксували більше 2 тисяч рожевих пеліканів та 83 кучерявих пелікана. Нам було важливо дізнатися про чисельність птахів на окремих територіях, відмітити, які місця вони обирають для харчування, відпочинку чи гніздування. Найбільша кількість кучерявих пеліканів була відмічена на озері Лунг, яке є складовою частиною озера Катлабух. Птахи відпочивали на заломах очерету біля одного з островів. Можна припустити, що в майбутньому при певних умовах пелікани можуть почати гніздитися на цій ділянці. Приємно відмітити, що цього року ми спостерігали більше кучерявих пеліканів у порівнянні з минулорічними обліками, коли було зафіксовано 58 особин, – розповідає орнітолог Максим Яковлєв.

functional photo

Попри штормовий вітер, дощ та подекуди град, які супроводжували експедицію протягом кількох днів, обліки в Україні відбулися одночасно із заходами в інших сусідніх країнах. Це дозволило вченим скласти більш-менш реальну картину щодо чисельності та розповсюдження рожевих та кучерявих пеліканів у південно-східній Європі. Зокрема, в Болгарії вчені з Болгарського товариства охорони птахів нарахували 513 кучерявих пеліканів та 575 рожевих пеліканів. В Румунії обліки проводилися Румунським орнітологічним товариством спільно з Біосферним заповідником «Дельта Дунаю». Координатором четвертого Європейського південно-східного підрахунку пеліканів було Еллінське орнітологічне товариство в Греції. Остаточні дані по країнам ще уточнюються.

functional photo

Пелікани – амбасадори здорових водно-болотних угідь, а їх чисельність та розповсюдження є своєрідними маркерами стану здоров’я природних систем. Тому дуже важливо проводити регулярні обліки цих видів птахів, а також докладати зусиль до збереження та відновлення їх популяцій та середовищ існування. Цього року ми плануємо побудувати у Дунайському біосферному заповіднику першу штучну платформу, яку пелікани зможуть використовувати для гніздування та відпочинку. З огляду на досвід інших країн, ці платформи є досить ефективними. Тож, хоча цього року ми не помітили гнізд кучерявого пелікана, наступного, сподіваємося, він буде гніздитися в українській частині дельти Дунаю, – розповів Михайло Нестеренко.

Проєкт «Шлях життя пелікана», який допомагає зберегти та відновити популяцію кучерявого пелікана у Чорноморському регіоні та Середземномор’ї, робить акцент не тільки на дослідженнях виду та практичних заходах з його збереження, а й на популяризації знань про цього величного птаха. 

Учениця Українського медичного ліцею нагадала про проблеми озера Сасик. Чому ця ситуація важлива?

 

functional photo
Днями розпочав роботу проєкт «Праведники народів світу. Україна», який містить базову інформацію про Праведників народів світу по українському списку. Його створили Об’єднана єврейська община України разом із Українським інститутом дослідження Ґолокосту «Ткума». До 1 січня 2020 року в Україні визнано 2569 Праведників.
Ці дані є базою, яка дає можливість розповісти про подвиг українців, які в роки нацистського терору ризикували життям, щоб урятувати євреїв. Ситуації, у яких неєвреї рятували євреїв від нацистів, були пережиті людьми в різних містах України, пам’ять про це передавалася в родинах, у вусних та письмових свідоцтвах і є збережена.
У базі на момент запуску для 121 Праведника вже додані історії врятування й біографічні дані. Проце додавання такої інформації є постійним. Упорядники бази поставили перед собою задачу зібрати максимально повні біографічні дані про кожного Праведника. Тому закликають ділитися цією інформацією про Праведників народів світу всіх, у кого вона є. Ця інформація може бути представлена у вигляді фотоматеріалів, вусних, письмових свідоцтв тощо. Дані будуть перевірені й після цього додані на сайт.

Коли євреї Європи були приречені нацистами на неминучу загибель, знайшлися ті люди, які, ризикуючи власним життям та життями своїх рідних, наважувалися надавати євреям допомогу та порятунок – керуючись лише почуттям милосердя і не вимагаючи нічого натомість. Шануючи цей подвиг людяності та безкорисливої жертовності, Держава Ізраїль нагороджує таких рятівників почесним званням Праведників народів світу.

Звання з 1963 року присвоюється Мемориалом Яд Вашем у Єрусалимі неєвреям, які в роки Ґолокосту урятовували євреїв, ризикуючи життям. Назва походить від релігійного визначення, яким в юдаїзмі позначають неєвреїв, які додержуються основних 7 законів синів Ноя.

 

onlajn-shkoli-z-prav-ditini
20 – 22 грудня тінейджери 13 – 16 років можуть вільно та безкоштовно долучитися до ZOOM-лекцій Відкритої онлайн-школи з прав дитини. Повний цикл занять відбуватиметься протягом 6 днів. Реєстрація й прийом вступних творчих робіт уже почалися.

Усі рішення в сімї, школі, в громаді, в Україні, які стосуються дітей, мають враховувати думку дитини, згідно Конвенції ООН про права дитини. Кожна дитина в будь-якій своїй спільноті має можливість висловлювати свою думку до будь-яких рішень, якщо вони стосуються життя дитини.

Кожен учень онлайн-школи може взяти участь у дискусіях з особами, які відповідають за прийняття рішень й отримати досвід спілкування в спільноті. 

Для участі в супер-школі потрібно: надіслати коллаж/відео/ессе на тему: «Права дитини: мій особистий досвід» на електрону адресу: info@wcu-network.org.ua або у телеграм/вайбер/whatsapp на номер: +38 050 623 58 46; поінформувати батьків/опікунів і отримати їх згоду – для цього отримаєш бланки згоди для батьків/опікунів та твоєї.

За інф.: Жіночий консорціум України 

functional photo
functional photoУ столичному Технічному ліцеї відбулися уроки, виховні години, бесіди, лекторій, тематичне коло та засідання правового сектору учнівського самоврядування.

Учні взяли участь в обговореннях на тему «Скажи насильству: «НІ!»». Ліцеїсти з 7-10 класів заповнили анкети від соціально – психологічної служби ліцею. Діти переглянули тематичні фільми, створили буклети та пам’ятки «Зупинимо насильство разом!»

Нагадаємо, Всеукраїнська акція «16 днів проти насильства» проводиться в Україні кожного року з 25 листопада до 10 грудня, щоб привернути увагу суспільства до проблем подолання насильства у сім’ї, жорстокого поводження з дітьми, протидії торгівлі людьми та захисту прав жінок.

Інф. та фото: сайт Технічного ліцею

Учні київської школи опублікували відеоролик про те, як подолати булінг || СЗШ №1

Omar and Us movie
read the text in Ukrainian
18 December is International Migrants Day. Let’s mark this day together. We kindly invite you to attend the online screening of “Omar and Us” movie by Maryna Er Gorbach, which we will conduct under the IOM Global Migration Film Festival.
Ismet is a Turkish soldier, who was on duty at the border as a Commander of the Coast Guard and recently got retired. Now as a civilian, he struggles to communicate with his family and people surrounding him. His only son left to the U.S. And now Ismet’s wife wants to join their son, too. After suddenly becoming neighbours with two refugees (Omar and Maria) and the humane experience he has to live through, Ismet faces his prejudices.
 
The film’s director, Maryna Er Gorbach, is a graduate of the Karpenko-Kary Kyiv National University of Theater, Cinema and Television, who lives and works in Turkey.
 
Professional actors Taj Sher Yakub and Hala Alsayasneh, who starred as Omar and Maria, are themselves refugees from Syria.
“Omar and Us” movie was awarded at film festivals in Turkey, France, Germany, Portugal, Israel, India, Argentina, Bulgaria, Romania, Poland and the United States.
 
For joining the screening (there will be English and Ukrainian subtitles) we kindly ask you to register under the link: https://bit.ly/кіно2020
Omar and Us movie
read the text in English
18 грудня, у Міжнародний день мігранта, відбудеться Міжнародний фестиваль фільмів про міграцію. На фестивалі продемонструють фільм «Омар і ми» режисерки Марини Ер Горбач, випускниці Київського національного університету театру, кiно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого, яка живе й працює в Туреччині. Професійні актори Тадж Шер Якуб та Хала Алсаяснех, які знялися в ролях Омара та Марії, самі є біженцями з Сирії. Показ організують IOM Ukraine та United Nations in Ukraine.

Фабула фільму – несподівана зустріч Ісмета, колишнього військового, який нещодавно повернувся зі служби в турецькій армії, де був командувачем берегової охорони на морському кордоні, із біженцями Омаром та Марією, яка стає для літньої людини непростим досвідом: адже він, як і більшість людей, має власні погляди та упередження.

Фільм «Омар і ми» отримав нагороди кінофестивалів у Туреччині, Франції, Німеччині, Португалії, Ізраїлі, Індії, Аргентині, Болгарії, Румунії, Польщі та США.

Охочих подивитися фільм, який демонструватиметься з англійськими та українськими субтитрами, організатори просять зареєструватися за посиланням до 14:00 18 грудня: https://bit.ly/кіно2020 . Показ відбудеться з 18:00 до 20:00.
 
functional photo

У різних містах України під час місцевих виборів, перший тур яких відбувся в неділю, 25 жовтня, у політичній агітації на користь деяких посадовців брали участь школярі. У Києві журналістка Яна Супоровська повідомила в поліцію про те, що опитування від президента Володимира Зеленського на одній з дільниць проводять неповнолітні дівчата. 

«Дівчата кажуть, їм у інстаграмі замовили», – написала журналістка в твіттері. Вона додала, що виявилося, що дівчатам по 16 років. За її словами, спочатку агітаторки заховалися за школу, кинувши пакети з листками опитування, але потім підлітків умовили піти додому. 

Як повідомило Суспільне, у Черкасах на «опитуванні Зеленського» біля виборчої дільниці в Першій міській гімназії помітили 16-річного хлопця. Він сказав журналістам, що ні до чого не закликає, а «лише пояснює, коли до нього підходять».

Подібна ситуація – й у місті Костопіль на Рівненщині: там до «опитування Зеленського» залучили 14-річну дитину. Інформація про це надійшла від депутатки ВР Ірини Геращенко. Згодом ці дані підтвердила поліція регіону, повідомивши, що провела бесіду з матір’ю підлітка.

functional photo

Фото: з Facebook-сторінки Ірини Геращенко

Омбудсменка Людмила Денісова на сторінці у фейсбуці дала роз’яснення щодо правомірності участі дітей в опитуванні. Вона запропонувала розглядати участь підлітків у проведенні «опитування Зеленського» як волонтерську діяльність. Адже президент заявляв, що ті, хто проводитимуть його опитування на місцевих виборах, будуть волонтерами.

Пані Денісова нагадує, що відповідно до статті 7 Закону України «Про волонтерську діяльність» волонтер – фізична особа, яка добровільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову діяльність шляхом надання волонтерської допомоги. Волонтерами можуть стати громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які є дієздатними. Особи віком від 14 до 18 років здійснюють волонтерську діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), прийомних батьків, батьків-вихователів або піклувальника. Проте вони не можуть надавати волонтерську допомогу Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, правоохоронним органам, органам державної влади під час дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антитерористичної операції тощо; у здійсненні нагляду за засудженими, а також у медичних закладах. Згідно із законом, волонтерська діяльність є формою благодійної діяльності.

Тож, за словами пані Денисової, участь неповнолітніх дітей у волонтерстві правомірна, якщо згода на неї дана батьками або іншими законними представниками дитини, а сама волонтерська допомога є добровільною та безоплатною.

Нагадаємо: 6 вересня у Харкові біля одного з агітаційних наметів містяни зустріли школярку років восьми, яка здійснювала передвиборчу агітацію – була вбрана в агітаційний одяг і роздавала агітаційні матеріали. Містяни і журналісти звернули на це увагу і зафіксували, тому залучення дитини до передвиборчої агітації є протиправною дією.

Нагадаємо також: 22 жовтня відомий політичний блогер Вадим Фульмахт на своїй сторінці у фейсбуці розповів про маленьких дітей, які роздавали листівки однієї з партій перехожим.

Зауважимо: за українським законодавством не можна залучати дітей до політичної агітації. Мають право агітувати тільки ті, кому вже є 18 років. Побачити задіяними в агітації неповнолітніх дітей та школярів – привід звернутися до поліції.     

Фото: twitter YanaSuporovska   

Наш коментар: інформація для батьків
У мережі перед місцевими виборами в жовтні цього року на сторінках місцевих політичних діячів з’являються фото і відео дітей середнього шкільного віку, які ніби-то добровільно займаються волонтерством чи просто справами, корисними для суспільства. Соціальна активність школярів, особливо, за їхньої ініціативи – це чудово. Проте одна справа – коли дитина з друзями розсортувала в дворі сміття, посадила дерево чи розвісила годівнички, з вашої згоди й урахувавши інтереси інших жителів. Інша – коли фото та відео цієї діяльності дітей використовують місцеві політики у передвиборчій агітації. Звертаємо увагу батьків: перед тим, як дати згоду на участь дитини у добрих справах чи волонтерських проєктах напереродні або під час виборів, пересвідчіться, що фото, відео, інші матеріали, у яких фігурує ваша дитина, не будуть використані в інтересах когось із депутатів, їхніх помічників тощо. Пряме чи побічне використання ситуації, зафіксованої на таких фото чи відео, на сторінках депутатів, їхніх помічників чи агітаторів є інструментом системи їхніх зв’язків із громадськістю й здійснюється з конкретною метою і в їхніх інтересах. Перш ніж давати дитині згоду на залучення до подібних активностей, принаймні, пересвідчуйтеся, чи не використовують вашу дитину в передвиборчій агітації (тільки з 18 років), чи законна її участь у волонтерській діяльності за віком (з 14 років за згоди батьків), і чи збігаються інтереси ось цих місцевих політиків з вашими та з інтересами дитини.

Про доцільність та законність участі школярів у різних формах політичної агітації далі буде.

Якщо тобі сподобався контент, ти можеш підтримати роботу сайту тут.

Donate PayPal

Долучайся до нас у всіх соцмережах і проєктах!

functional photo
Книга «Знай свої права (і заявляй про них)» вийде в світ як результат співавторства акторки Анжеліни Джолі та адвокатині з прав дитини, однієї з авторок Конвенції ООН про права дитини Джеральдін ван Бюрен у проєкті організації Amnesty International. У новій книзі йтиметься не тільки про права, але й про те, як їх оберігати й реалізовувати, незалежно від обставин і місця проживання. Книгу вперше опублікують у вересні 2021 у Британії. 

Ідея створити видання виникла через спільне занепокоєння авторів тим, що діти та дорослі часто не поінформовані про власні права, а тому залишаються беззахисними під час їх порушення. Власне, видання з’явиться в часи, коли діти беруть участь у безпрецедентних молодіжних протестах по всьому світі: на вулиці та онлайн, проти кліматичної кризи, расизму, гендерної нерівності та інших глобальних проблем.

–  Сьогодні молоді люди готові змінювати світ. Але на їхньому шляху стоять дезінформація дорослих, недостатня обізнаність про права та незнання того, як застосовувати ці права у власних країнах і обставинах. Ми маємо розширити їхні можливості та надати їм інструменти для посилення боротьби. Amnesty, Джеральдін і я сподіваємося передати ці книги у руки молодих людей, аби ті могли носити їх з собою та використовувати. Ці книги мають не просто інформувати, але й активізовувати і захищати там, де це необхідно», — повідомила Анджеліна Джолі.

Книга зацікавить тінейджерів від 13 років і розповідатиме про основні групи прав та шляхи їх застосування у реальному світі щодо таких питань як свобода слова, гендерна та расова рівність, здоров‘я, клімат та стале довкілля. Кожна група прав ілюструється реальними історіями дітей-активістів з усього світу та супроводжується їхніми словами. У виданні йтиметься про те, як можна претендувати на власні права: через агітацію та протестування, освіту і самоосвіту, орієнтацію у законодавстві та боротьбу з несправедливістю вдома, у школі чи у громаді, на національному та міжнародному рівнях.

– У Австралії були викрадені покоління дітей і уряд досі забирає дітей корінного населення у їхніх батьків. Ця історія боротьби та протистояння живе у нас. Вона тече у наших жилах. Ми маємо вивчати свої права у школі і вдома і ділитися з усіма тим, що продовжує відбуватися з такими дітьми, як ми. Ми повинні знати наші права, аби мати можливість боротися за краще майбутнє, – сказав 14-річний Дуан, представник корінного населення Арренте та Гаррва з Австралії, історія якого згадується у книзі. 

Нік Паркер, видавець та голова департаменту з літературних зв‘язків Amnesty International, відмітив, що проєкт створення цієї книги є необхідним, тому що Конвенція ООН про права дитини надала дітям унікальний набір прав.

За інф.: Amnesty International

Якщо тобі сподобався контент, ти можеш підтримати роботу сайту тут.

Donate PayPal

functional photo

21 липня українські письменники-шістдесятники зустрілися в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого – згадували свого колегу, відомого педагога й правозахисника-дисидента Михайла Гориня. Михайло Слабошпицький, Дмитро Павличко, Богдан Горинь та інші розповіли про формування свого публіцистичного та суспільно-політичного досвіду та загалом про процеси українського визвольного руху, свідками яких вони стали в ХХ столітті. Захід до 90-річчя від дня народження пана Михайла – круглий стіл «Здобутки і перспективи» – організували співробітники бібліотеки, Музею шістдесятництва і Українського товариства політв’язнів та репресованих.  

Скільки б російські чиновники не намагалися представити ситуацію з набуттям українцями державності так, ніби тут вся справа – саме в Біловезькій угоді, їхня пропаганда не може перекреслити процес українського визвольного руху, який тривав століттями. Навряд чи Біловезька угода мала б сенс у 1991 році, якби до цього, протягом усього ХХ століття, до українського державотворення не долучалася б українська інтелігенція, постраждала в справі СВУ, а потім – шістдесятники, рухівці, дисиденти, численні українські політв’язні російських таборів.

Усі ці люди – численні імена з підручників української літератури ХХ століття, які ввійшли в історію під тегом #шістдесятники – творили сучасну українську культуру. Від елементарного культурного щабля – вихованості – в сільських, обласних школах до видатних літературних і соціально-політичних проєктів, які знайомили світ із сучасними українцями, ставили українське світосприйняття на рівні найрозвинутіших культур світу.     

Михайло Горинь долучився до цього дуже масштабно: він був психологом, педагогом, інтелектуалом, ученим, публіцистом, автором книг «Запалити свічу у пітьмі», «Листи з-за грат», «Вибране»; політичним діячем, одним із лідерів українського національно-визвольного руху 60-90-х років, політв’язнем радянських тюрем і концтаборів (1965-71, 1981-87), членом Української Гельсінської групи, співзасновником і головою секретаріату Народного руху України (1989), народним депутатом Верховної Ради України. 

functional photo

Михайло Слабошпицький, Дмитро Павличко, Богдан Горинь згадують шістдесятника Михайла Гориня

Один з тих людей «з шістдесятих», якому судилося «сісти» за свої ідеї, переконання, роботу над культурним і соціально-політичним розвитком, а потім, після звільнення, багато працювати над утвердженням українського державницького руху, над формуванням культурних, соціальних і політичних засад української незалежності. 

Деяким його колегам, друзям, співув’язненим, відомим письменникам і діячам-шістдесятникам зараз – під 90 років. Проте на зустріч пам’яті Михайла Гориня всі вони прийшли, не зважаючи ані на вік, ані на дощову погоду. Усім, хто зібрався в бібліотеці, знамениті українські шістдесятники розповіли про книжки пана Михайла, про його суспільну діяльність і про перебіг його ув’язнень за послідовне «просування» ідей української державності. Михайло Горинь відсидів у 70-х та 80-х, щоб уже на початку 90-х українці здобули свою незалежну державу. Педагог навчив своїм прикладом, «відповів» за свої переконання – і завдяки цьому наразі всі українці можуть безперешкодно розвивати національний державницький процес, свій соціум, мову, культуру, інтелект і, зокрема, свою, українську, педагогіку у власній країні. 

Друзі пана Михайла на зустрічі пригадали один з важливих моментів його діяльності. 21 січня 1990 року Михайло Горинь став ініціатором і співорганізатором одного з наймасштабніших у світовій історії «живого ланцюга», що з’єднав Івано-Франківськ – Стрий – Львів – Тернопіль – Рівне – Житомир – Київ. Якби тоді були соціальні мережі, інформацію про перебіг цієї акції репостили б усі українці. 

Відомі публіцисти-шістдесятники розповіли, як формувалися передумови розформування СРСР і початку функціонування України як самостійної незалежної держави. Адже ці представники української інтелігенції були й свідками, і учасниками цих процесів у 60-х – 90-х роках. І наразі можуть сказати про ціну незалежності для кожного українця, який зараз живе у своїй суверенній державі. Про те, чому взагалі так важливо мати свою державу і в ній бути незалежними й самостійними, як би комусь десь це не подобалося б. Шістдесятники в своїй молодості та в зрілі роки боролися за те, щоб побачити Україну незалежною, і дожили до цих часів. У бібліотеці вони перегортають сторінки книжок і згадують, як переживали свої політичні ув’язнення за ідею звільнення країни. Позіхаючи, вони кажуть, що їхній час спливає, а свою справу вони виконали. 

Зовні, по Хрещатику, несуться рендж ровери, столиця забудовується й оновлюється, українці хазяйнують і думають, як їм жити краще в своєму домі. У своїй хаті своя правда і сила і воля. Хтось після круглого столу розвезе по домівках знаних публіцистів. Там вони, за звичкою, продовжать працювати над книжками, спогадами та перекладами. А ти колись прочитаєш і дізнаєшся багато нового.   

Фото: TeenCorr

Якщо тобі сподобався контент, ти можеш підтримати роботу сайту тут.

Donate PayPal

Долучайся до нас у всіх соцмережах і проєктах

functional photo

Журналістка Наталя Гуменюк протягом 2014–2019 років приїжджала до Криму й зробила там низку репортажів. Наприкінці лютого вони вийдуть у книзі «Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму», яку в кількох форматах – паперовому українською мовою та електронному – українською та російською – готує до випуску одне з видавництв.

Наталя у своїх творах розповіла історії і трагедії людей, життя яких кардинально змінилося після 2014 року. Підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами відверто розповідають свої історії: одні діляться тихим, глухим болем, інші — просто втомилися мовчати й боятися.

Це наша відповідальність: розповідати про наших людей там, хай на окупованій, але нашій землі. Що б там не казали, але реальність змінюється, і не знаючи, що відбувається в Криму зараз, ми не можемо знати, як діяти. Ми продовжуємо жити образами березня 2014-го, але реальність і настрої таки змінилися. Ми продовжуємо жити  уривчастими повідомленнями про імена політв’язнів, багато з яких нікого нікому не говорять. Не розповідати про реальність Криму для мене і означає – віддавати його, погоджуючись на статускво. Так, звісно, можна чекати, поки туди якось легально заїде якесь велике західне медіа, але все ж таки це не їхня історія, і не їхня рана, – сказала Наталя Гуменюк.

Сторінки книжки знайомлять із подіями в Бахчисараї, Севастополі, Сімферополі, Ялті під час псевдореферендуму, роковин депортації та розстрілів у школі в Керчі.

Наталя, журналіст-міжнародник, вважає, що ставлення до анексії Криму є маркером ставлення всього світу до російсько-української війни й до того, що Кремль зламав усталений міжнародний порядок, силою загарбавши чужу землю.

Історії, які я побачила і привезла з півострова, дають зрозуміти, що тиха окупація не менш болісна для людей, а час не на нашому боці. І це мусять знати поза межами нашої країни. Крим – це травма не тільки України. Анексія особливо резонує як у Балтійських країнах, що півстоліття були окуповані Радянським Союзом, так і в Грузії чи Молдові, на контроль над чиїми територіями Кремль зазіхнув на початку 1990-х. Жителі цих країн готові солідаризуватися з Україною. До Криму в останні роки могло поїхати  геть небагато іноземних журналістів, і майже не їздили незалежні російські. Російське законодавство по суті забороняє використовувати слово «анексія», тож, аби не брехати, краще про Крим промовчати взагалі. Через це в російськомовному середовищі по суті немає іншої інформації, окрім тої, що міститься в пропагандистських ЗМІ. І це ще одна причина, чому книга має бути і російською.  Тож переклад цієї книги на російську мову – це наш внесок в те, щоб «загублений острів» Крим повернувся на ментальну мапу небайдужих і поза Україною, – зазначила письменниця.

Нагадаємо, Наталя Гуменюк — українська журналістка, спеціалізується на міжнародній політиці та конфліктах. Як репортерка працювала в понад 60-ти країнах світу. Авторка книги «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» про події «арабської весни». Від часів Революції Гідності і початку війни висвітлює події на Донбасі й у Криму.

Протягом року книга спогадів «Веремій В’ячеслав. Правда життя журналіста» розійшлася по бібліотеках і школах країни

babyn-yar-hoda

# Фото: babynyar.org

У Києві розпочинається щорічний «Марш пам’яті» загиблих у Бабиному Яру. Учасники ходи збираються біля кінотеатру «Київська Русь». Вони пройдуть колоною до Менори – меморіалу «Бабин Яр». Кияни та гості столиці вшановуватимуть пам’ять не тільки євреїв, але й загиблих у Бабиному Яру людей інших національностей та релігійної приналежності. Учасники пройдуть шляхом, яким рухалися євреї Києва з 29 вересня 1941 року.

Організатори запросили до участі багато дітей та підлітків, щоб ознайомити їх із традицією вшанування пам’яті загиблих у Бабиному Яру. У Марші візьмуть участь не тільки учні єврейських шкіл, а й діти інших національностей та віросповідань.   

babyn-yar

Це четвертий Марш. Минулого року у Марші традиційно брали участь працівники Меморіального Центру Голокосту «Бабин Яр», журналісти, кияни, гості столиці з різних країн, учні єврейських шкіл. Цього року на Марш планують приїхати люди з Харкова, Білої Церкви, Житомира, Донецька, Слов’янська. 

Нагадаємо: у Києві протягом менше двох діб 29 і 30 вересня 1941 року відбулися масові розстріли понад 33 тис. євреїв. Їх здійснили нацисти в Бабиному Яру. До визволення Києва там стратили понад 100 тис. осіб, представників різних національностей та віросповідань.

Нагадаємо також: на початку вересня було визначено переможця конкурсу на кращий проект Меморіального центру Голокосту. Меморіал розташують на місці масових розстрілів у Бабиному Яру в 1941-43 роках. Він буде першим у Східній Європі меморіалом такого типу. Центр Голокосту «Бабин Яр» створить команда австрійських архітекторів.

«Прийди. Пройди. Вшануй» || У «Марші пам’яті» загиблих у Бабиному Яру беруть участь діти та підлітки

Також увечері 29 вересня Ходою до 78-ї річниці Бабиного Яру «Без пам’яті немає майбутнього» пройдуть представники католицьких організацій. Початок – на перехресті вул. Петра Сагайдачного та вул. Андріївська о 18.00

Фото на обкладинці: «Марш пам’яті» 

Фото: УНІАН

«Посміхнися життю: ти йому подобаєшся!» || Поліцейські Львівщини поспілкувалися зі школярами

У вівторок, 10 вересня, у Всесвітній день запобігання самогубствам, у львівській СЗШ №1 відбулася зустріч учнів 8 класів із інспекторкою сектору ювенальної превенції, капітаном поліції Сихівського ВП Богданою Дяків і фахівцем із соціальної роботи Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Про це повідомила на шкільній сторінці у соціальній мережі Ірина Мавдрик, викладачка фізики і математики в СШ №1.

shkola1-lviv

Фото: зі сторінки у соцмережі львівської СЗШ №1

Працівникам Сихівського відділу поліції у квітні цього року якраз довелося мати справу з подібною ситуацією: просто з вікна четвертого поверху відділку погрожував вистрибнути 28-річний чоловік. Поліцейські перед тим затримали його за підозрою в скоєнні крадіжки. Він погодився злізти з підвіконня тільки за півгодини, після розмови зі своїм другом. Поліцейські заявляли, що, можливо, чоловік був під дією наркотиків. 

shkola1-lviv

Фото: зі сторінки у соцмережі львівської СЗШ №1

Як повідомили у п’ятницю 13 вересня представники поліції Львівської області на своїй сторінці в соцмережі, цього тижня поліцейські також завітали до школярів у селі Куровичі на Золочівщині. Майор поліції Оксана Березіна, старша інспекторка ювенальної превенції Золочівського відділу поліції, поспілкувалася з дітьми бесіду на тему «Булінг та кібернасильство».

oksana-berezina

Майор поліції Оксана Березіна розповідає про булінг учням Куровицької загальноосвітньої школи. Фото: поліція Львівської області

Разом із нею в бесіді взяли участь співробітники мобільної бригади соціально-психологічної допомоги. Поліцейська запропонувала школярам переглянути фільм «Стоп насильству. Кібербулінг» та розповіла дітям про дотримання особистої безпеки в навчальному закладі, удома та на вулиці. Потім діти отримували відповіді на всі питання, які їх цікавили. Ще Оксана Березіна розповіла школярам про те, як діяти і куди звертатися у випадку непередбачуваних ситуацій. 

Фото: львівська СЗШ №1, поліція Львівської області

anna-akulyevich

У художньому фільмі режисерки Анни Акулевич «Замок», який в Україні знімуть незабаром, автори підіймуть питання посттравматичного стресового розладу. Автори вирішили художніми методами «обговорити» із глядачем цю тему, тому що вважають, що в країні повинна якісно працювати програма психологічніої реабілітації військових, а самі проблеми широко висвітлюватися, аби суспільство їх не стигматизувало і не боялося з ними стикатися. Адже в Україні вже п’ятий рік триває війна.

zamok-anna-akulyevich

Посттравма – це коли бійці, які повертаються з зони бойових дій, мають зламану психіку, нічні кошмари, не здатні продовжувати звичайне життя.
 
Головний герой Петро повертається додому і виявляється, що у хвіртці на дворі зламаний замок. Здавалося б, не така велика проблема – треба просто замінити його. Але ніхто не хоче цим займатися, тож зламаний замок стає ахіллесовою п’ятою у стосунках з сусідами.

Петро повернувся додому інвалідом на візку. Він знайомиться в інтернеті з 19-річною Надією. У самому розпалі їх інтернет-роману Петро запросив Надію до себе жити. Але зізнатися коханій в тому, що він інвалід, Петро так і не наважується. Переживши перший шок від такої новини, Надія вирішує дати шанс їхнім стосункам і залишається з Петром. Утім, дівчина нічого не чула про ПТСР – посттравматичний стресовий розлад, і навіть не уявляє, що може чекати на неї.

Як формуватиметься ставлення до ветеранів АТО? Ким вони відчуватимуть себе в Україні – героями чи тягарем? Як можуть українські громадяни допомогти своїм героям повернутися до мирного життя? Підтримати їхній шанс на щасливе життя на своїй землі? Анна Акулевич і її команда підіймуть усі ці питання в новому фільмі.

Фото обкладинки: Анна Акулевич, режисерка

cho-takoye-brak-vtoraya-chast

Начало читай здесь: «Влюбились? Распишитесь! || Что такое брак?»

Из-за того, что брак как юридический акт регулирует, в основном, именно материальную сторону совместной жизни, подписание такого документа требует ответственности и мужа, и жены. Ведь, подписывая эти бумаги, каждый из пары принимает определённую материальную ответственность перед второй половинкой и детьми.

Как раз поэтому подписание брачных соглашений ужасно раздражает тех, кто хочет отношений, но не хочет материальной ответственности. «Кому нужен этот брак», «мы ничего делить не будем» – рассуждают люди, которые хотят этой ответственности перед другим не нести.

На самом деле, для тех, кто готов материально отвечать в отношениях, заключение брачного договора – вообще не проблема. Ведь такой договор – как раз об этом.

Конечно, пара может устно договориться о взаимной материальной ответственности между собой. И не привлекать государство и других свидетелей. Мол, в случае расставания один заберёт вот эти вещи, а второй – вот эти. И никаких ЗАГСов!

Это требует безусловной зрелости двух людей. В жизни же, из-за разницы психологии мужчины и женщины, обычно происходит иначе. Мужчина, обиженный на бывшую и влюбленный в новую, при расставании очень часто старается забрать всё, вплоть до пуговиц и подарков экс-девушке, а она остаётся с категорическим отказом бывшего материально участвовать в её жизни после того как они расстанутся. Многие женщины тоже стараются при расставании не потерять «нажитое непосильным трудом» – ими движет опасение, что найти «нового» мужчину будет не так просто, как экс-парню найти следующую девушку, и они максимально стараются организовать себе базу для очередного старта.   

А когда у бывшего любимого появляется новая девушка, как ты думаешь, позволит ли она материально поддерживать экс-подругу или супругу? Нет, ясное дело!

Вообще, элементарно культурной в развитых обществах считается такая позиция мужчины, который добровольно оставляет бывшей девушке или жене всё имущество. Многие даже уверены, что у такого мужчины потом больше шансов снова стать на ноги и развиться в материальном плане. Но мужчины бывают разные, с разными жизненными ценностями, и не каждый готов оставить девушке всё или хоть что-то. Женщины, расставаясь, тоже далеко не всегда ведут себя красиво и благородно.

Milan Popovic

Многие любят путать абстрактные «отношения» с конкретной ответственностью. Фото: Milan Popovic

– Я женился рано, думал, для карьеры хорошо. У меня действительно карьера стала развиваться. Жена у меня была классной, но я её не любил. Просто мне всё нравилось. Было красиво, удобно. Мы могли вместе «выйти в люди», бывать на мероприятиях. Потом родились дети, и через четыре года совместной жизни я понял, что устал. Стал гулять. Развелись. У жены были материальные претензии. Но мне нечего было ей оставить. Из того, что я зарабатывал, на детей тоже не хватало. Мне хотелось другой жизни с новой девушкой. С ней у нас детей пока не было, я не хотел, она тоже. Мы жили легко. Бывшая жена пилила, доставала: давай денег на детей. Выгребала всё. Новой девушке это не нравилось, кому такое понравится? Надеюсь, она не захочет детей и не забеременеет. Я ей уже сказал, что не хочу ребенка. Бывшая как-то выкручивается, ей помогают родители. А я только жалею, что когда-то сходил в ЗАГС. Не было никаких обязательств ни перед кем, а так – есть. Как будто кредит выплачиваешь, – рассказал Владислав, тренер спортзала.

Безответственные люди, когда слышат разговор о материальном, сразу упрекают в «расчетливости» кого-то другого. Но всё гораздо проще. Совсем не редко избегание заключения договора для мужчины или женщины – это вовсе не мировоззренческая и не психологическая проблема, а банальная неспособность принять материальную ответственность. Многие даже думают, что заключение брачного союза – это, наоборот, способ избавиться от материальной ответственности, свалить её на партнера.

Но брак и семья – это не очень о романтике, а, в основном, о прагматике. Об общем быте: оплате счетов, покупке продуктов, решении вопроса доходов, обеспечении своих и детских потребностей. Без материальных ресурсов ты не сможешь адекватно социализировать детей. Что-то нужно вкладывать – в еду, одежду, учёбу, развитие. И кто-то должен всем этим заниматься. Мать и отец берут на себя взаимную ответственность за всё это. И лучше и честнее о распределении этой ответственности договориться «на берегу».

Многие люди любят путать абстрактные «отношения» с конкретной ответственностью. Многие хотят быть в отношениях, но ни за что не отвечать – ни за себя, ни за партнера, ни за пару. Мысль о подписании юридического документа, регулирующего вопросы прав и ответственности для таких людей страшна. Ответственность – как раз то, чего они боятся. Такие люди ненавидят идею брака. Это называется гамофобией.

Продолжение следует

Текст: Полина Аксёнова,
журналист

Фото обложки: Manuel Meurisse

Фото: Milan Popovic

Заходи на bullyingua на сайте, на фейсбуке

и на телеграм-канал bullyingua!

Влюбились? Распишитесь! || Что такое брак? Часть первая

photo Alex Iby

Брак – это юридический термин, то есть, слово, которое активно используется, в первую очередь, в среде юристов. Оно означает определённые договорные отношения. Подобные тем, которые заключаются в бизнесе. Люди, которые достигли брачного возраста, могут заключить договор и создать семейный, или брачный, союз. Договор автоматически будет порождать права и обязанности людей в паре по отношению друг к другу и к детям.

Любой договор заключается на основании законов, которые действуют в конкретном обществе. Поэтому договорные отношения, так или иначе, регулируются государством, и их характер сильно зависит от правил и традиций той или иной страны. Например, в одной стране законом принято заключать брак между женщиной и мужчиной, а в других мужчина может заключить брак с несколькими женщинами, или женщина – с несколькими мужчинами. Бывают и другие типы брачных союзов. Но в любом случае брак – не индивидуальное явление, его заключают строго «перед лицом» государства, подписывают брачные документы так, как это принято по закону страны. И в ЗАГС люди идут именно за этим: вступить в договорные отношения.

В чём смысл? В том, чтобы было соблюдено содержание договора, который фиксирует существование определенных прав женщины и прав мужчины в конкретном супружестве. Что это за права? Их много. Например, женщина или мужчина в браке имеют право наследования имущества мужа или жены. Брачный договор помогает решить вопросы, разделить имущество, если через несколько лет брака кто-то захочет уйти из пары.

 «Нам ничего делить не придётся» – говорят в молодых семьях и новых парах. Ну не придётся – отлично. А если вдруг, всё-таки, придётся? Каждый человек может захотеть создать отношения и может захотеть разорвать их. И тогда имущественный вопрос станет важным для обоих. Кроме того, брак также определяет права наследования для детей. То, что такой договор заключается в соответствии с законодательством и свидетельствуется чиновниками, позволяет вывести отношения между людьми в объективное состояние: свидетель всегда сможет подтвердить, что эти отношения вправду есть или были, дети рождены вправду от этих отца и матери, и оба родителя это признали, ну и ещё разное другое. А если подписаны бумаги об имуществе, то всегда можно будет увидеть, какие материальные ценности имела каждая сторона при вступлении в брак, и какие она готова отдать при его расторжении. И ни одна из сторон не сможет «съехать», заявляя, что отношений не было, дети – чужие, а имущество – «всё моё»: договор чётко разъясняет, кто кому чего должен.

Nathan McBride

«Нам ничего делить не придется». Фото: Nathan McBride

– Во вторых отношениях я уже была настроена на заключение договора, официального брака, потому что в первых всё закончилось плачевно. Парень, с которым я встречалась три года, решил, что «перерос» наши отношения и «переключился» на другую. Я осталась одна не по своей воле, – рассказала Инна, студентка и менеджер ресторана. – Долго не могла понять, что это вообще было в моей жизни в предыдущие три года. Ведь мы хотели быть вместе, родить детей. Он тоже хотел… А потом у него всё изменилось. А на меня был оформлен кредит на квартиру. И после того как мы расстались, делать выплаты мне пришлось самостоятельно, а это слишком большие деньги для меня одной. Но его это уже не волновало – у него была новая любовь. Кстати, на ней он потом женился. А я поняла, что нельзя так глубоко заходить в отношения вне брака. Раз парень не хочет брать на себя ответственность за меня и за нас, зачем тогда всё? У меня было такое ощущение, будто на мне «потренировались», а для создания семьи выбрали другую. Не хочу ни для кого быть «тренировочной площадкой»!  

Продолжение следует

Текст: Полина Аксёнова,
журналист

Фото обложки: Alex Iby

Фото: Nathan McBride

Заходи на yodudesect!

Телеграм-канал yodudesect

Всё будет фэшн-блогинг || TeenCorr пообщался с лучшими фэшн и бьюти-блогерами Украины

Лія Мотречко хоче колись повернутися в Україну || Кримські татари

Лія Мотречко хоче колись повернутися в Україну || Кримські татариЛія Мотречко живе в Європі та робить багато, щоб стати політиком або дипломатом. А після цього – повернутися в Україну, з якої вона мала поїхати внаслідок своєї особистої та державної сумної історії, про яку розповіла в липні в своїй публікації Оксана Онищенко, оглядачка відділу освіти та науки DT.UA 

Лія росте в українсько-кримськотатарській родині. В неї мама — кримська татарка, тато — українець. Вона – родом із Криму, з-під Красноперекопська. «Тато мав невеликий бізнес — фермерство, у сім’ї був власний затишний будинок, яким опікувалася мама. А Лія навчалася в класі з українською мовою викладання, і це для родини було принципово», – розповідає про Лію оглядачка.

Після окупації Криму в 2014 році сім’я Лії стала одною з тих, що відмовилися від громадянства Росії. Переїхали до Херсона. Лія вступила до ліцею. Незважаючи на те, що школа, усе ж таки, комунальна, а Лія – переселенка, відмінниця, у дівчини не вийшло перевестися на безоплатне місце, щоб навчатися далі. Керівництво ліцею та міська рада відмовили родині в підтримці в цьому питанні. Як підкреслює оглядачка, у школі та в чиновників-прихильників «руського миру» також викликав роздратування «надмірний патріотизм» учениці.

Сім’я поїхала до Іспанії, отримала там статус біженців. Лія почала вивчати іспанську й стала ученицею однієї зі шкіл у Севільї. Тут знецінювання та булінг дівчинки припинилися. 

– Тут усі дуже доброзичливі й відкриті, — передає слова Лії оглядачка. — Першого ж дня до мене підбігли всі однокласники, відразу запитали, як мене звати, а потім всюди зі мною ходили, все показували. Вчителі тут інші. Я звикла, що в Україні вони дуже строгі, я завжди відчувала їхній тиск, часом вони кричали, коли чогось не розуміла. Звісно, я не вундеркінд, але ж я прийшла до школи, щоб навчатися. І ще оця традиція: учитель зайшов до класу чи вийшов — потрібно встати. Я в іспанській школі попервах вставала, і на мене всі поглядали з подивом. Тут учителі інакше спілкуються з учнями — на рівних і з повагою, тут легко й цікаво навчатися. Напевно, вперше в житті я ходила до школи залюбки. А ще в іспанських школярів багато вільного часу після уроків. В Україні такого не було — я приходила додому після занять і до ночі робила уроки. Але я вдячна українській школі — все-таки у мене гарна база знань.

Уже за 3 місяці Лія здала іспит з іспанської на дев’ять балів з десяти можливих, хоча іспит би вважали складеним і за п’яти балів. Це виявився один з найкращих результатів у всій провінції. У королівському палаці в Севільї Лії вручили нагороду «За академічні і особисті успіхи». Там Лія змогла розповісти присутнім про ситуацію в рідному Криму та про окупацію.

– Коли я прийшла до школи, ніхто не знав, хто такі кримські татари, що таке Крим, не чув про те, що його окупувала Росія. Навіть мій учитель у школі не знав, що існує українська мова, гадав, що в Україні лише російська. Газети написали: «чудова історія дівчинки з Криму», – переповідає відгук школярки журналістка.

Як розповідає оглядачка, іспанські чиновники, коли з’ясувалося, що найкраща учениця Севільї почала вивчати іспанську лише недавно, були геть шоковані. Представник міністерства навіть приїздив до Лії, аби особисто познайомитися. Так про дівчину з України дізналася вся Іспанія. Про 17-річну українку написала також Huffington Post.

Лія закінчила 4 клас основної школи – це еквівалентно нашому 9-му. Постало питання вступу до коледжу – це як у нас 10-11 клас. 

– Я збираюся вступати на міжнародний бакалаврат, — сказала Лія оглядачці. — Після нього, склавши випускні іспити, зможу вступати до найкращих університетів Америки або Європи. До речі, з мого класу лише троє, включно зі мною, склали іспити так, що зможуть вступити до старшої школи. Решта підуть до «технікумів», як це називають в Україні, або залишаться на другий рік.

Доки Лія обирала школу, щоб продовжити навчання, вона отримала запрошення до престижного навчального закладу у Севільї, одного зі ста найкращих у всій Іспанії.

Спочатку могло здатися, що складається та сама ситуація, як з оплатою у 9 тис. грн. в українському ліцеї, з якого довелося піти, — адже в цій іспанській школі рік навчання коштує €12 тис.

– Ми тоді не знали, що це Міністерство освіти Іспанії виділило зі свого фонду кошти на навчання Лії, — розповів оглядачці тато Едуард Мотречко. — Від неї потрібна була лише згода. Ми були вражені, бо нікого ні про що не просили. Згадалося, як у Херсоні бігали через шкільну плату в €300 на рік і випрошували знижку. А тут нам міністерство саме дало грант у €24 тис., якраз на всі роки навчання в коледжі.

А потім талановиту Лію запросили до Мадрида для участі у тренінгу з лідерства та комунікації для дівчат. Фінансує цю програму великий бізнес, і для участі в ній добирають за конкурсом 40 дівчат із різних провінцій Іспанії. Лію покликали без жодних конкурсів, — пише оглядачка.

Лія не погодилася, щоб журналісти опублікували назву херсонської школи, яка позбулася здібної, але незручної для чиновників дитини. Навіть в інтерв’ю іспанським медіа Лія послідовно каже, що хоче повернутися до України, коли стане спеціалісткою й зможе бути корисна своїй державі.

«Ця дівчина виявилася непотрібною Україні, а от Україна їй дуже потрібна. Згадайте цю історію та подібні до неї, коли розмірковуватимете над тим, як українська молодь «голосує ногами»», — зазначила в своєму тексті Оксана Онищенко.

Нагадаємо, в Іспанії живе понад 2 тис. українських біженців, які приїхали за останній рік.

Фото: зі сторінки Лії у соціальній мережі

У Києві нагородили лауреатів конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка

Ти можеш підтримати дітей із родин політв’язнів у Криму || Чекін 11 листопада, Національна парламентська бібліотека в Києві

lyudmila-naumenko

Інтерв’ю з Людмилою Науменко, кандидаткою філологічних наук, доценткою кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка ми записали у бібліотеці Максимовича, на Другому всеукраїнському фестивалі «Читач року – 2018». Тоді пані Людмила, яка стала лауреаткою фесту, передала університетській бібліотеці колективну монографію «Development of Philological Sciences in Countries of the European Union Taking into Account the Challenges of XXI Century» – «Розвиток філологічних наук у країнах Європейського Союзу з урахуванням викликів XXI століття». Книгу нещодавно видала Вища суспільно-природнича школа імені Вінцента Поля в Любліні. Українська вчена та викладачка є співавторкою цього твору. А загалом займається науковою та викладацькою роботою понад 30 років. У сфері наукових інтересів пані Людмили – лінгвістична прагматика, теорія мовної комунікації, дискурс-аналіз, діловий англомовний дискурс, концептуальний аналіз, етноспецифіка спілкування, мовний етикет, методика викладання іноземних мов. Науковиця є членкинею ТЕS0L – Всеукраїнської громадської організації викладачів англійської мови, America House Research’ Center, British Council та інших осередків.

Ти можеш прочитати бесіду з Людмилою Науменко зараз, улітку, коли до початку вступної кампанії залишилося менше місяця, і випускники-2019 готуються до ЗНО та вступу. Дізнаєшся з перших вуст, що таке наукова робота у ВУЗі, якій можна присвятити все життя, які очікування викладачів до рівня знань та до мотивації студентів, та як воно – вчитися та працювати в найвідомішому університеті країни. Людмила Петрівна чимало знає про все це!

– Я вперше на цьому заході, але читач я давній. Я вчилася в школі гуманітарного профілю. І ми багато писали рефератів, перекладали, конспектували, у нас тоді це було дуже популярно. І після занять у школі ми йшли в бібліотеку – у нас на Караваєвих Дачах у Києві була хороша районна бібліотека. Або нас направляли в якусь іншу, у якій ми шукали потрібну літературу…

– І це було як норма?

– Так, це було системно. Це було кожен день практично. Тому для мене бібліотека – не новинка, це звичайна справа. А в університеті це, звичайно, філологічний читальний зал, де ми пропадали…

– Чому саме ви цьогоріч стали читачем року, номінантом премії?

– Я – активний читач, і студентів теж направляю в бібліотеку, вони пишуть реферати, користуються фондами. Може, це спрацювало.

– За багаторічної роботи в університеті накопичується багато досвіду. Чи виходить передати його студентам? До речі, ви навчалися в КНУ?

– Закінчувала філологічний, тоді називався романо-германський. Потім працювала в іншому ВУЗі. А в університет прийшла писати кандидатську. У мене вже практично була готова робота, коли я стала працювати тут, в університеті – спочатку на Виставці, потім – тут. Мій науковий керівник В’ячеслав Карабан, доктор філологічних наук, академік Академії наук вищоїшколи України досі працює в університеті: він є професором кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В університеті ми передаємо свій досвід молодшим колегам, аспірантам. Зокрема, я відповідаю за наукову роботу.

– Чи достатньо такої взаємодії?

– У нас в інституті є напрямок для вчителів англійської та української мов – є набір бакалаврів і магістрів. Є семінари для вчителів середньої школи. Можуть бути відкриті заняття.

lyudmila-naumenko

Людмила Науменко (третя справа) стала лауреаткою премії «Читач року – 2018»

– До університету приходять нові покоління, зі своїми фішками, особливостями… Чи є якийсь емоційний контакт зі студентами, які починають навчання?

– Прекрасний контакт. Я працюю на вищому рівні – з магістрами. Але в мене є й третьокурсники. Третій курс – це ще процес становлення, накопичення знань. Про якусь наукову роботу там ще говорити важко. А магістри – вони або професійно орієнтовані, або вже починають наукову діяльність. І тут, звичайно, вже є про що казати. До речі, якраз сьогодні ставила залік з української мови і прикладної лінгвістики, переклад науково-технічних текстів. Студенти готували матеріали і знайшли, що тільки в нашій бібліотеці є певний переклад Агатангела Кримського. Оскільки це 20-ті роки, то дуже складно знайти оригінали його робіт.

– Але все ж таки приходять нові покоління студентів, і певно що вони чимось відрізняються від попередніх…

– У кінці 90-х я жахнулася, які студенти. Студентів нічого, крім грошей, не цікавило. Улаштуватися в житті, вийти заміж за іноземця, поїхати за кордон… З ними було практично неможливо працювати. А зараз, через кілька років, уже відбувся якийсь перелом. Прийшли діти, які хочуть набувати професію, і будуть у ній працювати. Для мене це плюс. Я сама працюю в цій царині, мені це цікаво. І працювати з нецікавими студентами мені теж не цікаво.

– Чи буває, що на потоці ви бачите молоду людину, і розумієте, що саме їй ви хотіли би передати більше знань, наукового досвіду?

– Не можу так виділяти студентів. Просто бачу, що ось ці – більш енергійні, більш цікаві, активні. Відмічаю, звичайно, для себе. Якось робиш поправки на це… Можливо, від них більше питань, більше зацікавленості. І бачиш, що вони готують більш цікаві, більш творчі роботи. У кожній групі, як правило, десь двоє є неординарних. Рідко буває, щоб група – абсолютно сіра. Хтось завжди виділяється.

– Ви не знаєте, як люди реалізувалися потім?

– Звичайно, нам із цим складно, бо в нас немає цього фідбеку. Знаю тільки про своїх студентів, які працевлаштовані в університеті, читають східні мови – з ними я, звичайно, перетинаюся.

– Якою б не була підготовка школярів, абітурієнтів, але ж викладачі університету знають, які помилки в мові притаманні вступникам та молодшим студентам. Багато помилок буває?

– Бувають. Я не знаю, чому. Мабуть, тому, що школа для багатьох – це російськомовне середовище, і вони не відчувають себе автентичними українцями. Читають, можливо, російські книжки, говорять удома російською. Також відео, інтернет – російські

– Принаймні, граматику, пунктуацію в школі більш-менш засвоюють. А лексика, стилістика?

– Фразеологія є проблемою. Ще – структура українського речення. Синтаксис. І русизми. Не відчувають мови. Навіть якось доводили, що в українській є слово «наряд». Ні, кажу, його немає, є вбрання. Але ось словник дає! Так, проте цей словник був укладений ще за радянського періоду. Коли була тенденція до того, щоб запозичувати русиїзми, і щоб це сприймалося потому, як українські слова.

– Хто зі студентів, зазвичай, сильніший – з областей? Кияни?

– Немає особливої різниці.

Текст: Поліна Аксьонова, журналіст

Фото: зі сторінки у фейсбуці Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича КНУ Тараса Шевченка.

На фото на обкладинці: директор бібліотеки Олег Сербін приймає від Людмили Науменко колективну монографію.

kamenskiy

Інтерв’ю з Даниілом ми записали на старті 5-го Чілдрен кінофесту, але він не встиг його вичитати, тому що готувався до екзаменів. Але черговий Чілдрен кінофест розпочинається, на ньому знов покажуть фільм «Сторожова застава», у якому Даниіл зіграв головну роль, і наша розмова актуалізувалася. Дізнайся, що думає Даниіл про булінг у школі!

kamenskiyПро булінг?! Актор Даниіл Каменський, який виконав головну роль у суперпопулярному українському молодіжному фентезі «Сторожова застава», готовий говорити на цю тему хоч скільки. Тому що для нього все це не дзвін, про який невідомо, де він, а реальність багатьох років його життя. Ми поговорили про це з Даниілом на презентації V Фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків.

Тоді Даниіл був у випускному класі столичної школи екстернів, а тепер він є студентом Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Але для нього все починалося в звичайній середній школі в Полтаві, де він навчався до 9 класу. Не всі ті часи він пригадує з задоволенням, і від журналістів не приховує: так, у класі діставалося. Йому довелося стверджувати себе, щоб зуміти знайти й розкрити свої здібності навіть у несприятливих умовах, коли відчуваєш замало підтримки. Як? Про це Даниіл розповів журналісту спецпроекту «Булінг у школі».
 
– Місто невелике, там усього 40 шкіл, наскільки я знаю. І класу до 8-го ставлення до мене до мене було інакше: я завжди був слабенький, і я переживав булінг, і це правда. Довелося. Рівень розвитку такий, що хто сильніший, той і правий, і інше неважливо…
 
Індивідуальністю бути не вийде?
 
– Ні. Не вийде. «Пробиваються» люди нечасто. І я постійно переживав якісь речі… Раніше я ображався, у мене навіть бували депресії через усе це. Потім я знайшов для себе вихід: став ходити до театрального гуртка. Мені це дуже подобалося, я цим захоплювався, і мені вже було якось усе одно, що там кажуть за спиною, я робив вигляд, що я цього не помічаю. Мені було 13 – 14 років.
 
Хтось навів на думку, що можна піти до гуртка?
 
– Прийшла вчителька й запитала, хто хоче взяти участь у виставі. Я підняв руку, і вона на мене навіть уваги не звернула, покликала інших. Я підійшов: «Можна мені спробувати?». Вона: «Ой, що ти зможеш!». Я: «Давайте спробую!». Я спробував, вони кажуть: «О, нічого собі! Давай!». За два роки я став старостою театрального гуртка. І вже потім зірвався на кастинг, під час навчання приїхав до Києва – це було таке «клац», була думка: чому б не вийти на вищий рівень? І там пройшов! І після цього ставлення до мене вже кардинально змінилося.
 
І у вчителів, і у дітей?
 
– Так. Стали мститися, заздрити, підлабузничати. «Ти такий класний, пішли гуляти!». Це дуже відразливо, насправді. Люди, які раніше мені казали: ти нічого не зможеш, нічого не досягнеш, ти взагалі слабкий, та хто ти такий узагалі… У мене ж були навіть такі часи, коли я ходив на уроки самооборони, і це допомагало. І тепер я розумію, що на тих людей я дивлюся зверху… Тобто, я не скажу, що я там пихатий чи зневажаю, – просто я більше не звертаю уваги на якісь слова за спиною й тому подібне.
 
Але зараз ви з ними особливо й не контактуєте?
 
– Ні.
 
Як у вас стало виходити в справах, спочатку змінилося ставлення з боку вчителів чи з боку однолітків?
 
– Спочатку в однолітків. А потім – в учителів. Хоча були вчителі, які підтримували від початку.
 
Як думаєте, що так вразило однокласників, що вони змінили ставлення?
 
– Це через театральний гурток. Мені давали ролі, у тому числі головні. Вони дивилися – мовляв, і чому він може, а ми так не можемо? Він – на сцені, але хто він взагалі такий?!
 
Ну, складно уявити, що, наприклад, гопникам було діло до вашого театру.
 
– Я ніколи не був мажором. У школі такі були, у кого – грошовиті батьки, статок, якийсь модний гаджет – усі навколо такої людини крутяться. Я таким не був. Грошей у мене багато не було, тому до мене ніхто не підходив. А коли стало виходити в театральному, до мене стали підходити хлопці з грошима, почали зі мною спілкуватися. І тоді вже вся школа стала підключатися. Насправді ж, у мене були друзі дитинства, поза школою, які завжди були зі мною, підтримували й зараз підтримують. У школі ж – то окрема тема. Там, звісно, теж були друзі, але в основному я зіткався з булінгом. Зараз усі ці люди вживають алкоголь, ведуть нездоровий образ життя, нічим, по суті, не займаються, отримують низькі оцінки. У деяких не вийшло вступити до ВУЗу, і тепер, коли я згадую те, що було…
 
О, буває й «друга серія» – це як деякі люди реагують, коли ти «падаєш»…
 
– Так, у мене була така ситуація! Рік тому я потрапив у ДТП. І деякі навіть зловтішалися: мовляв, щоб ти знав, де твоє місце… І це було дуже образливо. Але тепер я закриваю на це очі, тому що розумію: головне – це щось робити, вірити в себе, дослуховуватися до людей, які щось знають, щось прожили в цьому житті. Після 9 класу школи я навчався в Гадяцькому коледжі культури і мистецтв. Із булінгом там я вже не зіткався, бо поставив себе як особистість, як людина, яка знає свої права. І до мене стали самі підходити, пропонувати спілкуватися – навіть ще не знаючи, що я вже знімався. Але потім ці люди дізнавалися про мене купу класних речей, і стали пліткувати за спиною. Навіть викладачі підключалися, що для мене було дивно. Я багато й прямо казав про те, що мені не подобається. Критикував навчальний процес. Говорив директору, що не так. Мені зауважували: чи не забагато я не себе взяв? Я пояснював їм, що так має бути. Тож мене там під кінець першого семестру вже не любили. Мені стало дискомфортно там знаходитися, і я вирішив перевестися до Києва, 10 та 11 класи закінчити тут.
 
Якщо не секрет, до якої школи вдалося вступити?
 
– У Києві є школа екстернів, відома на всю Україну. Готуєшся сам, до школи приходиш тільки щоб здати екзамени. Своїх однокласників я й побачив уперше, коли прийшов складати. Я був здивований, що деякі з них виявилися моїми знайомими, із якими ми разом знімалися. Бо кожна дитина навчається в екстернаті через якусь причину: тому що вона чимось зайнята в житті. Як я, наприклад: зйомки тощо. Чи тому, що зайняті в олімпіадах чи у спорті. Тобто, реально, люди, які щось роблять! Я познайомився з однокласниками й помітив: ось що цікаво – вони чимось займаються у житті й не оглядаються на інших. І ми всі дуже швидко знайшли спільну мову! Ніякого булінгу, ніяких косих поглядів… Ніби більш дорослі…
 
Булінг може проявлятися на більш тонкому рівні. Може бути марнославство, звеличання, як спосіб самоствердитися за рахунок інших…
 
– Ось саме те мені й сподобалося, що люди, які поки навіть незнайомі майже, спокійно ставляться одне до одного, нормально спілкуються, не питають про минуле. Звичайне доросле спілкування. Немає такого підліткового «ножа в спину», бажання нишком ударити… Абсолютно немає! Усі приходять, спілкуються, пишуть екзамен… Обмінюються емоціями… І розходяться. Неприємних відчуттів немає.
 
А як десь у звичайній школі є дівчинка, наприклад, така, як ваша напарниця по фільму Єва? Така ж тендітна та явно не боксер? І як вона потерпає від цькування чи образливого ставлення? Що можете їй порадити? Як їй бути, як захистити себе?
 
– Після того, як я сам зіткнувся з булінгом, я зрозумів, що в житті жодну людину не можна засуджувати, принаймні, доки ти її не знаєш. Кожна людина по-своєму гарна. Реально, я зараз усюди в людях помічаю цю красу. Може, це я трохи як фотограф, як творча особистість… Жодна людина не може бути «страшненькою» в принципі! Я про жодну дівчину не скажу поганого за спиною. Не обізву її.
 
Хлопці ж це роблять не просто так, а задля того, щоб самоствердитися…
 
– Я такого не люблю. Зараз XXI століття, і дівчата, і чоловіки є рівні у правах, у всьому, абсолютно. Немає такого, як раніше – типу, «чоловік – голова сім’ї», усе це. Я за рівність.
 
А багато хто – ні. І як дівчата можуть захиститися від таких?
 
– Є багато проблем: расизм, сексизм, гомофобія… Я стаю на бік людей, які є індивідуальностями. Вони такі, які є. Не приховують своєї особистості. Багато хто цього не сприймає, і починається оце: «добити», «давити», щоб він став таким, які інші…
 
Втім, це відбувається не одно десятиліття. Так було у ваших батьків. І це знову виходить на новий виток.
 
– Це залежить від системи освіти. Освіта, яка працює як завод, робить усіх однаковими, ніяк не розкриває творчість у людині, її погляди. Ось ти «маєш» учитися так, як написано, і ти не маєш права висловлювати свою думку… Це мене просто вражає: пишеш твір на тему «Моя думка з приводу…», а тобі потім помічають: «У тебе неправильна думка!». І ти такий: «Альо, це ж моя думка!». І ще дуже багато залежить від батьків і вчителів. Учні вже потім підключаються до цієї системи. Але доки ти не навчишся мати свою позицію та її захищати, нічого не зміниться, як на мене.
 
І що ж робити дівчатам… У будь-якій школі?
 
– Газові балончики.
 
Єву, із якою ви знімалися в «Сторожовій заставі», уявляєте в школі з балончиком? А якщо в якоїсь дівчинки не має підтримки – батьки не підтримують, учителі, знайомі… Або нездорова чи чимось відрізняється від інших і не має підтримки?
 
– У ситуаціях, коли немає підтримки, не треба намагатися її добитися. Ти мусиш сам собі стати підтримкою. Підтримувати себе і рости.
 
Текст:
 
Фото: з фб-сторінки фільму «Сторожова застава» та надані прес-службою «Чілдрен-кінофесту»
Rewilding Ukraine

Одна з європейських природоохоронних організацій цього тижня заселила острів Єрмаков в Дунайському біосферному заповіднику водяними буйволами. Тварини завезені в Придунав’я в рамках проекту «Відновлення водно-болотних угідь і степів регіону дельти Дунаю», щоб допомогти зберегти мозаїчні ландшафти і біорізноманіття острова.

Rewilding Ukraine

Буйволів транспортують на місце поселення. Фото: Андрій Некрасов

Півстоліття тому водяні буйволи природно жили в дельті Дунаю. Наразі виникла необхідність реінтродукції цього виду в екосистемі на цій території. Стадо завезли з Закарпаття, з долини річки Тиса, де на фермах ще зберіглося невелике поголів’я водяного буйвола. Тварин для переселення підібрав Мішель Якобі, еколог і активіст з Німеччини.

– Водяні буйволи – чудові «архітектори» природи. Як великі травоїдні, вони проріджують чагарник і очеретяні зарості, створюють невеликі басейни і калюжі, в яких можуть селитися різні комахи, земноводні й риби. Також буйволи є неперевершеними розповсюджувачами насіння. Одна тварина може переносити в шерсті і травній системі насіння більше ніж 200 видів рослин. Ми очікуємо, що вони створять в дельті Дунаю таке середовище існування, яке не можуть створити інші тварини або люди, – розповів Михайло Нестеренко, виконавчий директор природоохоронної організації.

Транспорт цього стада з 7 водяних буйволів – перший із серії подібних заходів. У найближчі кілька тижнів запланований випуск на острів Єрмаков ще близько 10 водяних буйволів із Закарпаття і 15 диких коней породи коник, які прибули в Придунав’я з Латвії. Так як перший пробний транспорт пройшов добре, можна сподіватися, що й інші тварини прибудуть на місце призначення цілими і неушкодженими.

– Тварини нормально перенесли дорогу, хоча спекотна погода і плавання на баржі по Дунаю не прийшлося їм до смаку. Після перших кроків по острову буйволи добігли до першої ж пристойної калюжі і почали активно «приймати ванну» з води і бруду, щоб знизити температуру тіла. Але варто відзначити, що при цьому тварини отримували задоволення і пустували, як діти. Буйволи – дуже розумні і соціальні тварини, вони тягнуться до людей і емоційно реагують на події, – зазначив Олег Дьяков, експерт природоохоронної організації, який супроводжував тварин.

Спеціалісти очікують від великих травоїдних, що ті регулюватимуть рослинність, підтримуватимуть ландшафтне різноманіття острова, приваблюватимуть туристів.

Нагадаємо, острів Єрмаков був відновлений до природного стану близько 10 років тому за проектом Всесвітнього фонду природи WWF. На даний момент він є однією з найбагатших за біорізноманіттям територій Дунайського біосферного заповідника, де мешкає безліч видів птахів, наприклад, кучерявий і рожевий пелікани, великий бугай, орлан-білохвіст й інші. Орендарі острова спільно з природоохоронцями планують розвивати на острові туристичну інфраструктуру і зробити Єрмаков привабливою локацією для екотуризму.

Фото: Андрій Некрасов, Катерина Куракіна

Більше фото можеш побачити в інстаграмі та на фейсбук-сторінці Teencorr 

На початку квітня в українській дельті Дунаю оселилися дикі коні, які прибули з Латвії

Жила-была украинская степь. Спасут ли экологические организации ландшафтный заказник в Тарутино под Одессой?

parnovskiy

parnovskiy-1У четвер, 28 лютого, у Львові відбудеться зустріч з Олексієм Парновським, астрофізиком та співавтором книги «Як влаштовано Всесвіт. Вступ до сучасної космології». По завершенню розмови гості матимуть нагоду відвідати оглядовий майданчик Астрономічної обсерваторії та поспостерігати за дивовижним небом та зорями через об’єктиви телескопів.

Поринути у світ далекий, який однак щосекунди впливає на життя людей – світ Космосу – можна прямо в переддень весни. Невимушено поспілкуватися про складні речі: із чого почався Всесвіт і чи його вік скінченний? Як він розвивався і що з ним відбувається тепер? Де відбувся Великий вибух і чи всюди у Всесвіті закони фізики однакові? Як вимірювати відстані до далеких астрономічних об’єктів? Як зважити світло?

З Олексієм Парновським також цікаво поговорити про історію та сучасний стан космології — науки про Всесвіт та місце людства у ньому. Українські науковці підготували цікавий екскурс у складний світ науки та спробували відповісти на популярні запитання, зокрема про «темний бік» нашого Всесвіту: темну енергію, темну матерію та чорні діри.

Нагадаємо: Олексій Парновський – кандидат фізико-математичних наук. Представляє Україну в міжнародній програмі International Living With a Star, Міжпрограмній координаційній групі з космічної погоди Всесвітньої метеорологічної організації, та Робочій групі з космічної погоди Європейського космічного агентства. Завідувач лабораторії астрофізики. Фахівець у галузі космічної погоди, сонячно-земної фізики та методів обробки супутникових даних. Автор близько 50 наукових праць.

Вхід вільний. Початок зустрічі з науковцем – 18.30, вул. Кирила і Мефодія, 8.  

Jackson Oswalt

У 14-летнего американского школьника Джексона Освальта из Мемфиса, штат Тенесси, теперь есть собственный термоядерный реактор, – сообщает nv.ua со ссылкой на sciencealert

Парень обустроил ядерную лабораторию в своей игровой комнате, и добился, чтобы созданный им реактор работал. Школьник добился осуществления ядерной реакции внутри плазменного ядра своего термоядерного реактора. Используя ток напряжением 50 тыс вольт, Освальт смог совместить два атома дейтерия. 

Commercialappeal screenshot

О том, что ему удалось самостоятельно добиться осуществления термоядерного синтеза, парень сообщил в посте на одном из американских форумов физиков-любителей. Школьник дал очень подробное описание всех процессов.

Средства на домашние эксперименты – $10 тыс. – Джексону дали родители. На эти средства парень смог создать реактор. Он проводил исследования при поддержке родителей. Отец Освальта рассказал журналистам, что обращался к специалистам, которые приходили к ним в дом и информировали школьника об опасностях, связанных с работой над созданием реактора. Ведь это – действия с током высокого напряжения и радиоактивными материалами.

Jackson Oswalt

Американские журналисты уже сообщили аудитории, что в стране есть и другие подростки, которые стремятся реализовать термоядерную реакцию дома.

Освальт начал свои эксперименты, когда ему было 12, и достиг успеха, как только ему исполнилось 13. Теперь у парня есть все шансы быть признанным самым молодым физиком в истории, осуществившим термоядерную реакцию.

Сейчас таким считается Тэйлор Уилсон – ему было 14, когда он успешно реализовал подобный эксперимент. 

Освальт превзойдёт Уилсона, если независимая экспертиза подтвердит результаты эксперимента. Открытый Консорциум в США, который занимается изучением термоядерного синтеза, проверил результаты Освальта, и внёс его имя в список физиков, успешных в этом направлении. Возможно, результаты Освальта подвергнут и другим проверкам.

Термоядерный синтез – разновидность ядерной реакции, при которой легкие атомные ядра объединяются в тяжелые за счет кинетической энергии их теплового движения. Считается, что упрощение и удешевление технологии термоядерного синтеза приведет к революции в мировой энергетике.

 

dnipro-peremogtsi-konkursu-ese
dnipro-peremogtsi-konkursu-ese

Переможець конкурсу есе про реалізацію прав інвалідів

У вівторок, 19 лютого, школярі, учні навчальних закладів Дніпропетровської області, які перемогли в конкурсі, виступили з презентаціями своїх робіт у приміщенні Прес-клубу Дніпропетровської організації НСЖУ. 

Одними з переможців стали десятикласники Перещепинського ООЗ №1 Артур Коваленко та Олена Гринько

На думку Артура, наша країна є Європою, але ж європейські стандарти не дуже розповсюджені. Хлопець написав своє есе тому, що хоче, аби в місті було комфортно всім людям.

– Так вийшло, що моя сусідка хвора на ДЦП, тому я знаю, як непросто живеться людям з такою хворобою. Своє есе я присвятила саме їй, – сказала Олена Гринько. 

Переможець конкурсу есе, Максим Куждін, учень 11 класу Криворізької школи №114, упевнений, що в його місті, яке було створено за радянських часів, мало зроблено для людей з інвалідністю. Він присвятив свою роботу темі, яка була задана, тому що бажає, аби його місто змінювалося та ставало кращим.

Конкурс есе провела ГО «Дніпропетровський регіональний центр прав людини». Організація, діяльність якої здійснюється за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні, у вівторок розповіла на прес-конференції про свою діяльність у громадянській кампанії з підвищення громадської активності та захисту прав людей з інвалідністю в Дніпропетровській області. Експерти проекту презентували результати дослідження правових та соціальних проблем людей із інвалідністю в містах області. 

За інф. сторінки ДРЦПЛ у фейсбуці

«Цвет Насилия» || Фотопроект о насилии на почве расовой ненависти

За минувшие 6 лет, с 2012-го года, в России произошло более 2-х тысяч преступлений на почве расовой ненависти. 30% из них закончились летальным исходом для жертв. И это только зарегистрированные случаи.

Данные, которые опубликовал информационно-аналитический центр Сова, потрясли питерского фотографа-документалиста Сергея Строителева. И теперь он работает над книгой «Цвет Насилия» – в рамках долгосрочного фотопроекта о проблеме насилия на почве расовой ненависти.

Книга выйдет в свет в июле 2019 года. Она будет 200-страничной, в нее войдет до 100 авторских фотографий. Поддержать кампанию Сергея Строителева и выпуск книги вы можете, собрав 220 тыс. руб. для покрытия типографских расходов, издательской подготовки, разработки дизайна издания. Принять участие в сборе можно здесь

Sergei Stroitelev

Сергей работает над этим проектом уже несколько лет. Изучая тему, сначала он встретился с жертвами насилия на почве расовой ненависти, мигрантами из Африки и Азии, проживающими в Москве и Подмосковье, людьми, которые столкнулись с жестокостью со стороны местных жителей. Записал их монологи и снял портреты.

«Я нашел героев через самую крупную НКО в России, занимающуюся проблемой дискриминации мигрантов в нашей стране. Выражаю огромную благодарность героям моей истории за смелость и честность», – отметил Сергей в описании кампании по сбору средств для издания книги.

Затем, по его словам, Сергей занялся исследованием психотипа нападавших.

«По сути, сделав работу правоохранительных органов, со слов жертв я спроектировал фотороботы преступников и отдал изображения на анализ квалифицированному специалисту – психотерапевту Лине Егоровой, которая составила их психологические портреты. В книге будет детально рассказано о методике подобных анализов», – рассказал Сергей.

Также Сергей Строителев посетил места в Подмосковье, где происходило наибольшее количество нападений в соответствии со статистикой, собранной НКО, во временной отрезок с 19 до 23 часов – время, которое считается самым неблагоприятным для мигрантов. На полупустых улицах Сергей подходил к незнакомцам, местным жителям, спрашивал об их отношении к мигрантам и делал их портреты. Все эти материалы войдут в книгу, которая готовится к публикации.

Сергей уже представил проект на нескольких конкурсах. «Цвет Насилия» стал победителем конкурса Debuts 2018, организованного doc! photo magazine; получил гран-при конкурса «Неслучайный Свидетель 2017» Воронежского Дома Прав Человека; вышел в финалисты конкурса Hellerau Photography Award 2016.

Sergei Stroitelev

Фото: Sergei Stroitelev

Работы из «Цвета Насилия» были показаны на выставке победителей конкурса Debuts 2018 в рамках фестиваля фотографии Vintage Photo Festival, Быдгощ, Польша, в октябре этого года; на выставке победителей конкурса Debuts 2018 в рамках фестиваля фотографии Festiwal Fotografii W Ramach Sopotu, Сопот, Польша, в сентябре; на выставке победителей конкурса Debuts 2018 в рамках фестиваля фотографии Lodz Fotofestiwal 2018, Лодзь, Польша летом; на выставке победителей конкурса Неслучайный Свидетель 2017, Открытое Пространство, Санкт-Петербург в мае-июне; на выставке победителей конкурса «Неслучайный Свидетель» 2017 в рамках Международного Фестиваля Прав Человека «Город Прав», Воронеж, Россия в июне 2017; на выставке финалистов конкурса Hellerau Photography Award 2016, Дрезден, Германия, в марте 2017 года.

В описании  кампании Сергей подчеркнул, что издание книги на русском языке позволит заявить о проблеме громче. Публика увидит фото жертв нападений и прочитает и услышит их истории. Это поможет осознать проблему, принять ее и попытаться найти пути решения.

Sergei Stroitelev

Сергей Строителев сегодня сообщил на своей странице в соцсети, что меньше чем за сутки зрители уже собрали 6% от общей суммы кампании по сбору средств на книгу. Можно присоединиться и поддержать проект Сергея.

– Ксенофобия и насилие на её почве – штука интернациональная, у нас этого тоже хватает, – поделился своей точкой зрения насчет значимости проекта киевский фотожурналист Александр Кузьмин. –  Ну а я расшарил информацию не только для фотографов: эта тема, по моему мнению, важна в принципе. А нашим фотографам, в массе своей, и мне в частности, не хватает ни разнообразия языка, ни умения подойти к теме хоть чуть глубже. У Сергея всё это есть, я за ним давно слежу. Книга – хороший пример, как можно интересно проработать тему. По поводу книги: проект исследует насилие на почве ксенофобии с разных позиций. Он о жертвах рассказывает, и пытается исследовать психотип нападавших, а также говорит о местах с высокой концентрацией насилия. И это визуально мощно сделано. Мне это сейчас близко, я хочу исследовать тему человеческой агрессии и насилия в целом, в разных аспектах, вместе с тем, ощущаю недостаток визуального языка и необходимость подтянуть навыки.

Напомним: Сергей Строителев, известный фотограф из Санкт-Петербурга, Россия, родился в 1985 году в Ленинграде. Учился на Факультете Фотокорреспондентов им. Ю. Гальперина в 2012-2014 годах. Основные интересы – проблемы современного общества: социальная дискриминация, миграция, насилие на почве расовой ненависти, смертельные заболевания, которые Сергей исследует с помощью различных визуальных языков. Сергей Строителев работает в России и Азии, сотрудничая с различными НКО: Red Cross, Doctors of the World и другими, изданиями National Geographic, «Вокруг Света», Bird in Flight, «Такие Дела», Meduza, Vice. Преподает фотографию и является автором курса «Фотография без cтереотипов» в академии «Фотографика» в Санкт-Петербурге. Лауреат международных и российских конкурсов, в том числе, обладатель гранта Luis Valtuena Humanitarian Photography Award 2016 от организации «Врачи Мира» за серию «Дом Света» о Санкт-Петербургском Дестком Хосписе, победитель Istanbul Photo Awards 2018 в номинации Daily Life, победитель Debuts 2018 Photocontest, организованного Doc! Photo magazine, прочих.

Teencorr

 Автор фото: фейсбук Sergei Stroitelev

 

Good Free Photos

Быть или не быть таким как все – это очень зависит от социальной моды, трендов в социуме, актуальных на сегодняшний день.

Например, в предреволюционные времена много людей, недовольных тем, что происходит в обществе. Поэтому подростки и люди юношеского возраста очень критичны к действиям и словам государства и социума, протестуют, готовы бороться за резкие перемены.

А в постреволюционное время молодые люди, наоборот, «слушаются» государство, общество и маму с папой, не протестуют и ведут себя максимально положительно. Но, конечно же, до поры до времени – пока вновь не появится поколение, неудовлетворенное тем, что натворили предыдущие.

Есть времена, когда «быть не таким, как все», означает критиковать общественный строй, протестовать против некоторых или всех общественных процессов. Протестующие поколения в обществе – как антибиотик, они действуют для того, чтобы очищать социальный организм от всяческой мыслительной «заразы» – нефункциональных, с точки зрения этого поколения, мыслеформ.

А в другие времена «быть не таким, как все» означает, всего лишь, выкрасить волосы в яркий цвет или иначе завязать шнурки на популярной модели кроссов. И в остальном – не сильно выделяться, послушно что-то строить, развивать, улучшать… По крайней мере, свято в это верить.  

***

«Делать ставку на молодежь» – удобный лозунг. Прям советский. «Молодым везде у нас дорога, молодым везде у нас почет». Молодежь легче разбирается в формах, новых технологиях. Садитесь, пять. Но ровно настолько же молодые люди мало понимают в сути процессов, особенно социальных. У молодежи все просто: кто её поддерживает в социальном становлении, тот и хороший. Партия сказала: «Надо!», комсомол ответил: «Есть!».

«Развивать» страну в постреволюционное время – это означает активно работать на смену вектора. На изменение интересов. Это не значит действительно создавать что-то новое, развивать старое, двигать общество вперед. Это значит переформатировать страну, которая была ориентирована на одни интересы, а теперь ориентирована на другие.

В таком процессе нужны не те, кто понимает закономерности, а слепые исполнители. Которые первым делом создадут видимость реформ и позитивных изменений. Да, рано или поздно закономерности и сущность процессов начнут понимать и они. Но до этого пройдет какое-то время, и в этот период слепыми исполнителями под разными соусами можно будет вполне эффективно управлять.

Тем, кто рулит социумом через министерства и ведомства, нужно именно это: управлять и обладать определенным количеством управляемых. Крупному бизнесу тоже это нужно. А что на самом деле нужно молодым людям?  

***

Редактор Ольга Сушко проработала в журнале Vogue Украина два года. Она написала об этом в посте в социальной сети. И её уволили за плагиат, #сушкогейт – уже всем известная история. Однако особое возмущение украинцев вызвала на личность Ольги и не сам сюжет о плагиате, а вопрос некомпетентности. Как, КАК на должность главного редактора могли взять человека, не сознававшего, что плагиат – это самоличная роспись в вопиющей некомпетентности редактора, журналиста?! Тем, кто знаком с издательскими процессами в глянце и уровнем ответственности редакторов-менеджеров, просто ни на голову, ни на ноги не налазит, как плагиат могли пропустить при вычитке? В конце концов, как это могли пропустить литредактор, шеф-редактор, издатель, когда читали номер перед отправкой в печать? Или таки никто не читал?!

То, что плагиат – фу-фу-фу – но, друзья, это же база, этому же учат на первых курсах журфака, это же знает ЛЮБОЙ специалист. Оказалось, не любой. Или – таки не специалист? 

olga-Sushko

Ольга Сушко

Человек может ошибиться, это называется «человеческий фактор». Но профессиональная система, в которую включен этот человек, в производственных процессах ошибается реже, крайне редко, на то она и система.

Поэтому очень сложно представить, как могло произойти, что во всей глянцевой махине, в которой все отстроено, отработано до мелочей и проверено многолетним опытом, могла случиться такая лажа. Как могли пропустить ошибку редакторы, литредакторы, корректоры? Издатель, который традиционно просматривает готовый номер перед печатью и задает правильные вопросы? Любой профессионал знает: никак! Никак, потому что такого просто не могло быть! Точнее, могло, но лишь в единственном случае: если сбой дала вся система. То есть, если в издании непрофессионалы все.

Пример истории Ольги Сушко очень яркий для современной Украины именно в контексте некомпетентности – не столько личной, сколько системной. Ведь ладно глянец. Но «молодые», те, на кого «делают ставки», «реформаторы», «улучшатели и достигаторы» – они ведь пришли не только в журнальную журналистику, но и во все прочие отрасли. История про «Вог» – она про «Вог» лишь отчасти. В большей степени это история про большой бизнес, умудрившийся не вписаться в отрасль. Это сюжет об угрозе некомпетентности в промышленности, энергетике, сельском хозяйстве, медицине, образовании… Понимаешь? Тут – плагиат, там – укол в нерв, там – не тот кабель проложил, там – не ту обучающую методику в школы допустил…  

Мир стал сложнее не из-за технологий. Он стал еще более сложным оттого, что люди стали путаться в простом и блуждать в трех соснах. Игнорить базовые принципы и понятия.

Так что в современном мире быть или не быть таким как все означает быть занудным, ответственным, скрупулезным, знать что-то предельно точно и уметь вписывать это в целостную систему.

Человек не может быть компетентным вне профессиональной системы, которую он изучал и в которой работал. Компетентность – это специальные системные знания и опыт применения их в практике в своей отраслевой системе. Некомпетентность – зло. Хочешь выделяться? Хочешь быть не таким как все? Понимай, как работает система, в которой ты специализируешься!

Понимать систему, отрасль – значит, знать ее историю, сознавать, откуда взялись те процессы, понятия, правила, которые ты наблюдаешь сегодня, разбираться, зачем они взялись, какие из них более актуальны теперь, какие – менее. Уважать традиции, потому что они – клей любой системы. А главное – ценить людей, профессионалов, которые создавали и развивали эту систему до тебя. На всё это нет времени? Значит, ты не профессионал, как себя ни назови. Почему? А потому, что у людей чуть старших, в отличие от тебя, все эти качества были и есть. С какой же стати их не должно быть у тебя? Почему они могли, а ты говоришь, что не можешь, не хочешь, да еще и гордишься этим?

***

К примеру, с появлением цифровых камер сразу же появилось море «фотографов», которые не изучали фотодело, понятия не имели, что такое «золотое сечение», но могли купить камеру и с ее помощью зарабатывать деньги. Снимки многих из них были ужасными. Но со временем эти ребята стали снимать лучше.

Однако, когда мы хотим «идеальный» кадр, в котором учтены все правила компоновки, углы, свет, когда мы хотим, чтобы в снимке были переданы глубина и суть, мы идем к профессиональным фотографам. Мы знаем, что они хоть и стали снимать на цифру, но с трепетом сохраняли пленки и пленочные камеры, не желая утратить возможности для уникальной цветопередачи, выискивали возможности воспроизвести такие же эффекты в цифровом снимке, а в композиции вообще собаку съели. А как они знают историю фотографии, как могут проанализировать наследие знаменитых или андеграундных фотографов прошлого!

Чтобы быть такими как все в сейчас, мы как бы должны хаять старое и традиционное. Но новое – это хорошо забытое старое, которое всегда возвращается. Потому что то, на чем базируется мир, никто не отменял. И всё, что изобретено, не требует переизобретения. 

Да, в любом деле мы ценим мастеров – тех, кто знает процесс системно и глубоко, не на словах, а на деле. 

***

Быть как все или не как все, выделяться или нет – это вопрос о том, как ты вписываешься в социальную жизнь. Насколько ты встраиваешься в нее, с какими целями. Какими методами собираешься их достигать. Вписаться в социальную жизнь – значит научиться зарабатывать деньги, содержать себя. Быть собой – значительно сложнее. Ведь встроиться в социум – это еще не значит воспитать себя как личность.

Тебе с детского сада говорили, что нужно учиться, а когда ты спрашивал, почему, поясняли – чтобы пойти в школу, затем – в институт. Получить диплом. 

Но можно иметь диплом университета – и не знать базовых принципов своей профессии. Или недооценивать их. А потом удивляться, почему падают мосты, закрываются издания, рушатся бизнесы, происходят войны и революции. 

Получив диплом, ты выходишь на работу, чтобы обеспечивать себя. Общество вздыхает с облегчением – оно добилось своей цели. Оно выдыхает и теряет к тебе интерес, оставляя тебя на рабочем месте в раздумьях о том, что ты – винтик отрасли, и от тебя ничего не зависит, твое мнение никому не интересно, а твой вес как личности мизерно мал, чтобы изменить что-то к лучшему. Чтобы не потерять свою зарплату и уровень жизни, надо делать так, как говорят, как просят, и вообще быть как все. Не выделяться. 

И ты, получив диплом, учишься не выделяться. Главное, чтобы зарплата была, страховка, какой-никакой профессиональный статус. Может быть, ты даже сумеешь разглядеть, что твои личностные цели, твои собственные мечты и стремления слишком сильно расходятся с тем, чего от тебя хотят на работе. Например, такое разочарование почти всегда постигает тех же выпускников журфаков, когда они приходят в глянец или газету и узнают, что на самом деле работа редактора или журналиста – каторжный технический труд, а вовсе не «творчество». 

В школе или в институте тебе забудут рассказать, что множество девушек, увлекшихся карьерой, никогда не выйдут замуж и не родят детей. А множество парней, занявшихся бизнесом или бросившихся реализовывать свои амбиции в госструктурах, очень быстро станут циничными, жестокими и равнодушными ко всему, что не составляет их «интерес». Даже если после 30-ти, разочаровавшись, придя в очередной возрастной кризис, они бросятся на поиски других смыслов, попытаются всё перестроить, осадок от совершенных ошибок и утраченных друзей останется с ними ещё надолго. Также во время учебы тебе забудут сообщить, что, когда ты вырастешь, никакой дружбы нигде не будет, и «дружить» тебе придется, разве что, в соцсетях… 

Ты узнаешь, что такое ответственность за содержание себя и семьи – начинаешь понимать, что на это нужны деньги. Тебе становится необходимо поучаствовать в запуске «реформы», «стартапа» или космического корабля, чтобы получить свою зарплату. Ты участвуешь. Выполняешь решения начальников и команды. Но кто ты? Для чего? В чём именно ты не такой как все? И что зависит в твоей отрасли, в чьем-то бизнесе, в мире от тебя? 

Как думаешь? 

Teencorr 

Фото: Good Free Photos

korolenkivski-chitannya

Як повідомляє Українська бібліотечна асоціація, «Короленківські читання 2018» відбудуться 24 жовтня в Харкові. Цьогорічна тема читань – «Бібліотеки, архіви, музеї як центри освіти та саморозвитку особистості». Заходи організують у харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка. Тому, якщо ти цікавишся бібліотечною справою, викладанням та науковою діяльністю в культурній сфері, то можеш звернути увагу на коло тем, які наразі є актуальні для професіоналів.

Один із напрямів, який опрацюють на «Короленківських читаннях 2018» – бібліотеки, архіви, музеї як сучасні платформи самоосвіти та самовдосконалення. Фахівці-бібліотекарі поспілкуються про місце та роль бібліотеки в єдиному освітньому просторі; про стандартні та альтернативні освітні формати; про сучасні концепції та технології підтримки саморозвитку особистості; про освітні та науково-просвітницькі проекти у роботі з громадою; про сучасні форми професійного розвитку фахівців креативного сектору; про культурно-освітні програми: стратегії та практики; про творчі об’єднання як осередки саморозвитку; про інклюзивний напрям у роботі бібліотек, архівів, музеїв; про роль бібліотек, архівів, музеїв у формуванні культурно-історичної свідомості місцевої громади та збереженні культурної спадщини; про соціальні мережі як платформи для просування книги, читання, бібліотеки, професійного спілкування.

korolenkivski-chitannya-2016

Обговорення бібліотечної проблематики 2016 року на “Короленківських читаннях” у Харкові

Другий напрям роботи, який зацікавив фахівців бібліотечної справи – електронна бібліографія. Питань, які будуть обговорювати, багато, і всі вони змістовні: електронна бібліографія, медіа-бібліографія, технобібліографія – терміносистема та напрями уніфікації; генерування бібліографічних електронних ресурсів: можливості сучасних АІБС; сучасні тенденції електронної бібліографічної діяльності в Україні та за кордоном; бібліографічна складова у «Стратегії розвитку бібліотечної справи в Україні до 2025 р.»: Державний реєстр національного культурного надбання – у частині «Книжкові пам’ятки України»; зведений електронний каталог бібліотек України; база даних авторитетних національних файлів; RDA тощо.

Також спеціалісти поспілкуються про бібліографічні електронні ресурси (БЕР): термінологію та класифікацію; електронні копії нонелектронної бібліографічної продукції; про національні бібліографічні електронні ресурси: сучасний стан, перспективи інтеграції; про бібліотечно-каталожні БЕР – домінуючий сегмент електронного бібліографічного середовища країни та про видавничо-книготорговельні БЕР.

korolenkivski-chitannya-2017

На “Короленківських читаннях” 2017 року

Крім того, у цьому напрямі роботи обговорюватимуть такі теми: сучасні види та жанри видавничо-книготорговельних БЕР; науково-допоміжна електронна бібліографія; сучасні жанри інформаційно-аналітичної продукції в електронному середовищі; інновації у створенні та популяризації електронних рекомендаційних бібліографічних ресурсів; краєзнавча бібліографія: електронний вектор розвитку; вебліографія: теорія, технологія, практика; електронна метабібліографія в Україні та за кордоном: стан, тенденції розвитку; бібліографічне обслуговування у віртуальному середовищі: тенденції розвитку; бібліографічне інформування користувачів у цифрову еру: форми та технологія; хмарні технології у бібліографічній діяльності; інформаційна культура, інформаційна соціалізація користувачів бібліотек, архівів, музеїв. Інформаційне самообслуговування; веб-сайт як інструмент самообслуговування.

Дуже цікаві теми третього напряму цьогорічних «Короленківських читань» – фонди та колекції документних пам’яток у бібліотеках, архівах, музеях. Обговорюватимуться проблеми нормативно-правового та технологічного забезпечення при роботі з пам’ятками писемності та друку; експертизи документних пам’яток; специфіка відображення, актуальні проблеми наукового описування документних пам’яток різних видів і груп; визначення прогнозованої вартості документних пам’яток; архівні документи як джерело сучасних історико-культурних досліджень; шляхи розкриття колекцій документних пам’яток; спеціалізація роботи зі зберігання документних пам’яток; фонди та колекції документних пам’яток у бібліотеках, архівах і музеях України: характеристика окремих комплексів, особливості складу.

Нагадаємо, «Короленківські читання»Міжнародна науково-практична конференція, яка цього року проводитиметься в 11 раз. Її організовують за сприяння Міністерства культури України, Харківської державної наукової бібліотеки імені В.Г. Короленка, Харківської Державної Академії культури, Харківського обласного відділення ВГО «Українська Бібліотечна Асоціація». За результатами «Читань» опублікують збірку матеріалів.

У НСЖУ презентували книгу про Миколу Охмакевича «Ратай українського ефіру» || Серія «Золоті імена української журналістики»

zoloti-imena-ukrainskoi-zurnalistikiСьогодні, 7 червня, у Національній спілці журналістів України відбулася презентація книги «Ратай українського ефіру» – спогадів про Миколу Охмакевича. Книга вийшла в серії «Золоті імена української журналістики» за підтримки Держкомтелерадіо.

Упорядкував спогади Віктор Пасак. Книга розповідає про видатного діяча інформаційної сфери України, одного з фундаторів українського телерадіомовлення. У видання увійшли спогади колег, однокурсників, друзів і рідних  Миколи Федоровича Охмакевича. Серед авторів –  академік Микола Жулинський, письменники Олег Чорногуз, Михайло Слабошпицький, режисер-документаліст Леонід Мужук , журналісти Микола Ляпаненко, Галина Устенко-Гайдай, Валентин Щербачов, Петро Дупляк,  Григорій Южда, Людмила Лисенко, Людмила Бараневич та інші.

Книга містить чимало фотоматеріалів, інтерв’ю Миколи Охмакевича,  а також документи – зокрема, стенограми засідань Верховної Ради України, на яких виступав Микола Охмакевич. Авторський колектив книги взяв участь у презентації.

zoloti-imena-ukrainskoi-zurnalistiki

Фото: TeenCorr

Нагадаємо, серію книг «Золоті імена української журналістики» започаткували 2012 року. Перші томи серії присвятили засновникам сучасної української школи журналістики: Анатолію Москаленку, Володимиру Здоровезі, Дмитру Прилюку. У лютому 2017 року книжкову серію «Золоті імена української журналістики» презентували на Українському Вільному Університеті в Мюнхені.

Тінкор

eva-kosheva

Зараз життя Єви Кошевої, виконавиці головної жіночої ролі у найпопулярнішому сучасному українському фентезі «Сторожова застава» – не тільки навчання та самовдосконалення, але й зйомки.

eva-koshevaВона пройшла кастинг, зіграла роль Оленки і стала однією з найупізнаваніших дівчат-школярок, які вже мають певні творчі досягнення. Акторська кар’єра Єви розвивається.

Але й шкільні уроки дівчина має відвідувати. 15-річна Єва навчалася в школі моделей та є ученицею Броварської спеціалізованої школи №7. Однак там своїм прагненням до розвитку працьовита дівчинка не завжди зустрічала підтримку та розуміння.

Ми поговорили з акторкою про булінг після прес-конференції V Фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків, що відбулася наприкінці квітня в Києві. Наша розмова про шкільне цькування виявилася жвавою й відвертою: Єві є що пригадати про непорозуміння в школі.

– Які ви маєте уявлення про цькування? Ваше ставлення до цього? Чи може, ви колись були на місці людей, які когось цькували, ображали? А може, ви захищали когось від цькування?
 
– Насправді, було таке, що мене ображали. Це було пов’язано з тим, що я пропустила багато уроків через зйомки, і коли я прийшла до школи, на мою адресу була якась необгрунтована критика, певні дії, мене могли вдарити.
 
eva-kosheva
– Ви запитували про обгрунтування?
 
– Це все відбувалося надто швидко, щоб зорієнтуватися… Постійно були якісь плітки за моєю спиною. Це мало влив на моє спілкування з людьми. Взагалі, мене завжди поважали в школі. Але після зйомок… Я розуміла, що не можу дати відсіч.
 
– Що важливо в такій ситуації? Захиститися?
 
– Я поділилася всім цим зі своєю мамою. І мама поговорила з дівчатами, які мене ображали. У мене з мамою за фактом дуже добрі стосунки, я всім із нею ділюся. Все ж таки, якщо ви довіряєте своїй мамі… То, якщо булінг, треба сказати батькам. Тому що тільки вони зможуть це якось проконтролювати… Але насправді все це просто заздрість.
 
– Ви зробили такий висновок для себе?
 
– Я думаю, що так. Бо якихось інших причин не було.
 
eva-kosheva
– У школі у вас – одне коло спілкування, і не всі там вас підтримують, не всі розуміють, можливо, деякі заздрять. І є «знімальний» досвід – насправді, він колосальний для підлітків. Ви вже добре усвідомлюєте, що, окрім вашої школи, є й інше життя: інші школи, діти, дорослі люди, може, геть інші, ніж у вашій школі. І ви знаєте, що серед цих людей ви можете знайти підтримку. Як думаєте: чи змінити коло спілкування – це є вихід, коли тебе цькують?
 
– Так, це вихід. У мене так вийшло, що я майже перестала спілкуватися, гуляти, закрилася, ходила до школи, відсиджувала там, але ні з ким не спілкувалася… До мене ніхто не підсаджувався на уроках, я ні до кого не підсаджувалася. Але з часом люди все одно розуміють, що вони чинять неправильно, і потім кожен, хто мене чимось образив, вибачився переді мною. Рано чи пізно люди усвідомлюють це.
 
eva-kosheva
– Мама вам що порадила?
 
– Мама сказала: «Просто не звертай уваги, це все пройде, це дитинство». Можливо, до мене було таке ставлення, тому що я взяла участь у зйомках, можливо, вони вирішили, що я зазналася, чи їм хотілося всім розповісти, яка я «погана»… Але це може й бути тому, що, наприклад, ви гарніша, ніж інші дівчата, чи ви себе якось інакше поводите, чи ще якась причина…
 
– Так, буває, цькують, тому що хтось багатший, хтось бідніший, чи в когось більше підтримки, а в когось менше… Причини можна перераховувати нескінченно. Інша справа, ви знаходитеся в певному колі людей, і що вам робити: чи битися за себе, вчитися захищатися, чи щось змінювати й іти в інше коло, до інших людей?
 
– Якщо будете показувати, що ви слабші, то вас будуть принижувати.
 
– Як вам вдалося показати, що ви не слабша?
 
– Я просто перестала з ними спілкуватися.
 
eva-kosheva
– Ігнор – це дуже важко. Ви кожного дня приходите до школи – і кожного дня ви там сама. Можливо, ви так не виграєте нічого. Замість того, щоб отримувати в школі допомогу й навички в адаптації та спілкування, ви переживаєте складну ситуацію й маєте клопіт…
 
– Тоді було так… Але зараз, коли в мене виникає якійсь конфлікт з однокласниками, я звикла підходити й говорити начистоту. «У чому справа? Ми раніше добре спілкувалися, що сталося? Тебе щось не влаштовує в моїй поведінці? Я щось не так зробила? Можливо, образила?». Якщо людина намагатиметься бути відкритою, вона тобі скаже, як є насправді. А якщо людина закрита, або заздрить, то, звісно, вона тебе відправить куди подалі.
 
– Якби вам сказали, що все те в Україні було й 10, і 20, і 30 років тому? І ті, хто зараз давно дорослі, теж переживали все це? І булінг – це те, що відбувається в Україні не лише за вашим поколінням? До речі, зараз це і в Америці, і в інших країнах…
 
– Це відбувається всюди. І не лише у підлітковому віці. Навіть коли ви стаєте дорослим, усе одно вам може зустрітися хтось, хто намагатиметься якось вас образити, принизити, а з себе вдати вищого.
 
eva-kosheva
– Акторський досвід допомагає більш позитивно дивитися на подібні ситуації?
 
– Він допоміг мені в тому, що я спілкувалася з людьми, які є на порядок старші за мене, які пережили набагато більше й ділилися таким досвідом, такими секретами, були так відверті, коли говорили зі мною, що я розуміла, що все те, з чим я зіткалася з однолітками – це дитинство, і це пройде… Досвід спілкування на зйомках дав зрозуміти: якщо ми будемо дуже чутливо сприймати цькування, то буде боляче в майбутньому, ми закриємося в собі, коли виростемо. Але якщо ми будемо простіше це сприймати, розуміти, що воно пройде, то ми відпустимо це через якийсь час, як випустимося зі школи.
 
– Шкільні вчителі – чи могли б вони бути в ролі дорослих, які підтримують?
 
– У вчителів у школі є фаворити. Я ніколи не була такою… Школа ніколи не відкриє ваш потенціал, ваш талант. Хто взагалі міг подумати, що я буду зніматися у фільмі? Проте, моя класна керівниця завжди йшла назустріч, і навіть зараз без проблем відпускає з уроків на різноманітні заходи. Я їй вдячна за підтримку.
 
– Подумати, якраз, могли, і підтримати, мабуть, могли також. Дивно, що не зробили того, коли побачили, що в їхній школі навчається здібна в чомусь дитина.
 
– Звичайна школа не відкриває таланти. І питання вже в іншому: потрібно в себе вірити. І давати собі шанс проявити себе.
 
eva-kosheva
– Незважаючи ні на кого?
 
– Незважаючи ні на кого! Буває, що хтось може втертися в довіру, ти їм довіряєш, розповідаєш, а вони потім – «ніж у спину». Проте це все – досвід. Ми не зможемо навчитися на чужому досвіді, доки не отримаємо свій. Мені здається, це проходять усі, у якійсь мірі. Хтось більше, хтось менше. Просто бувають такі моменти, коли одні слабші, ніж інші. Але переживають подібне всі.
 
Текст:
TeenCorr
Фото: з особистого архіву Єви Кошевої
varvara-sokolova

varvara-sokolovaАвторка інтернет-журналу Out&About, блогерка Варвара Соколова поділилася думками про булінг – відповіла на декілька запитань спецпроекту «Булінг у школі».

– Як ви вважаєте, булінг (цькування) є проблемою дитинства в Україні?
 
– Цькування – це соціальне явище, яке є в кожному суспільстві, і Україна не є винятком.
 
– Вам доводилося переживати/спростерігати цькування у шкільні роки? Як це відбувалося?
 
– У мої шкільні роки цькування було мало. Виховання було більш суворим, мені здається, і вчителі за цим теж добре слідкували.
 
– Чи вам доводилося цькувати когось у школі?
 
– Я була старостою в классі, тому мені лише доводилося рознімати сутички, якщо такі були.
 
– Як ви сприймаєте це явище – цькування?
 
– Як недовихованість. Родина має слідкувати і вчити дитину манерам спілкування, відношенню до оточуючих, пояснювати все. Найгірше – це цькування дітей з вадами. Я вважаю це найбільшою проблемою. Якщо ж здорову динину якось принижують оточуючі, то батьки мусять навчати, як відстояти себе.
 
– Як вважаєте, які сторони відповідальні за такі ситуації в спілкуванні дітей, підлітків, коли хтось із них виявляється побитим, отримує пошкодження здоров’я?
 
– Якщо такі речі стаються у школі – вчителі/тьютори. Якщо ж поза навчальним закладом – батьки.
 
 
anna-adamovich

– Чи є булінг (цькування) проблемою дитинства в Україні? Чи доводилося переживати/спростерігати цькування у шкільні роки, чи самій когось цькувати? Як сприймаєте це явище – цькування?

Із усіма цими питаннями ми прийшли до української акторки Анни Адамович, виконавиці головної жіночої ролі у молодіжній стрічці «СКВОТ32», яка скоро вийде на екрани країни. Цікаво дізнатися про її сприйняття проблеми. Ми дізналися! І почули true story.

– Чесно кажучи, я сама була жертвою булінгу. У мене дуже запальний темперамент, і однокласники через це сприймали мене агресивно. І це не те що не допомогло мені стати більш стриманою, а навпаки – зробило максимально ворожою до суспільства.

Мені було важко довіряти людям, сприймати себе об’єктивно, я завжди бачила недоліки у собі і в людях навколо, а це постійний стрес. Я довго з цим боролася, і звісно, це було нелегко.

Тож я вважаю булінг у школі практично небезпечним, особливо для дітей із чутливою психікою.

anna-adamovich

Зірка стрічки «СКВОТ32» Анна Адамович

Я не можу цілком звинуватити учителів: це проблема і неуважних батьків, у яких діти так і чекають, щоб зірвати гнів на комусь.

Тож таку проблему треба вирішувати з усіх боків водночас, що в нашому поки що не дуже вільному в поглядах суспільстві дуже важко.

TeenCorr

ivan-ganzera

Булінг у школі || Співак Іван Ганзера: «Ми маємо зробити все від нас залежне, щоб наші діти завжди ставилися з повагою один до одного»Іван Ганзера – відомий співак, переможець шоу «Голос країни». Певні відмінності від багатьох інших людей – проблеми з зором унаслідок родової травми – не заважають йому реалізовувати співочий дар – співати для людей, багато працювати. Іван навіть балотувався до парламенту, дуже часто виступає в зоні АТО. Вже видав другий альбом пісень. Він має чималий досвід, як надихати тих, хто зневірився чи потерпає від переживань про якісь обмеження.

Іван ділиться в соцмережах своєю чіткою позицією по різних питаннях, які турбують українців – чесно каже, що думає. Ми знали, що від нього і про булінг почуємо відверту розповідь. І справді почули! Іван Ганзера дуже прямо відповів на декілька запитань інформаційної сторінки «Булінг у школі».

– Як ви вважаєте, булінг (цькування) є проблемою дитинства в Україні?
 
– Це дуже велика проблема, і дуже тішить, що зараз цьому питанню почали приділяти достатньо уваги. Звісно ж, таке явище, як булінг, існувало завжди, але світ не стоїть на місці, технології розвиваються, інтернет, телебачення стали доступними, і новини почали поширюватися з космічною швидкістю. Стало достатньо зробити один пост, чи залити відео до соцмереж, і якщо воно буде резонансним, то за лічені години про це дізнається весь світ. Але і той факт, що наше життя зараз розвивається досить стрімко, і батьки іноді, занурившись у свої справи та проблеми, приділяють недостатньо уваги своїм дітям, теж не треба відкидати. Як ми знаємо, правильне виховання дуже важливе в житті кожної людини.
 
– Вам доводилося переживати чи спростерігати цькування у шкільні роки? Як це відбувалося?
 
– Наш соціум так влаштований, що кожен з нас має знайти своє місце під сонцем. І шукати те місце ми, звісно ж, починаємо з дитинства. У зв’язку з моїми проблемами із зором знаходилося дуже багато дужих хлопців, які подекуди були старшими за мене і намагалися самоствердитися на моєму фоні перед однолітками. Часто десь закінчувалося розбитим носом, але знаєте, такі моменти закаляють. Навіть у таких неприємних ситуаціях є чому повчитися, і для мене, як для хлопця, то було, певною мірою, навіть корисно. Але зараз, коли я вже дорослий, я чудово розумію, що цих моментів можна було б уникнути, якби вчителі в школі приділяли цій проблемі достатньо уваги.
 
– Чи вам доводилося цькувати когось у школі?
 
– У мене теж був такий гріх у підлітковому віці. І зараз я розумію, що мені дуже соромно за деякі мої вчинки, але, слава Богу, цей період мого життя швидко минув. Я просто зрозумів, що є в житті багато інших речей, за рахунок яких я зможу проявити себе і здобути повагу серед своїх друзів.
 
– Як ви сприймаєте це явище – цькування?
 
– Людство майбутнього має навіть не згадувати про цю проблему. Ми маємо зробити все від нас залежне, щоб наші діти висловлювали свої емоції та скидали свою енергію у творчості, займалися спортом та завжди ставилися з повагою один до одного. Сподіваюся, мені вдасться знайти правильні слова та правильно виховати свою доньку. Хочеться вірити, що інші батьки також будуть прагнути до того, і наші діти будуть з’ясовувати свої стосунки в цивілізований спосіб.
 
TeenCorr
 
Фото: facebook 
Giovanna Barberis
Giovanna Barberis

Джованна Барберіс – Голова Представництва ЮНІСЕФ в Україні

Що думає про булінг в українських школах та підліткових тусовках Джованна Барберіс, Голова Представництва ЮНІСЕФ в Україні? Про це ми змогли поспілкуватися з нею минулого тижня в Києві, після презентації дитячого кінофестивалю.

Цією розмовою ми відкриваємо спецпроект «Булінг у школі» в онлайн-журналі «Тінкор» і серію ексклюзивних коментарів від активних, творчих українців про булінг.

– Пані Джованно, що саме ви можете сказати про булінг українським школярам, які мають досвід пострадянського життя, і знають, що проблема цькування була дуже актуальною тут ще з 80-х – 90-х років, а може, й ще раніше. І зараз є нова хвиля цієї проблематики. Дуже багатьох все це турбує, крім того, є й певні маніпуляції суспільною думкою щодо цього. У зв’язку з цим, який меседж можуть почути від вас українські підлітки?

– Булінг – це є реальність тут, в Україні, але це й глобальна проблема, на жаль. Тож Україна – це не виняток. Ми працювали минулого року над кампанією, і в нас є певна зібрана інформація для кращого розуміння масштабу проблеми. І дійсно, я можу сказати, досить великий відсоток дітей і молодих людей в Україні переживають епізоди булінгу. Це також підтверджується доказово.

– Можливо, ви знаєте про конкретні епізоди? Перевіряєте їх?

– Ми не збираємося перевіряти. Ми провели соцопитування, і це і є докази, які ми маємо. Тепер, звичайно, важливо реалізувати певні міри – це може бути певна діяльність, певна підтримка для шкіл, учителів, особливо, для тих, хто зіткається з такими проблемами.

– Загалом, мабуть, є певна проблема зі статистикою щодо проблем дитинства. ЗМІ, в основному, отримують статистику від вас, від ЮНІСЕФ. Як має покращуватися ситуація зі статистичними дослідженнями відповідної тематики?

– Ми можемо надати статистику, тому що ми провели оцінку і соцопитування минулого року. Це, звісно, був збір інформації саме на той певний період. Так що ми не можемо робити вигляд, що в нас є особливо актуальна інформація.

– Але в ролі, практично, ексклюзивних «постачальників» статистичної інформації з проблем дитинства як ви почуваєтеся?

– Думаю, ми не єдині – ми співробітничаємо з Міністерством освіти. Воно також збирає певну інформацію. Знаєте, можливо, відбувається те, що доступність інформації дещо розсіяна й не відображає національну ситуацію в цілому. Тож ми маємо бути обережні, але, у будь-якому разі, є дані, що проблема в Україні існує, і що така проблема існує і в інших місцях. Роль шкіл, учителів, батьків надзвичайно важлива. Саме тому, особливо вчителі, мають бути навчені, мають розуміти, що вони можуть насправді зробити для того, щоб виявити та зробити легшим спілкування та мирні перемовини між учасниками таких ситуацій.

– Одне з наших міністерств, яке опікується, у тому числі, питаннями освіти, дає такий меседж суспільству, що громадяни, особливо, учителі, відчувають це як відсутність підтримки в проблемі булінгу з боку керуючого органу. І разом з тим, майже кожна школа страждає від проблем із цькуванням, навіть у столиці…

–  Тому що школи не готові, і, знову ж, проблема існує не тільки тут, в Україні, – тому що вчителів ніколи не навчали справлятися з такими проблемами, це реальність. Тож ми маємо колективно шукати допомоги та інвестувати в навчання вчителів, інвестувати в те, щоб отримати професіоналів на рівні школи, таких як психологи й навіть медичні професіонали, які могли б надати такий тип підтримки.

– Тут такий менталітет, що суспільство очікує якогось рішення, якоїсь відповіді на актуальне питання. Від державних інституцій відповідей поки що немає. Від вас суспільство отримує статистику. Може, у вас є й рецепт – які в найближчий час можуть бути рішення?

– У мене немає рецепту, але саме на рівні шкіл багато чого може бути зроблено, без того, щоб чекати на чарівну відповідь. Школи, шкільні директори, вчителі… так, чиновники, міністерства… але, у кінці кінців, саме суспільство – це відноситься до шкіл, учителів, директорів, батьків, – має збиратися, обговорювати, намагатися зрозуміти, які є проблеми, і намагатися побачити, що вони можуть зробити на їхньому рівні. Тому що дуже багато може бути зроблено також і на цьому рівні.

Пам'ятаєш?
Джованна Барберіс вступила на посаду Голови Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні у липні 2014 року. З 2010 року до свого призначення в Україні пані Барберіс очолювала представництво ЮНІСЕФ у Сенегалі.

Переклад та адаптація: Марія Парамонова

Запитання: Поліна Аксьонова, журналіст

Фото: Артхаус Трафік

freepik

funny-beautiful-girl-changing-channels-on-tvФахівці Національної ради з питань телебачення і радіомовлення заявили, що на деяких українських телеканалах виробляють контент, який може завдати шкоди дітям. Спеціалісти впевнені, що один із українських телеканалів, створюючи популярне ток-шоу, проігнорував права 12-річної дівчинки. Сьогодні, 9 листопада, Нацрада оголосила цьому телеканалу санкційне попередження, – повідомив сайт «Детектор медіа».

У Нацраді побачили проблему в перебігу показів двох випусків ток-шоу за 9 і 13 жовтня. У них ідеться про 12-річну дівчинку, яка народила дитину. Також у Нацраді вважають, що Андрій Данилевич, ведучий цієї передачі, порушив професійну вимогу щодо обережності при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми.

Висновок про те, що телеканал припустився порушень Закону України «Про телебачення і радіомовлення», оприлюднила Незалежна медійна рада, до якої входять представники професійних організацій та дослідники медіа. Мова йде про порушення щодо поширення інформації, яка має відношення до законних прав та інтересів фізичних осіб. Також медійна рада встановила факт, що ведучий порушив стандарти журналістської етики. Ці висновки були підтримані Національною радою з питань телебачення і радіомовлення.

Валерія Лутковська, Уповноважена Верховної Ради з прав людини, та представники громадської організації «Детектор медіа» провели на телеканалі перевірку. Після цього фахівці застосували до телеканалу санкцію – винесли попередження. У ньому наведені статті законів, які регулюють висвітлення на ТБ питань, пов’язаних із дітьми.

Утім, у своєму санкційному рішенні Нацрада не врахувала порушення телеканалом закону «Про телебачення і радіомовлення» у частині заборони поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи.

Наразі про це порушення Нацрада не заявила, незважаючи на скаргу ГО «Детектор медіа», висновок Незалежної медійної ради та згадування у зверненні Уповноваженої з прав людини про порушення прав дитини – учасниці ток-шоу.

Спеціалісти Незалежної медійної ради акцентують, що в цьому телешоу на всю країну було показано обличчя малолітньої породіллі, названі її прізвище та ім’я, місце проживання. Очевидно, зазначають фахівці, це збільшило потенційну аудиторію глядачів, яка знала про випадок. Тобто, на їхню думку, права дівчини на приватність не були дотримані.

Так само сумнівним із точки зору дотримання права на приватність є показ в ефірі облич та імен двох неповнолітніх родичів, які можуть бути батьками дитини – а, отже, підпадати під кримінальну відповідальність.

Про те, що подібна обговорюваному в ток-шоу тематика має замовчуватися й толеруватися в суспільстві, не йдеться. Національні медіа мають висвітлювати її професійно, із врахуванням вимог законодавства й журналістських норм. Зважаючи на це, практично, телеканал мав утриматися від деталізації інформації про дівчину, забезпечити її приватність, наголосили в Незалежній медійній раді.

Нагадаємо, у жовтні Незалежна медійна рада за власною ініціативою розглянула на предмет відповідності законодавству та професійним стандартам діяльності журналіста випуски ток-шоу, що транслювалися одним із телеканалів 9 та 13 жовтня 2017 року. У випусках ішлося про життєву ситуацію 12-річної дівчинки зі Львівської області. Нещодавно підліток народила дитину.

За матеріалами сайту «Детектор медіа»

Ілюстрації: freepik

Jürgen Freund

# Photos by WWF Photographer Jürgen Freund

Згідно даних Всесвітньої мережі екологічного сліду (GFN), людство зараз споживає в 1,7 разів більше ресурсів, ніж може забезпечити планета. Проте 2 серпня люди можуть відзначити День екологічного боргу – щоб не забувати про факт вичерпності ресурсів.

День екологічного боргу, 2 серпня – умовна дата, вирахована науковцями. Вони вважають, що приблизно в цей день наступає момент, коли попит на природні ресурси перевищує можливості Землі їх відновити протягом одного року. Можна сказати, що саме в цей день планета могла би «виставити рахунок» землянам щодо балансу використання й відновлення природних ресурсів.

Щороку ця дата змінюється. Цього року 2 серпня кожен може дізнатися про обсяг свого особистого «боргу» перед планетою Земля, пройшовши безкоштовний тест. Він з’явиться в цей день онлайн.

Інфографіка_Кількість необхідних планет для різних країнГлобальне споживання зростає. Людство викидає в атмосферу все більше вуглекислого газу, який океани й ліси не можуть поглинути в такому обсязі. Виснажує рибні запаси. Вирубує дерева швидше, ніж вони зможуть відродитися й вирости. Продукує більше сміття, ніж планета здатна «перетравити»». Це швидко виснажує навколишнє середовище. Ліси зникають, клімат змінився, продовольства не вистачає, океан закислюється й засмічується. Це вже призвело до важких наслідків для жителів Землі. Фактично, людям уже потрібна не одна, а 1,7 планети для підтримки життєдіяльності.

Мешканці різних країн ведуть не однаковий спосіб життя. За даними науковців, якби кожен із нас у 2017 році жив як австралієць, то нам би знадобилося 5,2 планети, як американець – то 5 планет, як мешканець Південної Кореї – 3,4, Німеччини – 3,2. У 2013 році, по якому є повні дані для підрахунку, українцям було потрібно 1,9 планети.

Олена Тарасова-Красієва, координатор WWF в Україні, відмітила, що люди наразі мають такий стиль життя, що споживають усе більше й більше товарів, навіть не замислюючись, нащо їм узагалі всі ті речі. Вона каже, що люди споживають, не замислюючись про наступні покоління – тільки тому, що це «приємно». А чи приємно це планеті, замислюються не всі.

«У 2016 році день екологічного боргу припав на 8 серпня, тобто з кожним роком ми все швидше споживаємо ресурси планети. Якщо подивитись на стиль життя пересічного громадянина, то така ситуація не дивує. […] Споживаємо, не замислюючись про наступні покоління»,- стверджує Олена Тарасова-Красієва.

У День екологічного боргу українці, як і всі жителі планети, можуть згадати та поміркувати про те, як навчитися споживати розумно, і які шляхи знайти, щоб поліпшити важкий екологічний стан планети. 

За інф.: WWF UA

Фото: Юрген Фрьонд, для WWF

Більше про стан планети та природи ти можеш дізнатися в розділі Nature на Тінкорі

Coala

varyaАвтор: Варвара Берестовська,

для TeenCorr

А знаєш, що ти можеш спробувати утримувати коалу вдома? Упевнена, тоді тобі будуть заздрити всі твої друзі. Але краще, все ж таки, не тягти коалу до України, a залишити її в рідній Австралії. Чому? Аби коала безболісно перенесла переселення, треба забезпечити регулярну доставку найсвіжішого листя евкаліпту не менш ніж 1 кг на день. А де його взяти в Україні? Тут він майже не росте!

Коли відомий мандрівник Джеймс Кук ще в XVIII столітті відкрив східне узбережжя Австралії, він не звернув на коал уваги. Або ж просто не помітив їх. І тільки у червні 1803 року люди вперше спіймали коалу. А в серпні того ж року найавторитетніша газета австралійського міста Сідней надрукувала детальний опис цієї тварини 

Мабуть, тому коалу дуже рідко побачиш у зоопарках України. Проте вони мешкають у європейських: у Лісабоні, Відні, Единбурзі, Мадриді. А на батьківщині коал, в Австралії, дуже популярними є коала-парки. Це справжнісінькі заповідники, де коали живуть у своїх природніх умовах. Потрапити у такий заповідник може будь-хто. У коала-парках проводять шкільні екскурсії та фотосесії для туристів.

В одному з британських мультфільмів два братики коали щодня роблять добрі справи: допомагають друзям, витягують когось із халепи. Але в реальному світі коалам самим дуже потрібна допомога. Що ж їм загрожує?

На початку XX століття люди полювали на коал заради їхніх шкур. Із них виробляли шуби, капелюшки та іграшки. Вироби, зшиті з хутра коал, були недешеві, але мали попит. Ви гралися б із іграшкою, яка зроблена з хутра справжньої коали? Мені таку забавку складно навіть уявити.

Coala

Коала – одна з найбеззахисніших тварин світу

Пізніше на сумчастих ведмедів полювати заборонили. Але і в наш час коали мають проблеми, спричинені людьми. У 2015 році влада австралійського штату Вікторія ухвалила постанову про знищення близько 700 тварин. Такий жахливий вчинок влада штату пояснила тим, що коалам не вистачає свіжого листя евкаліпту. На її думку, рішення хоч і було складним, але правильним, оскільки інакше тварини загинули би від голоду. Того року нещасні тварини були піддані евтаназії поблизу австралійського міста Кейп Отуей.

Довгий час люди помилково приймали коал за ведмедів. Наприклад, англійці називали цих тварин «ведмідь коала», «ведмідь-мавпа» або ж «деревний ведмідь». Деякі вважають, що слово «коала» у перекладі означає «не п’є». Переклад невірний, хоча коали дійсно рідко п’ють воду. А періоди «пиття» трапляються лише під час посухи або хвороби. Узагалі, необхідна кількість рідини міститься в їхній їжі — листі евкаліпта

Страждають коали також від вирубки людиною евкаліптових лісів. Річ у тому, що евкаліпт – дуже корисне дерево. Його деревину використовують у будівництві різноманітних споруд, для яких важлива довготривалість матеріалу, та для виробництва меблів. А запашне евкаліптове масло застосовують у медицині та у косметичній галузі. Напевно, ти бачив мило, зубні пасти, одеколони та навіть жувальні гумки з ароматом евкаліпту. Проте покращуючи своє життя, людина забирає улюблену страву в коал.

У бідах коал винні люди, і це дуже сумно. До того ж, сумчасті ведмеді помирають через зміни у кліматі та навколишньому середовищі, а також через хвороби, які вони самі переносять. На щастя, в Австралії є лікарні, або так звані шпиталі для коал.

Перший такий медичний заклад австралійці заснували в 1973 році. Сучасний шпиталь для коал містить лікарняну кімнату, 8 палат інтенсивного лікування – усередині й зовні шпиталю – та три десятки реабілітаційних майданчиків. На багатьох із них є дерева, де коали можуть учитися лазити під час реабілітації. Але не дивлячись на те, що австралійці добре піклуються про тварин, які, до речі, є символом цієї країни, наразі в дикій природі є лише 100 тисяч коал.

Coala

Харчуються коали вночі, а вдень переважно відпочивають. Навіть якщо коала не спить, вона може годинами сидіти абсолютно нерухомо, обхопивши гілку або стовбур дерева лапами

Евкаліпт для коали – це справдешній смаколик! Що ж у цьому листі такого особливого? Окрім того, що в ньому є багато води, у спеціальних торбочках, які містяться у тканині листка, є велика кількість ефірної олії. Це дуже корисна речовина, яка, до того ж, приємно пахне. Коали – справжні ласунчики. Тому вони живуть у евкаліптових лісах, проводять майже все своє життя на деревах та вживають лише свіжі, молоді пагони евкаліпту. Листя своєї улюбленої рослини коали ретельно подрібнюють зубами та накопичують цю масу за щоками, наче хом’ячки 

Ось іще декілька цікавих фактів про коал, аби ти переконався в тому, які це цікаві створіння:

–  Коали — одні з небагатьох ссавців, окрім мавп і людей, що мають так званий папілярний візерунок на подушечках пальців. Таким чином, відбитки пальців коали і людини складно розрізнити навіть за допомогою потужного електронного мікроскопа.

– Коали вміють плавати.

– Коали плачуть. І голосити можуть до тих пір, поки біль завдаватиме незручності. А плаче коала як дитина – голосно, із тремтінням і надривно.

– Коали мають поганий зір, але в них відмінні нюх та слух.

– Коал вважають ледве не найбеззахиснішими тваринами у світі. Вони ні на кого не нападають і абсолютно не знають, як себе захистити. Якщо завдати їм болю, вони, у кращому випадку, втечуть; бити у відповідь і кусати не будуть.

Не так давно коалу занесли у Червону Книгу. Це означає, що цей вид тварин на межі вимирання. Будемо сподіватися, що люди прикладуть максимум зусиль, щоб зберегти на планеті цю симпатичну і добру тварину.

Коректорська правка: Софія Телеховська

Dovgi chasy

Роман Володимира Рафєєнка «Довгі часи» побачив світ українською мовою – у перекладі Маріанни Кіяновської. Нову книгу він презентує у вівторок, 20 червня, у Львові. Модеруватиме зустріч із читачами Маряна Савка, головний редактор «Видавництва Старого Лева».

«Довгі часи» – це міська балада. Ще цей твір можна назвати казкою для дорослих. У ньому – про життя і смерть у часи війни. Роман написаний у двох частинах, і в обох фантасмагоричне та ірреальне перемежовується з дійсністю, правдою буття. У першій частині — моторошна розповідь про те, як на околиці Z у триповерховій лазні «П’ятий Рим» без сліду зникають окупанти й щоранку лунає гімн України. А колорадські жуки з ногами-кинджалами перетворюють роздачу гуманітарної допомоги на бійню. Друга частина — новели про людей, які живуть і виживають у Донецьку. Вони написані у реалістичній манері та вплетені у тло казки. Це реальні долі, реальні історії, від яких стискається серце.

Dovgi chasy

«Цей текст став для мене в певному сенсі терапевтичним. Він виходив з мене так само, як і виходить біль, – розповів Володимир Рафєєнко. – Без нього я не зміг би жити й вижити у тій ситуації, в котрій опинився три роки тому. Зрозуміло, що книга спрямована проти сучасного ідеологічного про-російського дискурсу, хоч і написана російською мовою. Ця книга – художня і філософська спроба осмислити те, що наразі відбувається в нашій країні. Спроба культурного та онтологічного спротиву тій темряві, що прийшла до нас зі Сходу».

Письменник Володимир Рафєєнко вимушено переїхав до Києва з Донецька. «Довгі часи» він написав російською мовою, він вийшов в Україні майже одночасно з україномовною версією.

За словами Рафєєнка, у якого на Донбасі залишилися батьки та бабусі, дім, «Довгі часи» – це можливість пробачити всім і попрощатися.

«Неможливе повернення у той контекст, – сказав письменник. – Неможливо повернутися у той ментальний стан і повернути собі попереднє ставлення до російської культури. Є речі, котрі я ніколи не пробачу ні собі, ні тим, хто приніс війну в мій дім. Але мій текст – спроба вибачитися за те, що ніколи більше не буду дивитися на речі так, як я дивився. І спроба пробачити часу, що я існую в ньому, а він жодним чином не враховує мене і робить мені настільки боляче».

Письменник Андрій Бондар зазначив, що він приголомшений якістю цього тексту і тим, наскільки багато в ньому є різної сили. За його словами, це текст про війну, яка не припиняється, про реальну війну і про ту, яка сконструйована автором. Він сказав, що для нього цей текст є певним підсумком сучасної російської літератури.

Відрецензував книгу й письменник Юрій Андрухович: «Будемо сподіватися, що й українською мовою з’явиться нарешті хоча б один твір, рівний Рафєєнковому».

Нагадаємо: Володимир Рафєєнко працював літературним редактором і провідним менеджером у видавництвах Донецька. Він є автором 6 романів, книги новел, 3 віршованих збірок. Має публікації в літературно-художніх журналах Нью-Йорка, Стокгольма, Києва, Одеси, Москви, Санкт-Петербурга, Вроцлава, Відня, Берліна.

Зустріч із письменником почнеться о 18.30 у книгарні «Є» на проспекті Свободи.

Тінкор

За інф. ВСЛ

media

Все, что ты мог об этом прочитать в учебниках, ты уже наверняка прочитал. Сегодня давай просто об этом поговорим.

Из определения журналистики мы знаем, что это – вид общественной деятельности. То есть, журналист – это тот, кто работает внутри разных общественных процессов, а еще – наблюдает и изучает их. Да, похоже на политолога или социолога, но немного по-другому. Другими методами.

Что такое общественные процессы? Дяди и тети в костюмах бросаются этим словосочетанием из телевизора, но понятно только, что ничего не понятно. Давай разберемся.

На самом деле, все проще простого. Общественные процессы – это вся наша жизнь в обществе. Моя, твоя и всех других людей.

Люди в обществе живут себе, и некоторые из них стараются всё это зафиксировать и записать. Чтобы опыт людей не пропал, чтобы сделать из него какие-то правильные выводы, которые помогут сделать мир лучше.

reporter

Жизнь людей в обществе фиксируют, описывают и изучают несколько наук, которые называют «общественными», «социальными» науками или дисциплинами. Некоторые из них ты в общих чертах изучаешь в школе. В институте по ним уже специализируются, изучают каждую подробнее.

Например, это – история, археология, этнография, социология, политология, экономика, право, психология и педагогика, языкознание, культурология и другие. Каждая из них рассказывает нам о человеческом обществе что-то свое, фиксирует жизнь как-то по-своему и какими-то своими, особыми, методами.

Поэтому в начале изучения любой науки мы читаем сначала о ее целях и задачах, пытаемся понять ее миссию. А потом уже осваиваем ее методы – методологию, применяя которую, ее специалисты познают мир.

Любые споры, которые лежат вне понимания целей, задач и функций науки, по предмету которой они ведутся, и вне знания ее методов – ненаучны. То есть, такие споры – это всегда любительская болтовня. Просто чьи-то личные мнения, которые не подкреплены знаниями.

Когда мы начинаем изучать журналистику, то первым делом осваиваем ее цели, задачи и функции. Вместе с этим журналисты также осваивают цели, задачи и функции других общественных дисциплин. Приходится. Ведь деятельность журналистов происходит в межпредметной области всех наук, которые изучают общество. Учить все это трудно, но в универе вообще редко бывает легко.

Можно ли быть журналистом, не ориентируясь в теории журналистики? В основах общественных дисциплин? Не владея профессионально речью? 

Не зная всего этого, можно быть, например, копирайтером. Или неплохим автором школьных сочинений. Производителем текстов. А журналистом – нет, нельзя. 

Журналистом может быть тот, кто умеет профессионально работать с информацией. Не с любой. С той, которая имеет значение для всего общества. И, чтобы уметь определять ее, выделять такую информацию из информационного потока, а потом работать с ней, журналистам приходится осваивать многие общественные дисциплины.

media

Журналисты изо дня в день работают с информацией, которая может относиться к разным сферам знаний, к разным группам наук и к разным наукам. Например, если журналист работает с информацией о культурном мероприятии, он понимает, что она относится к сферам культурологии, искусства и экономики.  Если журналист работает с информацией о чиновниках, он понимает, что она относится к политологии, истории, экономике и праву. Если журналист работает с информацией о моде, он понимает, что эта информация принадлежит сферам экономики, культурологии, истории.

То есть, изучая моду, ты изучаешь частичку истории и культурологии? Конечно! А изучая работу чиновников, госсектор, ты осваиваешь политологию, историю, право и экономику? Да!

media

Некоторые решают сразу освоить какую-то широкую сферу знаний, какую-то науку – например, право или экономику, и идут в университет. Они рассчитывают потом применить эти знания в какой-то конкретной сфере. Например, изучив экономику, можно будет специализироваться на лизинге или экономических процессах в сфере фешн. А изучив право, можно специализироваться на оформлении документов, авторском праве или заниматься общественным контролем госсектора.

Некоторые, наоборот, сначала подолгу специлизируются в какой-то узкой сфере, например, пишут блоги. И лишь потом, получив практический опыт, идут изучать науку работы с информацией – журналистику – в университет.

media

Освоение наук, приобретение знаний не имеет ничего общего с процессом зарабатывания денег. Понятно, что в университеты идут за знаниями, а не для того, чтобы «потом было чем зарабатывать».

Чтобы «зарабатывать», мало выучиться – нужно еще построить бизнес или сделать карьеру. Просто в Украине «карьера» пока еще не означает автоматического «зарабатывания». Ведь Украина – такая страна, где можно иметь отличную карьеру и крошечный заработок при этом. Но к процессу приобретения знаний это отношения не имеет.

Невозможность зарабатывать «очень много», к примеру, карьерой социолога, не значит, что знания социологов в стране обесценены. Это значит, что вскоре их знания будут стоить очень дорого, просто еще не пришло время.

То же самое и с журналистикой. Журналистика как наука – общественная наука – изучает процессы работы с информацией в конкретной стране или в мире. Эти процессы специалисты изучают уже много десятков лет, пишут учебники, лекции и научные статьи, ездят на конференции, делятся мнениями и знаниями в своих публицистических работах.

Они изучают, как работать с политической или экономической информацией, с социальной и культурной. Как в журналистике применять речь. Какие психологические методы использовать, чтобы делать передаваемую информацию более интересной и привлекательной для читателя. И многое другое.

media

Не секрет, что журналистам «о культуре» писать «проще». Особенно если на самом деле это – вообще не о культуре, а об «интертейнмент» – развлечениях. «Развлекательная» журналистика действительно требует меньше знаний из стандартной университетской «обоймы» журналиста: особо можно не знать и историю, и экономику, и социологию… В «интертейнмент» можно сильно не напрягаться из-за знания или незнания общественных наук: достаточно понимать в маркетинге и немного владеть маректинговой речью, чтобы завлекать читателя легкой информацией.

Но если нужно написать о культуре – о выставках, книгах – то здесь уже понадобятся специальные знания по литературе, культурологии и собственно журналистике. Если нужно написать о политике, то понадобятся еще и знания из политологии, истории, права, экономики…

Поэтому университетский «шаблон» обучения журналистов в Украине – это обязательное освоение разных общественных наук. За пять лет в университете журналист приобретает знания по истории, языку, литературе, социологии и экономике, не считая «профильных» знаний о работе с информацией. Все это дает ему возможность ориентироваться и разбираться в общественных процессах, что он и делает, получив свой диплом.

Полина Аксёнова,

журналист, редактор

pershiy-tom-velikoy-ukrainskoi-entsiklopedii-pidgotuvali-ponad-300-naukovtsiv

pershiy-tom-velikoy-ukrainskoi-entsiklopedii-pidgotuvali-ponad-300-naukovtsiv28 березня в приміщенні НАН України презентують перший том Великої української енциклопедії. Це перша універсальна енциклопедія України за часів незалежності, – повідомив Держкомтелерадіо.

Перший том складається з 592 сторінок. Вони містять близько 1 тис. 700 енциклопедичних статей за літерою А. В енциклопедії є понад 1 тис. кольорових ілюстрацій: фото, малюнків, схем, таблиць, діаграм, понад 35 карт. Над створенням першого тому працювали понад 300 провідних науковців України. 

Нагадаємо, видавці планують створити ще понад 30 томів до 2026 року. Започаткував проект Віктор Янукович, біглий президент країни, першим указом від початку 2013 року.

15 вересня минулого року відбулася презентація словника Великої української енциклопедії. Працівники Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво» тоді присвятили цю презентацію 25-літтю незалежної України. Учасники презентації заявили, що всі найбільші українські бібліотеки отримали це видання.

Представники видавництва заявляли журналістам, що планують видавати по 6 томів енциклопедії на рік. За рік після цих заяв вони готові презентувати перший том. Від січня триває конкурс на посаду директора Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво»

 

 

hannah1

read in English

прочитать по-русски

Це інтерв’ю здалося нам дуже незвичним. Ханна Ірншоу, 23-річна студентка з Даремського університету на Півночі Англії, відповідала на запитання легко, швидко і весело, розповідаючи… про майбутній політ на Марс. Ми, озвучуючи якісь уточнення, пощипували себе за руку: чи не сон це? Невже і справді ця кумедна дівчина, яка провела свої шкільні роки в Шотландії і тепер захоплюється вивченням астрономії в одному із найкращих дослідницьких університетів Великобританії, може стати великим космонавтом, як Ніл Армстронг? Невже вона дійсно незабаром може опинитися на Марсі?

Може! Тому що Ханна Ірншоу бере участь у програмі Mars One. За нею здійснюються відбір і підготовка людей, які першими полетять на Червону Планету. Усе серйозно. Звісно ж, це буде політ в один кінець, на Землю екіпаж ніколи не повернеться. Але натомість напише унікальну, найяскравішу сторінку в історії розвитку науки і техніки на планеті Земля.

Щойно завершився черговий відбірковий тур. Кілька таких уже було, компанія Mars One вибирала найбільш придатних із 200 тис. чоловік, які подали заявки. Минулого тижня стало відомо, що Ханна увійшла в шорт-лист зі 100 осіб. Серед них також є українець Сергій Якимов. Тепер на Ханну та інших учасників програми чекають курси спеціальної підготовки та ще один відбір, який визначить 24 особи для польоту на Марс. А ті, хто не ввійде в це число, матимуть можливість стати учасниками другої місії на Червону Планету. У планах – відправляти на Марс по 4 людини кожні 2 роки. Перший пілотований політ, за найсміливішими прогнозами, може відбутися у 2024 році. Отже, у Ханни є час на підготовку й багато шансів стати однією з перших марсіанок.

Ханна дуже працелюбна – одна лише кількість інтерв’ю на тиждень у її графіку вражає! В одні й ті ж дні вона відповідала на запитання BBC, наші й декількох інших видань, і при цьому вихід публікації на «Тінкорі» не затримала ні на хвилину. Однак при підготовці до польоту їй доведеться працювати в рази більше: проходити спеціальне навчання, набувати багатьох нових навичок. Поки що в її житті все простіше: Ханна вчиться в аспірантурі й називає себе гіком, захоплюється рольовими іграми, ідеями фемінізму, програмуванням і письменництвом, проводить багато часу з молодшою сестричкою і друзями.

Hannah

Ханна Ирншоу — английская Алиса Селезнева. Фото: Monica Alcazar-Duarte

– Як ви дізналися про відбір майбутніх астронавтів від Mars One?

– Уперше я дізналася про Mars One від когось у розмові у Twitter. Згодом я прочитала про відбір на їхньому сайті буквально все! Я була дуже рада, що люди насправді відправляться на Марс, і що в мене є можливість бути однією з них. Mars One почала приймати заявки від людей у квітні 2013 року. Якийсь час я розмірковувала над усім цим. Відтак подала заявку в серпні. Я повинна була заповнити спеціальну форму на сайті – про себе, про те, чому я роблю цю заявку, чому вважаю, що підходжу для їхньої команди. Також я повинна була сходити до лікаря, щоб отримати підтвердження, що я здорова, а взимку в мене було онлайн-інтерв’ю з доктором Крафтом, головою приймальної комісії. Програма Mars One прийняла близько 200 тис. заявок, і врешті-решт, скоротила їх до 100, оголосивши про це минулого понеділка.

– Як зараз відбувається ваше спілкування з компанією? У вас беруть інтерв’ю? 

– Мене багато інтерв’ювали в цьому раунді. Але загалом усе було сфокусовано на тому, наскільки добре ми можемо працювати разом, у групах.

– Чи ви берете участь у будь-якій діяльності компанії? В якій?

– Mars One самостійно співпрацює з пресою. Наприклад, д-р Норберт Крафт зараз виступив із кількома інтерв’ю. Кандидати поки що спілкуються з пресою самостійно. Якщо нас оберуть, і ми станемо співробітниками Mars One, можливо, будуть заходи за нашої участі та участі інших співробітників компанії. Наразі не можу точно сказати.

– Щоб спілкуватися з представниками Mars One, вам доводиться кудись їздити? Чи ви можете зробити це у вашому місті?

– Усі офіційні комунікації відбуваються онлайн. Однак я зустрічалася з іншими кандидатами в Європі, і співробітник Mars One був присутній при цьому, тож я могла побачитися з ним і поспілкуватися.

– Які умови ви мусили обов’язково виконати, аби стати учасником цієї програми?

Mars_One

Вот так будет выглядеть первое поселение на Марсе

– Нам не потрібно формальної кваліфікації, але Mars One зацікавлений у емоційно здорових кандидатах, особистостях, які підходять, щоб добре справуватися на Марсі.

– Вас влаштує просто участь у реаліті-шоу Mars One, чи ви хочете насправді полетіти на Марс?

– Я дуже хочу полетіти на Марс! Насправді, я хотіла б зробити це, навіть якби не було TV-шоу. Для мене TV-шоу – це коли я полечу на Марс.

– Як ви поєднуєте навчання та роботу з участю в цьому проекті?

– Якщо мене оберуть для остаточного складу, я стану співробітником Mars One, і це буде моєю постійною роботою.

– Ваші батьки народилися в Лондоні?

– Ні, але мої батьки – англійці.

– Що вони кажуть про вашу участь у цьому проекті?

Mars-One

Вот как-то так будет выглядеть первый полет людей на Марс

– Вони раді за мене, і пишаються тим, що я зробила. Я дійсно рада, що вони мене підтримують.

– Коли місія на Марс буде підготовлена, ви будете саме в такому віці, щоб замислюватися про народження своїх дітей. Як ви будете вибирати між пропозицією летіти на Марс і можливістю народити дітей на планеті Земля?

– Я ніколи не хотіла дітей, так що це мене влаштовує!

– Що сказали вам ваші друзі, коли дізналися, що ви візьмете участь у цій програмі?

– Мої друзі дуже раді за мене, хоча деякі з них говорять, що їм буде сумно бачити, як я відлітаю. Однак ми як і раніше зможемо спілкуватися один із одним онлайн.

– Ви вірите в любов? Може статися, що серед учасників екіпажу, який полетить на Марс, ви зустрінете кохану людину? Чи участь у проекті – це те ж саме, що й піти в монастир?

– Я думаю, що учасники екіпажу будуть дуже близькими, мов сім’я. Тому, може, я зустріну кохану людину, але, можливо, це буде більше схоже на монастир, щось типу дуже згуртованої спільноти.

– Як ви думаєте, місія на Марс може стати чимось хорошим для людства, чи люди, як це часто буває, усе зіпсують?

– На мою думку, коли людство вперше побачить себе в мультипланетному русі, воно стане згуртованішим. Крім того, я сподіваюся, що спостерігати за людьми з усього світу, які працюють разом, виявиться надихаючим для інших. Так що я вважаю, це буде добре.

– Вам подобається Лондон?

Hannah

Ханна Иршоу в сюжете BBC

– Я живу в Даремі. Багато чого люблю тут, він гарний і не дуже метушливий. Я бувала в Лондоні, і я люблю його, але не хотіла би там жити.

– У програмі Mars One є таємність? Вам уже сказали, що ви робитимете, коли прибудете на Марс? Чи є дані, які ви не можете розкривати?

– Я – не носій секретів. Існує технічна інформація, яку Mars One ще не випустив. Але ми поділяємо місію зі світом. Там немає прихованого порядку денного.

– Коли ви полетите у бік Марса, ви вже ніколи не зможете побачити своїх рідних і близьких. Як ви вирішуєте цю проблему для себе?

– У нас буде можливість спілкуватися через Інтернет. Крім того, моя команда стане для мене як сім’я.

– Під час польоту на Марс ви будете перебувати в міні-товаристві. Безсумнівно, у ньому буде свій лідер або лідери. Як ви змиритеся зі своїми прагненнями, якщо лідер не прийматиме їх і не буде ставитися до вас із любов’ю?

– У нас будуть спільні тренування протягом багатьох років, тому ми будемо добре знати один одного й піклуватися один про одного. У майбутньому, коли суспільство на Марсі буде численнішим, там знадобляться лідери. Я не знаю ще, як це буде виглядати. Це буде залежати від того, що ми вирішимо.

– Що вас захоплює? Ви любите читати? Фотографія? Сукні? Шопінг? Математика? Прогулянки?

– Я люблю читати й дивитися фільми. Мені дуже подобається грати на музичних інструментах і співати. Також дуже люблю створювати костюми, хоча захопити швейну машинку на Марс буде нелегко! 🙂

– Програма Mars One запущена людьми із різних країн. Як ви вважаєте, наскільки це правильно: що, коли в багатьох країнах людям не вистачає коштів на їжу, хтось витрачає гроші на такі серйозні космічні програми?

– Mars One – програма компанії з Нідерландів, але вона веде відбір кандидатів з усього світу. Mars One не отримує фінансування від уряду, вона розраховує на підтримку з боку інвесторів, пожертвувань і доходів від медійної діяльності.

– Якщо раптом ви залишитеся на Землі, чи будете продовжувати займатися своїми дослідженнями? Що ви хотіли би робити в науці?

– Якщо я залишуся на Землі, я буду закінчувати свою докторську дисертацію. Зможу продовжити займатися дослідженнями, але я б також хотіла більше подорожувати. Можливо, я побуваю в Україні?

– Як ви ставитеся до можливості розширення Європейського Союзу за рахунок приєднання таких країн, як Україна? На вашу думку, що Україна може привнести в Європейський Союз як дуже велика країна Східної Європи?

– Я не дуже розбираюся в європейській політиці, не відчуваю себе досить кваліфікованою, щоб відповісти на це запитання.

– Як ви проводите дні у вашому містечку?

– Зазвичай я працюю в офісі на факультеті фізики. Також я проводжу час вдома із друзями, ми граємо в ігри, їмо разом і дивимося фільми.

– Коли почнеться підготовка до польоту за участю команди, яка полетить? Це дійсно буде реаліті-шоу?

– Елемент реаліті-шоу існує, щоб допомогти зібрати гроші для місії. Наша підготовка і навчання триватимуть 9 років після того, як нас оберуть, і аж до самого запуску.

Текст у перекладі з англійської:
Поліна Аксьонова

Адаптація українською: 
Софія Телеховська

19/10/16

Arctic-johntyman

Учёные снова заявили, что в Арктике не будет льдов к 2100 году, сообщил сайт НВ со ссылкой на издание Seeker.

Уже через 80 лет эскимосы (инуиты) и другие северные народы останутся без привычных мест для жительства, где они могли размещать юрты. По прогнозам Всемирного фонда дикой природы (World Wildlife Fund), станут вымирать белые медведи и тюлени. А ученые из университета Эксетера в Великобритании, который проводит всемирные экологические конференции, отметили, что таяние северных льдов приведет к повышению уровня моря на несколько метров. 

«Наши расчеты показывают, что Арктика полностью лишится летнего ледяного покрова в тот момент, когда глобальное потепление достигнет отметки в 1,5 градуса Цельсия», — заявил Джеймс Скрин из этого университета. 

По прогнозам, к 2026 году средняя температура на планете повысится на 2°С по сравнению с 1750 годом. В Арктике среднегодовая температура растет, в среднем, на 0,9°С за 10 лет. И этот процесс практически необратим: по самым благоприятным прогнозам, даже если принять всевозможные меры, льды останутся только у берегов Гренландии. Таким образом, Арктика окажется полностью разрушенной как уникальная экосистема.

arctic

Белых медведей в Арктике становится все меньше

Глобальное потепление уже затронуло природу северных стран, например, регионов России, 60% земель которой – это вечная мерзлота, и Финляндии, где исчезают виды животных и птиц. Там почти полностью исчез песец, перестала гнездиться полярная сова, сильно страдают росомаха и сайменская кольчатая нерпа, которым необходим снег, чтобы строить норы. Леммингам стало сложнее искать пропитание. Северная фауна сильно взаимозависима, поэтому исчезновение одного вида влечет за собой гибель других. Перегревание воды всего на несколько градусов приводит к исчезновению рыб: сёмги, лосося.

Эксперты уже заявляли о больших проблемах у арктических белых медведей. Например, Тонье Фолкестад, известный специалист по проблемам климата, говорил, что наши внуки смогут узнать о белых медведях только из книг. 

Напомним: ранее ученые выяснили, что 4 млн. лет назад в Арктике снега не было вообще. На северном полюсе лед появился 2,6 млн. лет назад. Этому способствовало изменение высоты морского дна. Изменились течения в океане, климат стал сухим и холодным. Сначала лед образовался в Северном Ледовитом океане, а уже потом – и на материках Северного полушария.

Arctic Fox

В северном полушарии планеты исчезают как вид песцы

Специалисты пришли к этим выводам, изучив окаменелости водорослей и микроорганизмов на дне моря возле острова Шпицберген и проанализировав климат эпохи плиоцена неогенового периода: от 5,3 млн. до 2,5 млн. лет назад. 

Ледниковые периоды и периоды потепления сменяли друг друга несколько раз. Теперь – очередной период потепления. Около 13% льдов тает на Северном полюсе каждые 10 лет. По наблюдениям американских исследователей, в 2014 году площадь льдов сократилась до 5,02 млн. кв. км. Крайние северные районы планеты прогреваются в два раза быстрее, чем другие регионы земного шара.

Тинкорр

Фото: johntyman.com 

 

 

печатная_машинка

Пойми разницу между журналистикой и маркетингом

Пресс-релизы – это о маркетинге, частью которого у нас нередко считают PR. А журналистика – это не о маркетинге. Это – об информировании массовой аудитории. Журналистика – не маркетинговая, а массовая коммуникация, и работает по своим законам.

Цели. Твой, маркетинговый, подход к информированию отличается от журналистского. Разница – в целях коммуникации и в разных взглядах на сегментирование аудитории. Твоя цель – продать аудитории что-то. Цель журналиста – дать информацию, экспертные оценки, разъяснить, развлечь, пообщаться о морально-этических, культурных ценностях общества и т.д. Для тебя читатели – потребители. Для журналиста – люди, заинтересованные в информированности, культурном развитии, в моральности, во взаимопонимании, в человечности, в поддержке. Ты всегда сегментируешь свою аудиторию, журналист свою – нет. Его аудитория, в большинстве случаев, шире твоей. Поэтому она и «массовая». 

Стоимость публикации. Продукт или услуга, о которых ты пишешь в релизе, имеют конкретную цену. Ты никогда не дашь их потребителю бесплатно. Журналистский продукт сейчас, зачастую, условно бесплатен для потребителя. Но имеет себестоимость, как и твой. Подготовка любой публикации для издания затратна. Эти затраты издание стремится возместить за счет рекламы на своих площадках. Чтобы это произошло, оно должно наращивать посещаемость и популярность, поэтому публикации должны быть незаурядными для читателей.

Инструменты медийщиков. Чтобы проинформировать читателя и удовлетворить его интересы, медийщики используют для подготовки публикации множество инструментов: источники, жанры, стилистику, стайл-бук издания и т.д. Пресс-релиз как источник информации – один из таких инструментов, необязательный и далеко не всегда значимый. Твой пресс-релиз журналист может использовать при подготовке своей публикации только ради данных. 

Осознай свои задачи в роли пиар-менеджера

Твоя задача номер один – предоставлять журналистам информацию, которая им полезна. Если ты не умеешь или не хочешь этого делать, не иди в пиарщики.

Твоя задача номер два – уметь выстраивать связи, осуществлять нетворкинг. Если у тебя получается лишь хамить журналистам, отгонять их от «тела» твоего «топа» или «звезды», писать куцые пресс-релизы и требовать от редакций «разместить их», ты профнепригоден, меняй профессию. Хороший пиарщик умеет дружить, уважать, слушать, вникать и писать пресс-релизы так, что на той стороне, в редакции, сразу говорят: «Да, это ставим!».

В Украине от пиарщиков наниматели часто требуют получать «бесплатные публикации» в СМИ. Это очень наивное требование, выполнять которое профессиональный, образованный пиарщик не согласится. Для изданий не существует терминов «бесплатные публикации» или «бесплатное размещение». «Размещение» бывает или платным, или никаким. Для издательского бизнеса каждая публикация не «бесплатна», стоит ему денег, которые надо «отбить» рекламой. Для этого редакторам и журналистам нужно делать читаемые материалы. Если пиарщик неспособен помочь изданию в улучшении информационной насыщенности публикаций, не стоит рассчитывать на «бесплатные выходы».

Твоя задача номер три – суметь донести до своих работодателей, что «бесплатное размещение» – это термин для твоей внутренней отчетности, а не для профессионального общения с изданиями. Поэтому не используй его, когда общаешься с редакторами или журналистами, они не заинтересованы тебя «размещать». Для них существуют только «данные от этого пиарщика».

Никогда не обещай клиентам «бесплатные публикации». И не обещай своим заказчикам публикации на каких-то конкретных полосах, в рубриках, разделах. Ты не влияешь на такие решения в изданиях.

Относись к профессиональной этике всерьез

Рынок, на котором работают специалисты разных направлений, мобилен. Но его требования к профессионалу не всегда адекватны. В кризисные времена они снижаются, чтобы их мог выполнить «недорогой» сотрудник. А когда на рынке «теплеет», то возрастает и внимание к соблюдению профнорм.

На рынке была жизнь до тебя, и будет после тебя. Если ты пришел на этот рынок, чтобы что-то сделать, делай, опираясь на предыдущий опыт людей, учитывая интересы разных игроков. У всех они свои, и у всех – по-своему верны. Рынок не виноват, если ты чего-то не знаешь или не понимаешь. Независимо от твоих понимания или непонимания он останется собой. Хочешь что-то изменить или что-то кому-то доказать, делай что-то достойное, не обесценивая труд других и самоутверждаясь не за чужой счет.

Если ты пришел на рынок в кризис, и требования работодателя к твоему профессиональному уровню невелики, это не значит, что так будет всегда и везде. И если другие игроки рынка выдвигают к тебе какие-то иные ожидания, чем те, к которым ты уже привык в своем офисе, это не значит, что они неправы.

Ситуация на рынке всегда меняется, он создает репутацию профессионалам: хорошим – хорошую, плохим – плохую. Обретай свою, опираясь не на чье-то «личное мнение» или «отношение», а на профессиональные нормы. Умей их отстоять, если нужно.

В личном и публичном общении проявляй уважение к мнению коллег, старших и более опытных людей, даже если ты с ними не знаком, и даже если твое мнение – иное. Помни, что в глазах профессионального сообщества, скорее всего, прав будет старший коллега – по множеству разных причин, которые ты просто не учел.

Уступай в публичных дискуссиях, если настаиваешь на правильности собственного мнения лишь потому, что оно – твое. Выходи из споров достойно. Любой взрослый человек всегда допускает, что может быть неправ, и ты допускай. Мнение имеет смысл и интересно, когда ты можешь его аргументировать – не в высосанных из пальца словах, а в профессиональной терминологии. Коллеги всегда оценят твою способность вести профессиональный разговор, не оскорбляя и не обижая. А громогласность, основанную лишь на упрямой убежденности и эмоциях, а не на фактах, не оценят.

Помни, что на рынке всегда все меняется. Споры забываются, а обиды и имена, с ними связанные, остаются, и могут мешать твоему профессиональному развитию годами. Поэтому спорь предельно корректно: не переходи на личности, оперируй фактами, проявляй уважение к собеседникам, поддерживай правомерность иной точки зрения, помни, что идеального «правильного ответа» не существует, цени процесс разговора, обмена мнениями, даже если не со всем готов согласиться

То, что ты можешь позволить себе как потребитель в отношении продукта, услуги или компании, ты не можешь себе позволять в личных и профессиональных отношениях. Если ты конфликтовал с кем-то, не тэгай этого человека в соцсетях в посте «оскорбленного достоинства». Соцсети – очень плохой помощник в разрешении конфликтов, всегда лучше пообщаться с человеком с глазу на глаз. А тэг с публичными обвинениями личного характера – это дурной тон, запоминается надолго и, скорее всего, повлечет пожизненный бан тебя в каком-то профессиональном кругу. Существует совсем не много ситуаций, в которых целесообразно применять тэг в соцсетях в личном конфликте, и эти ситуации, обычно, крайние: кража, воровство, финансовый обман, опасность. Но никак не несовпадение во мнениях!

Не суди о людях по их «популярности» или «непопулярности» в соцсетях: очень многие предпочитают ими не пользоваться, но от этого не становятся непрофессионалами. Профиль в соцсети очень часто вовсе не дает реалистичного представления о его владельце ни как о личности, ни как о профессионале. Часто он дает о человеке ложное представление. Особенно если этот человек профессионально занимается коммуникациями.   

Будь внимателен к своим претензиям к рынку. На нем работает немало очень опытных людей, которые прошли огонь, воду и медные трубы, а ты, может быть, пока нет. Учитывай, что другие люди видели и знают рынок с тех точек зрения, с которых ты его не знаешь. Многие видят деловые ситуации шире и глубже, чем ты. Не оспаривай и не обесценивай это, умей опираться на традиции и опыт. Всегда помни, что до диджитала на Земле была жизнь: газеты, журналы, радио, ТВ, огромный опыт журналистов разных стран. Что существует история журналистики, научное изучение журналистских процессов, и Америка в медиа нередко уже давно открыта, и все, вообще-то, в теме, кроме тебя.

Не рассчитывай на то, что кто-то из старших на рынке обязан тебя чему-то учить. А если вдруг кто-то дал тебе дельный совет, будь благодарным за это, знай, что это дорогого стоит. Не относись к опыту старших людей потребительски: они ничего тебе не должны. Будь благодарен за любую поддержку. Становись трижды внимательным, когда старшие люди заговаривают о «моральной» стороне вопроса: этические уроки в профессии – самые дорогие и ценны навсегда в 100% случаев.

Не удивляйся бану, попаданию в «черный список» издания, если ты хотя бы раз отказал журналисту в сотрудничестве, разъяснении, помощи в «доступе к телу», предоставлении данных, а также если ты повел себя с ним высокомерно, невежливо, хамски, обесценивающе или пренебрежительно. Если ты опоздал на встречу с ним или вынудил тебя ждать. И если ты «пробросил» журналиста и редакцию с подготовкой материала в дед-лайнах, на любом из этапов его создания. «Журналистский продакшн» не терпит таких «пробросов».

Чтобы не попасть в «бан» в изданиях:

не присылай журналистам некачественные пресс-релизы,

не требуй «размещения»,

способствуй тому, чтобы предоставить журналисту полную информацию, особенно ту, которую он запрашивает у тебя сам; способствуй, даже если это тебе кажется невозможным, именно в этом – твоя профессиональная функция;

сделай все, чтобы журналист из-за тебя не нарушил свои дед-лайны,

с предельным уважением относись к графику журналиста и фотокорра;

не присылай в редакции неинформативные пресс-релизы «на три строчки»; отсылай только если тебе действительно есть что рассказать, а если нет – значит, найди и подготовь нужные данные сам;

не присылай пресс-релизы, данные которых требуют от издания упоминания другого издания; 

не пиши в пресс-релизах глупости или то, что и сам бы не стал читать и не опубликовал бы ни за что;

если журналист не воспользовался пресс-релизом, твоя идея позвонить или написать главному редактору, чтобы «всё решить» – ошибка. Брать ли твои данные в работу, журналист может определять совершенно самостоятельно, давить на него в этом вопросе редактор не будет;

не вздумай требовать от журналиста или редактора «сохранить твой стиль» или «опубликовать релиз полностью». Использование данных пресс-релиза – исключительная прерогатива редакции. 

В изданиях любые тексты подлежат редактированию, а нередко – еще и литредактированию и корректированию. Информацию в тексте излагают в соответствии с форматом издания, жанровыми требованиями и множеством других критериев – под восприятие читателя, а не в соответствии с твоими представлениями о написании школьных сочинений. Редакторы всегда будут править пресс-релиз или текст анонса по своему усмотрению и в соответствии с профнормами. Никто не виноват, что ты об этом «не знал».

pr

Из обсуждений в фейсбуке

Хочешь опубликоваться? Так сделай это!

Чтобы успешно сотрудничать с журналистами, кроме набивания базы, делай кое-что еще:

собирай информацию для пресс-релизов;

прочитай, что такое пресс-релиз, как правильно и хорошо писать пресс-релизы;

изучай форматы изданий, которые тебе нужны. Пиши пресс-релизы с учетом этих форматов, стиля публикаций издания, жанров;

помни, что пресс-релиз – это фактор создания впечатления о бизнесе, который ты представляешь; не лепи пресс-релизы наспех, не позорь свою компанию;

присылай вместе с пресс-релизом фотографии; все вопросы с фотокоррами – права, оплата – предварительно закрывай сам;

не забудь сопроводить фотографии, которые высылаешь в редакцию, подписями: кто на них изображен, когда и где;

минимизируй коммерческую информацию в пресс-релизе;

не манипулируй фактами и данными, пытаясь «подсунуть» журналисту нерелевантную, рекламную информацию вместо данных, интересных и полезных людям;

не требуй от изданий гиперссылок на себя, если представляешь коммерческую организацию;

отслеживай выходы публикаций самостоятельно, не жди, что тебе «пришлют ссылки»;

не ранжируй издания по «степени популярности» или «выгодности», одинаково качественно сотрудничай со всеми, где есть твоя ЦА;

старайся в принципе не использовать в пресс-релизах маркетинговую речь;

не добавляй картинки в текст;

не применяй в тексте выделения курсивом или полужирным, следи за однородностью шрифта и отсутствием форматирования;

не используй круглые скобки в тексте;

используй кавычки только в одном стиле, желательно, в таком, как использует редакция; если ты не можешь узнать это, проследи за тем, чтобы кавычки в слове не были разными;

помни, что СМИ работают в информационном поле своей страны; подготавливая информацию для украинских журналистов, прежде всего учитывай общественно-политические факторы в пользу своей страны, ее безопасности и культуры; 

будь профессиональным пиарщиком, а не только называйся им; изучай PR не только с точки зрения маркетинговых, но и с точки зрения массовых коммуникаций;

следи, чтобы твоя репутация базировалась не на названии твоей должности, а на твоем умении работать.

И напоследок – про SMM

SMM, как и PR – маркетинговый инструмент. Определись сразу, для чего ты будешь использовать страницу своего «топа», «звезды» или бренда. Если ты хочешь работать со своей аудиторией на ней исключительно самостоятельно, хозяин барин, конечно. Если же ты намерен использовать страницу для нетворкинга, построения связей, проводи соответствующую работу:

– отслеживай любые публикации с упоминаниями твоего бренда;

– делай репосты таких публикаций, особенно если это сайты СМИ;

– оставляй комментарии на страницах этих СМИ в соцсетях, осуществляй коммуникацию, поддерживай связь;

– не «считай» соцсетевую аудиторию издания, которое «тебя публикует»: она может быть немногочисленной, но более качественной для твоего бренда, чем твоя собственная;

– не «жадничай» и делись своей аудиторией с теми, с кем сотрудничаешь: во-первых, это нетворкинг, и без него в соцсетевом продвижении делать нечего; во-вторых, не строй иллюзий, что «бОльшие мощности» твоей страницы существенно влияют на переходы по «чужим» ссылкам; в-третьих, никогда не рассчитывай, что твоя аудитория «придет к тебе в соцсетях сама»: не придет, если о тебе не будут говорить другие.

– открывай свой мозг, выбирайся из скорлупы, расширяй кругозор; 

– забудь про «уединение в соцсети» и «кластерное» мышление – мол, на своей странице делаю что хочу, сотрудничество мне не нужно; с таким подходом ты быстро окажешься в изоляции, поскольку соцсети придуманы как средство постоянного общения и расширения аудитории, а не сужения ее вопреки всему; сегодня ты не проявишь внимания к кому-то – завтра не проявят внимания к тебе;

– учитывай: Цукерберг – враг СМИ. SMM для СМИ имеет свои особенности. Прислушивайся к мнению журналистов насчет SMM для медиа. Не рассматривай соцсети как альтернативу СМИ. Поддерживай любые достойные публикации СМИ на своих страницах в соцсетях: помочь этим большинству СМИ в популяризации публикаций ты не сможешь, но на твоем нетворкинге это скажется позитивно – о тебе будут знать как о внимательном и вежливом человеке; 

– работай в соцсетях под хэштегами.

Полина Аксёнова,

журналист, редактор 

production

Исследователи уже могут подавать заявки на участие в Международных электроакустических мастерских, которые состоятся 7 – 9 апреля в Национальной музыкальной академии Украины им. П. И. Чайковского. Заявки можно отправлять организаторам до 1 марта. 

Международные электроакустические мастерские в этом году посвящены 20-летию основания кафедры музыкально-информационных технологий и студии электроакустической музыки в Национальной музыкальной академии. 

В Международных электроакустических мастерских выступят ведущие украинские и европейские композиторы и исследователи электроакустической музыки. Состоится научная конференция и концерты электроакустической музыки из произведений композиторов Европы и Украины.

В западных странах академическая электронная музыка изучается и создаётся, преимущественно, в центрах при университетах: CCRMA в Стэнфордском, и в государственных учреждениях: общественных радиостанциях в Германии и Франции или исследовательских центрах: IRCAM и GRM.

Исследователям предлагают обсудить историю и современное состояние украинской электроакустической музыки. Поговорить об использовании алгоритмов в композиции и электронном синтезе звука. Пообщаться на темы технологических аспектов электроакустической музыки: композиции, локализации звука в пространстве. Проанализировать эстетические, методологические и терминологические аспекты электроакустической музыки. Не оставить без внимания интерес к интерактивным системам синтеза звука в электроакустической музыке и медиа арте. 

Как сообщили представители кафедры на странице в фейсбуке, исследование истории, эстетики, инструментария, анализ творчества композиторов электроакустической музыки в Украине лишь начинается, потому что электроакустическая музыка – молодое явление современной академической музыкальной культуры. 

Современная академическая электронная музыка – это произведения, созданные с использованием семплирования и синтезирования, а также при помощи традиционных музыкальных инструментов, звуки которых подвергаются электронной обработке. Её аудитория – небольшие сообщества академических музыкантов и исполнителей. Они, зачастую, склонны видеть электронную музыку как элитную и интеллектуальную, а не как популярную и общедоступную. Однако развитие академической электронной музыки привело к появлению на рубеже 1960—1970-х годов различных форм популярной электронной музыки.

В заявке на участие в конференции нужно отметить имя, отчество и фамилию докладчика, тему доклада, контактный телефон. Студентам предлагают также указать своё учреждение образования, факультет и курс, аспирантам, помимо учреждения и года обучения, надо сообщить в заявке научную степень и ученое звание научного руководителя. Рабочими языками конференции будут украинский, английский и русский. Регламент докладов – 15 – 20 минут. 

Электроакустическая музыка как новая форма электронной возникла с появлением производства аппаратов магнитной записи. Первую электроакустическую пьесу в 1944-м году написал египетский студент Халим Эль-Дабх. На древнем мистическом очистительном ритуале заар Халим записал звуки инструментов и голоса поющих при помощи громоздкого магнитофона на сплошном носителе (на проволоке). Он обработал весь этот материал в студии одной из местных радиостанций. На запись Халим наложил эффекты эхо и реверберации. Пьесу назвали «Музыкальный образ церемонии заар» (The Expression of Zaar) и представили в том же году на одном из мероприятий в художественной галерее Каира. В то время об экспериментах Халима Эль-Дабха с магнитной плёнкой за пределами Египта не знали. Но его более поздние работы в сфере электронной музыки в Принстон-центре Колумбийского университета в конце 1950-х были широко известны.

Напомним: первая в Украине студия электроакустической музыки, на базе которой начала работу кафедра музыкально-информационных технологий, была создана при поддержке международного фонда «Відродження» в Национальной музыкальной академии им. П. И. Чайковского в 1997 году. Студия была оснащена программным обеспечением института координации музыки и акустики IRCAM при центре Помпиду в Париже. 

Обновить тембральную палитру современной музыки стремился известный украинский композитор Лев Колодуб. Его реформаторские стремления реализовались в создании кафедры, которая изучает музыкально-информационные технологии и электроакустическую музыку. Игорь Пясковский, Игорь Стецюк, Алла Загайкевич, Святослав Лунёв стали первыми преподавателями этой кафедры.

Они разработали авторские курсы «Компьютерный анализ музыкальных текстов», «Электронный синтез звука», «Композиция, синтез и обработка звука с помощью компьютера», «История электроакустической музыки», «Музыкально-информационные технологии». Студия электронной музыки сотрудничает с преподавателями музыкального фольклора и осуществляет совместные научные исследования, применяя акустические методы. Преподаватели электроакустической музыки публикуют статьи в международных и украинских изданиях: о развитии инструментария, анализе электронной музыки и алгоритмической композиции, истории электроакустической музыки. 

На концертах и мастер-классах международных проектов электроакустической музыки «Электроакустика», который проводится с 2003 года, и «ЕМ – VISIA», пилотные мероприятия которого прошли в 2005-ом, звучит музыка студентов и выпускников Академии. Эти проекты были созданы в кругу композиторов электроакустической музыки. 

Композиторы-преподаватели в 2011 году создали в Украине Ассоциацию электроакустической музыки. Организация вошла в Международную конфедерацию электроакустической музыки CIME/ICEM.

Photo copyright Florian Leger — в IRCAM.

urban

Незадовго до новорічних свят у одній зі шкіл урбаністики в Києві дослідники міських просторів зібралися на зустріч та піццу, аби поговорити про облаштування міст та будівель у пострадянській Литві й презентувати результати своїх «польових досліджень» після мандрівки Прибалтикою. 22 грудня така ж презентація була запланована у Вінниці, 10 січня має відбутися у Полтаві. 

А ти робив спроби цікаво розповісти комусь про якесь інше місто? «Ми пішли туди, а потім туди…», так? Ну просто ду-у-у-уже цікаво! А ось ті, хто мандрував Литвою та одночасно вивчав її, говорять про чужі міста… захоплююче. Вони «помічають» те, на що хтось, може, й не звернув би уваги.

Наприклад, вони бачать, коли приблизно збудована та чи інша споруда. Можуть визначити її архітектурний стиль, відмітити художню та історичну цінність. Вони помічають особливості конструкції, цікавляться хронологією добудов чи перебудов. А найбільше, що їх цікавить – як усі ці споруди та будівлі вписуються у міське середовище: як розміщуються з-поміж інших будинків, парків, водоймищ… І наскільки зручно у всьому цьому людині.

Про це й ішла мова на київській презентації, де побував «Тінкор». Декілька дослідницьких команд, гортаючи слайди – креслення, плани, знімки будівель, розповіли, на що саме звернули увагу в містах пострадянської Литви – Вільнюсі та Висагінасі.

Хтось вивчав «дачне питання». Адже – так, дачі – це явище! За радянських часів «видавали» крихітні земельні діляночки, на яких можна було збудувати маленький будиночок за певними параметрами. Це створювало певний культурний код, моду на відпочинок за містом, підкреслювало соціальний статус володарів таких будиночків… Інші студенти школи розповіли про облаштування водоймищ та waterfront – як збудовані набережні, наскільки вони зручні для відпочинку містян. Ці спостереження цікаві, наприклад, для киян – адже в українській столиці з’являються нові набережні – на Оболоні, на Подолі тощо, і щось можна порівняти. Ще мандрівники говорили про використання в містах різних проектів: фестивалів, творчих заходів, які також певним чином визначають організацію та характер міського простору. Когось зацікавили вільнюські мости – наприклад, Вінгьо, який збудували за радянських часів, у 1985 році, а в 2003 мусили відремонтувати, щоб виправити помилки радянських інженерів. 

urban

Висагінас, Литва

Польові дослідники розповіли на презентації, що місця радянської забудови у Вільнюсі – це зона, якою користуються мешканці міста. Центром суспільно-політичного життя у литовській столиці традиційно є площа біля ратуші. А ось Висагінас, наймолодше місто Литви, у якому повністю відсутня історична забудова, порожніє. Його було збудовано в радянські часи для співробітників Ігналинської атомної електростанції, яку закрили у 2009 році у рамках виконання умов щодо вступу країни до ЄС, і мешканці, утративши роботу, стали виїжджати. Тобто, історія цього міста чимось нагадує хроніки української Прип’яті, із якої люди виїхали після аварії на ЧАЕС у 1986 році. Спочатку Висагінас мав назву Снечкус – на ім’я держсекретаря компартії, але потім місто перейменували за назвою озера, на берегах якого його збудували.

До 2008 року було підготовано й презентовано 3 проекти комплексного розвитку міста, на їхню реалізацію виділили кошти з фондів ЄС. Планували зробити реконструкцію алеї Седулінос, у тому числі створити умови для людей із спеціальними потребами, і сформувати зону відпочинку. За іншим проектом мали комплексно облагородити територію міста, а за ще одним – реконструювати Висагінський культурний центр – будівлі Draugystės та Banga. Наразі всі ці проекти вже мають бути повністю завершені. 

Урбаністика – галузь знань, яка займається аналізом і вивченням проблем, що пов’язані з функціонуванням і розвитком міст у сучасну добу.
urban

Будинки Висагінаса

Студенти урбан-школи звернули в Прибалтиці увагу й на інші цікаві явища. Наприклад, сміття у Вільнюсі з міських вулиць роздільно збирають через спеціальні пристрої-урни під землею – така технологія є лише в декількох містах Європи. Також є парковки, де можна зарядити електрокари. Утім, новий район із хмарочосами у місті знаходиться майже серед старовинної одно-двоповерхової забудови, із якою сильно контрастує. Загалом, дослідники побачили в містах Литви різні цікаві об’єкти та включили свої враження до презентацій. 

Програма Advanced Studies in Integrated Urban Development, яка триває 9 місяців, почалася в жовтні 2016 року, у ній узяли участь 25 студентів. Вони – архітектори, працівники місцевого самоврядування, представники громадських організацій із Києва, Львова, Дніпра, Полтави, Чернівців, Вінниці, Житомира. Дослідження в Литві – один із модулів цієї програми – тривав із 4 до 9 грудня. У ньому були задіяні всі студенти школи. Вони досліджували два литовські міста: столицю держави Вільнюс та монофункціональне місто Висагінас, запроектоване як супутник атомної електростанції. Команди вивчали бібліотеки, дачі, набережну, альтернативну культуру.

leonid-donosПро це нам розповів Леонід Донос, спеціаліст відділу громадського бюджету в Інституті розвитку міста Полтавської міської ради й учасник однієї з команд. Разом із Сергієм із Чернівців, Іриною зі Львова, Тетяною з Вінниці, Миколою з Житомира він досліджував пішохідні зони литовських міст та вплив процесів європеїзації та глобалізації. Робили це, застосувавши різноманітні методи: спостереження, інтерв’ю, картування.

– Ви мали просто описати явища, які побачили в Прибалтиці, чи вивчити ситуацію якось глибше?

– Для того, щоб зрозуміти життя вулиць, ми досліджували їх історичну трансформацію, зв’язок із іншими міськими територіями, функціональне призначення та користувачів. Головним для нас було виявлення тенденцій того, як пострадянський простір може змінитися в умовах європеїзації, та що необхідно для цього. Зокрема, вулиця Пілес, пішохідна вулиця у Вільнюсі, виникла у 14 ст. та до 20 ст. була пішохідною, на ній вирувало життя. У радянський час вона стала частиною транспортної артерії міста. Пострадянський простір повернув до вулиці її первісне значення. Інша справа з Висагінасом: ситуація, коли вулиця Седулінос була запроектована [центральна алея Висагінаса, яку поступово розбудовували з 70-х років, до 2014 року була повністю оновлена – прим. ред.]. Та говорити, власне, що один зі шляхів розвитку простору є правильним, а інший хибним – не можна. Часто політичні рішення мають перевагу над формуванням середовища міст, а будівництво здійснюється для задоволення суб’єктивних інтересів. Це дійсно є проблемою, над розв’язанням якої необхідно працювати.  

urban

Вид на Висагінас

– Наскільки потрібний цей досвід, що ви набули в Прибалтиці, для українських урбаністів, архітекторів? Як саме його можна застосувати у якомусь із українських міст, і чи потрібно це?

– Думаю, досвід є актуальним та близьким нам за змістом. Проблеми, з якими ми стикаємося на сучасному етапі, є дуже подібними. Зокрема, щодо містобудування, розвитку приміських територій, облаштування прибережних зон відпочинку – або необлаштування. Дослідження та інтеграції у міське середовище потребує альтернативна культура. Корисними є висновки та методи дослідження. Та власне та теза, що не слід розглядати пішохідну вулицю, та і місто загалом, як туристичну принаду. Спершу необхідно визначити, для кого вона, кому служить. Що саме потрібно людям, які тут живуть, у наших містах, який простір навколо буде комфортним.

– Які проблеми ви визначили для себе, коли проводили паралелі між прибалтійським досвідом трансформування радянського архітектурного спадку в щось сучасніше та українськими реаліями? Чи ви збираєтеся ці проблеми досліджувати глибше?

– Несприйняття такої трансформації населенням та владою; програми обміну інформацією часто не охоплюють причетних до процесу людей; відсутність інтегрованих досліджень об’єктів, які б ураховували думку архітекторів, економістів, соціологів, культурологів, істориків у комплексі; відсутність партисипативного підходу та врахування думки місцевого населення.  

urban

На презентації проектів про урбаністику пострадянської Литви

– Коли ви вивчаєте пострадянські реалії в урбаністиці, чи є для вас цікавим досвід українських архітекторів, урбаністів, інженерів, які працювали за радянського періоду? Чи ви звертаєтеся до когось за порадою, чи спостерігаєте за роботами, дослідженнями, думками таких людей?

– У процесі дійсно важливим є досвід українців. Так, під час навчання нас постійно консультує засновник школи. Працюючи дистанційно, спілкуюся з місцевими архітекторами та інженерами.  

– Яким буде ваш наступний крок у вивченні урбаністики? Як буде пов’язаний ваш наступний досвід із цим проектом?

– Наступним етапом буде вивчення та аналіз міських процесів у чотирьох українських містах: Полтаві, Вінниці, Житомирі, Чернівцях. Буде збережений формат командної роботи. 

Текст: Поліна Аксьонова, журналіст

Фото: Тінкор; Леонід Донос фб; група Висагінас в вк

longread || Гонки на гироскутере и другие приключения. Как мы провели вечер на молодёжном фестивале «Поверим в себя»

interview || «По мотивам моей собственной истории» || Режиссёр Алёна Алымова — о новом фильме «Цабр» и путешествиях по Израилю

lastradaukraine

26 тысяч 981 звонок в 2016 году поступил на Национальную «горячую линию» – мобильный 772 и стационарный 0 800 500 225. Большая часть сообщений – о насилии в школе и семье. Об этом сообщили на пресс-брифинге в Киеве 24 ноября правозащитники.  

Ольга Калашник, вице-президент общественной организации «Ла Страда – Украина», рассказала, что вскоре на Национальной «горячей линии» введут стандарты консультирования детей и подростков, которые обращаются за поддержкой. По ее словам, детская «горячая линия» – это первый шаг ребенка к национальной системе защиты детей, а консультанты «горячей линии» – это проводники ребенка в этой системе. 

lastradaukraine

Ольга Калашник из “Ла-Страда Украина” рассказала о стандартизации работы Национальной “горячей линии”. Фото: Украинский кризисный медиа-центр

Каждый ребенок может обратиться на эту линию поддержки, сделав звонок по телефону. Например, если возникла какая-то трудная ситуация. Взрослые на другом конце провода сориентируются, как оказать помощь, и предпримут то, что нужно, чтобы помочь ребенку.

Дети могут знать также, что на «горячей линии» существует определенный стандарт оказания помощи, то есть, правила для сотрудников. Сотрудники будут обязательно придерживаться этих стандартов. Они зададут вопросы ребенку, составят на него анкету, примут решение о привлечении тех или иных служб: по делам детей, полиции, медиков и так далее. 

По словам Ольги Калашник, для оказания экстренной помощи ребенку после обращения на линию ее сотрудникам приходится передавать информацию в полицию или в службы по делам детей. 

Тинкорр

Фото: «Ла Страда – Україна», Украинский кризисный медиа-центр

 

map-tarutino

Всего за 2 недели фермеры вспахали почти половину заказника «Тарутинская степь» в Одесской области. Ту самую целину, которую украинские ученые называют более ценной и уникальной, чем степи известного заповедника «Аскания-Нова».

Эта территория возле села Тарутино считается одним из последних наиболее ценных степных участков не только в практически полностью распаханной Одесской области, но и во всей Украине и Европе. А ещё это – место для жизни многих исчезающих видов животных и растений. Активисты природоохранных организаций и местные власти не один год старались сохранить эти земли, добиваясь для них статуса ландшафтного заказника «Тарутинская степь». Но это не помогло сберечь уникальный степной участок. 4 ноября природоохранные организации зафиксировали 1300 га распаханной земли бывшего полигона и процессы подготовки к вспахиванию еще 1300 га.

map-tarutino

Процесс распашки Тарутинской степи, за сохранность которой борются природоохранные организации Украины. Фото: фб Ирины Выхристюк

В ночь с 3 на 4 ноября силами сотрудников национального природного парка «Тузловские лиманы» распашку земель остановили. Тарутинская районная госадминистрация, чтобы спасти заказник, обратилась в суд. Активисты стараются защитить уникальные земли от распашки, опираясь на Положение о нацпарке и ст. 60 Закона Украины о природно-заповедном фонде. Эксперты подсчитывают убытки, которые были нанесены государству, предварительно оценивая их в десятки миллионов гривен. Об этом сообщил на своей странице в соцсети Иван Русев, руководитель «Тузловских лиманов». 9 ноября природоохранные организации Украины собирают пресс-конференции в Киеве и Одессе, чтобы рассказать о своей борьбе за «Тарутинскую степь». Западные природоохранные организации публикуют материалы и разъяснения этой ситуации для жителей других стран. А заместитель директора парка «Тузловские лиманы» Ирина Выхристюк готова обсудить с желающими возможность выезда на место для охраны территории от распашки.

map-tarutino

Территории, которые попали под распашку арендаторов земель Минобороны под Одессой

Администрации села и района, активистам, природоохранным организациям противостоят представители Минобороны. Земли были вспаханы фермерами с подачи военных, уверяют природоохранители. Специалисты по вопросам охраны флоры и фауны, юристы-экологи призвали Минобороны к публичному диалогу, чтобы прекратить уничтожение уникального заказника.        

Битвы за украинские степи

Тарутинская земля впервые официально досталась военным в январе 1946 года. Постановлением Совета народных комиссаров Советского Союза тут был создан полигон, который просуществовал до 2005 года. В него вошли земли сельскохозяйственного назначения и несколько сёл. После ликвидации полигона их определили как земли запаса. В апреле 2012 года часть территории закрытого полигона была оформлена как ландшафтный заказник «Тарутинская степь». В него вошла 1/5 бывших военных земель. В Минобороны статус заказника не признают, утверждая, что о его создании местные власти объявили вопреки закону. 

map-tarutino

Тарутинская степь. Фото: НЕЦУ

В июне 2012 года Минобороны в суде вернуло себе право пользования землей ликвидированного полигона – территорией в более чем 24 тыс. га. Также Минобороны обращалось в суд, чтобы отменить распоряжение райадминистрации о создании заказника «Тарутинская степь».

Международная Резолюция 4 Конвенции об охране дикой фауны и флоры и природных сред обитания в Европе (Бернская конвенция) 1979 г., Красная книга Украины – разные виды растений и животных из «Тарутинской степи» уже включены в эти природоохранные документы. Кроме того, эта степь – чуть ли не единственное в Украине место, где сохранилась редкостная мышовка степная.

Через месяц после этого, в июле 2012 года, депутаты Тарутинского райсовета обратились к Президенту Украины, Верховной Раде, Кабинету Министров и «Украинской ассоциации районных и областных советов», чтобы все эти государственные институции посодействовали сохранению ландшафтного заказника «Тарутинская степь».

Однако, на сегодняшний день формальное право пользования этими землями принадлежит военным. Но природоохранители и районная администрация последовательно не признают Минобороны собственником земель полигона и «Тарутинской степи».

map-tarutino

“Это удивительное существо Тарутинской степи – слепыш белозубый (Сліпак понтичний, або сліпак білозубий), является редчайшим животным фауны Украины”, – написал на странице в фб Иван Русин

После ликвидации полигона районная администрация сдавала его земли, не относящиеся к ландшафтному заказнику, в аренду. По свидетельству природоохранительных организаций, несмотря на актуальный конфликт за право собственности, Минобороны через суды удалось отменить акты аренды на 3500 га земли бывшего полигона. После этого ведомство оформило контракты с фермерами, уполномочив их использовать спорные земли. Ещё ведомство решило отдать под выращивание сельхозкультур часть земель заказника. На основании этих актов «Тарутинская степь» сейчас уничтожается.

«Министерство обороны отрицает наличие объектов природно-заповедного фонда на территории Тарутинского полигона. В то же время подтверждает информацию насчет попыток определенных органов местной власти создать их на землях обороны незаконным образом», – сообщили военные чиновники на сайте Министерства 1 ноября.

 

Оппоненты военных, природоохранительные организации, просят украинцев обратить внимание на то, что чиновники Минобороны хотят вернуть земли бывшего военного полигона не для профильного использования – например, проведения учений, а для коммерции: сдавать фермерам под производство сельхозпродукции. То есть, уникальную степь общество должно уступить военному ведомству именно для этого. В неформальных комментариях специалисты отмечают, что восстановить полигон было бы невозможно, поскольку при его ликвидации были разрушены все объекты и коммуникации. А это значит, что восстановление полигона сейчас потребовало бы огромных средств.

«В любом случае, несмотря на личное видение ситуации руководством Минобороны, заказник «Тарутинская степь» является объектом природно-заповедного фонда Украины и охраняется действующим законодательством. Его повреждение влечет за собой ответственность по ст. 252 Криминального кодекса. По предварительным оценкам, сумма таких убытков уже составляет, как минимум, 60 млн. грн.», – сообщили природоохранители журналистам.

Иного мнения придерживается советник президента Юрий Бирюков. Он написал в фейсбуке: 

«[…] И да, я злой и циничный – я не верю в эту самую уникальность этого самого Тарутинского псевдо-заказника, в птичек и жучков. Я в армию верю. […] Какие-то дельцы решили «под шумок» оформить «заказник”. И вот как сейчас мне сейчас объясняют умные люди – «заказник» не «заповедник». И никакой мега-супер-ценности для ученых не имеет. А в 2014 году Степан Полторак начал жесткий и принципиальный процесс возврата всех разбазаренных земель обороны назад, в собственность Министерства обороны Украины. И по решению судов 5 000 гектар земли из 23 900 УЖЕ возвращено. И нет, там не будет полигона. Там будут фермер[ы]. Которые будут платить деньги Министерству обороны. Зачем так? Почему не отдать? Почему не подарить? А вот ровно до тех пор, пока в бюджете МОУ будут ставить строчки «0,9 миллиарда гривен СОБСТВЕННЫЕ поступления» – Министерство обороны будет искать механизм этих самых собственных поступлений. Сдавая землю бывших полигонов под сельхозобработку».

«Тарутинская степь сегодня – самый ценный степной заповедный объект из всех, что имеют равнинный характер. Просто нет большей дикой целины. По ряду биологических обстоятельств, я могу даже допустить, что он может оказаться более важным, чем Аскания. Поверьте мне, как человеку, за ходатайствами которого полтора последних президента подписывали указы о создании заповедных территорий. На этой территории есть виды, каких вообще больше нигде нет в Украине. Если заказник сейчас распахать, это будет не просто криминал (ст. 252) и миллионов 68 (если прикинуть) ущерба по таксам. Это будет потеря, которую невозможно восстановить», – возразил Бирюкову в фейсбуке Алексей Василюк, заместитель главы Национального экологического центра Украины.

Целина с историей

Заказник «Тарутинская степь» включён в Изумрудную сеть – Европейскую сеть природоохранных территорий, к проектированию которой Украина присоединилась в рамках реализации Бернской конвенции.
map-tarutino

Тракторы, заблокированные активистами. Фото: fb rusevivan

Представители природоохранных организаций, которые выступают за сохранение «Тарутинской степи» – WWF, «Екологія-Право-Людина», Національного екологічного центру України, ГО «Центр регіональних досліджень», национального парка «Тузлівські лимани» – напоминают, что в 1946 году, когда в уникальных степях создавался военный полигон, жителей 5 украинских сел в двое суток выселили в Казахстан и Молдову.  

«Тогда местные громады потеряли родную землю, а сейчас теряют ресурсы для существования и развития – пастбища и экотуристический потенциал», – напомнили известные специалисты по охране природы.

Иван Русев на своей странице в соцсети сообщил, что в землях ландшафтного заказника «Тарутинская степь» находятся снаряды, и, впервые за десятилетия, пиротехники именно в эти дни приехали их утилизировать. По сообщениям сотрудников национального парка «Тузловские лиманы», пиротехники из Госслужбы чрезвычайных ситуаций работали в степи 6 ноября – взрывали снаряды времен Второй мировой.

rusevivan

Снаряды, извлеченные пиротехниками перед распашкой земли в ландшафтном заказнике “Тарутинская степь”. Фото: fb rusevivan

«А как пиротехники взрывали снаряды без оцепления и безопасности, не влазит вообще ни в какие рамки. Так умеют делать только у нас… Они естественно спешили, чтобы подготовить «зеленую дорогу» для мощных Джон Диров, оперативно и алчно уничтожающих уникальную степь для ненасытных генералов», – написал в посте директор «Тузлівськіх лиманів». 

За новостями о состоянии степи в Тарутино можно следить на страницах: Ивана Русина, Олега Дьякова

 Тинкорр

 

nature

Земляни втратили 58% тваринного біорізноманіття світу за минулі 50 років. За висновками спеціалістів, наразі жителям Землі потрібно 1,6 планет, щоб задовольнити потреби. Але «додаткових» планет для цього в землян немає. Про це повідомили упорядники звіту «Жива Планета 2016: ризики та гнучкість у нову еру», 11 випуску головної дворічної публікації WWF.

Цей звіт є одним з найбільш цитованих у світі джерел про стан планети. Він вимірює «здоров’я» Землі за 2 основними показниками: індексом живої планети і екологічного сліду. Його упорядники відстежують понад 14 тис. популяцій хребетних тварин, що належать до більш ніж 3,7 тис. видів. Індекс живої планети відображає динаміку чисельності популяцій протягом 42 років – із 1970 по 2012 роки. Дані за наступні роки ще не оброблені.

nature

Загрози видам, зазначеним у звіті, пов’язані з людською активністю. Її наслідки, за спостереженнями вчених – утрата місць існування, надмірна експлуатація дикої природи та ніші. У зв’язку з цим учені світу вже використовують термін «антропоцен» для визначення нової епохи та пропонують ввести його до складу загальноприйнятої геохронології.

Відомі вчені світу вважають, що планета вступає у повністю невідому стадію своєї історії. І в ній людство є основним фактором змін на Землі. Але, зважаючи на споживацький характер людської діяльності, вони не виключають 6 хвилі масового вимирання.

«Зараз ми спостерігаємо, як дика природа зникає з нечуваною швидкістю, і це тільки впродовж життя одного покоління», – сказав Марко Ламбертіні, Генеральний директор WWF International. – Це стосується не тільки видів тварин, яких ми всі любимо. Біорізноманіття формує основу здорових лісів, річок та океанів. Будуть знищені ці види – екосистеми почнуть руйнуватися, а з ними зникатиме чисте повітря та вода, їжа та сприятливі кліматичними умовами, які ці природні системи створюють для нас. На щастя, у нас є інструменти для вирішення цієї проблеми. Людство має почати застосовувати їх вже зараз, якщо ми дійсно хочемо зберегти живу планету, щоб вижити та процвітати».

Зменшення біорізноманіття внаслідок діяльності людей та руйнація екосистем, за висновками вчених з усього світу – процеси, що тривають та посилюються з ростом споживацького ставлення землян до всього, що може дати планета. Зміна споживацької психології на психологію збереження та підтримки може привести до певного відновлення екосистем на планеті. Але в нинішню епоху антропоцену це залежить від рішень людей та їхньої діяльності: чи обиратимуть вони руйнувати та користатися, чи будуть саджати, створювати, зберігати та відновлювати.

Тінкор

Фото: insta yohomeau

alyona

прочитати українською

Алёна Алымова – ветер, который может ворваться в твою голову и устроить там качественный переворот, и ужас интроверта. Если у вас с ней – разные темпераменты, если твои эмоции стремятся к нулю, но встреча с Алымовой неизбежна, то у тебя – проблемы, потому что Алёна – это взрыв. Алёна Алымова – не только популярная актриса, звезда сериалов «Когда мы дома», «Гречанка» и других, но и известный режиссёр. Как эти два «я» в ней уживаются, наверное, она и сама не знает, а у её друзей вряд ли стоит об этом спрашивать: и так все в курсе, что Алымова умеет превратить разные истории в неожиданные и сделать из них кино. 

Только что Алёна закончила монтировать фильм «Цабр», съёмки которого начала в Израиле ровно 4 года назад, в сентябре 2012-го. Она снимала весь материал вместе с режиссёром Алёной Еляшович. Героиня Алёны Алымовой, её альтер-эго – девушка, которая путешествует по израильским городам. Она спрашивает у разных людей, что для них значит быть евреем. Наблюдает реакции, слышит увлекательные истории… И записывает их на камеру. Фильм – документальный, своеобразный vox populi, хотя Алёна в нём работает не просто как ведущая, но и как актриса. В совмещении документалистского и игрового подходов получилось познавательное авторское кино. Лента, которая дает всем зрителям возможность увидеть «нестандартный», человечный, живой Израиль. Перед тем как фильм отправится на разные кинофестивали, Алёна рассказала, что вдохновило её на работу с непростой темой еврейства. 

– Алёна, на эту тему вообще очень трудно думать и говорить, если это не касается тебя лично. Ты же своим присутствием в фильме «смешала карты» – фактически же ты нееврейка. При этом пройти мимо темы ты вряд ли могла, это ведь действительно история твоей семьи. Можешь ли ты согласиться с тем, что, раз ты – нееврейка, твое присутствие в кадре может показаться провокационным?

– Почему-то у нас, на территории СНГ, так зациклены на этом вопросе, что, если у тебя только папа еврей, значит, ты не еврей. Но это – внутреннее самоопределение. Я определенно чувствую связь с этим народом… Это часть меня. Если в общем смотреть на этот вопрос, евреи – это от слова «эвер» – переход. Из обычного состояния к Богу. Когда человек начинает познавать Творца, то он считается евреем. Любой, кто решил в своей жизни переходить из «животного», материалистического состояния на духовный путь, – такой человек называется евреем. Поэтому вот эти все вопросы с антисемитизмом – это всё, мне кажется, игры… Кому-то выгодные.

– Вот этот стереотип: мама – нееврейка, значит, ты – гой…

– Это так – по каким-то там законам, которые были приняты со временем, но изначально такого не было. Была какая-то причина: войны, и чтобы сохранить численность, считалось, что если женщина рождает ребенка, неважно, от кого, то он считается евреем. Не помню дословно, надо почитать…

alyona_alymova

– Это религиозный догмат?

– Да, это религиозный… Там и исторические предпосылки, в Израиле же это все очень связано. Например, там нет Конституции, вместо неё – Тора. Поэтому если мы говорим о еврействе и об Израиле, там эти вещи очень тесно переплетены.

– Есть такое, что ты там понимаешь: вот, эти люди – неевреи?

– Нет, такого нет. Это – многонациональная страна, марроканцы, эфиопы, европейцы… Ты никогда в жизни не скажешь, турист ли это, еврей ли. Я китайцев там встречала евреев. Кубинцев…

– Ну вот если человек приехал туда жить по каким-то причинам, и он – нееврей?

– Это проблематично, насколько я знаю. Даже если выходят замуж за местного, за израильтянина, это – долго делать документы, проверки очень серьёзные… Но я считаю, что – нормально, когда государство защищает себя. А в плане того, можно ли там жить – да пожалуйста, прекрасно! Если тебе подходит это место, почему нет? Многие евреи там не живут, потому что им не нравится климат. Или такое большое количество евреев на территории…

– Кино – получилась динамичная картинка, люди с удовольствием такое смотрят. А лично тебе зачем был нужен этот фильм, помимо профессиональных мотивов?

– Фильм – потому что он автоматически родился. У меня есть сорежиссёр, Алёна Еляшович. Я была в Израиле, и по скайпу рассказывала ей о приключениях, которые со мной происходили. И вообще, это же другая культура, другие традиции. Это было очень интересно. И она говорит: а давай сделаем такой фильм. И по мотивам моей собственной истории мы решили его снять. О девушке, которая узнает свое происхождение и едет в Израиль понять, что такое быть евреем. Но фактически, это – моя история, и это абсолютно искренне, и, наверно, это – просто поделиться и показать, что я там пережила.

– А для себя ответы нашла?

– Ответы… На самом деле настолько разные… Каждый человек, которого мы спрашивали, говорил что-то другое. Вообще, в Израиле любой человек – это отдельная история, о ком угодно можно снять документальный фильм. Потому что это – разные страны, представленные в одной. В нашем фильме это видно. Люди говорят: я из Польши, я из Бразилии… Действительно, можно сидеть в кафе, и из восьми столиков будет собран целый мир, разные континенты. Для меня это – внутренний ответ, ощущение, я не могу его вот так облечь в слова…

– Тебе было важно, когда вы снимали, получить какие-то впечатления об Израиле, или что-то понять для себя, соприкоснуться со всем этим?

– Очень важно! Все эти шаббаты: можно выйти и снимать фильм о конце света, потому что днём в субботу никого нет на улицах, ни один магазин не работает, никто не ездит… Сначала для меня это было тяжело, я вообще не понимала, как так можно… Ведь у нас привыкли: надо работать или пойти куда-то, все в движении. И я не понимала, как так! У меня было внутреннее возмущение. Там даже есть сайты – в субботу заходишь на них, они пишут: извините, мы в шаббат не работаем. Потом я поняла, в чём смысл: когда ты намеренно останавливаешься, погружаешь себя в затишье… Вот просто… И потом… В восемь часов вечера в субботу начинает всё открываться, работать, и это как будто новое дыхание. У меня столько идей там рождалось, не только насчет кино! Это очень правильно: чуть-чуть отодвигать себя от материального мира, замирать, чтобы потом с новыми силами опять вступать… Это очень классно, это невероятно. Есть момент, когда ты отделяешься, а не всё время бежишь, бежишь…

– Удивительно, что вот этот «стоп» есть именно в еврейской культуре, о которой говорят, что вот в ней-то заботиться о заработке, финансах, деньгах – это чуть ли не врождённое.

– Да… Мне кажется, именно поэтому они и зарабатывают! Потому что, действительно – не выдыхаешься, можешь спокойно провести это время…

– Израиль и тот опыт, который приобрели евреи в СССР, до того как уехать – как это соотносится в твоём сознании?

– Немалая часть состава первого парламента – люди из Союза. И Голда Меир, которая стала потом премьер-министром Израиля… Есть история, её воспоминания о том, как на Бессарабке заколачивают дверь её дома… И потом, кибуцы – это всё организовали выходцы из СССР.

– В этом смысле опыт СССР значим для Израиля?

– Да, потому что СССР – идея в чем была? В объединении. Все равны, социализм, в общем. А для построения нового государства это очень важно!

alyona_alymova

– Выходцы из Советского Союза что-то привнесли в израильскую жизнь?

– Конечно. Была ж ещё эта идея, что Израиль – это молочные реки, кисельные берега, или страна меда и молока. Евреи, которые приезжали – это же, в основном, интеллигенция: врачи, учителя отсюда, – они приезжали туда, в первые волны репатриации, – там была разруха. И они отстроили! Они обретали новые профессии, например, учились выращивать хлеб или делать вино: простые хозяйственные работы, для интеллигенции несвойственные. Советский Союз в этом сыграл свою роль.

В Торе и Танахе Земля Израиля около 20-ти раз названа «землёй, текущей молоком и мёдом». «…Мёд и молоко у тебя под языком». С этими словами обращается Всевышний к народу, общине Израиля, которая в книге «Песня песен» описывается в образе возлюбленной. «Мёд и молоко» олицетворяют Тору и её приятный – и Небесам и душе человека – вкус. Такое определение Земли Израиля раскрывает нам уникальную сущность Эрец Исраэль: на ней и только на ней с особой силой, особыми красками проявляется возможность постижения Торы, любовь к Творцу и осознание, что Он — Един.

– Отсюда люди ехали с ощущением, что они что-то оставляют, теряют, а туда приехали в новую жизнь…

– Слушай, я сейчас посмотрела фильм, дебют Натали Портман как режиссёра и сценариста. Посмотри, классный. Натали Портман родилась в Иерусалиме и в семь лет переехала в Нью-Йорк. И она сняла фильм «Повесть о любви и тьме» – там семья, она играет жену, они переезжают из Ровно в Израиль в начале Второй Мировой, и там обустраиваются… Это очень показательный фильм, она адаптировала книгу писателя Амоса Оза. Вроде он – сын выходцев из СССР, из Украины, получается. Там были свои трудности… Адаптироваться в стране… И Натали Портман это очень хорошо показала.

– Они ехали отсюда от чего-то «плохого», хуже некуда, а туда приезжают – и это какое-то обновление…

–  Не только «хуже некуда»… Евреи – их столько гоняли, что у них эта выживаемость – она во всём… Переезд – это движение к мечте! В 90-х годах отсюда уезжали по понятным причинам: потому что развалился Союз, и было неясно, что тут будет дальше. Это вообще такая нация, которая склонна к переездам… Всё время куда-то передвигаться…

– Но в 90-х многие из тех, кто перебрался в Израиль, вовлеклись в религиозную жизнь. А те, кто уехали тогда в Штаты – они были вынуждены адаптироваться к обычной американской жизни…

– Даже сейчас, уезжая в Израиль, можно надеть кипу. Я видела очень много таких примеров. И много людей именно из-за этого туда и едут. Есть же идея: что, когда все евреи соберутся на израильской земле, тогда придет Машиах. Есть люди, которые намеренно туда едут, ратуют за объединение всех евреев…  То есть, именно по идеологической причине. Есть те, кто едет за материальным улучшением… Можно всех понять. Знаешь, мне кажется, какая бы причина ни была во внешнем мире: «Я решила, что у меня будет больше зарплата», или «Я решила посвятить свою жизнь еврейству» – неважно, – есть гораздо более глубокие причины. Мы не одни в этом мире, есть еще Высшие Силы, которые нас куда-то подталкивают…

– Ты считаешь, чтобы сильнее чувствовать свою связь с этой силой, все же лучше быть в этой общности в Израиле? Или нет?

– Конечно, если там быть, гораздо легче, например, соблюдать шаббат или какие-то такие вещи, потому что там этого много, так живет страна. Неважно, где ты находишься, можно соблюдать и в Киеве, и в Нью-Йорке… Я знаю, что мой прадед – он хотел уехать в Нью-Йорк как раз. Не уехал, потому что у него было очень плохое зрение, и его не взяли на корабль… А его брата взяли. И я теперь могу понять, почему у меня есть такое стремление в Нью-Йорк. Я только недавно это осознала. Потому что мой прадедушка когда-то это хотел. А мне теперь, спустя поколения, хочется реализовать его мечту.

– Для еврейской молодежи вообще предлагается много разных программ, которые помогают развивать себя. Ты в некоторых из них участвовала. Как ты считаешь: к таким программам сейчас – пользовательское отношение, люди хотят только практического эффекта, или для кого-то это служит способом идентификации себя в еврействе?

– Неважно, какой мотив у человека! Как он к этому пришёл, как там оказался! Серьёзно! Можно придумать всё что угодно! Но просто там благодаря этим программам соприкасаешься с культурой и что-то новое в себе открываешь, это точно. Я не говорю, что всем всё нравится. Кому-то абсолютно не нравится! Кто-то говорит: никогда не поеду и не останусь. Но в любом случае это как-то очень влияет на жизнь. Я вижу по другим людям.

– Ну, просто поехать, поучиться, освоить какую-то специальность, приобрести навыки…

– Так не бывает. Все что-то проходят. Это – определенные сложности, испытания, разные вещи. От психологических до физических. Например, там очень жарко. Невыносимо жарко. Я после лета, проведённого в Израиле, вообще нигде больше лета не боюсь! Кому-то психологически трудно, потому что там – совершенно другой мир. Лететь – 2 часа 45 минут, а попадаешь в другое… Помню по себе: у меня был культурный шок. Потом к этому привыкаешь: сознание расширяется. Представь: твоё сознание расширяется – с этим же нужно как-то жить! Это нужно принимать! А тут – в один момент: выходишь из самолета – и всё другое! Сидишь в кафе – и вокруг белые, чёрные, жёлтые, разные, у каждого – свой характер. Притом, израильтяне очень открыто выражают эмоции. Поругаться – это за милую душу. Никто не будет там вести себя «а-ля прилично». Все – открытые. Они тебя очень радушно принимают или очень не радушно не принимают. Очень много таких вещей… Чувствуется это всё… Военные, которые упираются тебе в ногу дулом, когда ты выходишь из автобуса. И никто не обращает на это внимания: нормально, военные с автоматами ходят…

– В других странах люди тоже бывают очень эмоциональными… Чем Израиль особенный?

– Мне необязательно было сидеть там 10 месяцев, я могла уехать оттуда, но я захотела дойти до конца. Я люблю завершать дела. И, знаешь, как это сейчас модно: всякие психологические тренинги… Так вот для меня это был своего рода тренинг… Вызов… Я проходила там очень разные состояния… Для меня это было и очищение… И приобретение… Очень много иного опыта! Израильтяне – гораздо более открытые, даже больше, чем испанцы… Другой опыт. Они в Израиле по-другому относятся к женщине… Всё настолько разное… В двух предложениях это так не расскажешь… Понимаешь… Я приехала, и мне кто-то там говорил: «Тут люди такие открытые, они всем помогают, они открывают спокойно свои дома, двери…». Я не верила в это! Мы настолько привыкли в Украине жить закрыто… Сейчас, после Майдана, люди больше стали открываться. Но вообще…. У меня были съёмки в Черногории, и самолёт в Тель-Авиве приземлился поздно, в 2 часа ночи…

– …это когда ты попала в дом к незнакомой израильтянке?

– Да. Она говорит: «Слушай, у меня есть комната, ты можешь переночевать!» Это было для меня, реально, открытие! Потом мы с ней подружились, она приглашала меня на шаббат, мы общались… Мне сказали, что это благодаря военным делам, но вообще в нации это есть: поручительство друг за друга. Помощь. Благодаря чему евреи вообще выжили. Если посмотреть по историческим событиям, высшая сила словно толкала их к этому объединению. Огромная тема!

alyona_alymova – Многие евреи, особенно, постсоветские, до сих пор стараются избегать мыслей о своём еврействе, и уж тем более, разговоров. Вопросы самоидентификации для них бывают болезненными. А ты вот так запросто выступила на весь свет, рассказав о своей семейной истории. Это было для тебя легко? Или ты взвешивала, прежде чем публично заговорить об этом?

– Нет, я не взвешивала. Потому что, если существует внутренний импульс…

– Чем ты думала?!

– Ничем. Я вообще не думаю. Ну, стараюсь не думать. Потому что, если я начинаю о чём-то думать, это уже плохой знак! Мне лучше не задумываться. Внутренний порыв, импульс… Потом, я не то что категорически против, но не приветствую всяческие страхи, и считаю, что, если есть страх, его нужно, путём каких-то активных действий, преодолевать.

– Родители тебя за шиворот не схватили, не сказали: «Алён, почему такой фильм?»

– Ну, я уже в таком сознательном возрасте, что за шиворот… Да меня и в детстве особо не хватали… Потом, это настолько интересный проект оказался, что все выступили «за». Я знаю, почему… Действительно, этот страх живёт… Он передаётся из поколения в поколение… Я узнала, что мой папа – еврей, мне так «шепнули» это, когда мне было 20 лет, а так я вообще не знала. В нашей семье это скрывали, поскольку во время Второй Мировой немцы расстреляли сестру моей прабабушки.

– Даже в твоей семье не говорили. И – вот, появляется Алёна, и рассказывает всему свету… Что бы сказала на это твоя бабушка…

– Думаю, она бы только порадовалась. Об этом, конечно, не говорили в семье… Я иногда даже думаю об этом всем, у меня есть вопросы, и я сожалею, что не могу пообщаться сейчас на эту тему с бабушкой, поскольку её уже нет…

– Речь ведь не о том, что ты сама для себя узнала об этом. Речь о том, что ты сделала фильм. Сделала личную историю публичной.

– Потому что, слушай… Если оставить разговор о внутренних порывах… Когда я приехала из Израиля, я всем друзьям рассказывала, какая это страна… И я помню, мы с подружками сидели в кафе, я говорила им: «Я должна вам показать!». В воскресенье мы сидели в кафе, во вторник мы уже летели в Израиль, потому что мне хотелось им показать его именно с той стороны, с какой увидела его я!

– Сложно представить, что ты не смогла бы сделать этот проект, не заявляя о своей личной истории, связанной с еврейством. А так – и евреи могут сказать, что ты гой, полукровка…

– Люди всегда что-то говорят. Мне как-то вообще всё равно. Мне хотелось показать страну не с той стороны, что мы видим в новостях, потому что я это сама прошла. Новости – показывают одно, выжимают самое страшное, шокирующее, а на самом деле это всё совершенно по-другому. Другой мир. Все живут какой-то своей жизнью… Показать… Дать возможность зрителю соприкоснуться с другой стороной.

– Там ведь евреи не боятся говорить о своем еврействе.

– Там – нет.

– А здесь?

– И здесь, мне кажется, нет.

alyona_alymova

– Мы с тобой сейчас – в кафе внизу Андреевского, и тут рядом, на площади, до революции 1918 года были торговые ряды. Священник Александр Глаголев из храма внизу спуска, духовник семьи Булгаковых, ходил разнимать людей, когда они устраивали в этих рядах еврейские погромы.

Жестокой осенью 1905 года зуд погромов и убийств снова выплеснул людей на улицы. В разъярённую человеческую массу в полном облачении с крестом и хоругвями в руках вторгается небольшой крестный ход. Возглавляют его настоятели православных храмов Александр Глаголев и Михаил Едлинский. Через Контрактовую площадь и Гостиный ряд крестный ход направляется к еврейским лавчонкам. Они увещевают толпу не заниматься этим злым, нехристианским делом. Кое-кто узнает своих наставников, снимает шапки. Толпа колеблется, редеет, постепенно расходится. И так было не раз.

Геннадий Меш, редактор издания «Русский Глобус», Чикаго

– Он, кстати, знал иврит.

– Да, тогда священники обязательно изучали. В общем, кто-то кого-то на рынке зацепил – и это уже был погром. А потом, уже в 70-е – многие пытались жениться так, чтобы поменять фамилию, лишь бы никто не знал, что ты еврей… И сейчас есть люди, которые живут такими стереотипами всё равно…

– Слушай, ну у каждого должен быть свой опыт. Ну, реально! Каждый человек волен выбирать, что ему хочется, как он чувствует… Вообще, у меня не было каких-то стереотипов по поводу евреев, вот честно. Но мне было очень интересно: что это такое, как это… Какой-то совершенно другой мир, другие традиции. Это классно – что-то новое познавать, открывать для себя, если есть такая возможность… Я понимаю людей, но – пускай они говорят, какая разница… Кто-то хочет это в тайне держать… У меня такая профессия, что нужно себя выражать. Может быть, только благодаря этому, а так, кто знает, вдруг я тоже бы молчала. В любом случае, мир становится таким интегрированным… Что сейчас вот уже неважно, кто ты там. Я смотрю – вообще, смешанные браки, дети в них рождаются… И у евреев есть смешанные браки! Это – жизнь, пути Господни неисповедимы, и замыкаться на чём-то – это… Я – за то, что если ты можешь открыть что-то новое в себе, надо туда шагать! Я понимаю тех людей, которые боятся. Вот в Европе, кстати. Я была во Франции несколько месяцев назад, и рассказывала своим друзьям-французам об этом фильме. И они мне: «Ты что, Алён, как ты можешь так легко об этом говорить, это же очень опасно!». И впервые за всё время я внутри почувствовала какой-то испуг… Честно, я никогда об этом не думала! Для меня нет различий, кто там черный, китаец, африканец, еврей… Все люди достойны уважения. В Израиле у меня есть друзья – евреи и арабы!

– Всего несколько десятилетий назад еврей не мог выучиться в ВУЗе в Киеве, надо было ехать в маленькие городки, чтобы там получать среднее специальное…

– Сейчас другое время. Всё настолько меняется! И всему этому есть гораздо более глубокие причины, чем просто вот считать, что антисемитизм возник потому, что кто-то – «другой». Нет! Там есть глубокие причины, почему так нужно. Антисемитизм, погромы – они толкали евреев к другому. К объединению, к переезду. Вторая мировая война подвигла их построить государство, выбить эту землю, в конце концов. Без вот этих вот тёмных событий не было бы многих светлых.

alyona_alymova

– В самом деле есть вот это внешнее, «популярное» еврейство – с обучающими программами, с редкими поездками в Израиль, с осторожной, поверхностной, нерелигиозной самоидентификацией, и еврейство как таковое – религиозное? Ты разделяешь это для себя?

– Разделяю, поскольку это очень заметно, например, в Израиле, кто религиозный, кто нет. Когда приезжаешь в Иерусалим, это видно: на остановках женщины с книжечками молятся, в автобусах молятся… Это классно! Это прекрасно! В этом есть уникальность. «Мода» на еврейство? Ну почему бы нет? Да ради Бога. Даже если человек нееврей, и ему нравится общаться с евреями – пускай! Это обмен! Тем более, существовали же праведники мира, которые спасали евреев – всегда были такие люди… За всё это время гонений сейчас «отыграться» – это даже нормально. Ну вот было так, теперь – по-другому! Вообще, у евреев до сих пор есть такая черта – скрывать. В Израиле даже миллионеры ездят на Mazda 3, это максимум. Когда я там увидела Porsche, я чуть не упала в обморок, потому что там не принято выставлять это напоказ.

– В фильме заметно: когда ты спрашиваешь у людей, еврейка ли ты, выглядишь ли ты как еврейка, они как-то настороженно реагируют…

– Есть какая-то осторожность, потому что Израиль – государство, которое пребывает в состоянии перманентной войны, много всяких обстоятельств. Но я вот сейчас на улице в Киеве увидела женщину, у неё на айпаде – иврит, слова. Я, со своей привычкой к открытости, спрашиваю: «Вы что, едете на занятия по ивриту? Вы, наверное, иврит изучаете?!» Она на меня смотрит. Я ей: «Да я тоже год иврит изучала! Вы куда ходите? Наверное, в израильский культурный центр?» Она так: «Да, я туда хожу…», и очень быстро ушла, потому что ей было очень некомфортно, она не поняла мотив…

– Евреи зачастую не понимают, как об этом всем можно открыто говорить.

– Ну а если я китайский начну изучать?! Или вот в школе я фарси изучала… И что? Вообще, это всё – противопоставление себя другому миру. Я – за интеграцию. За открытость. Я и сама сталкивалась с не очень приятными ситуациями насчет еврейства, я некоторые вещи чувствую. Но вот это желание поделиться тем, что я видела, гораздо больше, чем какие-то внутренние неприятные ощущения или чьи-то взгляды, все вот эти «что обо мне подумают». На какой-то съёмке девочка-гримёр мне рассказывала: «Вот, я как-то работала с религиозными евреями, какая-то съемка, и это ужас: ты представляешь, они же ходят в париках, эти женщины…». Почему она считает, что это «ужас»? Потому что не знает, в чём суть вопроса. Потому что есть причина этому всему! В иудаизме самая соблазнительная женская «часть» – это волосы! Поэтому волосы нельзя показывать мужчине. Мужчина соблазняется именно этим. И если я – замужняя женщина, я должна их прятать. Для каждой такой вот детали есть много причин, больше, чем мы обычно принимаем во внимание.

– Ну да, но и еврейскую женщину, которая вот так открыто, на камеру, готова обсуждать вопросы еврейства, представить сложно… А ты так смело вошла в эту ситуацию.

– Это в силу моего характера. Для меня это: «О, прикольно! Ну, давайте фильм снимем!». Я сняла свою историю. Не для них! Каждый творческий человек всё делает для себя! Только для себя! Если бы мне было неинтересно, не было бы интересно моему сорежиссёру Алёне, этого бы проекта не было. Нам было интересно, прикольно, и мы просто делали это, в первую очередь, для себя, а потом уже – для кого-то. Но это только в силу характера, понимаешь? Если бы я обнаружила, что моя бабушка – латиноамериканка, я бы точно так же к этому всему подошла.

– Множество людей раздражает одно слово «еврей». А ты берёшь и входишь во все это… Причём, запросто.

– Я знаю, я сталкивалась… Наверняка у этих людей есть какие-то свои мотивы… Но вот даже в Православии, когда я сталкиваюсь с тем, что начинают «ругать евреев», мне это кажется определённым невежеством, потому что христианство возникло из иудаизма, и святые, апостолы были евреями. Не говоря уже об Иисусе Христе. Может быть, для кого-то это спорный вопрос, но очевидные вещи отрицать – это как-то…

– Как твои еврейские родственники воспринимали в семье, что твоя мать – нееврейка? Или бабушка сама хотела, чтобы её сын женился на нееврейке? Как ты считаешь, с чем может быть связано такое согласие еврейской матери?

– Моя бабушка воспитывала своих детей в абсолютной свободе. Никто ни на кого не давил. У меня папина фамилия. И моя бабушка вышла замуж за русского. Мою маму бабушка обожала… Не в каждой же семье… Они были вот такими людьми.

– Когда люди читают книгу Кузнецова о Бабьем Яре, или другие воспоминания киевлян, многие задаются вопросом: почему евреи пошли в Яр? В этой трагедии еврейская покорность обнажилась, и мир стал свидетелем чего-то чудовищного, что произошло вопреки непротивлению. Что ты об этом думаешь?

– Евреи – это борцы… Сложно сказать, почему они все туда шли, но покорность – это точно не еврейское качество. Что-то другое там было, наверное…

– В этом году – 75 лет трагедии в Бабьем Яру. Но тогда евреев расстреливали не только там, но и в других городах тоже. Что ты знаешь об этом для себя?

– Тётю моей бабушки убили под Харьковом. Их сдала соседка, которая очень завидовала, что у бабушкиной тёти были красивые вещи, и когда их расстреляли, она пошла и сняла с неё дорогой пуховый платок. Это страшно, правда?

– Там были массовые расстрелы?

– Да. К счастью, моя бабушка убежала в эвакуацию на Север. Ей тогда было 14 лет, она уехала вместе с родителями. После войны вернулись: бабушка потом училась в Харькове в университете. А Бабий Яр… Мне кажется, они до конца не верили, что их будут расстреливать… Может быть, они привыкли, что их куда-то перемещают… Может быть, есть более глубокая причина, и она связана с верой, всё-таки… Не думаю, что у евреев есть «комплекс жертвы» или что-то подобное… Это такая жертва для поколений… Не «я вот сейчас пожертвую собой», а – обстоятельства толкали к тому, чтобы была совершена вот такая жертва. После таких вещей происходят какие-то трансформации. Происходит что-то хорошее, это однозначно. Есть определенная сила в каждом еврее. Сила характера. И это не из-за того, ждёшь ты Машиаха или не ждешь. Просто воспитан вот такой дух: противостоять обстоятельствам. Вряд ли бы сейчас такое произошло уже…

– Для тебя чем еврейство уникально?

–  Ну, чувство юмора мне нравится! В Израиле оно очень необычное! Евреи – оптимисты. Да, они могут ныть и жаловаться, но внутри знают, что как-то справятся… Даже у нерелигиозного человека всё равно есть упование на высшие силы, на то, что Творец поможет, и есть памятование о том, что ты принадлежишь к избранному народу… И все их испытания – это признак избранности. Потому что не каждый это выдержит, не каждый народ так гоняют… Их же могли действительно уничтожить. А они до сих пор есть. Вообще, я не люблю никакую «избранность» – ни православную, ни еврейскую, и считаю, что каждый человек – уникален, и если он существует на Земле, значит, он для чего-то важного нужен… Но вот это внутреннее упование – я знаю, что оно у них есть. Что вот сейчас как-то всё разрулится, и будет «мазл».

[мазл, идиш: удача – מזל]

Текст: Полина Аксёнова,
журналист

Фото: fb Алёны Алымовой

openpolicy

1008 абітурієнтів з Криму та Донбасу вступили до українських ВНЗ 2016 року за спрощеною системою, яку впровадили 12 освітніх центрів «Крим-Україна» та 28 освітніх центрів «Донбас-Україна».

Із них 153 людини – вступники з Криму, решта – з Донбасу. Такі дані Міністерства освіти оприлюднили учасники прес-конференції «Можливості для здобуття якісної освіти для дітей та молоді з Криму і Донбасу», яка відбулася в Києві, в агенції «Укрінформ» 27 вересня.

«У ході нинішньої вступної кампанії вперше за два роки вдалося переламати ситуацію й збільшити кількість абітурієнтів із окупованого Криму й тимчасово непідконтрольних Україні районів Донецької та Луганської областей», – зазначив Олег Шаров, директор Департаменту вищої освіти МОН.

openpolicy

Ірина Жданова – генеральний директор ГО «Фонд «Відкрита політика»

Донесення інформації до школярів Криму і Донбасу щодо можливості отримання української освіти стало одним із найголовніших завдань у період вступної кампанії, – повідомили на прес-конференції. За участі Міністерства освіти та науки була створена гаряча лінія для школярів з Донбасу і Криму. У період вступної кампанії, з 1 липня до 18 серпня, на неї звернулося понад 3000 осіб. 8,8% від загальної кількості людей, що телефонували на гарячу лінію, були школярі з Криму і Донбасу.

Спеціалістами також були розроблені покрокові інструкції: «Як отримати український документ про загальну середню освіту» та «Як отримати дублікат документів про закінчення навчального закладу», а також дорожні карти: «Дорожня карта, як здобути українську освіту школярам з Донбасу» та «Дорожня карта, як здобути українську освіту для школярів з Криму».

sharov

Олег Шаров – директор Департаменту вищої освіти МОН

Крім того, Фонд «Відкрита політика» спільно з порталом «Педагогічна преса» запустив он-лайн уроки з української мови та літератури та оприлюднив тренувальні тестові завдання для підготовки до ДПА з історії України XX-XXI ст. Також у фонді підготували й  запустили серію розвиваючих відео і аудіо роликів. Протягом вступної кампанії відеоуроки переглянуло понад 13 тис. людей, відеоролики на каналі YouTube –  більше ніж 5790 разів. Співробітники фонду нагадали також, що діти з Донбасу й Криму також можуть отримати українську освіту за екстернатною формою навчання. Міністерство освіти й науки повідомило, що планує удосконалити нормативно-правову базу та завчасно розпочати наступну інформаційну кампанію для дітей Криму і Донбасу.

openpolicy

Георгій Тука – заступник Міністра України з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб

Фонд створив інтернет-платформу «Доступна освіта», на якій розміщуватимуть он-лайн уроки з української мови та історії України. Там буде й доступ до покрокових інструкцій щодо вступу. Гаряча лінія також продовжує працювати: 0 800 504 425 – безкоштовно; +380689512513 (Viber); +380505505411 (Viber). Консультативні телефонні лінії працюють у робочі дні з 9:00 до 18:00.

Тінкор

Фото: openpolicy

Експозиція до 150-річчя від дня народження М.С. Грушевського || Чекін Київський міський будинок учителя

Сьогодні, 29 вересня, у Київському міському будинку вчителя по вул. Володимирській, 57, відкрилася документальна виставка «Ім’я, якого Україні не забути!» – про життя, наукову, громадську й політичну діяльність М. С. Грушевського.

Понад 250 документів з архівосховищ 10-ти державних архівів України – ось скільки цікавого матеріалу ти зможеш осягнути, якщо хочеш підготувати реферат або наукову статтю в школу, або дізнатися про роботи Грушевського для себе.

CDIAKUA

В основі експозиції – документи родинного фонду Грушевських, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України. Вони висвітлюють історію роду Грушевських від першої половини ХІХ ст. Також вони дають змогу прослідкувати період формування М. С. Грушевського як особистості й науковця. Документи засвідчують його енциклопедизм та особисту роль у політичних процесах 1917–1920 рр.

CDIAKUA

Експонати стануть у нагоді тим, кому цікаво визначити та усвідомити значення постаті М. С. Грушевського для відродження української державності в 1990-х рр. Виставка також презентує біографічні документи М. С. Грушевського, листування з дописувачами, наукові праці, окремі програми, статути та звіти наукових і громадсько-політичних організацій, автором яких він був або долучився до їх створення, документи слідчих органів влади Російської імперії та Радянського Союзу, які переслідували професора Грушевського за його активну політичну позицію, відстоювання української самобутності, документи сучасної доби, що розкривають значення постаті Грушевського у формуванні незалежної України.

Експозиція збагачена фотодокументами та особистими речами з Історико-меморіального музею М. С. Грушевського.

Тінкор

Фото: CDIAKUA

shag-v-storonu-deti-404

ЛГБТ и подростки: не путай политику с собой

Популярную группу в соцсети, объединившую ЛГБТ-подростков, власти соседней страны по решению ее суда решили закрыть. Молодежные темы – наше все, поэтому мы не могли обойти вниманием скандал, разгоревшийся на этой неделе вокруг российской группы «Дети-404» в популярной социальной сети. Другие СМИ тоже не проигнорировали эту историю, как и мы. Так что, если ты однажды спросишь, что думают в «Тинкорре» по этому поводу, мы напомним тебе об этой колонке.

Кто такие «дети-404»? Термин стали употреблять в России после появления группы в соцсети, одноименного фильма и скандалов, связанных с отношением к этой группе властей. У россиян считается, что этой группой интересуются либо дети из ЛГБТ-семей, либо подростки, считающие себя геями или лесбиянками.

«404» – это только лишь термин, просто удачный обобщающий заголовок, название, обозначившее собирательный образ. Как «дети индиго», или «дети селебритиз». Он обозначает не конкретно вот тебя или Машу Волкову из 7-Б, а вообще детей, которые выросли в ЛГБТ-семьях, или же подростков, причисляющих себя к ЛГБТ. А причислите ли себя к «детям-404» вот конкретно ты или Маша Волкова – это ваше личное дело, но, на наш взгляд, весь сыр-бор, поднявшийся в СМИ, как раз не из-за этого, то есть, вот как раз не из-за тебя или Маши Волковой.

А из-за чего? Давай поговорим об этом.

Что такое ЛГБТ-сообщества, и зачем они нужны?

Существует довольно мощное движение совершеннолетних людей, причисляющих себя к ЛГБТ. Многие из них активно борются за права ЛГБТ, получают правительственные и разные другие гранты на эту деятельность. Это не хорошо и не плохо: это – обычная практика во всем мире. Она появилась не сегодня. Есть крупные политические движения – коммунистические, социал-демократические, есть – более узкие, маргинальные, например, националистические или вот ЛГБТ.
Плох тот солдат, который не мечтает стать генералом, поэтому нет ничего удивительного, что движения «с меньшим охватом аудитории», то есть, с меньшим от общего количества землян количеством поклонников, тоже «хотят в политику». У представителей ЛГБТ-организаций, к примеру, есть не только правозащитные амбиции, но и политические тоже.
shag-v-storonu

Организациям и тусовкам важно, разделяешь и поддерживаешь ли ты их ценности, а не то, как ты сам себя определяешь или, тем более, как ты себя чувствуешь

С этой точки зрения, определенным организациям и ЛГБТ-лидерам по всей планете важно, чтобы аудитория их движения, по крайней мере, не уменьшалась. А то вдруг так сложится, что и в парламент станет можно баллотироваться, а голосовать будет некому?

В общем, организации на то и организации, чтобы аккумулировать вокруг себя тех, кого можно будет использовать в целях движения, во имя «всеобщего блага». Но та политика, которая говорит о «всеобщем благе», интересами отдельной личности обычно жертвует. Поэтому, когда заходит речь об общих интересах ЛГБТ-организаций или движений, твои или Машины личные проблемы самоопределения уходят на десятый план, и не интересуют, в общем-то, никого – на то они и личные. Твое самоопределение, в этом контексте, мало кого волнует: организациям и тусовкам важно, разделяешь и поддерживаешь ли ты их ценности, а не то, как ты сам себя определяешь или, тем более, как ты себя чувствуешь.

Группа «Дети-404» здорово поддерживает тех подростков, которые решили, что они уверены в том, что их собственная ориентация — «альтернативная». В поддержке ничего плохого нет: она нужна в какие-то периоды жизни любому человеку, и хорошо, когда кто-то ее оказывает. Вопрос в другом: помогают ли подобные группы подросткам, которые еще совсем не определились со своей ориентацией, или которые ошибочно «причислили» себя к лесбиянкам и геям по психологическим или социальным причинам, но на самом деле таковыми не являются?

Психологическое подкрепление своим настроениям, которое они получают в группах, подобных «404», для этих подростков может оказаться не полезным, а вредным. Потому что подкрепляет их заблуждения и незнание, а не представления об истинном положении дел. В ЛГБТ-группах не всегда можно встретить людей, готовых честно сказать подростку: «Эй, ты ошибся, ты не лесбиянка и не гей! Даже если ты решил, что ты гей или лесбиянка, ты можешь ошибаться в этом!».

Случается, что незнанием и заблуждениями подростка, его путаницей в чувствах старшие люди начинают манипулировать в собственных интересах, пытаясь утвердить ребенка в его про-ЛГБТ-настроениях, чтобы он сам причислил себя к сообществу. Поэтому влияние ЛГБТ на подростков не всегда может быть позитивным и конструктивным, подросток не застрахован от заблуждений. Любой тинейджер должен иметь возможность прочитать в таких группах, если он туда зашел, об альтернативных идеях. Например, о том, что ни один человек не может «вдруг определиться, кто он», под чьим-то влиянием, никто не может ему в этом «помочь». Ведь речь идет об обычном взрослении, о самоопределении: о том, что переживает любой человек, а не только «избранные».

То, что кажется «точным-точным определением», может быть просто минутным настроением, заблуждением, следствием неправильных представлений о самом себе и об общественных отношениях.

Но, к сожалению, именно на эту тему в таких вот группах говорят нечасто. Чаще разговаривают с подростком с позиций того, что он — уже точно-точно и совершенно определенно лесбиянка или гей. А это далеко не всегда оказывается правдой.

Конечно, детям из ЛГБТ-семей может быть нужна своя площадка для общения, подобная группе «404». Но такие подростки совершенно необязательно причисляют себя к ЛГБТ. И очень часто считают свою ориентацию традиционной. Их вряд ли можно поколебать в их самоопределении какими бы то ни было разговорами. Так что для них подобные группы вряд ли окажутся «медвежьей услугой». Проблема в другом: что аудитории в таких группах смешались. И вместе с подростками из ЛГБТ-семей, считающих себя гетеросексуалами, там тусуются не только определившиеся лесбиянки и геи. Но и ребята, которые сомневаются, кто им нравится, или подростки, которые «придумывают», что они «другие». Результат такого аудиторного хаоса может быть совсем невеселым.

Ценность ЛГБТ-организаций для всего общества есть, и большая. Но смысл в этих организациях и движениях есть для взрослых людей, причисляющих себя к ЛГБТ-сообществу. Это совершеннолетние люди, и они могут причислять себя хоть к коммунистам, хоть к демократам, хоть к геям – один фиг, это их взрослые дела, имеют полное право. Его-то они и защищают, в числе прочего, почему нет? ЛГБТ-организации полезны взрослым людям, имеющим проблемы в обществе из-за той своей ориентации, которую они в себе признают и принимают. Но вот причем тут ты или Маша Волкова из седьмого Б?

Кто или что может помочь определиться девочке-подростку, которая чувствует себя одинокой, у которой много проблем с самой собой, с одноклассниками, с семьей, со смыслом жизни, с парнями, и все это надо распутывать? В ЛГБТ-группах или организациях, скорее всего, начнут давать какие-то буклеты, приводить разные факты, поддерживающие у подростка именно ЛГБТ-самоопределение. С родителями об этом всем не поговоришь, да они, возможно, и сами не знают ответов. Как же разобраться в самом себе и при этом не впасть в заблуждения и не подпасть под разрушительное влияние?

shag-v-storonu-deti-404

Ты – из небогатой семьи, и отец от вас ушел, и мама растит вас одна, а ты не можешь простить отца, короче, ходить в спортзал – дорого, ведь тебе надо быть «мальчиком» и думать, как семью обеспечивать, а не пилатесом заниматься

Первым делом, для этого нужно прекратить ассоциировать самого себя с организацией, движением, тусовкой, сообществом или командой. Тусовки и сообщества – это для того, чтобы отвлекаться от себя, своих проблем, может быть, реализовывать чьи-то цели. Но никакая тусовка не поможет человеку разобраться в себе самом. Поэтому нужно осознать, что ты — это ты, самостоятельная единица, которая не обязана зависеть от кого-либо эмоционально или идейно. Выйти из-под давления, влияния, и после этого уже начинать разбираться.

Как разобраться?

Проблема отношений ЛГБТ и общества уже лет сто стара как мир. И порядком многих утомила. Потому что гетеросексуальных людей всегда будет больше. И ЛГБТ не станут большинством, способным диктовать что-либо обществу. Процент «истинных» ЛГБТ статистически стабильный: то есть, в любые годы «настоящих» ЛГБТ в мире не становится больше. ЛГБТ – это определенный процент общей популяции. И, в биологическом контексте, он небольшой. Пытаться доказывать «многочисленность» ЛГБТ – бессмысленно.

Но есть и социальный, общественный контекст. В нем есть организации ЛГБТ, которые должны получать гранты, финансирование, чтобы выживать и кормиться. С биологически небольшим стабильным процентом ЛГБТ в популяции они никогда смириться не могут. Они обязательно должны демонстрировать «многочисленность» «истинных» ЛГБТ. Делать вид, что их, якобы, больше, чем то их количество, какое есть статистически. Поэтому организации и «тематические» сообщества должны привлекать к себе молодых людей. Демонстрировать им определенный образ жизни, определенный стиль, идеи, цели.

Ну попала ты под влияние ЛГБТ-сообществ. Ну и что? Что в этом такого уж разрушительного?

То, что, присоединившись к «стае» и одним махом, легко и быстро, решив свои проблемы социализации, ты откладываешь в очень долгий ящик другие, которые касаются твоей личности, тебя лично. И таким образом захлопываешь ловушку, внутри которой оказываешься.

Ты идешь к «стае», потому что тебе нужно в общество. Ты хочешь социализации. Хочешь быть кем-то принятой. Но, делая это, ты не знаешь, что «стая» не поможет тебе решить проблемы, которые касаются исключительно тебя самой. В это сложно поверить, но это так. Сообщество становится для тебя способом избежать встречи лицом к лицу с проблемами твоей личности. То есть, избежать дальнейшего взросления. Оно кажется трудным, это тебя пугает, и ты прибиваешься к «сильным людям», готовым и дальше позволять тебе оставаться в зоне комфорта, маленькой девочкой, лелеять свой инфантилизм. Среди них тебе сначала кажется, что ты «повзрослела», но это лишь иллюзия, которую тебе дали почувствовать, позволив сыграть какую-то социальную роль в этом сообществе. Истинное же взросление с одобрением какого-либо сообщества ничего общего не имеет.

Другим людям твоего возраста бывает точно так же непросто сталкиваться с проблемами, «темными» сторонами себя, с которыми не хотелось бы «пересекаться» вообще. Но они в правильное время честно переживают эти проблемы, и годам к 30-ти постепенно все разруливают. А у тех, кто прибивается к «стаям», происходит наоборот: они вовремя не справляются с определенным этапом своего взросления, борясь за внешние идеи в тот период жизни, когда надо особенно бороться за себя. И получается, как в песне Сургановой: «Значит, ты можешь сбиться с пути, значит, рискуешь не скоро вернуться назад». Когда же, все-таки, через много лет ты вернешься назад, к самой себе, увидишь, что твои сверстники уже давно где-то впереди, а ты осталась одна. Одна – тогда, когда постоянно оказываться «не в своем времени» тебе уже будет не в кайф. Будет хотеться обычной жизни, «все как у всех», но получить это окажется гораздо сложнее, чем ты думала в подростковом возрасте.

Почему так? Потому что так действуют социальные закономерности, о которых не рассказывают в школе, и о каких ты не знаешь вообще ничего в 15 – 20 лет. ЛГБТ-сообщества об этих закономерностях особо не говорят, хотя прекрасно о них знают. Так что стоит ли попадать под влияние тех, кто легко готов пользоваться твоим незнанием?

Да, определяясь, какой тебе быть, ты оказываешься между двух огней. Если ты примыкаешь к ЛГБТ-тусовкам и взрослеешь среди этих людей, вполне естественно, что потом эти люди ожидают от тебя чего-то. Например, того, что ты будешь разделять «правозащитные», «политические» ценности их сообщества. И, когда ты уходишь от них искать себя в обычном обществе, они, в какой-то мере, вправе быть не очень довольными тобой. Но путаницу создала ты сама, так что…

А если ты приходишь в обычный мир, который не хочет принимать тебя со всем твоим хаосом, мир, живущий, как может, по определенным правилам, которые ты пытаешься разрушить, — почему он должен принимать тебя? Ты же ушла от него в сообщество, в субкультуру – разве же он тебе после этого что-то должен? Этот мир не принимает тебя не потому, что ты объявила себя «лесбиянкой» и смотришь, что из этого получится. Этот мир давно все про себя знает, в отличие от тебя, ему твои объяснения не нужны. Он не принимает тебя потому, что ты не принимаешь его.

Отвергаешь, убегаешь, прячешься, осуждаешь. Мир, который изначально, но вполне честно не обещает тебе особо ничего хорошего: только лишь труд, болезни, разочарования, и, в конце концов, смерть. Но у людей есть воля и возможности справляться со многим из всего этого, и, потихоньку справляясь и преодолевая, делать этот самый ужасный мир лучше. Ты же отвергаешь эту возможность, отказываешься от таких «правил игры», от этого пути. Пытаешься выбрать альтернативный, в узком «сообществе», которое, на самом деле, очень мало чего может само по себе – не потому, что оно «плохо» или «неталантливо», или «неумно», а потому, что оно всегда будет на этой планете «узким сообществом», занимающим в целом обществе лишь очень маленькую нишу. 

Максимум потенциала этого сообщества, его потолок – добиваться гражданского равноправия в своей стране. Ведь отдельную страну, где все было бы «иначе», «по их правилам», ЛГБТ создать не могут. Да и, поверь, не хотят.

ЛГБТ как тусовки, движения или организации хотят лишь только соблюдения всех их гражданских прав наравне со всеми прочими членами обычного общества. Но ЛГБТ – часть большого общества, а не «альтернативное» общество. А это значит, что добиваться соблюдения своих прав они могут, но чего-то большего, каких-то законодательных, ментальных или духовных перемен в обществе они как организация, движение или партия осуществлять не способны. Разве что – как-то менять общество одним своим существованием, помогая таким образом всем людям преодолевать ненависть, быть более терпимыми.

Но обычные граждане не тратят энергию на то, чтобы добиваться соблюдения тех своих прав, которые и так соблюдаются. Они расходуют ее на развитие и рост в том обществе, каким оно является: развивая себя, постепенно развивают и его.

Ты можешь спросить, плохо ли это, что удел ЛГБТ – бороться за свое место под солнцем?

В тех случаях, когда в обычном обществе, из-за несовершенства тех или иных его систем, ЛГБТ-человеку отказывают в соблюдении его гражданских прав лишь потому, что он ЛГБТ, конечно, соблюдения этих гражданских прав нужно добиваться. Но это не борьба за то, чтобы «быть геем» или «быть лесбиянкой». Это права на здравоохранение, на образование, которые должны тебе обеспечиваться независимо от того, ЛГБТ ты или нет. Не путай политику с собой. 

О том, как разобраться, «лесбиянка» ты или нет, говорим вот здесь. 

Текст: Тинкорр

fourpaws

Животные на Земле – уже давно не полноправные жители. Их много на картинках в красочных, дорогостоящих книжках и атласах, но все меньше и меньше – в полях и лесах. Да и самих полей и лесов – все меньше и меньше.

Тем, кто застраивает зеленые пространства многоэтажными домами, некогда думать о животных. В некоторых случаях застройщику проще создать или профинансировать специальный природоохранный фонд, чтобы, застроив ландшафты, сохранить положительное общественное мнение о себе и своей компании. Но то, что этот фонд действительно будет помогать животным, которых его основатель недавно выжил из их родного леса – это вряд ли.

Разных видов зверей, птиц и насекомых становится все меньше, многие исчезают вообще. Остатки видов по зоопаркам и заповедникам – это беда планеты, а вовсе не достижение. Ведь на самом деле этих, уже охраняемых, видов должно быть гораздо больше, и они должны были бы жить в природных лесах и полях, а не в клетках и на огражденных территориях.

Но на нашей индустриальной планете сейчас это уже практически невозможно. Заводы, дома и асфальты не оставляют животным места, и виды исчезают. Планету укутывают камень и дым, а природу все больше печатают на картинках в книжках.

В разных странах есть люди, которые всерьез думают о том, как сохранить тот или иной вид животных, птиц или растений. Эти люди объединяются в небольшие природоохранительные организации или приходят работать в крупные, мировые фонды по охране природы. Правительства стран выделяют большим природоохранным компаниям какие-то средства. А маленькие фонды существуют на пожертвования неравнодушных землян. Но проблемы остаются нерешенными. Фондов – немало, а виды животных и растений все равно исчезают или находятся на грани вымирания.  У специалистов, видимо, нет ответа, что делать в этой ситуации.

«Тинкорр» решил сделать серию публикаций о том, как и где работают люди, охраняющие животных в разных странах мира. Из сегодняшнего обзора Александры Ровинской ты узнаешь больше о нидерландских фондах и организациях по защите животных.

Нидерландами мы заинтересовались не просто так. Это небольшая страна с давними и крепкими традициями, основатель Евросоюза, и вопросами охраны природы граждане там занялись еще в 19 веке, когда таких громадных проблем с животными и растениями, как сейчас, еще и в помине не было.

Штраф за выстрел

https://www.dierenbescherming.nl/

Самая известная организация по защите животных в Нидерландах, Dierenbescherming («Защитники животных») была основана в 1864 году, всего лишь на год позже подобной в Бельгии.  Спустя три года, в 1867, в столице Голландии, Амстердаме, появилась еще одна такая компания – Koningin Sophia-Vereeniging tot Bescherming van Dieren («Общество королевы Софии по защите животных»). Обе организации активно работают и по сей день – вот что значит традиции!

deDierenbescherming

Dierenbescherming выступает против убоя животных на мясо для экспорта и разных других ситуаций, в которых животные могут пострадать. В 2005 году эта организация публично выступила против убийства воробья в одном из выставочных центров Нидерландов.

Птицу, залетевшую в выставочный центр и сбившую несколько тысяч плиток в конструкции, приготовленной для мирового рекорда, застрелили из пневматической винтовки. Защитники прав животных опротестовали этот случай, и стрелка оштрафовали на €200.

Сейчас в Dierenbescherming работает 65 постоянных сотрудников. Всего в организации – около 200 тыс. членов. Количество тех, кто поддерживает Dierenbescherming, очень важно для защитников животных, поскольку организация не получает государственного финансирования и существует на пожертвования неравнодушных.

Через официальный сайт Dierenbescherming можно не только перевести средства, но и сходить по ссылкам на другие интересные ресурсы организации. Например, можно посетить онлайн-магазин Dierenbescherming и купить там приятную мелочь в поддержку зверей, или весело провести время на сайте Детского Клуба Защиты Животных.

Кошкин дом на воде

http://depoezenboot.nl/en

Вообще, кошки терпеть не могут воду. Многие! Но только не те, которые живут в приюте («Кошачья Лодка» (The Cat Boat, на голландском – Poezenboot). Он построен на воде в одном из каналов Амстердама (Singel № 40).

Приют начал свою работу в 1966 году очень интересным образом. Обычная жительница Амстердама, Генриетта ван Вильде (Henriette van Weelde) пожалела кошку с котятами и приютила их в своем доме на берегу канала Herengracht. Доброте Генриетты границ не было, и в ее жилище появлялось все больше и больше кошек. Вскоре их стало так много, что они заполонили не только дом, но и террасу на крыше. Генриетте пришлось задуматься, где же размещать кошек, и ответ на этот вопрос «нашелся» буквально у порога ее дома, где размеренно плескалась вода амстердамского канала.

de-poezenboot

“Кошкин дом” расположен на одном из каналов Амстердама

«Конечно, если люди поселялись в лодках на воде каналов, почему бы там не устроиться кошкам!» – подумала «кошачья госпожа». Женщина решила купить одну из лодок, пришвартованных к стене канала. В 1968 году она приобрела голландскую парусную баржу. Туда потянулись не только одинокие кошки, но и волонтеры, которые хотели помогать.

Так появился приют The Cat Boat. Но старая баржа уже через три года затрещала по швам, и основателям убежища для котов пришлось покупать новую лодку. К 1979 году она была оборудована специально для животных, стала выглядеть, как настоящий «ковчег», к которому могут легко пришвартоваться два катера. В 1987 году был зарегистрирован фонд Stichting de Poezenboot (Foundation The Cat Boat).

de-poezenboot

В фонде можно приобрести вот такие значки на память

В 2001 году на лодке начался капитальный ремонт, чтобы приют для кошек соответствовал всем юридическим и санитарным нормам, и в апреле 2002 года на нее прибыл первый житель по имени Bloemetje (Маленький Цветок). Он появился на корабле как раз в день рождения основательницы приюта Генриетты.

The Cat Boat становится приютом для котов, которым нужны лечение или стерилизация. Животных принимают у стариков, которые переселяются в дома престарелых, или у тех людей, которые оказываются выселенными из дома или просто не хотят больше заботиться о своем коте. То есть, в Лодке находят крышу над головой те коты и кошки, которые могли запросто оказаться просто на улице. Берут в приют и бездомных котов, и тех, от кого хозяева отказались в ветеринарной клинике. Сотрудники The Cat Boat стараются принимать животных на временное поселение, чтобы потом вернуть их старым хозяевам или найти новых.

После перестройки одной лодки фонд собирался отремонтировать вторую такую же, чтобы создать лучшие условия для ничейных кошек. Однако городские власти, которые 30 лет не хотели выдать фонду лицензию на вторую лодку и постоянно отказывали «кошачьему парому», уже знаменитому во всем мире, в статусе туристической достопримечательности, и на этот раз не пошли навстречу. Сотрудники организации очень сожалеют, что из-за недоразумений с властями Амстердама фонд все же лишился второй лодки.

На своем сайте фундаторы The Cat Boat просили всех неравнодушных звонить руководству центрального Амстердама (Amsterdam Centre), мэру города, в управление внутренних вод, в политические партии, и сообщать властям и политикам о необходимости сохранить вторую лодку, чтобы The Cat Boat могли продолжать поддерживать бродячих кошек.

Это не помогло. Специалисты The Cat Boat утверждают, что в минувшие 2 года смогли приютить около 540 животных. Но, потеряв вторую лодку, теперь они не смогут принимать больше кошек, которым нужна помощь. Конечно, это не очень хорошо и для животных, и для голландской столицы – ведь, кроме The Cat Boat, в Амстердаме есть еще только один крупный приют для котов.

The Cat Boat не финансируется городом и существует лишь за счет донорской поддержки и помощи волонтеров. Тем не менее, городу организация помогает: время от времени вместе с ветеринарами проводит кампании по стерилизации кошек. Посетители сайта «Кошачей Лодки» могут поддержать работу фонда, сделав денежный перевод. А если ты в Амстердаме, то можешь принести для приюта что-нибудь полезное: нужные лекарства или вещи.

За цирки без животных!

Wilde Dieren de Tent Uit

http://www.wildedierendetentuit.nl

Wilde Dieren de Tent Uit – крупнейшая нидерландская организация, которая выступает против использования диких животных в цирках. Представители этой организации считают, что диким зверям в цирке не место. По мнению специалистов Wilde Dieren de Tent Uit, в цирке невозможно обеспечить достойные условия для содержания таких животных. Поэтому, чтобы прекратить их мучения, представители Wilde Dieren de Tent Uit требуют запрета на использование животных в цирковых программах. Работники Wilde Dieren de Tent Uit говорят, что они – вовсе не против цирков, а за цирки без животных. И вполне успешно сотрудничают с некоторыми цирками, которые уже отказались от представлений со зверями.

Wilde Dieren de Tent Uit

Леони Вестеринг (Leonie Vestering), директор Wilde Dieren de Tent Uit, в сентябре, в ответ на публикацию об использовании животных в цирках в нидерландской газете Trouw, отметил, что запрет эксплуатировать зверей на представлениях основан на научных исследованиях.

Вестеринг сказал, что, увидев обезьяну на велосипеде или слона, который выполняет стойку на передних ногах, люди испытывают очень непростое чувство. Ведь человек понимает, что ему будет непросто пойти в цирк, зная, что животное, которое он увидит там, испытало страх или боль. Потому не пойти на такое представление будет проявлением заботы о животном со стороны человека.

Также директор Wilde Dieren de Tent Uit заметил: то, что использование диких животных в цирках не выражает внутреннюю потребность зверя, признало и правительство страны.

«Это ошибочное мнение – думать, что животные, родившиеся в неволе, не будут дикими. Инстинкты и потребности цирковых тигров – в точности такие же, как у их собратьев в дикой природе», – утверждает Вестеринг. По его словам, даже те звери, которые живут в цирковой неволе уже много лет или даже родились в ней, никогда не станут домашними.

«Превосходной степенью жестокости к животным является жестокое обращение с животными для развлечений», – напоминает директор Wilde Dieren de Tent Uit.

Кроме этого, Вестеринг предложил родителям задаться вопросом об образовательной ценности походов в цирк с детьми. Что увидят там дети? Слона, танцующего под музыку, в то время как его стимулирует к этому железный крюк, больно впивающийся ему в ногу? Или трюки тигра, который живет в одиночестве? Директор организации отметил, что как бы цирки не старались создать наилучшие условия для содержания зверей, этого никогда не будет достаточно, чтобы животным было в цирке хорошо.

До 2012 года кампании против использования диких зверей в цирках поддерживали только две страны: Австрия и Греция. После многих лет борьбы специалистов-природоохранителей шаги навстречу в этом направлении сделало и голландское правительство. Для Wilde Dieren de Tent Uit это только начало пути. Организация стремится разработать строгие правила, регламентирующие эксплуатацию животных в индустрии развлечений. Вестеринг выразил надежду, что уже в 2015 году в Нидерландах будет запрещено использовать животных в цирках.

Организацию Wilde Dieren de Tent Uit может материально поддержать любой человек. Для этого нужно связаться с ее представителями через сайт.

Защити слона!

Vrienden van de Olifant – «Друзья слонов»

http://www.olifanten.org/nl

Организация, которая работает в Нидерландах, занимается поддержкой азиатских и африканских слонов – животных, которые находятся под угрозой. Слонов используют для развлечений туристов, за ними охотятся браконьеры, чтобы продавать бивни. От этого слонов на Земле не становится больше. «Друзья слонов» занимаются развитием образовательных, культурных и экологических проектов для того, чтобы способствовать сохранению этих животных.

Olifant

На сайте, который скоро запустит и английскую версию, можно сделать пожертвование от €5. Также для поддержки организации можно приобрести очень симпатичные сувениры в интернет-магазине.

Медвежьи услуги

Alertis

http://www.alertis.nl/Kids/student-information-pack

Фонд Alertis в Нидерландах и других странах мира занимается защитой диких медведей. Для этого организация реализует множество разных проектов. Основная цель, которую ставят перед собой сотрудники фонда – сохранить среду обитания диких медведей. Ведь иначе их виды исчезнут с лица Земли.

Специалисты Alertis считают, что существует множество безопасных и для людей, и для медведей способов защищать от животных сельскохозяйственные земли. Работники Alertis информируют об этих способах представителей региональных общественных организаций, чтобы знания о том, как уберечь медведей от случайного уничтожения, доходили до жителей даже самых маленьких поселений.

Alertis

Alertis разработал интересный проект для школьников и студентов, который можно приобрести в интернет-магазине фонда. В пакете – подборка интересной и познавательной информации о восьми видах медведей, над защитой которых работает организация. Для младших ребят есть забавный сайт-мультик.

Поддерживать фонд можно, приобретая сувениры и информационные материалы в интернет-магазине Alertis.

Спаси лисенка Кими!

FOUR PAWS – «Четыре лапы»

http://www.vier-pfoten.org/en

fourpaws

Это международный фонд охраны животных, который представлен в разных странах мира, в том числе и в Нидерландах, и в Украине. Он проводит кампании по защите животных различных видов. Сейчас организация проводит крупную кампанию по спасению лисиц, которых убивают для меха на фабриках Финляндии. «Морда» этой кампании – лисенок Кими, который пока еще жив и находится на такой ферме, но поскольку сезон «резни» приближается, то в октябре – ноябре он может быть уничтожен, как и сотни тысяч его собратьев лис, енотов и норок. Организаторы акции предлагают всем желающим звонить в известную компанию Burberry, которая, по их данным, закупает мех уничтоженных животных для производства одежды.

Александра Ровинская,

Полина Аксёнова,

для Тинкорра

 

 

Самая умная?

— Привет, заходи к нам на страничку!

Кто из вас хотя бы однажды не получал такое сообщение в социальной сети? Да каждый получал!

Моя подруга ведет в социальной сети крутую страницу о моде. Там и фотографии от известных дизайнеров, и репортажи, и новости… Я обожаю заходить к ней: всегда есть что почитать, и всегда – все супертрендовое.

И вот она рассказывает мне:

— Знаешь, я добавила какую-то девочку, немного младше меня. Лет 14-ти. Добавила из поиска. Ну не специально же я именно ее выискивать и добавлять буду! Так вот, она пишет в ответ: «А я зачем вам?»

— Что, реально, вот так и спрашивает? – засмеялась я. – Она что, интересуется, не купят ли ее в наложницы?

— Ну может быть, не знаю! – отмахнулась подружка. – Возможно, она думает, что мне вот делать больше нечего было, и я именно ее из всего контакта зачем-то выискивала, чтоб к себе на страницу пригласить. Я отвечаю ей: «А зачем ты можешь быть мне?» Короче, с юмором, перефразировала ее же вопрос.

— И?

girls

— Ха, так девочка-то ведь не понимает! Она же, видимо, себе внушила, что это именно ее выискивали! Пишет: «Я не поняла, объясняйтесь, пожалуйста, понятнее».

— То есть, она имела в виду, что «не поняла» не потому, что у нее туго с соображением, а потому, что это ты «как-то не так» изъясняешься? – я хохотала уже вовсю.

— Ну да. Уже занимаюсь троллингом: «Я не поняла, чего ты не поняла!» — пишу ей.

— Просто юмор!

— Ну да. Но я и вправду не поняла, чего она не поняла. А ты поняла? – смеется подружка.

— Я поняла, что она не поняла, почему она тебе не нужна! – выпалила я и снова расхохоталась.

— В общем, отвечает: «Я не поняла, объясняйтесь понятнее, пожалуйста». Пишу ей: «Давай ты объяснишься понятнее. А то людям вот не понятно, зачем ты можешь им быть нужна». Она: «Я вашу логику не понимаю. Вы на меня подписались, я спросила «зачем я вам», это то же самое, что «зачем вы подписались». Вы пишете: «Зачем ты можешь быть нам?». Может, вы хотели сказать «зачем ты нам нужна?»

— Главное, что она собственную логику понимает превосходно! – улыбнулась я подружке. Вот ты не понимаешь чью-то логику? Ну так а чья это проблема, интересно? Не понимаешь – напряги мозг, вчитайся и пойми.

— Ну это во-первых, — согласилась подружка. – А во-вторых, она, наконец-то, расшифровала свое загадочное «Зачем я вам?». Оказывается, на ее языке эта фраза имеет значение «Зачем вы подписались?».

— Ага! Догадайся, мол, сама!

— Конечно, это ведь я тупая – не догадалась, представляешь? Не угадала сразу, что она имела в виду внутри своей черепной коробки. Она, похоже, уверена, что я должна была залезть туда и там увидеть, какие значения эта девочка придает словам из общепринятого словаря. Вот на мой взгляд, вопрос «зачем я вам?» означает «зачем я вам нужен». А о «подписке» — в нем ничего!

— И я тоже так решила бы на твоем месте!

— А она еще и меня взялась «расшифровывать»! Оказывается, она лучше меня знает, что я хочу сказать! – рассмеялась подруга.

— Да, это круто! – отреагировала я задумчиво. – «Зачем ты можешь быть нам?» — она что, даже не заметила, что это – ее собственный вопрос, который ей же и «вернули»?

— Неа, даже не заметила! Я ответила ей, что не несу никакой ответственности за то, как она читает. И за то, что хочет слышать не то, что ей говорят, а то, что ей хотелось бы услышать, тоже. На этом мы закончили беседу: ну не препираться же с нею весь день!

Подружка, быстро забыв об этой забавной истории, защебетала о чем-то другом. А я задумалась о сути конфликта. Ну да, «зачем я вам? – зачем ты можешь быть нам?» — любопытная речевая конструкция. В первом вопросе нет глагола, который, по языковой традиции, «опускается». И это значит, что смысл этого вопроса мобилен — туда можно подставить самые разные глаголы, каждый из которых определит смысл высказывания: «зачем я нужен вам? зачем я сдалась вам? зачем я приснилась вам? зачем я написала вам? зачем я сказал вам?». В общем, играть со смыслом фразы можно до бесконечности, и каждый раз получать ее новое значение, просто подставив глагол. Я же знаю: ведь у меня мама — журналист!

Девочка, которая задавала вопрос, мысленно подставила в него один глагол, моя подруга – другой. И обе они получили разные смыслы. И обе были правы. И обе не поняли друг дружку. Но как, не будучи уверенной, что идеально знаешь язык – все его измерения, пласты, конструкции, — ты можешь упрекать собеседника, что он «как-то не так» выразился?

Мне кажется, эта девочка была уверена, что знает язык идеально.

И вот об этом мне хочется сегодня поговорить с вами.

Кто может быть уверен, что знает что-то идеально?

Правильно, глупец.

Потому что знать что-либо идеально невозможно. Всегда будет кто-то, кто знает данный предмет лучше тебя.

Но как же трудно смириться с тем, что ты – не самый умный человек на Земле! Как сложно дать себе право время от времени быть неправым! Иногда ошибаться, сомневаться, задумываться…

Есть люди, для которых это очень трудно. Они привыкли, что в любом коллективе их ценят лишь за «ум», за способность «размышлять». Именно за это качество они обычно получают одобрение окружающих.

Одних одобряют за красоту, других – за доброе сердце, третьих – за «мозги». Все это – таланты, данные человеку в пользование. Сам он их в себе не создал и ничем не заслужил. Просто получил в подарок.

Одни люди – красивы, и им этого вполне достаточно. Другие – умны, и привыкли пробиваться в обществе демонстрацией своего «ума». Однако, каким бы человек ни обладал талантом, он привлекателен лишь когда этот талант не выпячивает. Притягивает взгляд не сам талант, а скромность, за которой он скрыт.

Человек скромный и красивый – это понятно. А вот человек скромный и умный – это как?

А это – когда умный человек не боится ошибаться. И способен понимать, что и он может быть неправ. Что есть люди, которые умнее. Что не нужно ни с кем соревноваться, демонстрируя свой талант где надо и где не надо. Такой человек, услышав замечание насчет своих познаний, не разозлится и не обидится, а подумает: «Да, я могу быть неправ, поэтому не стану спорить». Вот это допущение своей неправоты и является признаком скромности. Человек умный и скромный знает, что кичливость собственным умом говорит не о его наличии, а о недостатках воспитания.

Скажи, как ты считаешь: должна ли девушка быть умной? Напиши мне об этом.

В одной из следующих колонок мы еще поговорим об уме.

Текст: Доминика

vzaimnost

«Не ладится с парнями – виновата девушка!». Не так давно в моду вошел такой вот стереотип. Чуть что, все «проблемы – в голове», «если не нравишься парням – значит, в тебе что-то не так», и прочая подобная лабуда.

Такие стереотипы, которые появляются буквально ниоткуда, но прочно укореняются у каждого в мозге, помогают оправдывать разные нехорошие вещи. Например, парень бросил девушку – а стереотип гласит, что виновата обязательно она. Удобно!

К сожалению, нет такого в мире, чтобы мы могли видеть вокруг себя только счастливые пары, у которых сразу все сложилось – и никаких «терок». Но несчастными люди делают себя сами, веря в глупые вещи, фразы и стереотипы.

Любые отношения – семейные, дружба и даже просто шапочное знакомство, – всегда взаимны. Факт встречи – это уже взаимность. Два человека встретились, посмотрели друг другу в глаза. И позитивное или негативное качество общения этой взаимности не отменяет. 

vzaimnost

Потому верить, что если потом в общении что-то пошло не так, виноват кто-то один, и только у кого-то одного – «тараканы», а у другого – нет, – это большая глупость. Если что-то не заладилось, ответственны за это оба.

Но девушкам далеко не всегда везет на встречи и отношения, в которых, уже при расставании, парень ведет себя достойно и разумно. Нередко он начинает несправедливо обвинять ее. А бывает, она, следуя стереотипам, и веря, что «все из головы», винит себя сама. Так, будто бы у всех расставаний с мужчинами причина всегда одна – она, женщина.

Это не так. На самом деле, у расставаний может быть множество причин. И многие из них кроются в характере мужчины.

vzaimnost

Измена. Изучать статистику по этому вопросу бессмысленно. Потому что мужчина может изменять и в браке, и вне брака, и в гражданском браке, и вне его, и в любой другой форме отношений, называйте как хотите. От мужских измен не застраховывают никакие хитроумные манипуляции, которые только может придумать женщина, чтобы удержать любимого человека. Женщина в такой ситуации может разобрать себя по винтикам, отследить вместе с психологом или по умным книгам каждую свою мысль и реакцию, выискивать в себе изъяны. Но нечасто парень изменяет из-за «какого-то не такого» поведения своей девушки! Мужчина изменяет потому, что изменяет. И не всегда – оттого, что его девушка или жена – «какая-то не такая». Это так, хотя в это трудно поверить, потому что хитроумные стереотипы убеждают нас в обратном.

Причины мужских измен просты: «своей» девушки стало недостаточно. Или в физическом, или в психическом плане, или в обоих. Может быть, он развивается, взрослеет, а она – нет. Или они хотят разного в жизни. Или характерами не сошлись, эмоциональность разная. Или «надоело всё».

Если парень изменяет, для девушки в этом важны, в первую очередь, две вещи: хочет ли он продолжать свои отношения с ней, и хочет ли она сама сохранять такие отношения. Если он не хочет, нет смысла настаивать и пытаться сохранить отношения силой. 

Непорядочность парня. Ну знаешь, если ты родилась дурочкой, кто же в этом виноват? Ну да, твоего парня реально волнуют должность и положение твоего отца, и он встречается с тобой именно поэтому. Парню нравится, что ты из состоятельной семьи. Ему льстит, что рядом с ним – девушка, у которой в блокнотике салон красоты запланирован не меньше двух раз в неделю. То, сколько раз ты бываешь в салоне, подчеркивает его статус, позволяет продемонстрировать, какой он крутой, даже если деньги на маникюр тебе дает не он, а твои родители. Для твоего парня реально показатель, ходишь ли ты в дорогой сетевой спортзал: не ходила бы – он и внимания бы на тебя не обратил.

Да, есть множество мужчин, которые «женятся» на статусе, деньгах и общественном положении отцов своих девушек. В таких отношениях для парня родители его девушки – это часть ее личности. Он дружит с отцом девушки, уважительно относится к матери, даже если не нравится им, и они этого особо не скрывают. Но стоит девушке заболеть, или родителям – потерять свой статус, или наступит еще какая-нибудь трудность, которая может случиться в жизни – и парень исчезнет, прихватив с собой все, «нажитое непосильным трудом». В этом случае девушка, может быть, неправа в своих откровенных глупости и наивности, в том, что слепо выходила замуж «за мужчину с картинки». Может быть – в том, что сильно недооценивала свои собственные минусы, будучи слишком уверенной в своем достоинстве встречаться именно с таким «прекрасным принцем». Но уж точно она не виновата в непорядочности такого мужчины! Так что она может даже радоваться расставанию: хорошо еще, что он не бросил ее с заболевшим ребенком или в какой-то еще непростой ситуации.

vzaimnost

Грубость. Бывает, что за природной резкостью характера скрываются какие-то хорошие черты, поэтому девушка прощает парня и все равно любит. А бывает, что за грубостью не скрывается ничего, кроме раздражительности и злости. У парня – явный недостаток воспитания, проблемы с речью, с восприятием реальности, с адекватностью. Он «сбрасывает» свою агрессию, предпочитая нагрубить кому-нибудь, и никакой доброты за всем этим днем с огнем не найдешь. Девушкам бывает непросто жить в такой постоянной ситуации эмоционального насилия. Поэтому подобное поведение мужчины нередко становится причиной расставания, и нет смысла выискивать в этом вину девушки.

Лень. Девушкам бывает непросто распознать в симпатичном добряке лентяя. Но совместная жизнь быстро расставляет точки над i, и проявляет, ху из ху. Дело вовсе не в том, что ему не нравятся цели, которые его девушка назначила «совместными» и записала в свой яркий блокнотик. Отчего же, нравятся! Симпатичные цели! Но достигать их он не хочет. Он вообще ничего не хочет достигать. Ему нравится лежать на диване, смотреть телек и пить пиво. В таких отношениях «мотором» пары становится девушка. Отлично, если ей это не надоедает, и она готова всю жизнь крутиться электровеником, создавая уют и зарабатывая деньги. Но вот если надоедает, то начинаются скандалы, и пара распадается. По вине девушки, скажете?

Трусость. Мужская трусость – качество, которое, обычно, «ходит» в паре с непорядочностью. Девушки с удовольствием пересматривают «Москва слезам не верит», где замечательно показаны и женские реакции на трусость и смелость, и мужские. Стремление к чувству защищенности естественно для женщины, поэтому адекватный градус мужской агрессивности стерпит почти любая. Но смелость в глазах женщины – это не столько способность парня кому-нибудь нагрубить, поставить на место или избить, если что, сколько его способность справляться с внутренними страхами. Совсем не редко случается, что спортивный мужчина, постоянно занимающийся в спортзале и даже единоборствами, не раз дравшийся с кем надо и не надо, оказывается абсолютным трусом в кабинете своего начальника, который может лишить его должности или денег. И бывает, что терпеть мужское бахвальство и при этом наблюдать страх своего мужчины перед авторитетами для девушки оказывается нестерпимым, и пара расстается.

vzaimnost

Хитрость. Кто-то может принять ее за гибкость, но вообще это – дозированная ложь. Она не бросается в глаза, не раздражает до поры до времени. Хитрый мужчина может показаться зрелым, умным, опасным… Ну да, зачем же решать проблемы кулаками, когда лучше – умом? Для женщины такой мужчина становится «злым гением», от которого ей очень хочется избавиться. Такой мужчина загребает жар чужими руками, предпочитая не принимать решения и отвечать за них, а подталкивать к нужным выводам других. Здесь он может оговорить другого человека, наврать о нем с три короба. Там он даст пару-тройку дельных советов, и потом будет убежден, что люди, прислушавшиеся к ним, приняли «нужные» решения. Перед женой бизнесмена он будет неотразим, а с официанткой в ресторане – фамильярен и несдержан. Директору фирмы, поддерживающему волонтеров, он будет одобрительно улыбаться, а на звонок девушки-волонтера из фонда обязательно ответит хамовато. Если он хочет кому-то зла, или завидует, или еще что – непременно станет плести сеть: вотрется в доверие к знакомым «жертвы», выставит ее в невыгодном свете, заставит людей сменить хорошее мнение о человеке на плохое… Мужская хитрость не всем очевидна, и многие девушки закрывают на нее глаза, стараются не обращать внимания, пока она не оборачивается против них, или что-то не заставит переоценить поведение мужчины и выбраться из подобных «сетей».

Лживость. Пока мужчина лжет, в отношениях все может быть спокойно. Но тайное всегда становится явным, и рано или поздно ложь – о внебрачном ребенке, измене, «потерянных деньгах», да мало ли о чем, все равно всплывает. И, следуя стереотипам, утверждать, что честная девушка, которой такой вот мужчина систематически лгал, «подсознательно сама этого хотела», – что может быть глупее? В том, что она смотрит на мужчину глазами неврущего человека, никакой ее вины нет. И если она уйдет от лгущего парня, ему придется разбираться со своей привычкой лгать уже самостоятельно, без нее.

Качества человека могут быть неприятными, раздражать других. Но качества – это еще не сам человек. Любой из нас в какой-то ситуации может повести себя непредсказуемо. Так что человека характеризуют не только качества характера, которые можно в нем наблюдать, а его поведение в ситуации.

Зная это, все люди друг другу многое прощают и стараются понимать, находить объяснения и оправдания. Так что, если в отношениях что-то не ладится, не стоит сразу же ставить другому человеку или себе диагноз. Сначала нужно попробовать оценить ситуацию.

vzaimnost

Кто знает, может быть, для твоего друга сложившиеся обстоятельства настолько сложны, что у него не выходит с ними справиться, и он начинает проявлять свои не самые лучшие черты? Скорее всего, так и есть, и дело именно в ситуации. Посмотри на обстоятельства – и тогда уже решай, достаточны ли они, чтобы поискать оправдания поведению друга, или для тебя правильнее, все же, разорвать с ним отношения.

Но если ты, сталкиваясь со лживостью или непорядочностью друга или своего парня, начинаешь «переносить» качества его характера на себя, считая, что это «твои собственные тараканы накликали беду», знай, что занимаешься ерундой.

Безусловно, раз в твоих отношениях с кем-то что-то не складывается, причина этому – вы оба. Специи могут делать пищу удивительно прекрасной, а могут сделать ее такой, что есть невозможно. В отношениях – то же самое: какие-то специи – его, какие-то – твои, и если они не сочетаются или вы переборщили, ваше общение может оказаться испорченным.

Однако если ты хандришь, потому что вычитала, что, по какой-то там теории, ты «привлекаешь» к себе агрессивных, непорядочных, ленивых или лживых парней, немедленно приди в себя! Во-первых, других парней и не бывает: кто-то обязательно лжив, а кто-то – ленив. Все люди такие. И ты тоже, кстати.

Во-вторых, если парень, с которым ты рассталась, был ленивым или изменял тебе, это не значит, что ты именно таких «привлекаешь», это значит только, что в момент знакомства и развития ваших отношений ты, по глупости, перепутала лень с добротой, а интерес к другим девочкам – с популярной общительностью. Теперь ты не будешь путать, вот и все.

И, соответственно, «привлекать» следующего такого тоже уже не будешь. Не имеет значения, занимаешься ли ты спортом и выпрямляешь ли надоевшие кудряшки, или выходишь в розовых спортивных штанах выгуливать йоркшира: все равно кому-то ты нравишься, а кому-то – нет, и так будет всегда. Скажи «адьйос!» своим тараканам!

Текст: Тинкорр

Републикация запрещена

дочка общается с мамой

Почему выходит, что то, что нам с детства говорят мамы, «не работает» за стенами нашего дома? Почему, послушав маму и решив быть доброй, послушной, вежливой/добрым-послушным-вежливым, ты выходишь за двери квартиры – и становишься какой/каким угодно, но совершенно не такой/таким?

Неужели в мире действуют какие-то другие правила, чем у нас дома? Или мама что-то не так понимает в жизни?

Но ведь мы все слышим от своих мам, в общем-то, одно и то же: все они хотят видеть нас добрыми, вежливыми, разумными и счастливыми. Но у нас не получается такими быть. Так неужели все наши мамы ошибаются?

«Каждый сынишка относится к разряду тех мальчиков, с которыми мать запрещает ему играть», — это известная поговорка.

Ты выходишь за двери квартиры – и немедленно становишься злым, невежливым и непослушным. Так что же – выходит, что говорила мама, в одно твое ухо влетело, а в другое вылетело?

Так происходит, потому что у некоторых из нас, почему-то, есть такая привычка: считать правильным то, что нам говорят чужие люди, а не то, что говорят свои.

Интересно, почему?

Может быть, потому, что наши родители уже успели побыть злыми и непослушными, потом что-то поняли, изменились, и теперь учат нас быть послушными и добрыми? Скорее всего, так и есть. Но каждый из нас ведь проживает свою собственную жизнь. И наверное, должен совершить свои ошибки, чтобы измениться в лучшую сторону и, наконец, понять своих родителей?

Может быть. Но правильнее поступают, все же, те, кто старается удерживаться от всего плохого. Не потому, что они – трусы или неуверенные в себе люди. А потому, что плохое – оно и в Африке плохое, и ничего хорошего из плохого не бывает и быть не может. Поэтому те, кто просто, даже, можно сказать, тупо с ранних лет стараются не делать плохого, в своей жизни успевают сделать много хорошего.

Ашипки: не нужны мне родительские, хочу свои собственные!

А те, кто все-таки решаются на эксперимент и начинают делать какие-то плохие вещи, попадают в ловушку: они видят, что делают плохое, но не способны контролировать это зло.

Вы знаете это сами – на примере любой зависимости. Начал курить с «честной» мыслью: я контролирую ситуацию, брошу, когда захочу. А на самом деле – рабство! Начала спать с парнями с той же мыслью: я контролирую себя и свои желания. А на самом деле – тоже рабство, и никакого контроля. Взял без спросу или еще как-то чужие деньги, с мыслью: да ну, один раз ведь! А на самом деле – видишь, что снова попал в рабство: берешь снова и снова.

Те, кто переступает черту плохого, всегда уверены, что если они так сделают, их будут считать крутыми. Но всегда наступает разочарование: ты начал курить – и тебе и самому от себя противно, и люди, которые раньше относились к тебе с уважением, стали смотреть с грустью… Неприятно как-то. И уже хочется делать им назло, и процесс становится совсем неконтролируемым… Но кто тебя будет останавливать? Ты же ведь хотел «быть взрослым», принимать «свои» решения? Ну так получай.

Девушка в четырнадцать-пятнадцать лет переспала с парнем, думая, что ничего такого особенного не делает, что все будет под контролем, а подружки решат, что она «крута». А получается совсем наоборот: достойные девушки, за которыми парни бегают, и которых даже взрослые уважают, перестают общаться с ней. А так называемые подружки, кот